Українські режисери та режисерки на карантині. Частина перша

Публікація цього тексту стала можливою завдяки меценатській підтримці Катерини Ботанової (Базель, Швейцарія)

 

Наталя Серебрякова розпитала українських режисерів та режисерок, як на їхнє життя вплинув карантин. Вона запропонувала відповісти на такі питання:

  • Як проходить ваш звичайний день на карантині? Чи змінився якось звичний розпорядок?
  • Як карантин уплинув на роботу? Над чим зараз працюєте? Що стало з поточними проектами? Які ви бачите перспективи пошуку аудиторії в онлайн-форматі?
  • Згадайте найяскравішу подію, яка сталася з вами за час карантину. 

 

Презентація короткометражних фільмів «Ленінопад / The Fall of Lenin», «Історія зимового саду / The Winter Garden’s Tale», та «Сірі коні / Grey Horses» на Docudays UA 2017, © repor.to/popenko

Микола Рідний

Навіть до карантину моє робоче місце було переважно вдома. Але найпомітніша відмінність полягає майже в повному зникненні робочих зустрічей та будь-яких зйомок через пандемію. Зараз я співпрацюю з людьми онлайн та сиджу в монтажній відеопрограмі. Значно більше часу приділяю читанню та перегляду відкладених на потім книжок та фільмів, роблю багато нотаток та замальовок. Можливо, з цього навіть вийде серія графіки. Цей час дає можливість для осмислення важливих тем та акомодації нових ідей.

В квітні й травні я мав би бути на резиденції в Швеції, де планував роботу над новим проектом та співпрацю зі студентами університету в місті Карлскога. Але через карантинні заходи програму було перенесено на невизначений час. Це не єдина справа, яку було відкладено і ця підвішеність планів дуже засмучує. Натомість я використовую цей період щоби закінчити новий короткометражний фільм-есе, знятий минулого року під час резиденції в Італії. Це результат дослідження впливу італійського футуризму та його естетики на сучасні ультраправі рухи. Через розкриття цієї теми фільм занурюється в перетини сучасних італійських  та українських політичних реалій. Італійська назва проекту — «Temerari», що можна перекласти українською як «Шибайголови». Фільм двомовний і саме зараз ми працюємо з перекладачами. Прем’єра відбудеться вже після карантину. В онлайн-форматі краще дивитись те, що від початку задумувалося для такого способу репрезентації. Тут треба згадати про мультимедійний серіал «Озброєні та небезпечні», майже всі епізоди якого зараз можна дивитись онлайн абсолютно безкоштовно.

Я став активним користувачем велосипеду саме через карантин та скасування публічного транспорту.  Варто зазначити плюси періоду ізоляції в цьому контексті. Справа в тому, що Київ – це одне з найжахливіших міст для велосипеда, в яких мені доводилось їздити: тут немає ані інфраструктури, ані толерантності з боку водіїв авто. Коли на дорогах мало машин, а на тротуарах пішоходів – це дійсно яскрава подія для велосипедиста.

 

 

Роман Хімей

Так сталося, що карантин збігся з роботою над сценарієм до проекту Eroica, а таке заняття є досить рутинним і без карантину часто супроводжується відмовою від «земних благ». А карантин допоміг мені рівномірно розподілити час на роботу і на відпочинок: майже кожного ранку ми із дружиною Катериною робимо «паломництво» Старокиївською горою, починаючи з Пейзажної алеї, далі йдемо нещодавно відновленою дорогою через Андріївський узвіз – під Фунікулером – повз пам‘ятник Володимиру – новий пішохідний міст, далі через арку Дружби Народів угору до Маріїнського парку, й закінчуємо Спаським бастіоном як крайньою верхньою точкою.

Але не все так оптимістично: призупинено два проекти, з якими я тісно співпрацював, і які розраховували на фінансову підтримку УКФ цього року. Також найближчим часом про себе дасть знати законопроект про зменшення видатків на культуру. І я думаю, це тільки початок. Разом із Яремою Малащуком ми призупинили й перенесли роботу над нашою першою соло-виставкою в Щербенко Арт Центрі.

Щоправда, хочу згадати добрим словом власницю квартири, яка зробила нам знижку. Також останні пів року я співпрацюю з командою кіносервісу RADAR на чолі з Ірою Ковальчук, яка спроможна виживати в таких умовах без держпідтримки. На таких людях тримається моє «без надії сподіваюсь».

Онлайн-прем‘єра в рамках фестивалю Докудейз документального фільму «Зарваниця» (New Jerusalem), над яким ми разом із Яремою Малащуком працювали останні три роки. Відсутність живого спілкування з глядачами ще раз нагадала мені, що «людині потрібна людина».

 

 

Фото: Сергій Моргунов

Ярема Малащук

Зараз я у Львові роблю проект про місто під час карантину. Через це карантин я проживаю несповна. Щоправда, плани на майбутнє скоригувались. Прем’єра спільного з Романом Хімеєм фільму «Зарваниця», над яким ми працювали понад 3 роки, відбулась онлайн в рамках фестивалю Docudays, змінилися дати кількох виставок, відтермінувались поїздки за кордон. Очевидно, такі зміни не сильно радують, але коли відчуваєш спільність цієї проблеми для всіх, бажання скаржитися зникає. До карантину про перехід різноманітних сфер в онлайн говорили досить активно, зараз — ще більше. Формат перегляду в справжньому кінотеатрі змушує глядача вирватися зі свого темпоритму і синхронізуватись із часом у фільмі. У домашніх умовах, щоби перемкнутися на ритм стрічки, потрібно набагато більше довіри. Мені здається, при ще масовішому переході кіно в онлайн розрив між авторським та глядацьким кіно зростатиме, адже під час перегляду вийти з онлайн-кінотеатру дуже просто. Звичайно, ставлення до онлайн-контенту може змінитись у майбутньому (думаю, воно вже змінюється). Найяскравіша подія під час карантину —  фестиваль Docudays та відгуки глядачів. Кількість людей, яка переглянула фільм, набагато більша за ту, яка б відвідала чотири заплановані покази у реальних кінотеатрах. Ця подія точно залишиться для мене центральним спогадом про карантин.

 

 

Фото – Оксана Тисовська.

Ірина Цілик

Як особа з хронічним комплексом відмінниці я борсаюся й намагаюся підвищити коефіцієнт корисної дії свого існування в режимі карантину, але часто зазнаю поразки. Скажімо, ось я хапаюся за голову і пишу розклад дня для нашої сім’ї – підйом, сніданок, уроки, йога, робота, бла-бла. Але минає якийсь тиждень, і бла-бла (чорний вир серіалів, фейсбук-батлів і безцільного самокопання) цілком перемагає. Хоча присутність дитини в домі хоч якось структурує наше буття: деградація деградацією, а обід та математика – за розкладом. Так і хитаюся, намагаючись пробігти між крапельками і зберегти лице хорошої мами та режисерки. Скажімо, поміж усіх невдач є дві несподівані перемоги часів карантину: я допомогла сину трохи підтягнути англійську і написала сценарій ігрового повнометражного фільму, на який не могла зважитися скількись років. Одне слово, заспокоюю себе, що чорний вир ловив мене, та не зовсім спіймав.  

Цей рік почався для мене більш, ніж яскраво: світова прем’єра мого фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» на фестивалі Санденс, несподівана радість нагороди, перший досвід США, Берлінале і багато планів на майбутнє. А потім в один момент усе посипалося, й останні два місяці я лише згадую час від часу – ага, сьогодні я мала представляти наш фільм у Брюсселі, а потім – у Лондоні, а за тиждень я би прилетіла до Торонто, ну і так далі. Ситуація така, що частину фестивалів скасовано, іншу частину перенесено на невизначений термін, а ще якісь перейшли в режим онлайн існування. Саме в такий спосіб, онлайн, ми нещодавно мали українську прем’єру нашого фільму в рамках фестивалю Docudays UA. Я сиділа вдома і намагалася уявити собі, як десь там у невідомих світах своїх квартир глядачі дивляться наш фільм не так, як було задумано його авторами: з ноутбуків, з не дуже якісним звуком і взагалі. З іншого боку, цей досвід несподівано подарував нам сотні, якщо не тисячі реакцій від людей з-поза меж нашої «бульбашки», тобто тих, які зазвичай не ходять на фестивалі документального кіно. Одне слово, тут свої плюси і свої мінуси, а, загалом, ніхто точно не знає, що буде далі і чого очікувати в майбутньому. Так чи інакше, люди схильні адаптуватися до будь-яких обставин і приймати нові правила гри. Я теж не дуже й сумую, насправді. Потроху працюю вже над новим, ігровим проектом. Хоча і тут суцільні питання – що готує нам українська кінематографічна реальність цього року? Туман і невідомість. Тому живу своїм тут-і-теперішнім життям, а далі буде видно. 

Тикатися носом у солодкий задушливий запах бузку, знімаючи маску з обличчя. Пекти самостійно великодні паски вперше в житті тому, що більше немає тієї, яка пекла їх для мене щороку. Отримати дзвінок від подруги – «Вийди на балкон!» – й ловити від неї сюрприз, який вона доправляє на твій четвертий поверх на довгій мотузці, прив’язаній до гелієвих кульок. Слухати солов’їв о четвертій ранку. Плакати над фільмами і книжками ще більше, ніж завжди. Думати про героїв свого майбутнього фільму і відчувати, як в них починає пульсувати життя. Розібрати вперше за багато років домашні архіви і змонтувати нарешті відео про власну дитину, притлумивши хоч трохи комплекс провини за все незроблене. Бачитися з друзями на відстані двох метрів. Багато готувати, пити вино, сміятися. Думати іноді, що найкращі роки мого життя – це, можливо, зараз, незважаючи ні на що.

 

 

Фото: Ігор Єфімов

Катерина Горностай

Цього року мені пощастило провести день народження на знімальному майданчику мого дебютного повнометражного фільму «Стоп-Земля». Це було 15-го березня, а 17-го карантин вступав у повну силу. Наші зйомки також припинились, хоча ми встигли відзняти основну частину фільму, події якої за сценарієм відбувались взимку. Але зима цього року (мабуть через кліматичні зміни, що дуже лякає) була така невиразна і тепла, що з однією з екстер’єрних змін ми відтягували до останнього в очікуванні снігу, і так і не встигли її відзняти до карантину. Тепер ми думаємо, як втілити ці сцени влітку, приховуючи зелень дерев, а також плануємо пролог та епілог фільму, що за планом мали бути зняті якраз в літню пору.

Оскільки другою моєю роботою є викладання в університеті, мені довелося призвичаїтись вести заняття онлайн. Зараз із другим курсом ми таким чином монтуємо їхні дипломні документальні фільми — вони надсилають монтажі, ми дивимося усією групою кожен у себе вдома і потім обговорюємо в зумі. Я вже встигла відчути, наскільки сильно не вистачає особистого контакту. Навчання в онлайні — це не майбутнє, на жаль, це пластиковий замінник реального і продуктивного процесу і росту. Майже таке саме враження і про онлайн-фестивалі. З одного боку, дуже радісно мати доступ до бібліотеки Докудейсу цього року і дивитись кіно у власному графіку, але з другого — через відсутність великого екрану, спільного досвіду перегляду фільмів та зустрічей зі знайомими і друзями, це все начебто відбувається лише у фейсбуці.

Карантин працює як маленький ретрит. Часто сняться навантажені образами сни, дивні картини приходять і наяву. Одного вечора, вже засинаючи, мені чомусь перед очі прийшов хол кінотеатру «Київ». Саме його невелика частина на другому поверсі біля сходів до сінематеки — там, де зручно сидіти на підвіконні і вивчати програму «Молодості». І я подумала, що першим ділом, щойно карантин скінчиться, піду в кінотеатр «Київ». Аж лише потім згадала, що навряд він відкриється, навіть коли будуть працювати усі інші кінотеатри.

Оскільки на руках так багато матеріалу майбутнього фільму, ми почали на карантині монтувати. Але робота йде дуже повільно і кволо, можливо тому, що не відбулося ніякого переключення після зйомок. Сумно й іронічно, що ми мріяли в квітні поїхати саме в Рим (ніколи не була в Італії), але навіть не встигли купити квитки, так швидко розвивались події. І перший час на карантині я просто спала і їла, реабілітувалась від стресового періоду зйомок, який тривав від початку року, нарешті одужувала від важкого грипу та ангіни (чи що то таке було), тому не відчула ніякої різниці зі звичайними вихідними. Але потім рівно через місяць локдауну я раптом одного дня відчула, що мені страшно виходити на вулицю одній. Виявляється весь цей час я не виходила просто так, тільки в магазин, і тим паче завжди в компанії. Я злякалась такого свого відчуття і взяла за правило щодня гуляти принаймні 4-5 кілометрів.

Прокрастинація за ці два місяці сягнула таких висот, що замість роботи над фільмом я пофарбувала три різні кімнати (при чому не в межах одного дому). Виявилось, що відчуття доконаності в цей період дарують саме ті справи, які ти можеш виміряти руками.

Одного дня ми поїхали в Ірпінь вітати з днем народження одного з наших акторів. По дорозі назад ми зупинилися на «ірпінській набережній» — це звивиста довга дорога біля ріки просто посеред дикого поля, вздовж якої розташовані чудернацькі велетенські скульптури — поламаного ґудзика, окулярів, настільної лампи, воланчика для бадмінтону, тарілки, зубної щітки. Ми застали там «золоту годину» (як це зветься в кіно) — коли день переходить в синій вечір. Я зрозуміла що давно не сміялася так легко і довго, ми гуляли серед цього абсурдного аматорського монументального мистецтва, надовго зупиняючись біля кожного експонату, втрачаючи відчуття часу та реальності. І це було так прекрасно переживати в цьому новому страхітливому й ізольованому світі.

 

 

Жанна Озірна

Я досить довго включаюсь у день, п’ю каву, дрейфую по квартирі, дивлюсь серію якого-небудь серіалу. Тому стараюсь на 11 ранку придумати собі якийсь milestone, наприклад, робочу зустріч в зумі, щоб до того часу вже бути повністю в робочому режимі. В мене є перелік дрібних справ, які я роблю щодня: наприклад, прочитати розділ книжки, пройти duolingо, зробити 10 віджимань, випити магне B6, заповнити свій щоденник. До речі, почала вести щоденник, коротко фіксую, що відбулось, за що я вдячна цьому дню, що встигла зробити. Коли стаються емоційно важкі дні, і я нічого з цього не роблю, а просто сиджу на дивані чи дивлюсь «Друзів» — то лягаючи спати, я себе за це пробачаю. Якщо цього не роблю, то наступний ранок почнеться з самоїдства за безглуздо прожитий день. Коротше кажучи, весь карантин — це постійний процес перемовин і домовленостей із самою собою. І якщо я на початку була дипломатом-початківцем, то зараз я вже майже сама собі місія ОБСЄ.

Я зараз пишу другий драфт «Нижнього горизонту». Щоб було легше працювати, я придумала такий проект як «Своя кімната». Ми з подругами режисерками-сценаристками обмінюємось трітментами своїх фільмів чи серіалів і потім обговорюємо їх, щось радимо одна одній. Це дуже мотивує, допомагає подивитися свіжим оком на власну історію, побачити всі баги і провиси, сконцентруватись на суттєвому, відсіяти полову. Також я взялась розробляти лінію своєї головної героїні, і оскільки вона в мене пише докторську з постколоніалізму, то я, власне, займаюсь тим, що проводжу зум-розмови з українками та українцями, які ще працюють або вже завершили PhD, розпитую різні аспекти життя під час дослідження, про емоційні стани і т.д.

Окрім «Нижнього горизонту», йде робота над тізером короткометражної анімації «Анна і Сила тяжіння». В команді Настя Старко, художниця, колажі якої мене надихнули на історію, Катя Возниця, аніматорка, Іра Ковальчук, продюсерка проекту і я як сценаристка-режисерка. Ми маємо скоро показати наші перші напрацьовки. Це дуже цікавий і новий для мене досвід, де я є радше стерном, яке направляє корабель, а не його двигуном, як це буває у ігровому кіно. Я страшенно захоплена тим, що зараз у нас виходить. «Анна і Сила тяжіння» була написана ще 4 роки тому, відтоді історія майже не змінювалась, але у ній є кілька епізодів, які виглядають у теперішньому контексті майже пророчими. Мені це приносить величезне задоволення, бо я ніколи не знімаю свої фільми як «картинки», мені завжди хочеться копнути глибше, добратися до суті, до смислів, які сховалися і чекають, коли ти їх знайдеш. І коли це виходить та ще й витримує випробування часом – значить, проект відбудеться і матиме щасливу долю попри все на світі.

Якось я довго не могла заснути. Було тривожно, ні читати книжку, ні дивитись кіно не хотілося. Я просто товклась по квартирі, не знаходячи собі місця. Десь о пів на третю ночі я пішла в ванну і одним махом обрізала собі волосся сантиметрів на шість. Отак просто скрутила його у джгутик — чикнула ножицями. І мені стало одразу так легко-легко. Я майже одразу заснула, і коли зранку глянула на себе в дзеркало — мені, чесно кажучи, дуже сподобався результат. Одна з найбільш вдалих моїх стрижок.

 

Павло Остріков

Мій день проходить чудово! Звичайно, розпорядок дня змінився, але цей карантин дав можливість зробити паузу в швидкому темпі життя і приділити більше часу собі та відпочинку. Я не з тих людей, які на карантині закінчили онлайн-курси, бо в перші тижні було дуже важко призвичаїтись до нового життя. Але пізніше почав знаходити золоту середину між прокрастинацією та роботою. Навіть почав робити зарядку вранці, а це завжди було для мене складним завданням. Звичайно, дуже не вистачає зустрічей з друзями, довгих прогулянок та відчуття свободи. Але скоро ми всі разом зможемо надолужити ці пропущені моменти.

Проектів, у яких я залучений як сценарист, не стало менше. Навіть більше, тому що всі хочуть використати цей час із користю, і для написання або шліфування сценаріїв – це ідеальний момент. І найголовніше, я зміг розгребти за цей час власні ідеї на повний та короткий метр. І зараз якраз працюю над двома ідеями, розробляючи їх паралельно. Бо якщо в одному проєкті ти заходиш в глухий кут, то завжди можна повернутись в інший проєкт. На жаль, до карантину ми були впевнені, що будемо подаватись на пітчинг з нашим проектом «ТИ — КОСМОС», але зараз немає впевненості, що цей пітчинг взагалі відбудеться і що будуть в наявності державні кошти. Тому я перестав планувати будь-що довше одного дня і зосередився на розробці моїх нових ідей для майбутніх фільмів.

Коли ти більше місяця дома, то життя стає трохи біднішим на яскраві події. Навіть більше – змінюється відчуття яскравих подій. Наприклад, одним із таких моментів стало приготування першої страви в мультиварці, яку я довго обходив стороною. Виявилось легше, ніж я думав. Також до карантину ми з друзями періодично зустрічались, щоб зіграти в настільні ігри, якими я дуже захоплююсь. І коли ввели режим самоізоляції, я думав, що доведеться про це забути. Але завдяки відеозв’язку ми почали грати навіть більше, ніж колись, і перша гра в таких умовах стала пам’ятною. Та найбільше мені подобається те, що я можу дивитись фільми, думати свої ідеї та проводити час зі своєю дівчиною. Я чув сумну статистику, що на карантині зросла кількість розлучень, але в мене все навпаки, все добре. Головне — прислухатись один до одного та робити вашу квартиру затишною.

 

 

Марія Стоянова

Нещодавно читала про пустоту як простір, де може відбуватися трансформація і утворюватись нові зв’язки. Цю концепцію згадувала Клер Атертон (режисерка монтажу, яка працювала з Шанталь Акерман), говорячи про монтаж і китайську філософію. Я була б рада сказати, що мій звичний день в карантині став для мене такою пустотою, але ні. Для її існування, здається, потрібні орієнтири, тобто між чим і чим вона є. Опорні точки буденності. А мені, як і більшості з нас, їх зараз дуже не вистачає. Хоч навіть я і звикла до дистанційних робіт, і не дуже люблю тусовки, та частину мого звичайного дня все одно займає перевинайдення себе.

Я вже певний час працюю над проектом фільму «Фрагменти льоду». В його основі – VHS-записи, які робив мій батько в часи Перебудови, подорожуючи за кордон як на іншу планету. Передивляюсь також і власні, більш сучасні, архіви. Об’єктивні обставини, які ускладнюють зараз мою роботу як режисерки – це скасування/перенесення воркшопів і кіноринків, а також ситуація з урізаним державним фінансуванням, на яке навіть не відомо чи зможе документальне кіно цьогоріч претендувати.

На думку спадає цитата з лекції Дельоза, яку він прочитав посеред лісу Венсен, про який Клер Сімон зняла фільм. Тож, Дельоз: «Поранення – це подія? Так, якщо я поранений». Для мене однією з позитивних подій карантину став онлайн фестиваль Docudays, на якому і можна було побачити фільм про ліс (та багато інших потужних фільмів). Здається, ще ніколи до цього мені не вдавалось подивитись і послухати стільки протягом будь-якого з фестивалів. Спасибі сміливій команді! Щоправда, і так уривчасто я ще ніколи не дивилась фестивальне кіно. Сподіваюсь, досвід кінозалів і великих екранів до нас всіх скоро повернеться.

Коментарі


спецтеми: