Україна й Антропоцен: земля

Фото з експозиції виставки Антона Саєнка «Смуга» в Closer, фото: Наталка Дяченко

Вступ

В рамках програми підтримки OpenPlace та CEC Artslink я взяла півтора місяця, щоби зрозуміти, якими є  вихідні дані  для роботи з темою антропоцену в Україні. Звернення до неї не в останню чергу продиктоване швидкістю, з якою риторика антропоцену і ширше — екологічна тема, слідом за Європою та Північною Америкою, заповнює дискурсивні, виставкові й медійні майданчики всього світу. Україна не стала винятком і протягом останніх років я все частіше бачу проєкти в різних галузях культурного виробництва, що запозичують популярну тезу про відповідальність людини за прийдешню кліматичну кризу, пророкують катастрофу, пропагують сталий розвиток та нерозбірливу екологічність будь-чого. Втім, попри нагальну і повсюдну важливість екологічних питань, пряме запозичення популярних меседжів може спрощувати, деполітизувати і навіть бути контрпродуктивним для виробництва такого знання, яке б враховувало складні і заплутані історії землі, що стали сучасною Україною. Останнє є вкрай важливим і для дослідницької методологічної, і активістської політичної, і для мистецької символічної роботи, яка необхідна для пропрацювання минулого, що робить майбутнє осяжним для уяви. 

Звісно, моя задача надто амбітна для одного тексту. Не лише через короткі терміни, а й переважно тому, що антропоцен як нова епістема існує на перетині такої кількості дисциплін, понятійних апаратів, темпоральностей та локальностей, що окреслити її межі не видається можливим. Для такої задачі потрібен не один місяць і не один текст, а систематичний розвиток того, що в західній академії зветься середовищною гуманітаристикою (environmental humanities) — міждисциплінарної галузі гуманітарного знання, яка досліджує та аналізує складні взаємини між людською активністю (культурною, економічною, політичною) і навколишнім середовищем, що його розуміють в найширшому сенсі. Більше того, специфіка антропоцену як епістеми вимагає постійного перегляду понять: грубо кажучи, ми не можемо говорити про антропоцен в контексті України, не переглядаючи саму Україну — як національний проєкт, як територію, як майданчик для художньої уяви тощо. Але я позначу кілька можливостей, які розкрию в цьому та наступному текстах.

Передусім мені цікавий антропоцен як явище наративне, яке залучає уявлення про час, простір і  матерію як про певні регістри запису. Антропоцен як метод і як епістема дозволяє відійти від виняткової ідеї про те, що людина пише історію землі і перейти до розуміння, що це земля пише історію, в тому числі й історію людини.[1] Але перш ніж включитися в розширену версію історії землі (те, що в західному гуманітарному знанні представлено переважно в дискурсах а- ін- анти- і постгуманізму) і перейти до універсальних референтів на кшталт нового кліматичного режиму, я вважаю важливим розібратися зі знанням, розміщеним в конкретних соціополітичних умовах[2],  і зрозуміти, в яку версію історії воно вписує або не вписує себе.

Наявний дискурс антропоцену здебільшого виходить із критики західного модернізму і соціально-економічних відносин, у яких він став можливим. Це включає в себе картографічні та колоніальні практики, саме уявлення про суб’єкт людини і про тих, хто позбавлений цієї суб’єктності; логіку видобутку, яка спирається на ідею про верховенство людини над природою; і уявлення про лінійність часу як певної схеми побудови майбутнього. Це потребує уважного перекладу відносно українського (східноєвропейського, пострадянського, чи радше потрібно винайти інше слово) контексту, що сформувався в іншій політичній та економічній реальності. Зокрема в умовах радянського експерименту та його версії модерності, яка так само оперувала режимами часу, але в інших реєстрах швидкості, в інших інфраструктурах виключення та виснаження, в інших уявленнях про людину і відповідно з цілою низкою катастроф, що скасували майбутнє набагато раніше, ніж це стало предметом розмови наших західних колег. Україна вже давно перебуває в серії одночасних тривалих криз —  гуманітарної, політичної, економічної та інших, серед яких екологічна є лише однією зі списку. Показово, що цьогорічний оскарівський номінант, стрічка “Атлантида” Валентина Васяновича, показує отруєну, фактично знелюднену землю східної України та її майбутнє без майбутнього — водночас і через виснажливу війну, і через екстрактивне виснаження, і через екологічний колапс.

Я виокремила кілька напрямків, які вважаю продуктивними для дискусії з оптикою антропоцену в Україні: зрозуміти, як картографується її простір, як наративізується її час та що може стати інструментом запису. І головне — перед тим, як ставити питання про антропоцен як питання про початок впливу людини на геологічний склад Землі[3], в контексті новітньої української історії ми мусимо почати з питання хто вважається людиною і що вважається життям. Після цього ми можемо запропонувати такі концепції часу, що вже враховують життя після та в катастрофі, і які наративізують його та надають йому політичної сили.

 

Земля

Передусім мені цікаво подивитися на паралельні процеси геологічної розвідки і територіальної уяви — продуктів гібридної європейсько-радянської модерності, кожна з яких картографує території, що стали нинішньою Україною. Я давно хотіла зачепитися за популярний образ України як годувальниці всього світу, як території, чиї безкінечно родючі чорноземи та мінеральні багатства є чимось даним природою, безумовним, невичерпним. У новітній історії України цей образ виконує функцію подвійного агента. З одного боку, він активно інструменталізується в розбудові національного наративу: вже перший підручник з історії  України часів незалежності, переклад канадсько-українського історика Ореста Субтельного, починається з географічних вигід українських земель — залитих сонцем та зрошених річками плодючих територій, які зрештою ваблять номадів, переселенців та колонізаторів. За логікою національного наративу новітньої історії, “природний” розвиток України переривається послідовністю колоніальних втручань, позбуваючись яких можливо продовжувати свій історичний рух. Таке уявлення нерідко звертається до поетизації українського села, але водночас прагне до модернізації та осучаснення України, яка нібито мусить наздогнати європейський час (ігноруючи факт радянської модерності та її часу, і чия політична уява втілювала найрадикальніші фантазії європейської політичної думки). В таку версію, зокрема, вписана подія Чорнобиля як свідчення колоніального насилля і в ній символічно посилені образи Імперії-агресора та України-жертви — ця риторична віктимізація є наскрізною.

З другого боку, ідея дефолтного природного багатства є складовою натуралізації капіталістичних відносин, у яких українська земля, її геологічний вміст та аграрні спроможності стають товаром. З приходом Незалежності, що, поза ідеологічними перестановками, означало передусім реорганізацію економіки та перевинайдення приватної власності та ринкових відносин (“кумівський капіталізм” як назвав це історик Сергій Єкельчик), образ “Європейської житниці” та “Годувальниці світу” підхоплюють українські підприємці, політики, й експерти з аграрного та економічного секторів уже активно використовують для побудови “національного бренду”.[4]

Швидка розвідка в генеалогію такого уявлення про землю показує, що вона є продуктом європоцентричної картографії, що бере початок ще за доби Відродження і посилюється в межах європейської національно-романтичної традиції (яку, зокрема, підхопила рання українська інтелігенція). Міф про Україну як про житницю Європи був сформований в Європі у 14-19 століттях, які позначилися тривалими катаклізмами, а відтак голодом і соціальними потрясіннями. Звичні на той час джерела зерна (Греції, Фракія, Єгипет) відійшли до Османської імперії, а землі Нового Світу ще не були освоєні — на продовольчу авансценцу вийшли  “околиці Європи”.

Мапа ґрунтів України, 1977 джерело: https://esdac.jrc.ec.europa.eu/content/title-russia-soil-map-ukraine

Перша згадка про родючі землі трапляється в 1517 році у польського історика і хроніста Матвія Меховського в  “Трактаті про дві Сарматії”, який науково представив географію руських земель і де, описуючи землі нинішньої України, він назвав їх “найбільш родючими в Європі зі м’якшим кліматом” — цей трактат був дуже популярним, оскільки з доби Відродження починається інтерес гуманістів до земель східної Європи, знання про які були обмеженими і землі Русі уявляли як територію варварів.[5] Гіперболізовані тези Меховського були згодом не раз спростовані (західноєвропейські ґрунти виявилися такими, що мали більшу врожайність за сприятливих умов), але образ територій майбутньої України стає синонімічним землі, її родючим ґрунтам та зеленим житам. Він впевнено відтворюється і протягом радянської доби — згадати хоча б перші сцени програмного фільму Олександра Довженка Земля про “світогляд хліборобської нації”. Вже після того, як землі нинішньої України стають “житницею Європи” і за винятком пореволюційних років та міжвоєнного періоду, коли соціально-економічні структури селянства були знищені або реорганізовані, вони стають об’єктом хлібозаготівель СРСР і  водночас— тлом політичних репресій, зокрема тих, що спричинили Голодомор та великі вимушені переміщення людей.

Тетяна Яблонська, Хліб (1948) / Кадр з кінофільму Олександра Довженка Земля (1930), Київська кінофабрика ВУФКУ, Довженко Центр

 

За логікою європоцентричної картографії, так само як і за імперською російською логікою, території нинішньої України належать до периферії, а не центру, і вже відстають у лінеарний європейській темпоральності. В такій периферійній географії вони кваліфікуються не як суб’єктні сучасники цивілізаційних процесів,  а як ресурс, до якого відносяться не тільки природні та мінеральні багатства, а й населення.

В постколоніальних студіях є великий корпус знань, що зокрема аналізує, як географічний поділ на прогресивний центр і околиці легітимізує картезіанський розподіл на розум (агентність) та тіла (пасивну матерію) і відтворює знов і знов інфантилізуючий троп західної культури з її поділом світу на розвинений та той, що розвивається, при чому останній приречений весь час підтягуватися економічно й культурно. В цьому контексті Революція Гідності була визначальною подією: в європейській філософії “гідність” є фундаментальною рисою розвинутої суб’єктності, з якої, зокрема стають можливими свідома моральна та політична суб’єктність, що з неї починається суб’єкт людського.[6] Протестні рухи 2013-14 років були низовим виявом людської суб’єктності і водночас заявкою на включення України до кола рівноправних агентів в європейському часі. (Хоча парадоксально, що окрім локальної боротьби сучасна Україна має постійно доводити свою відповідність спроєктованих на неї уявлень).

Втім, зараз мені не йдеться про посилення бінарної опозиції людини/Іншого в постколоніальному сенсі і тим більше не про посилення віктимізуючого наративу про Україну — пасивну територію. (Зрештою, і це предмет окремої розмови, України як національної держави не існувало до 1991 року і ми не можемо спроєктовувати уявлення про неї в минуле, ми можемо лише говорити про динаміку розвитку національного проєкту і робити це з урахуванням гібридності). Я би хотіла затриматися на процесі “ресурсоїзації” якраз для того, щоби поглянути на глибоко інтерналізовану в сучасній Україні уявлення про територію та людей як про складову матеріального обігу.

Уявлення про територію як про ресурс виправдовує таку конфігурацію просторової організації, в якій відбувається повільне насилля, екологічна шкода та постійне створення не-людського (inhuman) — такого, що прирівнюється до корисних копалин чи інших геологічних чи аграрних можливостей. Це потрібно для подальшого створення продуктивної оптики для питання: що означає думати з не-людських позицій; які стосунки влади оприявнюються під час матеріального обміну і як їх можна підважити.

З 19 століття, з розвитком геології в імперських країнах (особливо в Англії, Німеччині, Росії) починається масштабна геологічна розвідка, що зокрема призводить до потужних процесів індустріалізації південного сходу територій сучасної України переважно з європейськими інвестиціями, що заходять з початком “сталевої лихоманки”. Станом на 1900 рік “сприятливий інвестиційний клімат” призводить до інтенсивного видобутку вугілля та металевої руди; розширення супутніх металургійних та хімічних індустрій, машинобудування, агропромисловості.[7] Починається геологічне виснаження, під яке постійно реорганізовують і населення. З часом тут змінюватимуться лише взаємини  влади і власності: Катеринослав та Юзівка ставатимуть Дніпропетровськом та Сталіно, Дніпром та Донецьком, але процеси  ставлення до території та її людей як до невичерпного ресурсу залишатиметься. Про це влучно написав В. Домонтович ще в першій половині 20-го століття в повісті “Без ґрунту”, коментуючи постійну ідеологічну незавершеність та зміну політичних лозунгів, які тим не менше розгортаються паралельно до матеріальних процесів трансформації і виснаження ландшафту.

Од колишнього степу не лишилось і сліду, на всій колосальній площі простяглись паралельні без числа ряди залізничних колій; на десятки кілометрів розкинувся залізничний парк. І вже немає й сліду родючої землі; поверхня, заллята олією, лискучочорна від масних плям нафти, вкрита шаром дрібного вугілля, шлаку, сміття й бруду. Залізо, чавун, кам’яне вугілля, кокс, цемент, цегла обернули степ у чорне гробовище.— В. Домонтович, “Без ґрунту”.

 

Кадри з фільму Дзиги Вертова Одинадцятий (1928), Київська кінофабрика ВУФКУ, Довженко Центр

 

Катрін Юзоф у роботі Мільярд чорних антрпоценів або жоден (A Billion Black Anthropocenes or None) пише про тісне сплетіння дискурсів гуманізму та геології. Вона звертає увагу на те, як колоніальна (я б сказала імперська) геологія уможливлює режими матеріальної влади, зокрема посередництвом “геологічної номенклатури” чи “геологічної мови”, які кодують категорії не-людського (inhuman), вартості, власності на перетині території, стосунків та плоті.[8] Це відбувається через проведення роздільної лінії між людським та не-людським, життям та не-життям, між агентністю та інертністю і становить форму біополітичного врядування. “Даність” геології як невинного опису світу вписує в себе поняття “property” (в англійській це може означати власність (стосунки придбання чи присвоєння землі, ресурсів тощо) і властивість (характеристики мінералів, землі, будь-якого об’єкту)), що історично розміщує геологію як зону транзакції, в якій відбуваються переміщення землі і людей як товару — з властивостями, але без волі та агентності.  Вже від моменту створення геологія як дисципліна містить у собі історичний факт рендерингу суб’єктів не-людської матерії та факт екстракції з неї. Матеріальна мова не-людського та її вироблення суб’єктної категорії не-людського створює історичні деформації і нинішню неможливість суб’єктного життя — особливо після колоніальних впливів.

І зовнішній, і сучасний інтерналізований погляд на території України як на ресурс робить їх простором транзакції, де багатства та родючість землі як певна їхня характеристика натуралізують, оприроднюють  матеріальний обмін, відносини видобутку та виснаження. І тут, звісно, окремої розмови варта радянська історія, яка, попри свої передові (і в теорії — трансгресивні) політичні гасла була так само екологічно виснажливою, ба більше — вона призвела до тих форм гібридного євпропейсько-пострадянського капіталізму, які дозволяють розвинутим країнам під брендом екологічності провадити видобувні процеси деінде, не в останню чергу тому, що вона є глибоко розміщеною в локальному уявленні про самих себе.

Попри все більший корпус знань про всі ризики таких відносин, зокрема про несумісність екстрактивного капіталізму з екологією планети, в міжнароному дискурсі антропоцену ще й досі фактично відсутня розмова про роль і місце колишніх радянських країн в цих процесах. Дослідник Олексій Радинський нещодавно звернув на це увагу в своєму аналізі ситуації довкола будівництва Північного потоку 2: попри риторичну світову орієнтацію на вирішення екологічної кризи, матеріальні вигоди видобутку в країнах із сумнівними формами врядування переважають; а замовчування цих процесів  не дозволяє перейти на політичний рівень в кліматичному питанні.[9] “Ресурсоїзуючий” погляд сьогодні залишається вигідним як для розвиненого світу (особливо для європейської економічної зони тепер, коли вирішення екологічних питань уряди європейських країн пропонують за рахунок менш суб’єктних територій, куди можна виносити виробництва; списувати під грифом гуманітарної допомоги все, що вийшло з ужитку; скуповувати квоти на забруднення тощо) так і для місцевих структур влади будь-якого масштабу — від олігархів до копачів поліського бурштину чи вирубників карпатського лісу. Показово, що в одному зі своїх інтерв’ю амбасадорка Німеччини в Україні Анка Фельдгаузен заявила, що Німеччина підтримує Україну в її політичній боротьбі з Росією, але переважно тому, що українська земля є вигідним майданчиком для інвестицій; і питання щодо Північного потоку 2 вирішуватимуться на користь німецько-російських відносин, оскільки німецькі економічні потреби вони ставлять понад політикою.

Тут я можу зупинитися, але наостанок позначу велике поле складностей і водночас можливостей в роботі над створенням політично важливої розмови про землю і всіх, хто прирівняний до неї.

В західному контексті ця розмова уможливлюєтся операційною категорією раси: зокрема, Юзоф наголошує, що геологічна номенклатура виробляє “культивовану тишу” про нормативність режимів видобутку, позбавлених раси, і що розібратися з цією тишею означає розуміти геологію, що виробляє суб’єкти та матеріальні світи. Вона пише: “Біополітична категорія “не-істоти” (non-being) встановлюється в момент обміну рабів на золото”. В пострадянському контексті питання колоніальності та системного насилля в геології значно ускладнюється, оскільки його не завжди можна визначити за расовою чи географічною ознакою — воно гібридне за багатьма ознаками, про що також писали мої колеги.[10] Звісно, вже ведеться робота із застосування деколоніальної теорії та визначення феномену внутрішньої колонізації, неочевидної соціальної стратифікація СРСР, механізмів іншування та виключення, але нам все ще потрібно більше розуміння про ту роздільну лінію, що маркує життя та не-життя, і яка прошиває такі режими матеріальності, під які вибудовуються біополіитичні режими врядування.

Дослідження того, як створюються матеріальні режими влади та їхні інфраструктури дозволить подивитися ширше на складні і сплетені процеси, які й до сьогодні, попри незалежність і прийняття національного наративу, лишаються виснажливими для територій і всього, що маркується як живе чи неживе. Тут є безліч нових можливостей на перетині різних дисциплін і географій. Наприклад, повертаючись до імперської геології як такої, що прописувала в собі формування категорії не-людського (або людини-ресурсу), можна, за відсутності расової ознаки, подумати про такі неочевидні інструменти як створення класу “ворогів народу”, який зазвичай розглядається з політичних позицій. Масштабні репресії в 1930-х роках збігаються з розбудовою таборів у таких місцях, як Колима, де геологічна розвідка показала великі поклади золота, олова, діамантів і водночас зробила їх стратегічними для радянської економіки. “Вороги народу” були вписані в інфраструктури таборів як безкоштовна робоча сила. Можемо говорити, що біополітична категорія не-істоти створюється в той момент, коли в таборах ГУЛАГУ ведеться розрахунок: скільки їжі має отримати ув’язнений для того, щоб підтримувати здатність працювати на копальнях — і не більше. Чи коли ведеться розрахунок, скільки жінок відправити з Української РСР в Магадан для того, щоб вистачило репродуктивної сили для підтримки числа робочої сили. Чи в усіх подібних процесах, коли відбувається включення життя в систему геологічно-політично-економічного обміну. Розплутуючи складний клубок, сплетений з географічних уявлень та геологічних амбіцій ми зможемо не тільки зробити видимими і поглибити розуміння процесів системного насилля, що  й досі закарбовані в тілах та землях, а й подумати про інші режими взаємодії та солідарності — такі, що осмислюють життя та не-життя з екологічних політичних позицій.

 

 

Примітки:

[1] Клер Колбрук говорить про це в кількох працях та виступах, зокрема в діалозі з Кері Волфом на Transmediale в 2013 році: https://www.hkw.de/en/app/mediathek/video/22391. Більше про це можна почитати в прекрасному матеріалі Дар’ї Цимбалюк “Пам’ять вугілля” від 29.02.2020 http://www.korydor.in.ua/ua/stories/pam-iat-vuhillia.html?fbclid=IwAR3KvX2duy9YoU7nMcUhQtR-p1WSD-K-xuS3qe-n13L3pPzdUWxMHlU4xVs

[2] Ідея про “розміщене знання” спирається на текст Донни Гаравей «Situated Knowledges: The Science Question in Feminism and the Privilege of Partial Perspective» (1988) і оперує у межах феміністської епістемології та нових уявлень про наукову об’єктивність.

[3] У 2016 році Міжнародне географічне товариство дійшло згоди, що середина двадцятого століття є тим часом, в якому локалізовані стратиграфічні маркери нової геохронологічної епохи, що її запропоноване ім’я — Антропоцен. Міжнародні експерти-географи та стратиграфи ще не дійшли остаточного висновку, чи вважати Антропоцен частиною Голоцену (нинішньої геологічної епохи, що бере початок в післяльодовиковий час), чи прийняти його окремішність. Найбільші дискусії щодо Антропоцену велися довкола питання, де його старт — в який момент історії планети Земля як геологічної формації діяльність людини незворотно змінила “природний” порядок речей. Чи з початком аграрних практик 12 тисяч років тому? Чи вже з початком великого мапування Землі та колоніальних експансій 16 століття? Чи з індустріальною революцією та застосуванням вугілля в промисловості у 18 столітті? Зрештою, середина 20 століття та Манхеттенський експеримент стають офіційною точкою відліку. Тест “Трініті” — випробування ядерної бомби на основі плутонію в пустелі Нью-Мексико — призвів до утворення нового мінерального залишку. Тринітит (інші назви — атомзіт, Аламогордове скло) утворився внаслідок спечення часток плутонія, з аркозовим пісковиком, кварцем, кальцитом, авгітом та іншими мінералами. Але ключовим є не склад цього залишку як такий, а його генеалогія: умовно вперше геологічна формація містить в собі людську історію, з її розвитком технологій, розумовими досягненнями і парадоксальною — здатністю створювати і знищувати. 

[4] Ю.Є. Кирилов, “Бренд “Житниця Європи”: міф чи реальність”, Наукова дискусія, УДК 339.56:633.1:339.138(477) Херсонський державний аграрний університет; https://www.investukraine.net/agriculture/bread-basket-of-europe/

[5] Дмитро Наливайко, Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст., Київ — «Основи» — 1998, http://litopys.org.ua/ochyma/ochrus2.htm

[6] Ilya Gerasimov, Ukraine 2014: The First Postcolonial Revolution. Introduction to the Forum, https://www.researchgate.net/publication/286047749_Ukraine_2014_The_First_Postcolonial_Revolution_Introduction_to_the_Forum

[7] Евгений Бершеда, “Бельгийское прошлое украинской экономики”, ZN.UA, 17.12.2010 https://zn.ua/SOCIUM/belgiyskoe_proshloe_ukrainskoy_ekonomiki.html

[8] Тут і далі по тексту я посилаюся на перший розділ “Geology, Race, and Matter” книги Kathryn Yusoff,

A Billion Black Anthropocenes or None, Minnesota University Press, 2018

[9] Алексей Радинский, “Данные — это новый газ?”, aroundart, http://aroundart.org/2020/11/22/oleksiy-radynski-is-data-the-new-gas/?fbclid=IwAR2ouzqjLzh1-1UJ24fvG7uY391-COTE-vPb4Vxq7FmeldoGnQdtmEHxH7c

[10] Леся Прокопенко, “Выход из колонии. Прощай, империя”, Intermodal Terminal, 2019 https://intermodalterminal.info/exit-colony    

 

Текст виходить в рамках спільного проєкту підтримки незалежного культурного сектору в Україні Міжнародної організації CEC ArtsLink у співпраці з платформою міждисциплінарних практик OpenPlace.

Коментарі



спецтеми