Війна з собою

Pixabay Public Domain

 

У серпні 2016 року кілька голлівудських зірок узяли участь у 22 Pushup Challenge, де потрібно було зробити на камеру 22 віджимання. Як і в історії з Ice Bucket Challenge, мережева забавка швидко почала здобувати популярність — її учасники кидали своїм друзям виклик, а ті — своїм, і соціальні мережі заповнювалися відео, де друзі друзів роблять по 22 віджимання. І знову, як і в історії з  Ice Bucket Challenge, все це робилося з поважної причини — щоби поширити знання про наслідки посттравматичного стресового розладу (ПТСР) серед ветеранів бойових дій. А наслідки невтішні: кожну годину-півтори один американський ветеран, який вижив на війні та повернувся додому, вбиває себе. Так ПТСР збирає свій врожай у країні, де суспільство досягло чи не найбільших успіхів у боротьбі з цим психічним розладом. Що ж відбувається з ветеранами в Україні?

Міністерство оборони України оприлюднило інформацію про «небойові втрати» під час проведення АТО. У 2016 році було зафіксовано 63 випадки самогубства серед військових. Офіційної статистики щодо психічних травм і розладів серед тих, хто брав участь у воєнних діях, немає. Термін «травма» у словниках європейських країн довгий час означав лише фізичне поранення, ушкодження, і лише на початку 80-х років поняття травми почали застосовувати щодо явищ, пов’язаних із психічним станом людини та ширшими проблемами (дитяча, культурна, історична травма тощо).

Кожен десятий учасник АТО отримав фізичне поранення різного ступеню тяжкості. При цьому складно оцінити стан психічного здоров’я тих 266 тисяч учасників АТО, які повернулися додому, адже наслідки можуть мати відтермінований характер і «наздоганяти» людину згодом. (Варто розуміти, що втрата пальця чи поранення кінцівки під час бойових дій не інвалідизується, спеціальна комісія сама визначає відсоток втрати працездатності пораненого. На сьогодні понад 4 тисячі учасників бойових дій мають офіційний статус інвалідів війни. Цей досвід пережитого залишається з людиною назавжди).

Посттравматичний синдром, як і будь яка хвороба або психічний розлад, не розрізняє національностей чи громадянства. Він не виник у пустелях Середньої Азії чи в джунглях Екваторіальної Африки. Він був завжди там, де є насильство, смерть, війна. Його знали під різними іменами, вважали особливістю характеру, поганим настроєм, тимчасовим явищем, намагалися не помічати. Ще славетний велетень Аякс Великий, супутник Ахілла й Одісея, наприкінці війни з троянцями впав у безумство й накинувся зі зброєю на овець, вважаючи їх ворогами. Греки згадували воїнів, які після запеклих битв утрачали зір, не реагували на оточення. Навіть цар Спарти Леонід під час однієї з кампаній відправив своїх воїнів додому. Вони не були поранені чи фізично виснажені, вони були геть зруйновані зсередини. Щось було у війні таке, що спустошувало людей, кардинально змінюючи їх.

Американці були першими у вивченні цього явища. Ще під час Громадянської війни в США наприкінці 19 століття з’явився діагноз «солдатське серце». Люди скаржилися на біль у грудях, вважали, що в них був серцевий напад, але лікарі не знаходили ніяких симптомів цього діагнозу — окрім слів пацієнтів. Переважна більшість була ветеранами війни, тож доктор Джейкоб Мендез Да Коста зробив слушний висновок — це якось пов’язано з пережитим на полі бою. На честь нього цей синдром назвали «синдромом Да Кости».

Нова хвиля незрозумілих випадків сталася під час Першої світової війни. Ця війна дуже відрізнялась від усіх попередніх конфліктів — солдати місяцями жили в одних і тих самих окопах, звикаючи до постійних артобстрілів. Артилерія стала далекобійною, тож вибух вже візуально не пов’язували з гарматою — залізо падало з неба невідомо звідки й непередбачувано. Стан, у якому опинялися солдати, лікарі назвали «гарматним шоком». Британські солдати скаржилися на головний біль, дзвін у вухах, в них був тремор та гіперчутливість до звуків, вони втрачали пам’ять, але ніхто не міг знайти фізичних причин — ні травм голови, ні контузій. Головний експерт із цієї хвороби Фредерік Уолтер Мотт не сумнівався, що це — результат фізичного впливу, то ж «гарматний шок» пояснювали чи то проникненням звукових хвиль у мозок, чи отруєнням чадним газом, що утворювався під час вибуху, чи різкою зміною атмосферного тиску. Вже в кінці першого року війни 10% британських солдатів отримали цей діагноз.

Згодом жертв «гарматного шоку» ставало дедалі більше, і деякі з них ніколи не потрапляли під артилерійський обстріл. До 40% солдатів, які брали участь у битві при Соммі, потерпали від «гарматного шоку». Їх відправляли з лінії фронту, але швидко повертали, бо в них не було фізичних ушкоджень. Із часом стало зрозуміло, що це радше психічне явище, ніж фізичне. Один із дослідників «гарматного шоку» Чарльз Маєрс згодом писав, що причиною цього стану ставали «перевищення меж терпимого жаху, страху, тривоги». Британські шпиталі отримали вказівку надавати солдатам із цим діагнозом статус «поранених». Але якщо хворобі не передував артобстріл, солдату надавали статус просто «хворого» – і такі солдати не отримували пенсій.

Але суспільство не було готове сприйняти такий діагноз. Британський історик Бен Шепард цитує типову позицію одного англійського публіциста, який писав після Першої світової війни: «Не може бути виправдання думці, що функціональна нервова інвалідність дає право на компенсацію. Це може здаватися жорстоким для тих, хто насправді страждає, хто захворів через дії ворога та під час виконання патріотичного обов’язку. Але ця винагорода не принесе їм користі, бо вона заохочує слабкі риси характеру. Держава не може закликати громадян до хоробрості та жертовності і водночас запроваджувати винагороду за несвідоме боягузтво чи страх».

Найбільш загрозливий фактор, який упливає на розповсюдження ПТСР серед військових — це страх осуду. Адже воїн має бути сильним фізично й психічно. Єдине, що чує військовий із психічними проблемами – «ти маєш терпіти». У Наполеонівській армії це явище називали «ностальгією», вважаючи, що солдати просто хочуть на батьківщину. Військові німецького походження в ті часи отримували діагноз «Heimweh», «сум за домом». Журналіст The New York Times Ніколас Кристоф, розповідаючи про роту «Фокс», яка воювала в Іраку, пише, що ветерани з психічними проблемами стикнулися «з культурою воїнів, де мати психічні проблеми означає бути “дівчинкою”».

Ветеран війни в Іраку розповів виданню Gawker про свій сумний досвід життя з посттравматичним синдромом. І, за його словами, одна з головних можливостей позбутися цього розладу — говорити про пережите. Але цю можливість не так просто реалізувати: «Ти взагалі не можеш пояснити, що це таке, поки не знайдеш аудиторію, яка має схожий досвід». Його шлях до одужання був схожий на той, який обрали тисячі інших американських воїнів — психотерапія та відвідування місцевого Центру ветеранів, де вони під час групових зібрань говорили про війну — солдат із солдатом. Говорячи від імені всіх опитаних ветеранів, Gawker підсумовує: «Наша головна ціль проста — надати ветеранам платформу, де вони можуть ділитися пережитим досвідом»

Кураторка проекту «Громадянський піксель», психологиня Ольга Ладія-Щербакова впевнена, що проста розповідь вже є помічною. Спогади про події на війні зберігаються в пам’яті ветерана як спалахи. І вони можуть завдавати справжнього болю. «Коли ми говоримо, розповідаємо про те, що з нами трапилось, ці події зі спалахів перетворюються в хронологічну послідовну історію, – каже фахівчиня. «Так ми можемо правильно оцінити наше місце в ній, позбутися відчуття провини». В проекті «Громадянський піксель» ветерани АТО не просто розповідали історії одне одному — їх слухали й актори харківського театру «Прекрасні квіти», одразу ж відтворюючи почуте в імпровізаційних сценах. Це вже технології плейбек-театру, який є одним із важливих інструментів у роботі з травматичними спогадами.

Посттравматичний розлад має труднощі в лікуванні: людина, яка постійно страждає від нав’язливих спогадів, нічних кошмарів, нападів страху, агресії, постійного очікування загрози, бачить полегшення саме в тому, щоб не згадувати, й тим більше — не говорити про пережите. Ветерани шукають порятунок у алкоголізмі, наркотиках, намагаються витіснити спогади іншими гострими переживаннями. Останній, радикальний спосіб позбутися щоденного жаху — суїцид. «Знадобилося два роки та дев’ять спроб самогубства, щоби чоловік нарешті погодився прийняти допомогу», – каже дружина ветерана війни в Іраку. Заохотити ветерана говорити — неймовірно важке завдання.

Але не тільки нав’язане суспільством побоювання здатися «дівчинкою» зупиняє ветерана. В розмові з психологом, психотерапевтом чи дружиною військовий часто боїться почути критику чи згадати подію, за яку він відчуває провину. Як пише Тоні Докупіл в Newsweek, ветерани рідко говорять про страх: «Замість цього вони говорять про сором, провину або жаль. Вони намагалися бути героями, захистити слабкого, врятувати своїх хлопців, узяти висоту. Але потім вони помилково вбивали цивільних, примушували себе пройти повз поранену дитину, зрештою втрачали свій момент істини». Тому острах осудження стає на заваді лікуванню, але вилікуватись без його подолання майже неможливо.

«Людина після повернення з війни змінюється, – каже Френк П’юселік. – Вона більше не може повністю довіряти партнеру, батькам, своїм найкращим друзям. Єдиний, хто, як їй здається, його зрозуміє — інший солдат, який був «там». Навіть якщо вони ніколи не зустрічалися». Саме тому чи не єдиний спосіб умовити військового говорити — це слова іншого солдата. Він може вмовити ветерана звернутися до психолога або відвідати групові зустрічі ветеранів.

В США цим займаються ветеранські організації, психологічну допомогу можна отримати через Міністерство у справах ветеранів (яке останнім часом багато критикують, але все ж – воно працює). В Україні ветерани з посттравматичними розладами справляються самотужки або за допомогою окремих волонтерських проектів активістів, на кшталт «Громадянського пікселя».

До 20% американських ветеранів, які служили на війни в Іраку й Афганістані, переживали посттравматичний синдром і глибоку тривалу депресію. У жінок-військових посттравматичний синдром часто пов’язаний із сексуальними домаганнями щодо них чи фізичним насиллям. Ці 500 тисяч ветеранів, які пережили травму й розлади, відчутно вплинули на розвиток американської системи охорони здоров’я, соціальних служб, громадських ініціатив. Ми, звісно ж, не можемо прямо екстраполювати цю статистику на Україну, але це може дати приблизне уявлення про масштаби явища. Принаймні, можемо припустити, що ПТСР калічить не менше солдатів, ніж (про)путінські бойовики. Але тихо, без щоденних звітів прес-центру АТО.

 

Коментарі


спецтеми: