Вернакулярний сад

Photo by Markus Spiske

Іноді найнепомітніші речі довкола нас довільно маніфестують нашу ідентичність: у просторі символічного змісту звичного життя на перший план виходять практики, що репрезентують арену виробництва соціальних цінностей. Дослідниця Ненсі Ріс виокремлює серед таких практик мовну комунікацію, обмін цінними об’єктами, демонстративне споживання, участь у ритуалах, гостинність та, зокрема, естетизацію простору довкола себе – створення людьми художнього середовища там, де вони живуть, працюють, відпочивають1.

Так, повсякденні практики і повсякденний простір виявляються природно включеними в культуру, стають своєрідною сценою, на якій розігруються життєві колізії негероїчного існування звичайного жителя міста. Але на відміну від сфери професійної культури, низові культурні практики поєднують екзистенціальні, метафізичні й естетичні аспекти, представлені в повсякденному існуванні людей з їхніми простими культурними змістами.

Яскравим прикладом такої культури виявився для мене саморобний, вернакулярний сад, що його вирощують протягом останнього року місцеві жительки на узбережжі Русанівського каналу – мікрорайону Києва, де я живу й гуляю зі своїм собакою щодня. Спочатку цей сад був невеликим і не привертав погляду, але протягом літа 2020 року він почав непомітно розростатися і займати все більшу площу. Гуляючи щоранку каналом і проходячи повз сад, я бачила сліди турботливої праці: малі дерева, квіти й овочі були поливані та огороджені.

Що спекотніше ставало на вулиці влітку, то раніше я мала виходити на прогулянку, і ось одного ранку я зустріла літніх жінок, що працювали в саду зрання (адже сонце починало пекти десь о восьмій, і їм було вже тяжко працювати на землі) й вирішила розпитати їх, навіщо вони цим займаються, чому вони вирощують сад-город у публічному просторі. Виявилося, що садівниці – переважно жінки у віці 60-75 років: вони роблять це, бо вже не працюють і мають вільний час та не задоволені станом громадського простору довкола каналу і пасивністю комунальних служб у його оздобленні. Тож їхній сад – це суміш квітів, ягід та овочів, що відповідає практикам пострадянського садівництва на дачних ділянках – не так протест, як бажання створити щось приємне і корисне для себе та оточення.

Діти цих жінок (віком близько 30-45 років) не хочуть працювати на дачах, витрачати час на вирощування овочів і фруктів. Вони воліють купувати все на ринках чи в супермаркетах. А дачі вони використовують суто як місце для заміського відпочинку на вихідних, хоча самі садівниці зберігають бажання та фізичну спроможність працювати на землі у вільний час. Вони зізнаються, що задовольняють свою потребу в садівництві як дозвіллєвій практиці, не маючи можливості регулярно їхати в передмістя і робити це там.

Русанівська набережна, жінки доглядають за вернакулярним садом. Фото Євгенії Буцикіної

Отже, попри те, що в саду вирощують овочі (диня, гарбуз, кабачок, помідор, огірок та інше), цю практику складно назвати утилітарною. Радше головна мета – не врожай, а сам процес догляду за садом-городом і насолода від споглядання результатів своєї праці. Хоча це не виключає того, що в майбутньому, з розширенням площі саду, врожай буде досить великим і представлятиме практичний інтерес для городниць.

Я неодноразово бачила, як довкола саду збираються подруги і сусідки садівниць. Жінки згадують, що час від часу приводять своїх онуків, показують їм і вчать їх, як вирощувати ті чи інші квіти й овочі. А також сусіди приводять своїх маленьких дітей подивитися на процес. Отже, цей саморобний, вернакулярний сад створений на перетині приватного та публічного, за рахунок ініціативи та зацікавленості декількох людей і байдужості з боку міської і районної влад.

Щодня дивлячись на квітучий літній сад, я відчувала певну збентеженість: він виразно нагадував мені приватну дачну ділянку і контрастував із довкіллям узбережжя каналу, вибудуваного в радянські часи. Щоб зрозуміти краще цей феномен, я захотіла трохи вдатися до історії самого Русанівського каналу й простежити витоки та умови появи  такого дивного саду посеред громадського простору (традиція радянського садівництва, феномен дач і дачників, традиція українського селянського побуту, фольклору та символіки саду й звернення до пост-радянської сучасності, де я хотіла б звернути увагу на наявність розколу в суспільстві: на тих, хто відтворює радянські практики і тих, хто їх заперечує і волів би забути). 

