“Працюй як для Лувру, тоді буде тобі худсалон, а якщо працюватимеш для худсалону, буде смітник”

«Впевнена в собі, двічі лауреат, красуня, жвава, з кучерявим волоссям. Талановитий колектив закарпатських художників — біля моїх ніг. Краєвиди закарпатської природи розкриваються переді мною у всій своїй красі. І я, як муза, як богиня, несу «правду» цим зіпсованим «формалізмом» художникам, що заблукали у своїй чудовій природі — всім цим галантним Ерделіям, Коцкам та іншим. Кажу їм про «правду» та «любов до народу», про соцреалізм. А бідний Золтан Шолтес, не маючи можливості прожити мистецтвом, працює столяром. Вони, чудові художники, яких я, новоспечена лауреатка, не варта, але їду їх повчати! Хочу їм чимось допомогти». Так у 1993 році Тетяна Яблонська рефлексує, згадуючи свою палку віру в ідеали соціалістичного мистецтва.

Наприкінці минулого року у видавництві «Родовід» вийшла книжка «Тетяна Яблонська. Щоденники, спогади, роздуми», яку впорядкували найменша з трьох доньок-художниць Яблонської Гаяне Атаян та її донька Ірина Зайцева. В книзі пунктирно-фрагментарно видно шлях дівчинки з неспадкових дворян, яка стала однією із найвідоміших художниць СРСР, чотириразовою лауреаткою державних премій, шлях допитливої і пристрасної жінки, яка перемагала обставини.

Гаяне Атаян в інтерв’ю «Коридору» згадала родинні історії, пов’язані з українською мистецькою сценою 1960-х-1990- х років і розповіла про своє життя в різних іпостасях художниці, доньки, хранительки архіву Тетяни Яблонської.

 

Тетяна Яблонська під час роботи над картиною “Вечір. Стара Флоренція”, 1973 р.

Валентина Клименко: Пані Гаяне, Ви народилися в родині, де всі були художниками мама, батько, дві сестри, тітка Олена Яблонська, її чоловік Євген Волобуєв. Чи був у вас вибір професії?

Гаяне Атаян: У мене не було вибору (сміється). Мама примушувала мене вчитися системно мистецтву з 12 років ставила сірникові коробочки, котушки від ниток чи інші предмети і вчила малювати з натури. Казала: будеш або художником, або двірником.

І я собі думаю, може б я краще була двірником. Бо що таке художник?  Сьогодні тобі щось вдалося здається, що ти художник, завтра не впорався із завданням, яке собі поставив, не зміг подолати труднощі почуваєшся нездарою.

У моєму дитинстві всі навколо були художниками. Моя двоюрідна сестра Наталія Волобуєва казала: у мене було таке враження, що є художники і є світ навколо, який існує для того, щоб художники могли жити. Штовхаючи дитину на цей шлях, батьки-художники також розуміли, як суто практично існувати в цій галузі. Ми ще зачепили час «совка», який хтось кляне, а хтось вважає благословенним; звісно, тоді був  ідеологічний тиск, обмежені можливості, для всіх майже однакові, але при цьому була соціальна забезпеченість був Худфонд,  закупки з виставок, була зрозуміла система існування художника в професії.

Звісно, мама не підштовхувала б мене до мистецтва, якби в мене не було здібностей. А найталановитішою  серед нас була середня сестра Ольга.

Зі старшими доньками Оленою та Ольгою, 50-ті роки.

В. К.: Це так мама визначила?

Г. А.: Це мама визначила, і мені самій так здається. Це видно навіть по дитячих малюнках Олині малюнки найцікавіші  серед усіх наших.

В. К.: Ким ви хотіли бути?

Г. А.: Мене приваблювали іноземні мови, у школі мені легко давалася англійська. Може, якби не стала художницею,  працювала би перекладачкою чи вчителькою англійської. До речі, моя донька Ірина пішла тим шляхом, вона перекладачка.

В. К.: Чи був вибір професії у ваших сестер?

Г. А.: Старша сестра Олена (художниця Олена Бейсембінова – авт.) захоплювалася біологією. Коли я ходила з сестрами в ліс, мене дуже дивувало, що вони  знають назву кожної травички, знаходять невидимі для мене гніздечка, бачать усі павутинки, знають, де живе  бджола чи комашка, —  вони обидві були дуже уважні до природи.  А старша навіть думала про це як про фах — мріяла працювати доглядачем у зоопарку, щоби бути ближче до звірів. Олена захопилася малюванням у старших класах, вступила в художню школу, а потім вчилася на прикладній спеціальності  — художник із текстилю, але згодом різним займалася, в тому числі і живописом. А Оля (художниця Ольга Отрощенко ( 1947-1999) – авт.) — єдина з нас, хто з самого малечку прагнула лише малювати, вона за малюванням забувала про все.

Моя старша сестра зовні ботічелівська героїня, у Ботічеллі є певний типаж жінок. Наша Олена найбільше схожа на персонажа картини «Весна / Прімавера». А Оля була схожа на Мону Лізу і взагалі на леонардівських жінок. Її навіть колись у тролейбусі запитали: Знаєте, на кого ви схожа? Знаю, відповіла Оля.

Оля завжди  мені здавалася загадковою: надзвичайно жіночна, з м’яким характером, але коли вона бралася за пензель, у неї з’являлася  неймовірна енергія, пристрасть, сила. Коли я народилася, мамі було 42 роки, а Олені вже 18, вона вчилася в Москві, приїжджала-їхала, вона не була постійною у моєму житті, а з Олею я проводила більше часу і я в неї вчилася.

Гаяне Атаян на фоні своєї роботи “Вісім коней”, фото Євгена Зайцева, 2013 р.

В. К.: Тобто Вас учили і Тетяна Нилівна, і Оля?

Г. А.: Так, обидві, я навіть не можу визначити, чий уплив більший. Мама була дуже зайнята людина вона і викладала, і в Спілці художників мала обов’язки. Оля жила з нами до 1973 року, багато зі мною займалася,  вчила мене. Був період, що я за нею навіть копіювала: у Седневі ми часто ходили на етюди, я ставала позаду Олі і перемальовувала за нею, а вона мені багато пояснювала.

У 1970-ті роки мама змінювала живописну  манеру вона трохи вичерпалася в декоративній манері й хотіла повернутися до  більш складного живопису з’явилися картини «Вечір. Стара Флоренція», «Старий Київ» (1976).  Для  неї це був дуже складний перехід, бо вона звикла писати локально й швидко, вправно, а в Олі тоді був дуже міцний живопис, наповнений вальорами, густий по кольору, складний. Оля казала: «Мамо, ти не пишеш, ти фарбуєш».  Мама сердилася, але бачила, що Оля має рацію  у книжці про це є в тексті «Про себе».

Мене якраз треба було готувати до вступу в інститут, а Оля казала мамі: «Ти не маєш права її вчити». Мені було дивно: мама такий авторитет, а між нею та Олею  точаться страшенно емоційні суперечки про те, чи має вона право мене навчати.

Мама сприймала Олю як колегу, не було такого ставлення, що це донька, і яйця курку не вчать, вона ставилася до неї як до рівної.

І, до речі, це Оля малювала її фігуру зі спини для картини «Вечір. Стара Флоренція» —  дуже хороший малюнок був, мама перемальовувала з нього.  І десь дівся, я не змогла його знайти. Мама дуже поважала Олю, яка в нашій сім’ї завжди вважалася Живописцем.

В. К.: Розкажіть про іншу гілку родини Яблонських сестру Тетяни Нилівни Олену і її чоловіка Євгена Волобуєва. Ви якось сказали: «дядя Женя у нашій сім’ї завжди був авторитетним критиком».

Г. А.: Дядя Женя був ідолом. У нашій родині він був незаперечною зіркою, єдиний і найкращий талант, і його слово було присудом. Я досі пам’ятаю, які з моїх  етюдів він похвалив, для мене це було дуже важливо: раз дядя Женя похвалив, значить, мені щось таки вдалося. Мама могла різко сказати, відверто давала негативні оцінки, а Волобуєв був лагідною людиною, м’якою, міг нічого не сказати, щоб не акцентувати на невдачах, але отримати від нього схвальну оцінку – то була велика рідкість. І для мами оцінка Євгена Всеволодовича була найважливіша.

Восени 1964 року мама повернулася з Канева, зібрала родину, і показує свій доробок етюди, живопис, малюнки і текст про тітку Химку, і в кінці дядя Женя дає оцінку: найгірше живопис, на другому місці рисунок, а текст на першому. І справді, той текст із літературного боку найдосконаліший.

З Оленою Нилівною у мами все в житті відбувалося паралельно вони вступили на один курс в інститут, хоч і вчилися в різних викладачів, одночасно закінчили навчання в 1941 році, разом були в евакуації, і потім усе життя разом.

У них по-різному склалися професійні кар’єри: мама одразу стала зіркою в 1949 році після картини «Хліб», її доля в мистецтві була яскравою, життя динамічним, сповненим подій; Олена Нилівна жила дещо інакше, вона працювала переважно в ілюстрації, зробила їх  величезну кількість, я нещодавно якраз натрапила  на  її книжки вони мене вразили найвищим мистецьким рівнем. В кінці життя вона  перейшла на  живопис.

Тетяна й Олена були різні за характером: мама була схильна до ризику, а тітка Олена  більш поміркована. Часом сперечалися, а загалом вони дуже любили одна одну.

І я дуже любила тітоньку Олену. Коли мами не стало, я так до неї горнулася, вона мені дуже допомогла пережити втрату, сказавши важливу річ: тримайся за пензель!  На маминому похороні Олена Нилівна сильно плакала, я навіть запитала в неї: тьотя Льоля, за мамою ви плачете сильніше, ніж за дядею Женею, чому? “Ти розумієш, дядя Женя це частина життя, а мама це ціле життя”. Вона трошки пережила маму, померла в 2009 році.

В. К.: А які були стосунки у Тетяни Яблонської з братом Дмитром?

Г. А.: Дмитро Нилович був архітектором, але працював не стільки як архітектор-проектувальник, скільки як дослідник, історик архітектури. Його книжку «Портали українського бароко» у радянські часи спіткала така сама доля, як і спільну книжку Тетяни Яблонської та Івана Драча в 1960-х роках — наклад знищили в друкарні, бо побачили там  український націоналізм.  Нещодавно Анна, донька Дмитра Ниловича, перевидала цю книжку —  вийшло гарне, урочисте видання, в якому репродуковані майстерні архітектурні  акварелі Дмитра Ниловича —  вони можуть бути взірцем для студентів архітектурних факультетів.

Дядя Дмитро був дуже цікавою людиною, інтелектуалом, зі своїми глибинними духовними пошуками.  Вони з мамою були близькі, часто спілкувалися телефоном, у складних житейських ситуаціях Дмитро Нилович завжди давав вчасну, влучну пораду, міг розв’язати якийсь житейський вузол. Мама розповідала, що бувало —  влітку, коли мої старші сестри їхали з бабусями на канікули на дачу, у неї траплялися напади гострої самотності, суму. Тоді вона викликала в майстерню Діму, і той одразу приїжджав. Вони відчували одне одного.

І мені він допоміг у деяких життєвих ситуаціях, коли потрібні були мудра порада, підтримка. Я взагалі відчувала підтримку від родини. Тоді я того не дуже помічала і цінувала, —  то все було природним,  але тепер, коли ні мами, ні її сестри й брата на світі немає, розумію, що дуже я затишно почувалася всередині сильного родинного клану.

В. К.: Клан часто збирався разом?

Г. А.: Завжди на свята були великі застілля. Коли я була малою,  ми ходили до тітки Олени —  чомусь її дім був тоді головний. Потім стали в нас збиратися —  на  Новий рік, мамин День народження обов’язково всі приходили.

Мама вбиралася Дідом Морозом. А дядя Женя Волобуєв був просто геніальний на вигадки! Колись на рік Щура він одягнув кожуха сірою кучерявою вовною навиворіт, зробив маску з  довгою щурячою мордою з пап’є маше, але найсмішнішими були рожеві людські  ручки, що стирчали з кожуха, він так цікаво й виразно ними рухав, що вони сприймалися абсолютно як щурячі. Ми страшенно реготали! А одного разу він зобразив старичка-Лісовичка: вийшов у тому самому кожусі, на голові якась шапка, на обличчі маска, борода, в руках палка, але головне – високий дядя Женя став дуже маленький на зріст. Я знаю, що це дядя Женя. Мені страшно! Думаю —  Боже! як це? Що ж це він зробив, що став такий маленький? Де його ноги?! І сміюся, і страшно! А потім я зрозуміла, що то було: він вийшов на колінах і прив’язав попереду колін лапті, які наштовхав папером чи ганчірками, наче це ноги. І такого багато було —  дядя Женя завжди вносив у новорічні святкування щось творче, живе. З ним дуже цікаво було, він умів жартувати: наче щось серйозне говорить, а всі сміються. Дядя Женя просто чудо була людина!

І мама любила наряджатися, всякі номери робити. Я пам’ятаю, був рік Півня. Білі стіни в нашій квартирі були вже трішки бруднуваті, потребували нової фарби, тож не шкода було щось із ними робити. Тоді в канцтоварах продавалися  тонкі дерев’яні стружки, пофарбовані аніліновою фарбою — рожеві, фіолетові, зелені, дуже яскраві, в селі жінки дуже любили крутити з них  квіти. І мама з тих стружок зробила півня на всю стіну, причепила хвіст здоровенний. В неї багато було таких експромтів.

Релігійні свята в родині не відзначали, хоча традиція  фарбувати яйця тягнулася, напевне, ще з маминого дитинства. Мама казала мені: ти добре помий пальці, щоб у школі не побачили, що ти крашанки робила. У 1980-ті на початку 1990-х Дмитро Нилович дуже захопився релігією —  напевне, в ньому заговорили священицькі гени, він навіть зовні схожий на рід Дмитра Ниловича, батько якого був священиком. Пам’ятаю, дядько Дмитро ходив до людей, які потребували підтримки, допомагав, чим міг, і робив це абсолютно від душі.  Тож у  1990-ті роки на Паску, Різдво ми ходили щоразу до нього дядина, його дружина Інга Михайлівна, була велика майстриня, вміла всі страви готувати, як треба на святковий стіл.

В. К.: Це були тільки родинні застілля, без друзів?

Г. А.: Завжди  було кілька  близьких друзів. Вони мінялися, у різні періоди по-різному. У Седневі, наприклад, мама багато спілкувалася на етюдах зі Свєтою Шаповаловою. За віком та була як Оля,  але вони з мамою чудово одна одну розуміли. Вона приходила до нас додому, спілкувалися дуже тісно.

Раніше мама товаришувала із родиною мистецтвознавців Володимиром Павловичем Цельтнером  та його дружиною Лідією Поповою, це були близькі їй за духом люди. Ще – з родиною художників Одайників, Вадимом та Зоєю, про це згадувала у спогадах. Був приятель Вітя Романщак —  її учень, а згодом асистент. У кінці 1980-х  й на початку 1990-х маминою телефонною подругою була Анна Львівна Файнерман, художниця, дружина Бориса Наумовича Рапопорта: обидві були вже немолоді й читали одна одній вірші по телефону —  зійшлися на ґрунті поезії.

Мені мама також читала: сідай, я тобі почитаю вірші, але я інколи це сприймала, а бувало, що не сприймала —  мабуть, моя голова була зайнята чимось іншим.  Але тепер дивуюся тому, що деякі вірші знаю з  маминого голосу напам’ять. Вона любила не тільки класику, а й  сучасних поетів —  нам залишилася книжкова поличка її улюбленої поезії.

В. К.: Поговоримо про інших родичів-художників. Перший чоловік Тетяни Яблонської —  художник Сергій Отрощенко. Ви казали, що на фотографії, де Тетяна Нилівна в красивому костюмі та в  капелюсі на фоні художнього інституту, це Отрощенко її «стилізував».

Біля художнього інституту, 50-ті роки.

Г. А.: Отрощенко дуже хотів, щоб мама виглядала жіночною. А в неї була теорія, що жінка не має себе прикрашати. Вона вважала, що прикрашати себе —   це міщанство.

Вона й мою дочку Іру сварила за те, що та очі фарбує. Мене, до речі, вона так привчила —  «Глаза красить не надо, зачем? Они у тебя и так чёрные».

Я пам’ятаю маму в строгому, елегантному образі. В неї  було небагато одягу —   був один костюм,  в якому вона весь час ходила, потім з’являвся інший —  ходила в ньому. Вона це не вважала важливим. У неї був такий принцип, здається, англійський: «Слід одягатися так, щоб не виділятися в пристойному товаристві». В пристойному, але не виділятися. Вона намагалася бути елегантною, в стилі, але без понтів, без екстравагантності. Хоча в 1960-ті роки вона носила брючні костюми, коли це було дивиною і винятком. Після мого народження вона поправилася, а потім спеціально худнула. Займалася йогою. Хотіла бути енергійною. Голодувала 2 рази по 30 днів по спеціальній системі.

В. К.: І схудла?

Г. А.: Дуже. Розповідала, що в цей період у неї дуже прояснювалося мислення – «Я так все бачу!». Приходила в інститут,  а студенти її бояться —   Яблонська знов голодна прийшла! Вона їм розноси страшні влаштовувала, казала: «Двійка —  то найкраща оцінка, після двійок студенти добре працюють!»

Вона бувала різкою. Колись прийшла в інститут, бачить: на подіумі, де натурниця має позувати, лежать студенти і грають у шахи, натурниця в халатику ходить.  Мама зайшла,  —  все таки професор, викладач, мали би встати, —  не встали, лежать. Вона обурилась, ці шахи швир! Її обурювала грубість і хамство, вона цього не терпіла.

Щодо зовнішності, вона казала, що Отрощенко намагався з неї «зробити  дамочку». А для неї це було штучним. Фото у капелюсі коментувала так: це не мій образ.

В. К.: А премії отримувати? Червоні доріжки?

Г. А.: Ситцеве платтячко купила собі. Купила дяді Дімі  моторний човен. Діти завжди були скромно вдягнені —   нормально, акуратно, але без «надмірностей». Їй художниця одна казала, чого ти так просто одягаєш своїх дітей, ти ж художниця?!  А мама каже: саме  тому, що я художниця, я їх просто одягаю.

З творчих грошей важко жити. Якщо продав якісь роботи, ти маєш розтягти ці гроші на довше, щоб спокійно працювати і хоч якийсь час не думати про заробіток. Мама себе свідомо обмежувала, і нас так вчила: якщо ти працюєш в мистецтві, маєш себе обмежувати. Коли вона викладала, мала постійну зарплату, а бувало, що вона з творчих коштів жила. Було по-всякому, не завжди легко.

В. К.: Наскільки  вплив Отрощенка як художника відчувався в сім’ї? Після розлучення, чи стежила Тетяна Нилівна за його подальшою долею?

Г. А.: Мама його поважала як художника, і завжди казала, що Сергій дуже талановитий.  Про це свідчить і те, що  вона повісила його роботи в колекції на стіні майстерні. Не знаю, чи були у них спільні роботи, але обмін ідеями точно був.

А з моїм батьком Арменом Атаяном вони  разом писали пейзажі для заробітку: батько писав пейзаж —  ліс або море, а  мама вмальовувала фігурки.

У Худфонді  був реалізатор на прізвище Піскун, який дуже добре вмів знаходити замовлення для художників по всій країні —  від Карпат до Далекого Сходу, і вони непогано заробляли. Я нещодавно знайшла їхні підрамники  100х120 або 120х150, для мене це здорові розміри, там написано —  «Утро в лесу» чи «Вечір на морі». Тепер мені інколи антиквари показують ці пейзажі, підписані двома прізвищами.

В. К.: Як Ви відрізняєте ті картини, що були для заробітку написані?

Г. А.: Є речі першого ряду, є речі другого ряду, мама сама їх так вирізняла. Але, знаєте, вона завжди старалася робити якнайкраще, і для заробітку також. Вона  й мене так учила: ти працюй як для Лувру, тоді буде тобі худсалон,  а якщо працюватимеш для худсалону, буде смітник.

Тобто вона навіть у тих заробітчанських роботах була фахівцем, вкладала  всю свою майстерність.

Пам’ятаю, у 1970-ті  роки ми приїжджали з Седнева після літа і привозили велику купу етюдів, потім вона їх перебирала — у цій роботі є якась перспектива, може, це буде етюд, з якого щось виросте; оце уже готова виставочна річ; оце може бути на продаж; а оце можна викинуть. Найкращі твори були для виставок..

Те, що вважала невдалим, вона безжально спалювала в пічці в майстерні, а потім шкодувала —  хороші такі полотна, треба було хоча б полотна зберегти!

Я в це не втручалася. То  була її справа, і вона сама вирішувала, що робити зі своїми картинами.

У Вірменії, 50-ті роки.

В. К.: З якого віку ви почали їздити в Седнів?

Г. А.: Будинок творчості у Седневі з’явився десь на початку 1960-х, і з тих пір ми постійно бували там.  Щоліта їздили туди всією родиною у різному складі. Ми  жили у будинку творчості, мабуть, в усіх кімнатах, але в   останні роки в нас була одна улюблена кімната, ми їздили на одне й те саме місце. Це така велика і важлива частина життя. Я дуже мрію, коли той ковід  вщухне, поїхати в Седнів.

В. К.: Там, напевне, вже час робити музей…

Г. А.: Ні-ні, треба зберегти його саме як Будинок творчості, щоб художники і далі могли там працювати. Але зараз уже немає тих умов, що були раніше. Колись ми  їздили по два-три місяці працювали, на місці був продаж полотен та фарб. Тепер матеріали треба везти з дому, а творча подорож це один тиждень, і за це треба віддати  меценатам, які заплатили за  поїздку художника, дві роботи. Тиждень ти думаєш за ці дві роботи, щоб вони були зрозумілі меценату. Якщо є гроші, краще їхати за свій кошт і почувати себе вільною людиною.

У Седневі з онукою Сашею (ліворуч), 70-ті роки.

В. К.: Пані Гаяне, Ви казали, що Тетяна Нилівна була жінкою, яка часом закохувалась. А в книжці  про особисте якраз найменше  написано. Це тому, що у вашої мами  не було записів, чи Ви як авторка-упорядниця вирішили не публікувати особистого?

Г. А.: Мама була  емоційною  людиною, могла  й захоплюватись кимось, могла  комусь подобатись. Але такого тексту, щоб вона розповідала про усі свої  романтичні історії, немає. Є в різних текстах натяки на якісь її почуття до когось, я вважаю, що цього достатньо.

Це завжди важкий вибір що публікувати, а що ні. Деякі спогади я не опублікувала або занадто особисті, або занадто різкі тексти, де є вкрай суворі оцінки, я не хотіла зачепити почуття нащадків тих  людей, про кого вона писала.

В. К.: А замінити, наприклад, прізвище на N?

Г. А.: В одному місці я так і зробила. Інколи мені трапляються якісь історії з «жовтої преси» про мою маму вона цікавить і бентежить людей. Мені подруги присилають, а я не хочу того читати, бо  від чиєїсь брехні почну нервувати, нащо це мені?

Я знаю першоджерело. Щось знаю, чогось не знаю, а вигадок чужих не хочу. Я знаю, що моя мама двічі була в шлюбі, в кожному шлюбі прожила по 11 років. Вона намагалася бути зразковою дружиною, був період, коли навіть консервувала овочі, а потім банки лопалися і доводилося все викидати. (Сміється). Подушечки шила, і всю домашню роботу  старалася робити. А потім її знов якийсь вихор тягнув у майстерню.

Вона не могла витримати, щоб усе було по стандарту перше, друге, третє. Старалася, і коли було натхнення робила, але й користувалась чиєюсь допомогою, щоб витримати побут. Були помічниці, мені нянечок наймала. Я пам’ятаю одну тільки бабусю, яка жила в нас на кухні, на розкладачці.

Яблонська не була  жінкою для родинного життя, усталеного побуту. Якщо було натхнення, вона й пиріжки могла спекти, і борщу зварити. А коли натхнення не було, купувала в кулінарії.

У мами все було підпорядковано роботі: так все було налаштовано, щоб інші справи кудись посунути, а для роботи знайти час і можливість. Так вона жила.

 

 

Матеріал підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.

 

Коментарі



спецтеми