Українська фотографія 30-х років

Текст виходить в рамках спільного проєкту підтримки незалежного культурного сектору в Україні Міжнародної організації CEC ArtsLink у співпраці з платформою міждисциплінарних практик OpenPlace.

 

В 1932 році американський фотограф Джеймс Ебі (1) на запрошення радянського уряду приїхав на урочисте відкриття ДніпроГЕС, «дива» радянської промисловості. Потім в своїй книзі «Я фотографую Росію» він опублікував не тільки свої фотографії, зроблені під час поїздки в СРСР, але й також короткі текстові описи тих, які він не зміг зробити, з досить очевидних причин, — по декілька рядків тексту про неіснуючі фотографії арешту ГПУ, жертв Голодомору і т.д.

Текстові уривки, з якими я працюю в цьому проєкті, описують родинні та аматорські фотографії, які колись дійсно існували — до того, як їх володарі були заарештовані ГПУ чи НКВС під час репресій 1930-х років, звинувачені в антирадянській роботі і страчені або вислані в табори. Самі фотографії були або знищені, або просто десь втрачені, тільки короткі згадки по них залишилися в матеріалах кримінальних справ. Іноді й самі фотознімки теж підшивали до справи, назавжди забираючи їх з первісного контексту і перетворюючи з об’єктів особистої пам’яті на матеріали звинувачення.

А щодо назви книжки, то це була поширена практика тих часів називати «Росією» весь СРСР або його окремі частини, навіть серед місцевих мешканців. І це теж було наслідком колоніяльної практики перейменовувати в Росію всі підкорені землі — цитуючи Галину Старовойтову по Трубадурах імперії Еви Томпсон (укр. переклад М. Корчинської 2006).

***

Всі ці текстові уривки та зображення походять з архівних справ репресованих, що жили в 1930-х на радянській частині України. Це максимально інклюзивне зібрання — в етнічному, політичному та соціальному аспекті. Це достатньо репрезентативний зріз українського населення тих часів — принаймні тієї його частини, якої намагалася позбутися радянська імперія, незалежно від поглядів окремих людей, і зокрема їхнє ставлення до українського політичного проєкту. Тут є як ті, хто активно боролися проти режиму, так і ті, хто були в пасивній опозиції, а також і ті, хто підтримував режим і співпрацював з ним (зрештою, їм це не дуже допомогло) — і, звісно ж, ті, хто просто намагався жити своїм життям.

Іноді серед матеріалів жертв трапляються також і матеріали винуватців — тих, що самі стали жертвами режиму, коли за ними прийшли нові винуватці (але не так покарати за злочини проти людяності, як знищити ще більше ворогів режиму). Мені йдеться не про прирівняння винуватців до жертв, а про принаймні спробу визнати тих перших теж частиною політичної нації (2). Спробу говорити про те, що серед наших предків були не тільки жертви, а й співучасники радянських злочинів (і іноді це могли бути одні й ті самі люди). 

Питання: Ви займалися фотографуванням жебраків?
Відповідь: Так, я сфотографував одного жебрака, щоб мати документ, який
свідчить про важке життя в 1933 році.

***

Я хотів зібрати сліди цих знищених або вилучених з ужитку зображень і повернути їх до символічного простору фотографії. Цитуючи Мелісу Майлз (3), зробити жертв знову видимими і запевнити їм присутність в публічному дискурсі. Зібрати зображення, які — разом зі своїми авторами або володарями — не відповідали імперській політиці на колонізованих українських територіях. Зберегти і деколонізувати історію української вернакулярної фотографії.

Треба підкреслити, що колоніяльний аспект не існував для цих зображень під час їхнього створення — більшість із них з’явилися як звичайні знімки родини чи друзів, як фотодокументація буденного життя. Вони були втягнуті в колоніяльні стосунки лише коли імперія подивилася на них крізь свою власну оптику і винесла свій вирок. І для того, щоби дивитися на ці зображення зараз, потрібно свідомо розвернути цей колоніяльний погляд, що назавжди закарбувався в цих зображеннях через їхню долю.

В момент, коли знімали куполи з собору на вул. Леніна 25, громадянин К. придбаним фотоапаратом сфотографував собор до зняття куполів, а також сфотографував момент, коли робочі знімали купола.

***

В своїх есеях, присвячених деколонізації фотографічних архівів, Аріела Азулай (4) постійно повертається до ідеї пере-осмислення історії фотографії, яка була написана імперською владою і через це зафіксувала визнання перемогу імперії. Натомість вона пропонує концепт «потенційної історії», що «прагне переграти те, що було записано в історію, як боротьбу з відкритим кінцем» і також відновити, уявити та винайти наново «інші форми співіснування, які існували коли-небудь в минулому» (звертаючись, при цьому, в першу чергу саме до нащадків винуватців) (5).

Це може здаватися великим і важким зусиллям для окремої людини, але що якщо саме такий погляд з перспективи потенційності міг би згодом трохи наблизити наше досі розділене суспільство до довгоочікуваного примирення і допомогти, за словами Десмонда Туту (6), взяти на себе відповідальність за майбутнє через взяття нарешті відповідальності за минуле?

Різних посвідчень 8 шт., різних листів 140 шт., нотатників 4 шт., справа з особистими документами 1 шт., фотокарток одна шт., загальних зошитів з нотатками 5 шт., коробка від папірос із записом іноземною мовою, книга 1 шт., різних іноземних формених листів з фотознімками 8 шт., різних нотаток 3 шт., як такі, що не мають стосунку до вчиненого К. злочину і не є речовими доказами — знищити.

Примітки: 

1. Abbe, James E. I Photograph Russia. New York: R. M. McBride, 1934.

2. Це жодним чином не знімає і не применшує провини державних керівників у Москві, радянський режим та радянську ідеологію за те, що було зроблено мешканцям українських земель.

3. Miles, Melissa. Photography, truth and reconciliation. London: Bloomsbury, 2019.

4.  Azoulay, Ariella. ‘Market Transactions Cannot Abolish Decades of Plunder’. In Imagining Everyday Life. Engagements with Vernacular Photography, edited by Tina M. Campt, Marianne Hirsch, Gil Hochberg, and Brian Wallis, 47-60. G?ttingen: Steidl, 2020

5. Azoulay, Ariella. ‘There Is No Such Thing As a National Archive’. In The Archive as Project, edited by Krzysztof Pijarski, 192-226. Warszawa: Archeologia fotografii, 2011

 6. Desmond Tutu, ‘Foreword by Chairperson’, Truth and Reconciliation Commission of South Africa Report, Volume One (Cape Town: Juta, 1998).

Коментарі



спецтеми