Як працюють музеї, які говорять про людські трагедії?

Як розповідати про трагічну історію сучасним людям? Чому свідки трагедії досі бояться говорити в голос про пережитий досвід? І як митці можуть допомогти у проговоренні цих складних тем? Про це під час дискусії у рамках резиденцій для культурних журналістів Culture Mirrors говорили представники Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», Музею тоталітарних режимів «Територія терору», Літературного центру Агнона та польської ініціативи  FestivAlt.

  

Яна Барінова, Меморіальний центр Голокосту «Бабин яр»

Наш Мемориальный центр Холокоста “Бабий Яр” — это не первая инициатива. Каждые пять лет перед очередной годовщиной кто-то заявлял, что наконец-то будет открыт мемориал, закладывался камень, было много PR-кампаний вокруг этой темы. Но никогда это не было доведено до конца. В ходе нашего исследования мы определили несколько причин, которые не позволили предыдущим инициативам состояться. Одна из главных причин – концепция. Каждый проект начинается с концепции, но в Киеве всегда начинали с архитектурных конкурсов, закладки камней, с больших заявлений и публичных деклараций. Но не с публичной концепции, которая внятно бы объяснила, о чем будет этот проект, какая история будет стоять за позицией мемориала и о чем будет нарратив. Мы начали именно с этого. Международные эксперты, украинские исследователи помогли нам понять и сформулировать нашу позицию. Мы попытались найти ту уникальную историю, которая в полном объёме еще не была раскрыта в других экспозициях о Второй мировой войне, музеях Холокоста, еврейских музеях, и нащупываем сейчас свою идентичность в экосистеме среди других 500 музеев и мемориалов по всему миру.

Мы столкнулись с проблемой места, самим Бабьим Яром, в котором нигде не говорится о событиях 1941 года. Мы фактически начинаем работу 80 лет спустя после трагедии, в условиях отсутствия объектов (наш проект не начинался с коллекции артефактов), у нас не было ничего, на что можно было бы опереться при построении музейной экспозиции.

Само место прогулок и отдыха сегодня не похоже на место массовых расстрелов. Ничего, что напомнило бы посетителям, что случилось на этом месте. Прогуливаясь по территории яра, мимо десятков различных табличек, вы не поймете, когда, в какой последовательности и что именно здесь произошло, как замалчивалось двумя режимами, как застраивалось и уничтожалось в советское время. Все эти сложности подталкивают нас на поиски нового языка памяти, это главный вызов для нашей организации. Какой может бать современная мемориальная институция в 21 веке? Это отличает нас от Вашингтонского и Иерусалимского мемориалов, которые открылись фактически сразу после Второй мировой войны. Вашингтонский музей и Яд Вашем существуют на территории, где не было фашистской оккупации, не было вопросов об участии местного населения в трагических событиях. Нас же это подталкивает к поиску новой формы мемориализации Холокоста, когда уходят первые источники свидетельств. У нас есть несколько исследовательских программ и на научной компоненте с самого начала был акцент.   

Мы считаем необходимым верифицировать всю информацию, которая касается  трагедии Бабьего яра и территории. Когда начинаешь изучать ареал, то понимаешь, что речь на самом деле идет о разных карательных акциях разными карательными органами в разное время. Сложность интерпретации и многослойность истории заставляет нас серьезно подходить к исследовательским проектам. Сейчас в нашем центре существуют проекты, которые касаются локализации мест массових растрелов,  с именами Бабьего яра, с определением еврейского кладбища, которое находилось на территории яра. Первое, что мы сделали – определили место Лукьяновского еврейского кладбища, чтобы не заходить на его территорию. Наша задача была очертить эту территорию и не допустить никаких вмешательств на ней. Мы осуществили исследование с израильской организацией «Атра Кадиша» и украинскими специалистами по определению границ уничтоженного еврейского кладбища, которое сегодня полностью застроено. В случае обнаружения границ кладбища согласно галахе мы должны оставить эту территорию нетронутой и установить ограду. Мы уже знаем, что кладбище частично заходит на выделенную нам землю, и из 2 гектаров мы сможем что-либо строить только на одном. В будущем, когда мемориальный центр будет открыт, территория этого кладбища тоже станет частью пространства памяти.