Отже, трохи про історію мікрорайону Русанівка. На перетині ХІХ – ХХ століть ця територія була пусткою, непридатною для проживання, яку щовесни затоплювало на кілька кілометрів углиб. До середини ХХ століття вона залишалася недоторканим куточком природи. У 1961 році, в рамках чергової хвилі урбанізації Києва та будівництва нових підприємств, з’явилася необхідність забудови міста на лівому березі Дніпра. Як зазначає автор сайту, присвяченого цьому мікрорайону, «Русанівка – перший у світі житловий масив, розташований на намивній піщаній подушці зі штучним водним каналом». Обвідний канал в результаті став візиткою Русанівки і завдяки йому за масивом закріпилося друге ім’я – «київська Венеція», яке підкреслювало пафос хрущовського проекту. «У 1962 році Русанівка перетворилася на острів – канал був майже закінчений, від протоки його відділяла лише невелика грунтова перемичка. … У 1963 році, коли на масиві почали з’являтися перші мешканці, через канал побудували автомобільний міст» 2.

Зведення Русанівського масиву, 1963 рік. Фото Бабанова Б.О. Джерело: rusab.org.ua

Русанівський канал, обсаджений з боку проспекту Соборності алеєю з плакучих верб, відразу став  популярним і є гордістю місцевих жителів до сьогодні. За радянських часів на каналі було більше життя: взимку тут каталися на ковзанах, грали в хокей; щоліта на каналі діяла плавуча прокатна станція човнів і водних велосипедів. На початку сезону або восени для спортсменів, що займалися академічним веслуванням і вітрильним спортом, влаштовували марафон.  Острів зазеленів і зацвів, завдяки догляду мешканців за кущами, квітами і деревами. Так як тут селили в основному прошарок «інтелігенції», то на Русанівці, для підтримки їхнього культурного рівня, було відкрито чимало бібліотек – дорослих і дитячих2.

Після розвалу СРСР більшість представників першого покоління жителів мікрорайону або померла, або емігрувала, або продала свої квартири. Район втратив єдність свого населення, громади. Часто мешканці будинків біля каналу приходять туди вночі, вживають алкоголь і псують спільне майно (лавки, урни), ламають молоді, нещодавно висаджені дерева.

Міська влада не виділяє бюджет на повноцінне утримання каналу та прилеглої території. Водойма щоліта зацвітає водоростями й вимагає очищення, схили – оновлення зрошувальної системи. Вони вкриваються посохлим бур’яном, що створює загальний занедбаний вигляд каналу. І от тепер, у цьому ландшафті знайшов місце вернакулярний сад, що розростається нині.

Побачивши його, людина з «пострадянського простору» відразу впізнає типовий спосіб оформлення дачі, заміської ділянки землі (зазвичай площею в шість соток), які видавала радянська держава громадянам, починаючи з 50-х років ХХ століття. Держава не могла повністю забезпечити міське населення продовольством, і з часів Хрущова починає давати людям “можливість” за допомогою натурального господарства самостійно забезпечувати свою сім’ю продуктами на цілий рік: навесні-влітку свіжі овочі, ягоди і фрукти, а взимку – консервовані. Дача була аж ніяк не місцем літнього відпочинку (принаймні, для дорослих), а «штаб-квартирою сімейного самозабезпечення і місцем обов’язкового щорічного очищення тіла, душі і розуму від міського впливу»1.

Подібно до завзятих городників у будь-якому індустріальному суспільстві, на символічному рівні також прослідковується зв’язок роботи на землі з ідеалами практичності, вмілості, дисципліни і терпіння. До того ж, такого роду діяльність символізує зв’язок, частково, може, і надуманий, із простим, здоровим, незалежним селянським минулим.

Прийоми і методи «натурального господарства» отримали ще більше значення під час, а особливо після перебудови (друга половина 1980-х років) і після розвалу СРСР. Тоді багато людей втратили роботу або не отримували зарплату і могли забезпечувати свою сім’ю їжею тільки завдяки роботі на дачі. Наприклад, на кафедрі, де я викладаю, мої старші колеги продовжують вирощувати продукти на дачі, приносять їх на роботу і пригощають нас фруктами, час від часу обговорюють між собою техніки садівництва і прогнози на врожай. Можу припустити, що в 90-і роки вони пережили важкі часи, коли вченим і викладачам не виплачували зарплату протягом  багатьох місяців.

Таким чином, дача, сад і город були і є умовою відносного спокою та незалежності для людей в умовах вкрай нестабільної ситуації в державі, відсутності довіри до неї. Це символ внутрішньої еміграції, яка супроводжується тенденціями до субурбанізації (кияни виселяються за місто, а місто населяють люди з периферії).

Ще однією важливою деталлю є використання для оформлення дачного простору меблів і підручних засобів, підібраних на смітниках. За радянських часів у людей не було можливості купувати додаткові меблі та інвентар для дачі. Тому вони вмикали фантазію і зі знайдених на вулиці предметів власноруч створювали елементи для оформлення дачної ділянки й інтер’єру дачного будиночка. Садівниці на Русанівці також використовують знайдені предмети – зокрема, одвірки.

Разом із контекстуальною лінією радянської субурбанізації варто виокремити другу – національно-культурну. Вона зосереджена у символі прибудинкового саду в українській сільській культурі, що отримала свою художню репрезентацію, зокрема, в творчості Тараса Шевченка. «Садок вишневий коло хати» ( «Вечір») – вірш Шевченка з циклу «В казематі», написаний між 19 і 30 травня 1847 року. Справа в тому, що щойно я починала розмову про сад у міському просторі, мій співрозмовник_ця з України обов’язково згадували цей рядок із Шевченка. Вірш входить до шкільної програми, але його цитування завжди супроводжується ремаркою, що для українців властива любов до своєї ділянки землі, на якій можна об’єднувати садівництво корисних культур і висаджування кущів та декоративних квітів. Такий садочок (зменшувально-пестливий суфікс виринає сам собою) є місцем союзу українця з землею, що є основою як для виживання, так і для естетичного задоволення.

«Садок», садочок – це щось суто приватне, простір, на який не повинні зазіхати ні сусіди, ні держава. Як писав Володимир Діброва, в категоріях марксизму-ленінізму українці були й залишаються «дрібними власниками». Навіть зараз, коли давно урбанізовані українці мають можливість отримати шматок землі у дачному кооперативі, прокидаються «земні гени»3. У цьому контексті особливо цікавим є приклад, де любов до садівничих практик призводить до самовільного вирощування саду в публічному міському просторі, початково для цього не призначеному. Хочеться витлумачити в цих діях щось «українське». Хоча часто звернення до стереотипних образів української сільської культури (лелека, хатинка, кума, калина тощо) властиве представникам міських служб декоративного озеленення українських міст, що викликає суперечливу реакцію жителів.

Тому від історичних контекстуальних ліній варто перейти до питання сучасних соціальних умов життя в українському місті. Серед головних проблем України містобудівники називають, зокрема:

  • занедбаність публічних просторів: «…кияни рідко беруть на себе відповідальність облаштувати свої прибудинкові території чи місця публічного користування, оскільки вважають це обов’язком комунальних служб. Натомість міська влада також не приділяє цьому достатньої уваги, і прибудинкові території виявляються занедбаними»;
  • втрату сенсу спільноти – по суті, причина першого пункту. «Люди втратили значення співжиття та навички спільної відповідальності за публічний простір. Ми хотіли повернути цю ідею, а тому розробили систему, що об’єднає людей, запропонує дещо цінне для них, їх сімей та для всього міста». Так вважають містобудівники з Румунії, які перемогли у конкурсі простих ідей для Києва, організованому в межах фестивалю CANaction у 2014 році. Вони запропонували киянам вирощувати овочі та фрукти біля своїх будинків, а також влаштовувати клумби на дахах багатоповерхівок: «Стратегія нашого проекту полягала в тому, щоб показати, як маленькі і прості дії, що під силу кожному городянину, можуть повністю змінити вигляд та концепцію міста»4.

Справді, в Києві та інших українських містах можна спостерігати протягом останніх п’яти років появу громадських парків і скверів з елементами садівництва і городництва, висаджених небайдужими мешканцями для відвоювання ділянки у чергової багатоповерхової забудови. Тож сучасні урбаністичні ідеї збігаються з інтуїтивною садівничою практикою мешканців Русанівки.

Та все ж повернуся до свого почуття збентеження, викликаного виглядом такого «дачного» саду-городу. Справа в тому, що цей вернакулярний сад досить парадоксальний за своєю суттю, виходячи з усіх контекстуальних ліній, позначених вище. Парадоксальність його полягає в змішуванні приватного й публічного: на території публічного простору обробляється сад в традиціях приватного натурального господарства. Додамо сюди колективну травму українських селян, які пережили масову колективізацію в 20-30-х роках ХХ століття, і драму радянських людей, які були змушені протиставити свій приватний дачний простір публічному міському, що  вписувався в соціалістичну ідеологію радянської людини, але не давав можливості регулярно і якісно харчуватися. Також згадаймо комерційну експлуатацію публічного простору українських міст і містечок. Всі ці лінії загострюють проблемність поєднання публічного та приватного, яке втілюється ось у такому вернакулярному саді.

Множинність культурного ландшафту, що виявляється тлом для досвіду міського садівника-ентузіаста, свідчить про драматичну розгубленість сучасного жителя міста. Він не знає, що робити з простором, яким він рухається, на який дивиться і який переживає у своєму досвіді щодня. Найкраще, що спадає йому на думку – закритися від цього ворожого простору в автомобілі та забарикадуватися заскленим балконом. Будь-який урбаніст може провести довгу лекцію про те, що місто має існувати й розвиватися для людей, а не всупереч їм. Випадок із садом на Русанівці, як на мене, є щирою, інтуїтивною спробою людей інтегруватися у відчужений публічний простір, спробою знову зробити його своїм, рідним. Радянський ідеологічний пафос Русанівки як місця для життя нової людини, з новим, штучно створеним природним ландшафтом, сьогодні втратив свою актуальність. А простір, що ніс у собі ці ідеї, лишився. І люди, що живуть у ньому, ще новіші. Та й уживатися з цим простором якось треба – то чому б вернакулярному садівництву не стати одним із кроків примирення?

Ключем до цієї проблеми може бути погляд крізь призму перебування людини в специфічному, множинному, еклектичному міському ландшафті і здобуття відповідного естетичного досвіду, в тому числі й від його трансформації через не-міські, сільськогосподарські практики. Ідея дослідниці Паулін фон Бонсдорфф базується на понятті сільськогосподарського досвіду, який «… також наближає людину до ландшафту та збагачує розуміння і естетичну оцінку. … Навіть різноманітність та дикість, які часто вважають цінностями пустелі, можна глибоко зрозуміти та відчути в сільськогосподарських роботах»5. Бонсдорфф, продовжуючи думку відомого естетика Арнольда Берлеанта, акцентує на тому, що сільськогосподарська робота суттєво сприяє залученню людини у ландшафт, замість протиставлення йому себе. Таким чином, трудовий та професійний інтерес можна гармонійно прив’язати до естетичної оцінки, що призводить до формування позитивного досвіду.

Дослідник Віктор Рівера-Діаз також зачіпає питання естетичної оцінки агрокультури в місті (urban agriculture). За його словами, ключем до аналізу цього феномену є «естетика турботи, часто пов’язана із сільськогосподарськими ландшафтами, а також столичним ландшафтом, де багатоманітні народні розповіді посилаються на інтимні деталі місця у свідомості багатьох». Так, акцент ставиться на можливості та умовах адаптивної інтеграції у міському контексті, який зазвичай є множинним та гетерогенним, але прагне гомогенізації6.

Рівера-Діаз зазначає, що людині властиво інтерпретувати ландшафт довкола себе, спираючись на емоційний досвід. І через догляд, турботу, виражену в певних сільськогосподарських практиках, випрацьовується прив’язаність людини до міського простору, в якому вона перебуває. Де багатоманітні історико-культурні наративи і ритуали посилаються на інтимні деталі місця у свідомості багатьох жителів, що можуть бути об’єднані довкола них.

Вернакулярне садівництво як повсякденна практика киянок, які несуть у собі досвід сполучення життя в місті і сільськогосподарської роботи за містом, може стати тонкою ланкою до більш активного залучення, емоційного, естетичного і практичного, жителів Русанівки у ландшафт цього мікрорайону. Хоча б тому, що багатьом хотілося б спробувати на смак гарбуз чи помідор, вирощені в тому саду.

 

Примітки:

1 Рис Н. «Русские разговоры»: Культура и речевая повседневность эпохи перестройки. М.: Новое литературное обозрение, 2005.

2 Джерело: https://rusanovka.kiev.ua/istoriya-zhizni-i-byta-rusanovki/

3 Діброва В. Тарас Шевченко для сучасного читача. «Садок вишневий коло хати (вечір)». Джерело: http://litakcent.com/2019/11/27/taras-shevchenko-dlya-suchasnogo-chitacha-sadok-vishneviy-kolo-hati-vechir/

4 Саліженко Ю. Прості ідеї для Києва. Культивуйте сади та добрі наміри. Джерело: https://platfor.ma/magazine/text-sq/pb/5334a454734df/

5 Bonsdorff, von P. Agriculture, Aesthetic Appreciation and the Worlds of Nature. Джерело: https://digitalcommons.risd.edu/liberalarts_contempaesthetics/vol3/iss1/7/

6 Rivera-Diaz V. Floating Gardens in the Urban Landscape. Джерело: https://contempaesthetics.org/2020/09/24/floating-gardens-and-the-urban-landscape/

 

Матеріал підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.

 
 

Коментарі



спецтеми