Відкрита книга Херсонського: лікування іронією

Олександр Ройтбурд. "Різанина на Хіосі", лютий 2014 р.

«В какой волшебный миг проза становится поэзией? Почему поэтическая строка обладает такой высокой концентрацией смысла? Почему горечь, которой насыщена строка, примиряет с жизнью? Почему стихотворение снимает с глаз пелену лучше, чем это делает окулист? Почему сострадание выше служения? Я не могу ответить на этот вопрос, но стихи и записи Бориса Херсонского могут».
Людмила Улицкая

 

Книжка Бориса Херсонського «Открытый дневник» − поета, есеїста, психіатра, викладача Київського інституту психології та психотерапії − це данина популярній нині традиції видавати блоги на основі записів у фейсбуці. До книжки увійшов фрагмент від 1 січня до 30 грудня 2014 року −  найбільш трагічний період в історії незалежної України. Важливою видається й причина, з якої директор видавництва «Дух і Літера» Костянтин Сігов вирішив терміново запустити книжку в друк: закладений терористами вибуховий пристрій, що спрацював в одній із квартир родини Херсонських в Одесі.

Дехто питає, навіщо видавати фейсбук, який і так можна прочитати в Інтернеті. Ця думка з’являється від хибного відчуття стабільності інтернету: нібито його вміст залишиться незмінним протягом десятиліть. Але вже сьогодні ми спостерігаємо, як будь-яку сторінку можуть заблокувати на певний час тільки тому, що адміністрація соціальної мережі Facebook отримує багато скарг. Співробітники цієї компанії не заглиблюються в суть, а просто реагують на скарги як на технічну проблему. Серед можливих способів реагування адміністраторів соцмережі є й повне видалення сторінки. До того ж, особливість соціальних мереж у тому, що вони призначені для миттєвої реакції: те, що було вчора, сьогодні вже ніхто не згадає. Тому реакція на новини з фейсбука в більшості користувачів нагадує вигуки − два-три емоційних рядки або уїдливий коментар.

Блог Бориса Херсонського відрізняється від сотень інших своєю власне щоденниковою формою, як її розуміли в минулому. Помітно, що автор приділяв  багато часу та уваги текстам, бо знав: його активно читають люди в різних країнах світу. У блога Херсонського понад 13 000 лише зареєстрованих читачів, часто окремі записи отримують декілька тисяч лайків і сотні коментарів. Спроба навіть просто стежити  за цим процесом, не реагуючи на нього, забирає значну кількість часу, а отже, можна сказати, що фейсбук-сторінка Бориса Херсонського − це певний зліпок з його життя, а також його комунікатор − автор відповідає на приватні повідомлення.

Втім, якщо всі аргументи ще недостатньо переконливі, то сам Борис Херсонський під час презентації своєї книжки в Києві сказав, що вона не є точною копією фейсбука −  він видаляв повідомлення, які не вкладалися в концепцію щоденника, а самі тексти були також відредаговані. «Ця книжка − не колекція “рефлексів” та відгуків, − пише він в авторській передмові, − між цими текстами − жахливий 2014 рік».

hersonski2

Борис Херсонський. Фото: Олег Шинкаренко.

Трагедія 2014 року відобразилася не лише в текстах щоденника. Варто зазначити (бо в книжці про це зовсім нічого не сказано), що автором обкладинки є Олександр Ройтбурд. За словами художника, картину «Різанина на Хіосі» він написав 19 лютого 2014 року за декілька годин під впливом жахливих новин з Майдану. Власне, назва цієї картини є лише цитатою назви роботи Ежена Делакруа, яку той намалював у 1824 році.

Мешканці грецького острова Хіос підтримали борців за незалежність їхньої країни. За це турецькі війська вдерлися на острів і 11 квітня 1822 року вбили понад 25 000 його мешканців. Вина їх, як вважалося, полягала в тому, що «по-перше, вони були багатими, по-друге, мали сім’ї і нарешті, те що робить дві попередні провини нестерпними, вони були беззбройними», − написав про ці події французький історик Жан Журден. Картина Ройтбурда візуально не має нічого спільного із твором Делакруа. Ми бачимо двох однакових жінок, одна з них закрила обличчя руками, інша схопила себе за горло. На задньому плані −  дим і попіл Майдану. Загальне враження від картини −  це трагедія та прихована напруга, придушений крик. Ройтбурд каже, що назва, запозичена у Делакруа, задає контекст для його картини. Якщо пригадати тогочасну реакцію Європи на дії Туреччини в Греції, то контекст дійсно проглядається: масові вбивства не викликали жодної дієвої політичної реакції Заходу і знайшли найбільше своє відображення тільки в творах мистецтва.

eugene_delacroix_-_le_massacre_de_scio

Ежен Делакруа. ‘Різанина на Хіосі’

Сама книжка складається з віршів та текстів, які Херсонський день за днем публікував на своїй сторінці у Facebook. Найперший вірш російською мовою перекладений наприкінці щоденника українською. Це концептуальна по своїй суті ідея, і вірш сам також містить рештки концептуалізму 1980-90-х років, коли обов’язковим вважалося обігравати радянські реалії в пародійному контексті. Так і у Херсонського:

Жена уже написала в местком-партком.

Доктор NN имеет доступ к морфию, поэтому – наркоман.

Але карнавальна вакханалія веселощів пострадянського концептуалізму закінчена: з’ясувалося, що відсутність сенсу, прихована за яскравими декораціями, не є панацеєю, яка здатна захистити художнє висловлювання від інфляції.

Я наконец засыпаю. Проснусь седым стариком, – продовжує Херсонський.

Часи змінилися, і нова реальність вимагає іншого, біль відповідального, ставлення до тексту. Цю ситуацію дуже яскраво зображує вірш від 11 січня 2014 року:

Все сбежались на площадь

полюбоваться часами

на вновь отстроенной Вавилонской Башне.

А это была бомба

с часовым механизмом.

«Більше не можна безкарно милуватися реставрованими декораціями минулого, це смертельно небезпечно», – натякає Борис Херсонський.

Щоденниковий корпус текстів цієї книжки можна умовно розподілити на рефлексії з приводу подій, переказ анекдотів та реплік і звертання до російської свідомої аудиторії. Остання частина є дуже важливою, оскільки в умовах пропагандистської війни, розгорнутої російською владою за допомогою кишенькових медіа, громадяни сусідньої країни не мають жодного джерела достовірної інформації про події в Україні. Цікаво, що значна частина російської інтелігенції вважають українські медіа надто ангажованими для того, щоб брати інформацію звідти, крім того, є ще фактор української мови, яка заважає їм сприймати наші новини. На цьому тлі Борис Херсонський виступає таким собі незалежним спостерігачем: російськомовного поета єврейської національності дуже важко звинувачувати у симпатіях до «київської нацистської хунти». Херсонський як професійний психіатр за спеціальністю намагається проаналізувати стан хворого суспільства, зрозуміти, чому воно так радо вірить у найогиднішу брехню.

«Пожилая интеллигентная одесситка перепащивает эту заведомо фейковую стенограмму. Она знает, что это фальшивка, но… а вдруг!!! Как бы это соответствовало настроениям… Может быть, именно обилие слухов − разная информация в каждое ухо одновременно – как при одном из методов введения в гипноз – делает нас беззащитными. Мы разучились читать даже между строк».

Утім, Борис Херсонський зізнається, що ця його стратегія публічних виступів у фейсбуці виявилася не надто ефективною: «Мені вдалося переконати не більше 6% моєї аудиторії, це десь троє людей», − каже він.

Мало того, російська інтелігенція навіть намагається нав’язати Херсонському свої галюцинації, які називає «зворотним боком медалі».

«Ребята, я действительно НЕ ВИЖУ этой стороны медали, − пише він, − Боюсь, что эта неспособность связана с отсутствием у меня зрительных, слуховых и смысловых галлюцинаций. Несмотря на то, что я давно сошел с ума от любви к Одесской Интеллигенции и с гордостью ношу эту смирительную вышиванку».

Чому так відбувається? Невже отруєння пропагандою і справді є психічної хворобою? Жодному психіатру ще не вдавалося переконати свого пацієнта словами, що він − не Наполеон, зазвичай допомагала лише інтенсивна медикаментозна терапія.

«Им пиз…ц, коллективное безумие, гитлеровская Германия, разум сохранили единицы. РИП», − робить афористичний висновок Олександр Ройтбурд.

Терапія самого Херсонського − це іронія та самоіронія, яку йому вдається зберігати навіть у найважчі часи. Здається, відсутність іронічного сприйняття реальності (тобто необхідної дистанції, яка дозволяє дивитися на факти без упередженості, бачити очевидні спотворення, брехню) є одним із перших симптомів катастрофічного зламу свідомості.

Як іронія дезактивує ідеологічні агресивні конструкції, помітно в репліці Херсонського про Бандеру:

“В лозунге “Бандера прийде − порядок наведе”, − полная безнадюга. Покойники порядок не наводят. Не придет Степан Бандера. Порядок наводить нам с вами».

Як лікар, Херсонський час від часу намагається ставити діагнози та планувати терапію. Що може допомогти людям із хворим сумлінням? А що може допомогти тим, хто змушений із ними спілкуватися? Як поводитись людині, яка працює зі словом?

«Только говорить то, что он умеет и не лгать, не участвовать во лжи и не поддерживать ложь. Только в этом случае когда-нибудь мы сможем стать мостиком между этими стремительно расходящимися берегами…».

Завдяки високому рівню й глибині осягнення реальності та іронічній відстороненості щоденники Бориса Херсонського у майбутньому зможуть стати окремим артефактом, який науковці-історики вивчатимуть разом із документами нашої епохи. Якщо не збережеться архів фейсбук-сторінки.

 

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва