Згадати не можна забути

Хіба не стосується нас самих подих повітря, який овівав наших попередників? Хіба не озивається в голосах, до яких ми схиляємо наше вухо, відлуння голосів, що вже змовкли?

Вальтер Беньямін

 

Упродовж липня в Харкові активно працював проект «Квартира Міллер» – невеликий музей, створений зі звичайної квартири, що через історію однієї сім’ї розповідає про цілі покоління.

Проект «Квартира Міллер» з’явився якраз у розпал декомунізації як складова програми Від першої особи: Пам’ять. Голос. Діалог.  І на хвилі змін назв вулиць, зносу пам’ятників, овацій та скандалів, у звичайному спальному районі Харкова одна з трикімнатних квартир типового п’ятиповерхового будинку трансформувалася в музей живої незаконсервованої історії сім’ї, яка колись там жила, і водночас історій мільйонів інших людей – громадян Радянського Союзу.

Ідея проекту належить дослідниці Асі Сєніній, театральній режисерці Розі Саркісян та акторці Олені Міллер, яка, власне, й успадкувала квартиру, що зберігає спогади й речі не одного покоління цілої родини Міллерів. Упродовж місяця щовихідних квартира Міллер приймала гостей – відкривала кожну шухлядку, шафу й фотоальбоми. Квартира, де все залишилося так само, як і було 30 років тому, і гості й глядачі мали змогу зазирнути в кожну шпарину помешкання. Також тут проводилися тематичні екскурсії, які збирали різних людей і різні генерації – про історію сім’ї Міллер, про побут і архітектуру, квартирний менталітет, особливості радянського слова. З дуже особистого та інтимного проект розрісся до ширшого контексту актуальних нині проблем.

13886921_1346114928750622_5509217509335649755_n

У «Квартирі Міллер» радянське розглядалося винятково в дискурсі пережитого, хоча кураторки й давали можливість чи навіть наполягали на осмисленні цього минулого. Це інакший методологічний підхід до всього, що ми звикли використовувати щодо радянського минулого – не відторгнення чи навмисне забуття, а переосмислення та аналіз. Важлива також зміна кута погляду, де головні акценти розгляду історії переміщені з головнокомандувачів та осіб великої політики на особисті історії людей. Погляд на СРСР як на антагоністичне середовище, де існували жорстокі вожді й замучені політв’язні, надто спрощує те, що відбувалося в часи радянських репресій, і водночас полегшує те, що є сьогодні, адже при такій парадигмі ти точно знаєш, де ворог і кого слід ненавидіти. Але музей «Квартира Міллер» повертає до щоденності: побутових речей, які здатні нагадати про дитинство чи юність, про мамині розповіді чи бабусину домівку. За допомогою особистих історій і проникнення в інтимний простір Іншого можна знайти точки дотику, базуючись на яких, можна переосмислювати минуле, а не забувати його. 

В «Квартирі Міллер» жила досить нетипова радянська сім’я – викладачка французької мови Ольга Андріївна Гальперіна та відомий на той час архітектор Еммануїл Якович Гальперін, що мешкали в досить типовій радянській квартирі. Крім звичних гарнітурів, величезних платтяних шаф та секретеру, в квартирі Міллер можна знайти десятки нерозпакованих пачок мила і туші, нових халатів, алкоголю з акцизними марками. В Союзі, де стан постійного дефіциту переріс у масове вироблення одноманітних речей, процес накопичення став певною життєвою задачею. І цей інстинкт збиральництва залишається з нами й досі, приносячи з собою недовготривалий побутовий оргазм. Тільки дефіцит змінився надлишком, більшими можливостями і тому – більшою кількістю речей, а накопичення предметів побутової необхідності трансформувалось у безкінечне придбання речей, що здатні підтвердити певний суспільний статус.

13690682_1327154243980024_3784004375508958006_n

Але квартирний побут, що є основою проекту, став лише приводом і відправною точкою до обговорення більш гострих питань, що постають перед нами сьогодні – чим для українців є СРСР, наскільки факт перебування України в його складі впливає на нас зараз, цю частину історії необхідно пам’ятати чи викреслити? Нідерландський філософ Франклін Анкерсміт у своїй книжці «Піднесений історичний досвід» на прикладі з життя Іммануїла Канта та його слуги Лампе роздумує над ідеєю забуття минулого. Лампе, який віддано служив філософу чимало років, одного разу викрав у нього якусь дрібничку, за що був одразу звільнений. Але постійна туга й роздуми не давали Канту спокою, і тому над столом він повісив записку зі словами «Забути Лампе». З цього Анкерсміт робить висновок, що у своїй спробі забути, постійному нагадуванні про те, що ми маємо забути, чи не запам’ятовуємо ми ще краще, чи не робимо ми таким чином те, що хочемо забути, ще ближчим?

У цій же книжці Анкерсміт вказує на те, що зазвичай відносини з минулим базуються на двох типах історичного досвіду – суб’єктивному, де всі фактологічні дані ми пропускаємо через власні почуття та погляди, та піднесеному, коли основною відправною точкою для розмови про минуле є гостре відчуття ностальгії та чогось втраченого, того, що повернути не можна, але так хочеться. Останній тип сповнений трагедії, драматизму, сильного почуття. Найрідше можна зустріти третій тип роботи з пам’яттю, описаний Анкерсмітом, – об’єктивний, в основі якого лежить передусім аналіз, позбавлений емоцій.  Травмований досвід та упередженість постійно рухають нас у бік двох крайніх точок, що шкодять конструктивному аналізу історії. Чомусь найпоширенішою реакцією в розмовах про радянське є або «хочу повернутися», або «ні за що не повернуся». Такі реакції моментально будують машину часу, ніби розмови про минуле та історію здатні повернути людину в той час, чи повернути минуле в теперішнє. Здається, що настільки ідеологічно перевантажений простір навколо всього радянського, приправлений не тільки реальною важкістю, але й додатковими спекуляціями, вже на рівні абревіатури викликає у більшості блювотний рефлекс. І це трансформувалося в ігнорування частини своєї історії. Україна була частиною Радянського Союзу, більшість українського населення народилася до 1991 року, тобто в Радянському Союзі, а велика кількість людей жили в ньому понад 10 років, тобто їхнє особистісне формування проходило саме в той час і в тих обставинах – це об’єктивні факти, до яких зараз нам легше ставитися як до міфів.

Доволі часто від старшого покоління можна почути про перевагу минулого часу над сьогоднішнім і чимало відвідувачів «Квартири Міллер» ностальгували за своєю радянською молодістю. Бажання повернутися до тих умов та реалій, до яких людині вже вдалось успішно адаптуватися, є природним. Основні паттерни поведінки та соціальні установки дуже важко змінюються, навіть коли здається, ніби зовнішнє середовище зазнає кардинальних зрушень. Найвлучніше цей феномен описав французький соціолог П’єр Бурдьє, ввівши у широкий обіг поняття габітусу, що розуміється як система набутих схильностей, яка великою мірою впливає та конструює подальше життя людини. Сюди можна включити й походження, і ранні досвіди, що формують людину неявно, але, керуючись якими, вона потім вибудовує власне життя і світ навколо себе. І саме в цій точці важливо зрозуміти, що так чи інакше, але частиною нашого габітусу є Радянський Союз. І це не обов’язково (навіть вкрай рідко) проявляється в комуністичних поглядах чи безмежній любові до СРСР – воно існує в буденних побутових речах, у звичках що і як їсти,  в культурі міжособистісних відносин, в життєвих уявленнях. Радянське існує як на особистому рівні, так і в публічній сфері. І його вираження тільки завершується пам’ятниками та мозаїками, а починається з відсутності прозорості у владі, неможливості правовими методами впливати на владні структури, постійне декорування реальності – так само, як у Радянському Союзі влада прикривала диктаторський режим міфами про рівність та братерство народів, так і зараз ми живемо в стані «квазідемократії».

13907185_1346114738750641_2718679786590401753_n

Одним із результатів проекту «Квартира Міллер» стало спостереження відсутності сантиментів і рефлексій у молодого покоління щодо Радянського Союзу. У людей, які виросли в незалежній Україні, відсутня будь-яка емоційна прив’язка до того часу тому, що відсутні власні спогади – щось, за що можна зачепитися і через призму чого вибудовувати своє ставлення до цього періоду. Виходить, що масова ненависть, зневага до всього радянського –  це єдине, від чого вони мають змогу відштовхуватись. І це вже питання не минулого, а майбутнього того покоління, що виростає з цим сліпим «знанням». В контексті цієї історичної пастки знов стає влучним Анкерсміт, який вказував на парадоксальність ситуації, де прагнення побудови нової ідентичності головним чином базується на відмові від старої. Але чи це можливо? Вибираючи шлях не свідомої відмови, а забуття (адже будь-яка відмова вимагає ясного розуміння та аналізу об’єкту), чи не стає нова ідентичність лише ілюзією? Адже, як пише Анкерсміт, осягнення минулого – це єдиний шлях до конструкції нової ідентичності. Тільки тоді ми зрозуміємо причини, чому сьогодні не хочемо бути такими, як були колись – знання про минуле як інструмент для побудови теперішнього. А все, з чим ми зараз маємо справу у відносинах із минулим – це негативні практики коммеморації, які застосовувалися й радянською владою: маніпуляції з колективною пам’яттю, вигідні інтерпретації історії.  Проект «Квартира Міллер» як приклад позитивної коммеморативної практики може стати одним із антидотів до циклічної помилки української історії – політики викреслення та забуття.

банер голос-нед

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва