Євромайдан: вирватися з порочного кола

У розпалі Євромайдану та в очікуванні на підписання (чи непідписання) угоди про асоціацію України з ЄС у Вільнюсі KORYDOR поставив діячам та діячкам культури одне питання: Чого ви чекаєте (чи не чекаєте) від Євромайдану? В опитуванні взяли участь художниці та художники, письменниці та куратори, менеджери культури, активісти та багато інших творчих і небайдужих людей.

Анатолій Димчук, галерист, колекціонер, куратор:
Євромайдан викликає позитивні відчуття і думки. Ми бачимо, що громадянське суспільство розвивається, хоча, можливо, і не такими швидкими темпами, як би нам хотілося. Все ще багато романтизму, невміння реалізовувати просту і зрозумілу істину – лише народ визначає курс і цивілізаційний вибір своєї країни. Хоча я насправді вважаю, що це не вибір, а повернення до витоків: згадаймо Ярослава Мудрого, який був ”хрещеним батьком” Європи, а також часи Речі Посполитої.

Є певне розчарування щодо опозиції. Я вважаю, що наш народ заслуговує на кращу опозицію, і так само на кращу владу. Потішило, що до протестів долучилося так багато молоді. Зрозуміло, що мають бути механізми, завдяки яким усі прагнення та вимоги Майдану могли би бути втілені в життя. Таких механізмів я поки що не бачу. Потрібно, щоб сьогодні протестна молодь делегувала своїх представників, нові незаангажовані обличчя для реалізації своїх вимог.

Мені здається, що у нас поволі з’являється розуміння того, що справи не робляться за один день, а шлях до цього – лише спільна взаємодія. І що вона здійснюється не під політичними гаслами. Мені подобається, що народ на майданах не дає політикам привласнювати заслуги громадянського суспільства. Я переконаний, що угоду про асоціацію з ЄС підпишуть. Але головне при цьому – не гаяти часу. Адже Росія останні три роки чинить особливий тиск на нашу країну на всіх можливих рівнях, і це завжди було очевидно і прогнозовано. Потрібно було обговорювати багато речей значно раніше, коли були приклади економічного тиску на Грузію, Литву. У мене немає розчарування самим Майданом, я розчарований тими рішеннями, які публічно декларувалися, а потім нахабно змінювалися. Повторюся, час працює не на нас, потрібно діяти.

Марія Куликівська, художниця:
Для меня очень важно то, что Євромайдан является качественно другим, нежели Оранжевая Революция. В какой-то степени, если говорить художественными терминами, – более абстрактным, концептуальным. Мне особо интересно наблюдать за тем, как меняется подход у людей к отстаиванию своих прав, свобод и выбора своего собственного будущего. По-моему, сегодняшний Євромайдан показал, что наконец-то мы вышли не ради поддержки какой-то личности, или политической силы, а ради самих себя, своих идей, ради отстаивания своей личной политической воли. Так же важнейшим аспектом и позитивным наблюдением для меня является то, что, по сути, инициировала Євромайдан интеллигенция, и она продолжает выходить и отстаивать истинные европейские ценности.

Не ожидала в таком количестве увидеть профашистских активистов и их провокации. Ожидала, что все-таки оппозиционные политические силы будут объяснять и пропагандировать европейские ценности, говорить о них, рассказывать со своих трибун, что же это такое и как их реализовывать. Ожидала услышать от них разъяснение, что такое толерантность. К сожалению и своему разочарованию, ни разу не услышала и о свободе слова, никто не поднимал тему позиции женщины сейчас и почему нам нужно прививать ценности и развивать Европу здесь. Никто ни разу не сказал с трибуны, что же такое сексизм и как с ним бороться, и даже никто, вообще никто ни разу не сказал, что радуга – символ ЛГБТ, и что их не надо бить и ломать.

Я жду от Євромайдана минимум – заставить Януковича подписать соглашение с EU, а максимум (я ничего ни от кого не жду, сама и вместе со своими товарищами, женщинами, мужчинами, солидаризируясь, иду на майдан заниматься просветительской деятельностью) – понимания, что такое сексуальные меньшинства, и что это нормальные люди. Жду укрепления позиции и защищенности женщины в обществе и понимания того, что это не приставной товар или обслуживающий персонал у мужчин, надеюсь, и очень жду понимания, в первую очередь, у людей, моих сограждан, что нам необходимо требовать социальной защищенности, улучшения правовой и образовательной систем.

Так же очень-очень жду и надеюсь на то, что интеллигенция, а особенно креативный класс не остановит свою просветительскую деятельность с остановкой и окончанием Євромайдана. Жду и верю в то, что этот опыт, гуманный, умный опыт отстаивания своих прав и требований граждан своей страны станет хорошей традицией, которая сможет объединить все государство, сплотить народ, и действительно передаст власть в руки социума из рук правящего класса.

Меня обрадовало, удивило и вообще действительно заставило переоценить сегодняшнюю ситуацию в Украине самоидентификация нашего народа. И я истинно надеюсь, что вот эта вспыхнувшая ответственность за самих себя и перед выбором нашего сегодня и нашего завтра не утихнет, и люди не поиграются в «праздник свободы», а дальше найдут в себе силы и смелость развиваться, меняться, менять, просвещаться и просвещать.

Тіберій Сільваші, художник:
Майдан не здійснить всіх наших бажань, але дає надію вирватися з порочного кола, нашої національної забави – постійного наступання на одні і ті ж ГРАБЛІ!

Алевтина Кахідзе, художниця:
Я жду от Майдана возможности сверить свои взгляды о EU. Какие-то изменить, какие-то дополнить, а какие-то распознать как иллюзии, чтобы расстаться навсегда.
Дело в том, что я жила в Европе, в Маастрихте (кстати, это город, где был подписан договор о Европейских сообществах). И все, что я выучила тогда Там: ЕU — не место, где помогают бедным и глупым, это место, где можно и нужно стать участником всех процессов. Но для того, чтобы оказаться Там с Ними, Одними из Них, нужно иметь готовность не потреблять, а создавать.

Тогда я изучала Европу для себя. Хотя приехала туда изучать изобразительное искусство. В моей жизни Там встретились вещи, которые меня потрясли и изменили навсегда. По-хорошему потрясли. Но были и такие, которые укрепили во мне веру в потенциальность таких мест, как Украина. Вернее, я вижу много потенции в нашем хаосе, я бы не спешила его убивать, систематизируя. Это будет провал, если в систематизации мы сами не будем участвовать – не будем понимать, что ценно… Кстати, я встречала много эгоцентричных людей в Европе: “Мы знаем как нужно!” Я стала с такими спорить только спустя года.

Олеся Островська-Люта, кураторка, арт-менеджерка:
Один із найважливіших коментарів про Євромайдан, які мені трапилися за останні дні, – це погляд Ярослава Грицака. Він каже, що протести сьогодні типологічно ближчі до руху Окупай, ніж до Помаранчевої революції. Цікаво – до речі – було б проаналізувати з цієї перспективи і безпідставно забуту Революцію на граніті, оскільки це був власне студентський рух, сфокусований на вимозі не підписувати черговий Союзний договір. Ще одне соціологічне спостереження, не раз висловлене Ярославом Грицаком, полягає в тому, що молоде покоління українців за цінностями стоїть ближче до того ж покоління європейців (у сенсі, мешканців ЄС), аніж до покоління українців старшого віку (припустімо, понад 45). Активний прояв молоді, відмова від партикулярних інтересів на кшталт партійної адженди означає, що на суспільну сцену все більшою мірою виходить власне вищеописане покоління і воно починає диктувати суспільний порядок денний.

Отже, повертаючись до питання: якщо нинішній протест – це радше відгалуження Окупай, то не залежно від найближчих практичних наслідків протестів, я очікую більшого суспільного запиту на те, що ми огульно називаємо «європейськими цінностями» – наприклад, прозорість, експертність рішень,  доступність, спільні правила гри. Підкреслю, саме суспільного запиту, тобто, запиту з боку суспільства. Це означає, що інституції змушені будуть змінюватися. Не можна сказати, як саме змінюватися, і як швидко. Але деякі хаотичні сигнали змін помітні вже зараз. Наприклад, нещодавно Міністерство культури оголосило свій грантовий конкурс, який назвало дещо гібридним чином Ярмарком ідей. Це і є протоідея грантового державного фінансування, про яке говориться вже впродовж 20 років. Думаю, таких сигналів буде більше і нинішні протести їх лише каталізують. Чи призведе це до кращої якості інституцій, практик, методів прийняття рішень, а не лише до «євроремонту», нам ще належить побачити, але надзвичайно багато залежить від того, як кожен з нас практикує свою діяльність і як будує роботу своїх інституцій.

Надія Парфан, феміністка, урбаністка, культурологиня:
З того, що я встигла побачити, жінки становлять добру половину Майдану. Але на трибунах і сценах крім Руслани я більше жодної жінки не бачила. Абсолютно нічого не чула про “європейські” проблеми жінок – соціальне забезпечення материнства, гідні умови праці, охорону здоров’я тощо. Вчора ми винесли анархосиндикалістський прапор і плакати “ЄС – це рівність для всіх”, “За безкоштовну освіту”, “Ні здорожчанню транспорту”. Підходило багато чоловіків, яким було приємно висловлювати свою думку і сперечатися. Коли ми говорили про фемінізм, всі чоловіки автоматично починали заперечувати – самі не розуміючи що. Один дядько з півгодини переконував мене, що в жінок “нижча якість роботи” і “гірші інтелектуальні здібності”. Жінки натомість проявляли щирий інтерес і навіть дякували за пояснення. З завтра почнемо роздавати листівки, на суботу плануємо велику соціальну акцію про права жінок як невід’ємну європейську цінність.

На даному етапі мені здається важливим зробити самих жінок більш видимими, а їхній голос – помітним. Також дуже важливо говорити про простір Майдану, його відкритість до потреб дітей – адже більшістю дітей в нашій країні займаються жінки. Поки хтось радо кричить “Слава Україні”, хтось іще біжить в дитсадок забирати дитину або бігає по всіх закладах у пошуках туалету.

svoboda
© Самоорганізація і соціально-економічний протест на #ЄвроМайдані

Лариса Денисенко, письменниця, юристка:
Масовий спротив непослідовній та брехливій урядовій/президентській політиці шляхом реалізації європейської свободи на мирне зібрання, свободи слова – мені імпонує і як людині, і як правнику. Це сигнал опозиційним силам, якщо вони самі зацікавлені в Україні в Європейському Союзі, що треба захищати права своїх виборців, боротися за дотримання президентом кілька разів ним же засвідченого курсу, боротися усіма легітимними методами.

Приємно те, що люди не розчарувалися в собі, в своїх ідеалах, навіть коли тотально розчаровані в політичних силах, тих, за яких голосували, і ненавидять тих, хто зараз при владі. Вірять у мирний спротив, вірять в європейську Україну, готові заявляти про це вголос. Радує те, що студенти проявили себе як небайдужі, як покоління, котре чітко знає, де і як хоче жити.

Категорично не подобається те, що опозиційні політики повитягували з шухляд 2004 року ту саму риторику. Та будь-який плакат на Майдані креативніший за їхню діяльність!

Я не займаюся міжнародною політикою, але цікавлюся європейським правом: не потрібно бути великим фахівцем та психологом, щоб не засумніватися в дотриманні європейського курсу президентом, а опозиція наче прокинулася тільки зараз. І те, що вона щойно прокинулася, говорить або про те, що амбітні державні цілі в сенсі європейського вибору їх не хвилювали, або ж вони ну дуже недалекоглядні, бо так чи інакше в їхніх руках було більше і зовнішньополітичних, і правових інструментів, можливостей вести перемовини, перестрахуватися, готувати запасні плани. На мій погляд, нічого вони не зробили, а воплями “Україна понад усе” нічого не виправити.

Категорично не подобається шахрайська поведінка як президента, так і уряду. Втім, ці упирі мені ніколи не подобалися, тому не так болить. Важче сприймати безпорадність та бездію тих, кого поважаєш, за кого віддавала і буду віддавати свій голос. А чекаю я в будь-якому разі, щоб ця істота (наш президент) поставив свій підпис під конкретним документом, за підпис можна й підвісити, за підпис він буде зобов’язаний нести відповідальність.

Віра Балдинюк, критикиня, випускова редакторка Korydor’a:
Для мене Євромайдан – це момент, коли люди чи не вперше за останні дев’ять років уголос проговорюють для себе цінності, з якими наше суспільство мусить жити далі. І голоси ці настільки різні, що ніколи не знаєш, із ким опинишся поруч, хто тобі подасть руку й гарячий чай, а хто плюне під ноги.

Я з цікавістю послухала листа Юлії Тимошенко до тих, хто стоїть на Майдані. У ньому превалювали казково-міфологічні мотиви, “невипадкові збіги дат” і “знаки долі”, йшлося про те, що історія містичним чином повертає нас до опрацювання помилок, про другий шанс і таке інше. Риторика Януковича, звісно, більш убога, але він також апелює до вищих сил, покладається на Господа і радить зробити те саме всій країні. Які ще політичні дискурси нам пропонують? Дрімуче гасло “Смерть ворогам” сьогодні годиться хіба як рекламний слоган для засобу від тарганів. Але штука в тому, що країна в цей час хоче вирішувати дуже прагматичні речі. І, як на мене, одне з головних – питання безпеки для себе і своїх дітей.

Справи студента Індила, Оксани Макар, події у Врадіївці свого часу змусили українське суспільство здригнутися від безпомічності перед безкарністю власного зла, і це поставило питання захищеності і справедливого суду на одне з чільних місць у житті кожного українця.

Мені Євромайдан імпонує тим, що навколо нього немає простих рішень. Я не стрибаю з усіма, при цьому не москалька. Мені не хочеться повторювати за Карпою щось про “ми не хохли”, “йдемо в Європу!”, але це не заважає мені з цікавістю спостерігати за тими, хто вперше практикує Майдан як спосіб озвучення своєї позиції. Я навіть не певна, чи можу назвати цей Майдан революційним, бо сприймаю його радше як протипожежні тренування – смішні, як на сторонній погляд, колективні дії, які насправді можуть врятувати життя.

Для багатьох із нас “європейські цінності” – це про людей з інвалідністю в музеях і кафе, профспілки, страйки, антикорупційні справи і скандальні відставки, прозору звітність і гелікоптер для вагітної жінки, а не для забаганок чиновника. Мені здається, всі дев’ять років після помаранчевої революції ми передавали одне одному смисл поняття “європейські цінності” через зіпсований телефон – політиків, і на виході отримали спотворене “євросодом”. Цей листопад – вдалий момент, щоб звірити годинники і смисли.

Олена Червоник, кураторка, критикиня:
Масові протести вже вдруге в історії новітньої України припадають на річницю голодомору. Знаходячись зараз в Нью Йорку й тісно спілкуючись з українською діаспорою, я особливо сприйнятлива до символізму цього збігу. Голодомор для української діаспори в США – чи не найважливіша та найтрагічніша тема. Про неї говорять багато та на різних рівнях: від наукових конференцій до музейних лекцій та приватних бесід. Яскраво й неоднозначно постає в таких бесідах образ ворога – Сталіна, що зоркестрував штучний голод, винищивши мільйони українців протягом одного року. Але чим більше я слухаю про головного ворога, тим більше цей дискурс мене починає непокоїти: так і уявляю собі Сталіна у кирзових чоботах, що місить болото від села до села, забираючи у людей останню їжу.

Я абсолютно не ставлю під сумнів зловісність намірів та криваві вказівки радянської влади. Але хто ж виконував ці вказівки на місцях? Хто насправді, в буквальному сенсі, відбирав хліб? Чи були це засланці з Москви чи все ж таки такі самі українці на місцях, яких спокусила радянська ідеологія (чи гроші, чи бажання влади, чи страх – чи що взагалі може спокусити на такі вчинки?) Тут саме й починається страшна правда: власний сусід може виявитися страшнішим за зовнішнього ворога.

До чого тут Євромайдан? До того, що Путін може й розігрує якусь шахматну партію, але Янукович та всі ті, на кого він спирається, не є засланцями з Росії. Беркут, що пускає газ протестувальникам в обличчям, не є засланцями з Росії. Внутрішні війська, що чатують під Києвом в очикуванні наказу, не є засланцями Росії. Головна проблема для українців зовсім не Росія, а морок у власних головах: низькій рівень громадської єдності, нерозуміння сутності громадянського суспільства, відсутність громадянської відповідальності і т.д. Бо чим ще можна пояснити, що кермує країною ТАКИЙ президент та ТАКИЙ уряд? Давайте не будемо брехати собі та шукати виправдань, ніби десь є зовнішні несприятливі обставини: у нас при владі такий президент, якому власний народ своєю пасивністю та недалекоглядністю зумовив подібну узурпаторську позицію. Отже, насамперед, треба починати прибирати бруд за собою.

Насправді останні події в Україні вселяють дуже велику надію. Це зовсім не надія на зміну влади – це надія на пробудження громадянського суспільства, коли більшість населення України, здається, зрозуміла, що ми в праві будемо себе вважати довгоочікуванною Європою (в економічному, політичному та культурному сенсі) тільки тоді, коли ця Європа з’явиться найперше у наших власних головах. Я радію звісткам, що з Майдана зникають дурнуваті слогани про москалів, що протистуючі виганяють від мікрофонів дурнуватих “опозиційних” лідерів ультраправого спрямування. Бо, най дуже повільно й най похитуючись, країна все одно прямує у правильному напрямку.
998099 690697970975510 817658076 n
Акція у Львові “Карапузи йдуть в ЄС!”, фото Лілі Гуцол.

Нікіта Кадан, художник:
Мой социальный идеал можно определить словом “Евросодом”, которое я позволю себе одолжить у пророссийских ультраконсерваторов, – очень уж хорошо звучит. Для меня это слово обозначает фундаментальную толерантность, права человека как базовую ценность, равноправие, секуляризм, принципы критического мышления и атакующий гуманизм. Еще не демонтированные остатки социального государства в Европе, выгодно контрастируют с тотальностью постсоветского зверино-честного капитализма, который никакими социальными гарантиями не уравновешен. Я верю в необходимость неприкосновенной, неприватизируемой публичной сферы. Поэтому меня, наверное, можно назвать западником.

То, что украинским властям прийдется корректировать законодательство в области прав человека, приближая его к европейским стандартам, –  ради этого уже стоит выходить на улицы и принуждать власти к “европейскому курсу”. Кроме того, Евромайдан – это школа протеста, еще одно практическое занятие, коллективное упражнение в технике давления на власть. Возможно, репетиция перед куда более значимыми противостояниями.

Но смущает то, что даже в сравнении с 2004 годом, протесты становятся все менее артикулированными. Националистическая демагогия заменила социальные требования, совсем пропал иммунитет к ксенофобной риторике. Ритмичное повторение “Слава нації! Смерть ворогам!” дает ощущение универсального ответа на избыток вопросов. Зато крайне обостряется инстинктивное различение “своего-чужого”. “Проевропейски” настроенные протестующие, которые рвут в клочья плакаты “Свобода, рівність, сестринство”, “Європа це рівність” и “Європа це толерантність” – это достаточно очевидный симптом. Но на Евромайдане нужно оставаться. Только кроме давления, направленного вовне, на власть, необходимо заявлять альтернативную позицию внутри, среди протестующих.

Максим Буткевич, правозахисник, співкоординатор проекту “Без кордонів”:
Звичайно, щось у поточних подіях не може не тішити, а щось – не може не напружувати.

Потішив “низовий”, “ґрассрутс” характер протестів. Видавалося подекуди, що після постпомаранчевого напіврозпаду, цінність протесту (як інструменту і як настрою) для багатьох людей було втрачено. Теперішні події показують, що це – не так. І не може не тішити те, що саме “самоорганізований” #Євромайдан виявився набільш притомним – порівняно з “партійним” протестом (не кажучи вже про проплачені шапіто імені Кабміну).

Жалюгідно у цій ситуації виглядали майже всі, хто на те заслуговував: поміж ними, безумовно, влада (зі своїми різкими змінами курсу і системними порушеннями права на мирний протест у регіонах); партійна опозиція (недолугість якої не варто навіть коментувати, а екс-СНПУ, спробувавши діяти звичним чином, раптом виявилася не лише ультралицемірною, а й місцями просто недоречною); офіційний Кремль (з хамськими заявами Путіна і їх запереченням, по тому, його прес-секретарем, і вже звичною пропагандистською телезброєю масового знищення). Те, що влада в якості основної інформаційної зброї використовує людожерські вимоги МВФ, нагадує про вже призабутий, але від того не менш обґрунтований критичний аналіз ролі цієї інституції.

Звичайно, #Євромайдан згуртувався не довкола тексту угоди про асоціацію, а довкола утопії Європи: довкола міфу, бажаних цінностей плюс прагнення до свободи пересування. А також (іноді – передовсім) довкола остраху втягування у той мракобісний авторитаризм, що вибудовується тамтешньою владою на північному сході від України. І от з цінностями у протестів подекуди вочевидь виникали проблеми. Потрактування гасел за ґендерну рівність, безкоштовну освіту та медицину як “провокативних”, і толерування агресії щодо активісток/стів, які з ними вийшли – чимало говорить про те, наскільки частина протестувальників є далекою від проголошеного приводу протесту. А мітингування за європейський проект під гаслами і символами етнічного націоналізму свідчить про кашу в головах у багатьох учасників/ниць, – і, на жаль, про те, якими є основні тенденції у боротьбі за геґемонію.

#Євромайдан – суперечливий відбиток суперечливої ситуації. Не бачити його тіней, не бути критичними щодо них – було би свідченням глупоти. Не берегти сполучення прагнення до свободи пересування, ціннісної утопії й навичок самоорганізації – означало би розкидатися зернами можливих кращих майбутніх сценаріїв, які варто зрощувати зараз. Прямо на #Євромайдані.


Ольга Райтер,
директорка мистецької формації Wiz-Art:
Я не чекаю миттєвих змін і тішить, що тепер, на відміну від Помаранчевої революції, майже ніхто цього не очікує. Є твереза оцінка ситуації.

Євромайдан – це швидше точка відліку, аніж прямий результат, холодний душ зранку, психотерапія для нас всіх, миті, які треба запам’ятати і з якими варто продовжувати розвивати громадянське суспільство в Україні.

Мене здивувала масовість, а розчарували ксенофобські настрої та вигуки на зразок “хто не скаче той москаль”, “смерть ворогам”, “Україна понад усе”, обурила поведінка опозиції. Це нагадує мені косметичний ремонт і показуху – прапорці на щоках намалювати, але суті не розуміємо. Хоча цього і варто було очікувати, марно сподіватись на свідомість мас, бо населення хоче до Європи, але мало собі уявляє, що це таке на практиці і як те “краще життя” вплине на їхню теперішню реальність.

Більшості з українців ще далеко до того, щоб усвідомити себе Європою зсередини, але це початок і, мені здається, наше завдання після Євромайдану при будь-якому результаті – просвітництво і Європа на практиці в найдрібніших речах.


Тарас Полатайко
, художник:
Сподіваюся, що те, що відбувається – це тільки початок. Найважливішим є те, що люди переступили через гнітючу зневіру і знову вийшли. Знову з’явилася надія. Дуже важливим є усвідомлення того, що ми здатні вийти без політиків. У будь-який час. І, можливо, це найголовніше.

Дуже сподіваюся, що незалежно від того, що станеться у Вільнюсі, ця щира енергія вільних громадян не загасне і не сповзе назад у депресивний морок цинізму і пасивності. Дуже хотілося б, щоб ця чиста енергія вільних людей не була в черговий раз перетворена недолугими “лідерами” на зневіру.

Надія є. Вона є, тому що формат Євромайдану принципово відрізняється від Майдану попереднього. Відрізняється самоорганізацією без “лідерів”. Його ризомність дає владі(в широкому сенсі усього політикуму) зрозуміти, що ЦЕ може відбутися будь-коли, і таким чином змусити політикум до переформатування.

Надзвичайно важливим є те, що вперше – це протест насправді всенародний. Немає більше фантомних, штучно надуманих “сходу” і “заходу”. Він об’єднав країну.

Надзвичайно важливо, що станеться після Вільнюсу. Найстрашнішим була б деградація ейфорії від пробудження і усвідомлення власних можливостей у депресію переможеного. Ми ВЖЕ перемогли. Вийшовши, ми перемогли цинічного раба в собі. Тому надзвичайно важливо щоб ця чиста енергія жила і трансформувалася в конкретні дії. А результати будуть, і можливо швидше ніж ми сподіваємось.

В 2004-му ми змінили обличчя влади. Зараз потрібно змінити її сутність. Можливо, це наш 1968. Все в наших руках.

Підготувала Віра Балдинюк.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення практики рівності проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності іншування історія історія мистецтва