Все самые основательные исследования локации мы сделали в 2016 году, сейчас же мы реализовываем applied research programs, которые помогут репрезентовать главные месседжи выставки основной экспозиции. Делать ее, не понимая, где расстреливали, кого расстреливали и кто расстреливал, очень сложно. Поэтому мы запустили несколько базовых проектов, которые смогут все это объяснить. В будущем эти программы перерастут в самостоятельный исследовательский центр, где мы будем выходить на темы с более широким фокусом, которые будут касаться толерантности, ценности человеческой жизни, но сейчас мы сфокусированы на исследовании трагедии. Открыт музей будет к 2023-2025 году. В общей сложности с нами сотрудничает около 50 исследователей со всего мира (Украина, США, Израиль, Франция, Германия) и у нас есть серьезный международный научный совет, который встречается не меньше раза в год в Киеве, Берлине. Научные имена со всего мира являются своего рода гарантом непредвзятости и чистоты наших исследований.

 

Ольга Гончар, музей «Територія терору» (Львів)

Наш проект почався близько 10 років тому з ініціативи Львівської міської ради. За ці 10 років він змінював форми і концептуальні елементи. Зараз цим проектом керую я. Наш музей, який розташований на території колишнього Львівського гетто і пересильної тюрми №25 радянських репресій, являє собою два бараки, побудовані з нуля, які за архітектурним рішенням нагадують німецькі бараки. Цей музей будували у 2014-2016 роках. Музеї катастроф, як от наш, працюють з подіями, які відбулися багато років тому. Багато чого вже забуто.

Ми говоримо про Голокост в Україні, табір примусових робіт Янівський, який був одним із найбільших у Східній Європі у часи Другої світової. Керівники таборів смерті ніби змагались між собою, в кого буде найстрашніше. У цьому таборі був оркестр і під час розстрілів грали музику. Також частина нашої території – це пересильна тюрма, тобто період радянських репресій. Ми маємо постійне нашарування різних тоталітарних режимів, а до цього ці теми у місті не були проговорені. Це дуже складна спадщина. Водночас ми маємо запит на теми, які стосуються війни на Сході України, ситуацію в Криму і українських політв’язнів Кремля.

«Територія терору» – це нейтральна територія, як би дивно це не звучало. Через нас проходять постійно і міська влада, і громада, і журналісти, і міжнародні організації. Тому ми ставимо собі за мету працювати в такому форматі: барак №1 для експозиції і барак №2 для дискусій та презентацій, де ми говоримо на сучасні теми. Щоб залучити  людей в музей з такою назвою, ми виходимо у простір міста, робимо проекти та вуличні виставки, інсталяції. Використовуючи такі гібридні форми, ми працюємо з пам’яттю. Ми вибрали саме таку форму, через що іноді з’являються питання, чи ми взагалі музей. Бо у рамках законодавства у музеїв є багато зобов’язань з приводу колекції, фондів, приміщення. Водночас ми розуміємо, що якщо заглибитись лише у бюрократичні форми, буде нецікаво. Окрім того, що ми маємо виклик у роботі з темами, у нас є ще виклик боротьби з бюрократичною системою. Ми міський комунальний музей, який має «рознарядки» від міської влади та Міністерства культури, тож ми маємо балансувати між тим,  що каже законодавство й влада, і цікавими проектами.

Ми займаємося «збиральництвом». Експонати до нас потрапляють різним чином. Ми виходимо в міський простір, робимо оголошення і до нас потрапляють різні речі. Наприклад, у нас з’явився монумент слави, бо декомунізація – це теж тема, з якою ми працюємо. Днями нам передали радянські вітражі. Наші музеї складні тим, що наші експонати – це люди. У нас є проект «Непочуті»,  де ми записуємо різні спогади людей, які пережили тоталітарні режими та терор. Ми зіштовхуємося з тим, що люди бояться розповідати історії: вони впевнені в тому, що повернуться люди, які їх за це покарають. Тому ми маємо викликати цю довіру, аби нам щось розказали або віддали сімейні речі, як от листи з таборів або бандуру, яка була в Сибіру. Не всі архіви пускають наших науковців, попри закони про ту ж декомунізацію. Потрібно ще пам’ятати, що науковці часто працюють для музею у вільний від роботи час. Повертаючись до музейних буднів, робочі ставки в музеї – це справжнє порушення прав людини.

Коли я вчилась в школі і Віктор Ющенко став президентом (2005 рік – прим.ред), саме тоді почалась публічно обговорюватись тема Голодомору. Наші вчителі, ще з радянської системи, не розуміли, як говорити і викладати цю тему. Про Голокост ми взагалі не говорили. Навіть в університеті ми оминали цю тему. Вже зараз у регіональних музеях є інформація про табори смерті. Одна з особливостей тоталітарних режимів – це повна зачистка своїх злочинів. В таборі примусових робіт Янівському є чотири різні цифри про жертви і жодна з них не підтверджена ніякими документами.

Багато людей питає, як ми виживаємо у цій атмосфері. Ми щодня говоримо про смерть та вбивства. Я ж кажу, що у всіх тоталітарних режимах були люди, які виживали і рятували інших людей. Тому говорячи про Голокост чи Голодомор, ми завжди робимо акцент на тих людей, які вижили і проявили людяність. Коли ми говоримо про таких людей, нашим відвідувачам легше виходити з нашого музею, адже вони розуміють що надія завжди лишається і є люди, які не підкоряються тоталітарному режиму. Навіть у концтаборах продовжувалось життя: святкували Різдво, вишивали, діти, які народжувались там, створювали собі іграшки. Можливо, варто говорити про ці трагедії у більш людському вимірі. Адже тоталітарні режими перетворюють людей у цифри та статистику. Мені здається, що мають бути різні музеї з різними баченнями. Чим краще ми працюємо, тим більше ми залучаємо відвідувачів до себе.

 

Мар’яна Максим’як, Літературний центр Аґнона (Бучач)

Літературна інституція Центр Агнона – це громадська ініціатива, яка вже чотири роки діє в містечку Бучач Тернопільської області. Наш досвід оповідає про те, як можна говорити про міжкультурні відносини на території маленького містечка. Досвід нашого музею дуже відрізняється від музеїв Києва чи Львова, що мають державну підтримку. Бучач насправді є особливим містом, якщо розглядати його в контексті Голокосту. Це не тільки місто, де народився, жив деякий час і писав про нього Шмуель Йозеф Аґнон, відомий Нобелівський лауреат, який першим здобув цю премію серед івритомовних письменників. Але також це рідне місто Симона Візенталя і Емануеля Рінгельблюма. Ті, хто займається темою Голокосту, дуже добре знають ці імена. Ці двоє людей зробили дуже багато для досліджень та політики пам’яті Голокосту. Рінгельблюм залишив по собі величезний масив архіву з Варшавського гетто, а Візенталь створив центр документації, який діє у Відні і є одним з найбільших центрів, що займаються нацистськими злочинами. Нещодавно з’явилася монографія Омера Бартова «Анатомія геноциду» про Бучач, як у маленькому містечку може назрівати велика трагедія. Це дослідження він писав протягом 20 років, адже Бучач – це місто його матері.  

Наш досвід можна змоделювати на маленькі містечка, особливо західноукраїнські. Тема Голокосту звучить у нашій роботі тлом, ми найперше працюємо зі спадщиною Агнона, яка лишилась по ньому в Україні. В Україні досі немає перекладів його текстів з івриту. Є тільки переклад перекладу: з англійської на українську. Переклад його творчості – це не тільки робота зі складним текстом, але й з багатою культурною спадщиною, потрібно мати інтегрований підхід, що поєднує українську і єврейську культури. Як робити це в Україні, де єврейська культура була стерта і лише зараз починає прозирати крізь товщу історії – для нас як для інституції є важливим питанням. Інший виклик – пошук перекладачів з івриту та редакторів, які можуть тлумачити й коментувати складні й не для всіх очевидні поняття єврейської культури.  

Для кого цей проект? Для міста, для локальної спільноти, для України, для міжкультурних мостів України та Ізраїлю. У нас також є проект «Арт-двір», він відкрився ще до створення центру і триває вже восьмий рік. Це відкритий мистецький простір, який працює щонеділі. Це сучасна альтернатива будинку культури. Відвідувачі до нас приходять постійно, 40-50 людей щоразу, а це свідчить про те, що навіть у маленьких містечках є люди, які готові сприймати культуру по-іншому і відкриті до дискусій.

Три року тому у нас була короткотермінова літературна резиденція, присвячена україно-єврейському діалогу, підтримана Гете Інститутом. Учасниками були Софія Андрухович, Андрій Любка і Євгенія Сенік. Кожен із них писав тексти про Бучач і як вони відчувають зв’язок із цією спадщиною, тексти вийшли окремою публікацією. Наступний проект, який ми хочемо втілити, – це Літературна мапа Бучача, яка би стосувалась і польського періоду, і єврейського, і українського.

Також ми маємо онлайн-каталог, де позначені віднайдені в Бучачі могили матері Агнона та матері Еммануеля Рінгельблюма, знайшлися родичі Зигмунда Фройда, оскільки його татова лінія походить з Бучача. Минулого року я була у Єврейському інституті у Варшаві, названого іменем Еммануеля Рінгельблюма, працювала в архівах, шукала локації його мешкання. Там є лише кілька джерел про це, документи зберігаються в архіві Варшавського університету, оскільки він подавав їх туди при вступі на навчання. Решта інформації втрачена, відновити історію в Бучачі дуже складно, бо в місті немає кадастрової карти до Другої світової війни. Вона зникла з Львівського державного архіву. Тож працювати з історією міста і його культурою складно. Наразі є щоденники, спогади, тексти згаданих раніше людей, але вони розкидані в архівах Відня, Варшави. Дослідницька складова таких центрів, як наш, – це одна із важливих речей, яку ми хочемо розвивати.     

З різними регіонами України треба працювати по-різному, бо в кожного була своя історія. У нас в країні не проговорені трагедії, ні Голодомор, ні Чорнобиль, ні Голокост. Це все тільки починається. В малих містах не говорять про Голокост тому, що ще живі очевидці. Часто про це заборонено говорити. У Бучачі мешкало 70% єврейського населення до Другої світової, а тепер місто населене українцями з різних регіонів і сусідніх сіл. І вони не знають нічого про місто, або знають забагато, особливо ті, що живуть у квартирах чи будинках, які колись належали загиблим євреям. Дуже часто це камінь спотикання: люди знають занадто багато, аби говорити. Люди бояться говорити з різних причин. Не завжди тому, що хтось боїться, ніби їх покарають, дуже часто через те, що вони були свідками. Зараз є надзвичайно актуальними питання, як говорити про свідчення і наскільки вони мають бути доступними для всіх.

.

Джесс Хукс, (США-Польща), FestivAlt

Більшість моїх досліджень зосереджені на темі, яка стосується того, як мистецькі ініціативи та спільні соціальні практики можуть взаємодіяти у процесі роздумування про майбутнє. Я вважаю чудовими всі ці досвіди, про які  почула сьогодні. Так багато матеріалів, документів і водночас особистих досвідів тих, хто вижив або їхніх нащадків. Але часи змінюються, а питання, як працювати зі спільнотами, музеями та як художники можуть надихнути на подальші дослідження, як можна експериментувати, досі актуальні.

Зараз я вивчаю питання, як саме можуть працювати колаборативні практики та як утворюються спільноти. Перед тим, як відкрився Музей польських євреїв Polin у Варшаві, там відбувався дослідницький і освітній проект, покликаний пояснювати, як сучасне мистецтво працює в музеї. Митці з різних країн мали працювати з однією з тем: спільнота, пам’ять та єврейська історія у Варшаві або музейні ресурси. Працівники музею були дуже здивовані навіть з визначень, які люди дають поняттю спільноти або ресурсів музею. Деякі з працівників казали, що дізнались більше з цих відповідей, ніж з реалізованих проектів для музею. Деякі сприймають «спільноту» як людей, які відвідують музей. Для інших це люди, яких вони залучать до участі у проектах і які будуть далі співпрацювати з ними на локальному рівні.

Перша виставка, яка відкривала Polin, не мала жодного експонату з колекції музею. Колекція поповнювалась людьми з усього світу, тож це був добрий хід, аби залучити якомога більше небайдужих людей. В результаті ж це була купа коробок, з якими не зрозуміло було що робити. Якщо говорити про те, що залишилось у пам’ять про євреїв, то це багато фотографій. Ви знаєте про деякі речі і вважаєте їх правдивими, бо бачили це на фотографіях. Проект “Медіум” також стосувався фото: митці досліджували, як фотографії формують пам’ять. Вони колекціонували фотографії, якісні і не дуже, і працювали зі спільнотою. Зокрема, з молоддю вони створили “зін”, який показував їхню інтерпретацію музею. Такі проекти допомагають кураторам і дослідникам зрозуміти, як саме різні люди інтерпретують речі. Я думаю, що це дуже важливо, адже музеї мають дивитися на себе під різним кутом, як їх сприймають різні люди. Звісно, музеї зараз партисипативні і мають різноманітну діяльність, в яку залучена аудиторія, але подібні проекти дозволяють побачити також індивідуальне сприйняття.

Робота з нащадками тих, хто вижив після Голокосту, чи з самими нечисельними вже свідками – це в дечому робота з літературою. Адже ці люди, особливо в Україні, намагаються якось інтерпретувати свою пам’ять і пам’ять своїх сімей. Тож я вважаю, що потрібно шукати особливі інструменти, які допоможуть зробити музеї більш згуртованими спільнотами.

 

Проект резиденцій культурної журналістики «Culture Mirrors» реалізується за підтримки програми Culture Bridges, що фінансується Європейським Союзом та здійснюється Британською Радою в Україні у партнерстві з EUNIC — Мережею національних інститутів культури Європейського Союзу.

Коментарі


спецтеми: