“І сукні, яскраві сукні залишаться після мене”

З виставки "Зузанна Ґінчанка. Тільки щастя – це справжнє життя" в Центрі міської історії. Фото: Богдан Ємець

Знаю, що мушу почати з цієї розповіді.

Не лише тому, що вона якимось чином пов’язана із Зузанною Ґінчанкою – польсько-єврейською поеткою, з якої й почалася вся ця пригода, – і не лише тому, що цей мікросюжет просто мусить бути десь і кимось записаний. А насамперед тому, що він – алегорія нашого не-пам’ятання, нашого неволодіння власним минулим, якого довелося зрікатися навіть не тричі, а безліч разів, щоби фізично вціліти і винести на дні кишень хоч якісь крихти свідчення.

Два тижні тому ми з невеличкою польсько-французькою знімальною групою документалістів ходили львівським будинком, де в часи Другої світової війни переховувалася Зузанна Ґінчанка, і потрапили до помешкання гостинної старшої пані на ім’я Слава. Пані не знала єврейської поетки, вона розминулася з нею в тому будинку майже на тридцять років, але ми все ж запитали її, чи приятелювала вона до війни з якимись євреями, чи пам’ятає їх. І вона розповіла нам про Ґіцю, подругу юності, кравчиню, яка шила одяг для цілої родини. Ґіцю розстріляли нацисти однієї грозової ночі у горах – разом із десятками інших євреїв з околиці. На згадку від неї лишилася сукня, найкраща. «І де зараз та сукня? – запитали ми. – Ви її зберегли?». «Ні, – відповіла пані Слава. – Немає сукні. Я її лишила у шафі, коли довелося тікати після війни вже від більшовиків».

За три, можливо, чотири роки до того з помешкання, яке в мить розмови якраз було під нами, тікала Зузанна Ґінчанка. Тікала від поліції, яка тричі приходила по неї – єврейку, що не підкорилася наказові переселитися до ґетто. І, ймовірно, саме тут, у тому львівському будинку, вона написала свій останній вірш, де є рядок: «…і сукні, яскраві сукні залишаться після мене»[1].

З виставки “Зузанна Ґінчанка. Тільки щастя – це справжнє життя” в Центрі міської історії. Фото: Богдан Ємець

*

Чиїсь сукні досі живуть у наших шафах. Колись то було гарне вихідне вбрання, тепер – німі ганчірки, які здатні розповісти про своїх колишніх власниць трошки більше, ніж нічого.

Відомо, що млин історії насамперед перемелює тих, хто має найслабшу суспільну позицію. Незахищені, без майнового щита і даху суспільних інституцій, всі ці різнороби, вантажники, дрібні ремісники й рільники першими ставали гарматним м’ясом, лягаючи в колективні могили без імені й свідчення. Анонімні жертви великих машин знищення – навіть великого бажання переважно не досить, щоб відтворити їхні обличчя.

Але в найвразливішому становищі завжди опинялися жінки. На врятованих від пожеж старих фотографіях, де ми сьогодні намагаємося розпізнати обличчя, вони здебільшого десь скраю кадру; їхня переважна усунутість від управління державними і суспільними машинами аж ніяк не рятувала їх, коли ці машини розсипалися на друзки; тінь, в якій вони перебували, зазвичай не ставала для них прихистком, а якщо й так, то за ціну безслідності і забуття. Так, з-під шарів минулого чи не найважче видобути саме жіночі історії. Як писала Оксана Кісь, «жінки не лише були усунуті від влади, сили, ресурсів та ідеологій, але і їхнє життя фактично минало непоміченим у царині нецікавого для істориків приватного простору».

Чи можлива якась опція, яка була б ще гіршою, ще невигіднішою з погляду «виживання в історичній пам’яті», ніж сам факт буття жінкою в патріархальному суспільстві? Так. Це – буття жінкою, яка належить до міноритарної культури чи малої релігії, або ж є носійкою переслідуваної ідеології, або ж – що, можливо, найгірше з найгіршого, – перебуває на стику культур, націй, віросповідань чи ідей.

Пам’ять про таких жінок повертається повільно, часом – десятиліттями, іноді – ніколи. У Львові, цьому «фатальному місті», як назвав його Ян Пауль Гінріхс, місті з переламаними кістками, це «ніколи» ймовірніше, ніж деінде. І все ж вони повертаються. Навіть позбавлені «поплавка» великих національних оповідей, які, ніби сіті, витягують на берег із вод непам’яті тих, хто хоч якось за них зачепився, вони поступово випливають на поверхню. Вони – це ті, що були сполучною тканиною міста, що обрали реальну спільноту міста замість уявної спільноти нації. Точніше, локальне вони сполучали безпосередньо з універсальним, практично оминаючи вузьконаціональне.

Чимало з них – єврейки з більшою чи меншою мірою асимільованих родин. Діти з таких родин гостріше, ніж інші, відчували можливість вільного вибору – мови, віри чи безвір’я, імені й культурного контексту. Те, що було даним і об’єктивним, – це тіло і простір, фізика.

Втім, якраз тіло і простір для них були найбільшою перешкодою.

Тіло – жіноче, зважуване на чоловічих вагах і класифіковане відповідно: якщо було «красиве», то ставало предметом фетишизації, відокремлення від особи, перетворення на естетичний об’єкт. Якщо «некрасиве» – оберталося причиною знецінення.

А простір – поділений, національно розшарований, в якому не було місця для «нейтральних», «спостерігачів», «свідків» (львівський погром євреїв 1918 року через буцімто підтримку єврейським населенням українського війська під час листопадової війни за Львів був промовистим прикладом кари за нейтральність). Той простір був реалізацією польських фантазій про мононаціональну та монорелігійну державу.

Жінка-єврейка опинялася в ситуації подвійного вилучення – незалежно від її особистих виборів, саме через оті дві неминучі даності. Так було серед усіх суспільних класів, і інтелектуальна еліта тут – на жаль, не виняток. Робота жінки на ниві науки, літератури, перекладу чи вищої освіти була постійною тихою боротьбою за право це робити, і що вищими були амбіції жінки в цих сферах, то затятішою мусила бути боротьба.

Колеги-чоловіки із характерною поблажливістю називали львів’янку Рахелю (Рохл) Ауербах «тихою кішкою, яка любила випустити пазурі». Народжена в єврейській (швидше за все, польськомовній) родині на Поділлі, вона вже в час навчання у Львівському університеті приєдналася до амбітного проекту відродження в Галичині культури ідиш, і швидко стала великою ентузіасткою цієї справи. Їй довірили редагувати ідишомовний культурно-мистецький часопис «Цуштаєр», хоч офіційно на чолі видання мусив стояти чоловік (ним був Давид Кеніґсберґ). Але саме Ауербах згуртувала довкола часопису блискуче коло львівських єврейських авторок: Дебору Фоґель, Рахелю Корн. Сама у своїй запальних полемічних статтях критикувала стереотип «музи», який робив жінку у сфері культури і мистецтва пасивною постаттю; бунтувала проти повсякчасної еротизації жіночого тіла, зведення його до біологічного об’єкта. Іронізувала зі своєї так званої «некрасивості» – яка, зрештою, в часи німецької окупації стала для неї важливим елементом «маскування», коли вона втекла з варшавського ґетто і під іменем Анєля Добруцька переховувалася в зоопарку.

В одному з листів Рахеля Ауербах пише про приятельку, з якою вони спільно дійшли висновку, що «краса шкодить жінці», заколисує її внутрішньо, не мотивує розвиватися і боротися, схиляє натомість приймати типові чоловічі бонуси у вигляді «поблажок за красу». Ця приятелька – письменниця і мистецтвознавиця Дебора Фоґель, що мала репутацію однієї з найерудованіших жінок міжвоєнного Львова.

Така ж, як і Ауербах, погранична, двомовна ідишо-польська авторка, емансипована інтелектуалка з докторатом із філософії («підозріле явище», – іронічно писала сама про себе Фоґель), вона не вписувалася в жодні схеми консервативного галицького суспільства. За іронією, пам’ять про неї з драматичним запізненням оживив геній Бруно Шульца, з яким вона близько приятелювала; їй, що так затято виступала проти об’єктивації жінки в мистецтві, – ніби на жарт – не вдалося уникнути ярлика «музи», під впливом якої Шульц написав «Цинамонові крамниці». Сама ж Фоґель в одному зі своїх експериментальних прозових текстів під назвою «Soir de Paris» писала про оманливу емансипацію, за якої жінка, нарешті «відпущена» самостійно з дому до крамниці чи кав’ярні, залишається реалізацією чоловічих очікувань: «ідуть жінки з неймовірно тонкими таліями. Вони наче вирізані з модного журналу, і не можуть з’явитися в житті поза цими кольоровими журналами». Було б найкраще, якби там, поза домом, жінка лише гарно виглядала, але не працювала: суспільство, платячи жінкам за роботу значно менше, ніж чоловікам, на практиці схиляло їх до ролі утриманок.

Генрик Стренґ. Голови, 1929 р. Ілюстрація до книжки Дебори Фоґель “Акації квітнуть” / Національний музей у Варшаві

На відміну від Ауербах, яка в 1933 році виїхала до Варшави і вижила, Дебора Фоґель вирішила залишитися у «фатальному місті» і загинула – під час антиєврейської ліквідаційної акції влітку 1942 року. Не обов’язково вбачати в цьому якусь символічну закономірність – лише трагічний факт. Але таким чином вона, привалена шарами непам’яті і прОвалена у щілини між суцільними, гладенькими національними історіями літератури, залишається у зоні виняткової відповідальності нас, сучасних мешканців цього міста. Її сукні шелестять у нашій шафі. Так само, як і її рукописи, яких уже ніхто не прочитає, – їх спалили нові мешканці будинку відразу після війни.

Доводиться повертати із забуття і безстрашну Галіну Ґурську з дому Ендельман, хоч вона свого часу гриміла на радіо та зібраннях, запалювала і надихала. Переконана соціалістка, яка водночас була єдиною делегаткою до Народних зборів Західної України (26–28 жовтня 1939), що утрималась під час голосування щодо приєднання західноукраїнських земель до УРСР. Остання матеріальна згадка про неї в місті зникла вже в часи незалежності: вулицю Ґурської було перейменовано. І якби не нещодавно відкрита скромна дошка на меморіалі львівського ґетто, її присутність у Львові була б такою ж фантомною, як і присутність Ауербах чи Фоґель. А тим часом мало хто у міжвоєнному місті зробив стільки для того, аби його населення перетворити на спільноту. Ґурська, на відміну від багатьох тогочасних галицьких авторів і авторок, аж ніяк не відпочивала у своїй затишній національній шухлядці (зрештою, яку шухлядку вона мала б вважати своєю?), якраз навпаки, всіх – незалежно від національності та віросповідання – вона бачила як тих, що пливуть в одному човні, човні злиднів, класової та ґендерної дискримінації, відсутності перспектив. У своєму найвідомішому прозовому циклі «Горить барак» вона показала міські злидні, що об’єднують містян різних національностей – в одній нужденій кам’яниці на передмісті живуть поляки, українці і євреї. Класові поділи є глибшими, ніж етнічні.

Хоч Ґурська як членкиня Спілки письменників Західної України у часи німецької окупації могла евакуюватися вглиб СРСР, вона вирішила залишитися у Львові з хворим чоловіком – добре усвідомлюючи, щó їй загрожує як єврейці та лівій. Після багатомісячного ув’язнення в тюрмі ґестапо її розстріляли на Личаківських Пасіках.

Для Анди Екер «фатальне місто» стало початком і кінцем, не відпустило її від себе, заглушило і приборкало, як роблять із дітьми авторитарні батьки. На початку 1930-х молода талановита польськомовна поетка скорилася волі своєї сіоністської родини і вирушила до Палестини. Але вже невдовзі самотужки повернулася до Львова – серед причин називають невідповідний клімат, незнання мови, але насамперед – тугу. Не проживши в місті, за яким так тужила, і року, померла. Офіційно від пневмонії, але дехто натякає і на самогубство. То де ж був її справжній дім, за якою зорею? Хто у Львові зараз пам’ятає про неї? Де вона жила? У чиїй шафі шукати її слова?

*

Того вогкого грудневого дня ми – кількаособова польсько-українсько-французька групка дослідників і кіношників – стояли перед будинком на вулиці Шота Руставелі, 8а, як перед нерозв’язною загадкою.

Ми потрапили майже до всіх помешкань, поговорили з усіма, з ким було можливо, записали години відео, і все одно не знайшли відповідей. Ясна річ, про Зузанну Ґінчанку тут ніхто нічого не знав. Точніше, знав не більше, ніж розповіли нечисленні прибульці – такі ж, як і ми, які вже були тут раніше. Зузанна Ґінчанка (Ґінцбург), уродженка Києва, мешканка Рівного, зірка варшавських літературних салонів, одна з найяскравіших польськомовних поеток міжвоєння. Така ж бунтівна, «всіхня» і «нічия», як і всі згадувані тут письменниці. Її занесли до Львова вітри війни, ненадовго і драматично. Не бажаючи лишатися в Рівному, де її надто добре знали, вона вирішила сховатися в більшому Львові, де було кілька надійних друзів. Десь тут, у помешканні на другому поверсі, вона переживала один із найдраматичніших епізодів свого життя: через донос польки-домовласниці їй довелося рятуватися від німецької поліції, спати у ванній, де можна було зачинитися зсередини, і не розслаблятися навіть у сні, який перетворювався на виснажливу дрімоту.

Але коли вона переселилася сюди? Авторка єдиної на сьогодні біографії Ґінчанки Ізольда Кєц стверджує, що в 1939-му, одразу після приїзду до Львова; натомість подруга Ґінчанки Люся Штаубер згадує, що то було вже в 1941-му, після німецької окупації. То де вона жила впродовж тих двох років? І чому спершу її чоловік, а згодом і вона сама тікали звідси саме до Кракова, свого остаточного міста, де було не менш, а радше більш небезпечно, ніж у Львові? Де вона написала свій останній (справді останній?) легендарний вірш про господиню-зрадницю – тут чи вже у Кракові? І хто зберіг той згорток до кінця війни, поки він потрапив до Люсі Штаубер?

Може, все це – неважливі деталі? Біографічний мотлох?

Ніби й так. Але ці дрібні втрати фактів – цеглинки, з який складається щільний мур забуття. І розбирати його також доводиться по цеглинці.

«Я не лишила тут жодного спадкоємця», – з гіркотою написала Ґінчанка у згадуваному вже вірші. І можна було б цей вірш читати спокійно й відсторонено, якби не те, що цей рядок говорить просто до нас, якраз сучасних її читачів. Чи можемо ще ми стати її спадкоємцями? Прочитати послання, залишене нам у шафі? Можливо, ще не запізно. Або навпаки: уже не запізно.

Цей есей є рефлексією на міські прогулянки про письменниць міжвоєнного Львова, які впродовж осені 2018-го проводили літературознавці Остап Сливинський та Ірина Фрис. Прогулянки були частиною супровідної публічної програми до виставки «Зузанна Ґінчанка. Тільки щастя – це справжнє життя», що тривала в Центрі міської історії у Львові з 21 вересня до 30 грудня 2018 р.

Організатори: Фонд Польського Сучасного Мистецтва, Музей літератури ім. Адама Міцкевича у Варшаві, Центр міської історії Центрально-Східної Європи

Патронат: Генеральне консульство Республіки Польща у Львові

Партнер: Stowarzyszenie Autorów ZAiKS

Примітки:

[1] Переклад Ярослава Поліщука.

Коментарі


спецтеми: