Останні цитаделі критичного «совріска» Москви

Андрій Казанджій.

Минулого тижня у Москві сталося поруйнування експонатів виставки «підвального нонконформізму» у Манежі православними радикалами «Божа воля», внаслідок чого були пошкоджені роботи Вадима Сідура, скульптора якого 1974 року було виключено з КПРС за створення портрета Солженіцина.

Опис того, як відбувався акт вандалізму, примушує згадати концепцію середньовічної балаганної культури Михайла Бахтіна, якою він опопсередковано описував радянську дійсність та мистецтвознавчий діагноз культури та мистецтва СРСР як «ейфоричної галюцинаторності» Олександра Якимовича (“Полеты над бездной. Искусство, культура, картина мира 1930-1990”, 2009). Розвиток російської сцени (виключно) московського «совріска», що підживлюється нафтовими капіталами та імітує для гостей столиці наявність демократичного суспільства у Росії з одного боку та показове біснування щодо цього бюрократичного апарату та церкви з іншого – є незмінним специфічним симптомом homo soveticus, визначеним Якимовичем як «маревний», «шаманський», «магічний», за якого не діють закони логіки та раціо та який проголошує цензуровані діонісійські начала еросу та танатосу.

Чи можливі ризоматичні паростки на периферії цієї, на перший погляд, хаотичної, але насправді старанно упорядкованої системи? В той час, коли основні художні майданчики Москви, розташовані в двох кроках від Pussy Riot Church та Кремля виконують госзамовлення, демонструючи фотографії основного джерела породження симулякрів СРСР журналу «Огоньок», живопис Павла Пепперштейна, Володимира Дубосарського та Костянтина Звєздочотова, присвячений улюбленцям користувачів соцмереж – котикам та підтримують мілітаристський курс країни, у майже забутому арт-кластері «Винзавод», який потроху полишають галеристи та художники та до якого дістатися все одно, що підвязатися на прощу, проростають ті самі ризоматичні кореневища критичних висловлювань російських кураторів та художників.

На початку цього року на «Винзаводі» було представлено кураторський проект «Піонери звуку» дослідника Центру електроакустичної музики Термен-центр та викладача школи Родченко Андрія Смірнова. Смірнов – один із небагатьох пострадянських дослідників, що архівує та досліджує спадщину радянського технологічного мистецтва, оприлюднюючи результати своїх досліджень у англомовних монографіях, сміливих кураторських виставкових проектах та лекторіях у Росії і закордоном.

252

З проекту Андрія Смірнова “Піонери звуку”.

На сьогодні існує хибна думка, що медіамистецтва у СРСР не існувало, що експерименти на межі технологій і мистецтва з’являються у постсовку виключно на початку 1990-х з появою нових західних технологічних див. Здійснювати технологічні експерименти на території художнього в Радянському Союзі було дійсно дуже складно, але не неможливо. Дослідження Смірнова розкривають для нас неймовірну, реконструйовану ним історію радянської технологічної музики. Його архівна діяльність є титанічною місіонерською справою, що стосується не тільки дослідження радянських альтернативних музичних експериментів, але й осмислення теперішнього Росії через її минуле.

Відмовляючи собі (через бридливість, успадковану від часів Перебудови) в тверезому погляді на спадщину радянського мистецтва – як альтернативного, так і офіційного, – пострадянські дослідники мистецтва часто прагнуть створити «легкотравні» для західного менталітету концепцію та наратив радянського та пострадянського мистецтва. Тверезий же погляд дозволяє побачити цілісність історії, зв’язки минулого з сучасністю, що нагадує ходіння по колу, незважаючи на появу нових альтернативних форм, стилів та медіумів.

Свій виставковий проект «Піонери звуку» Андрій Смірнов вибудовував, відштовхуючись від компаративного аналізу технологічних музичних експериментів СРСР та Німеччини. Виставка починається з цитат документів та персоналій державного значення, що на початку ХХ століття намагаються різко окреслити вектор розвитку мистецтва у цих двох країнах:

«Законодательная борьба против литературных и культурных течений, оказывающих разлагающее влияние на наш народ» (Из «25 пунктов» НСДАП, Германия, 1920).

«Искусство принадлежит народу. Оно должно уходить своими глубочайшими корнями в самую толщу широких трудящих масс. Оно должно быть понятно… массам и любимо ими» (В.И. Ленин, 1924).

… поряд із якими розміщується цитата сучасної російської політичної діячки, колишньої губернаторки Санкт-Петербурга та нашої «землячки» Валентини Матвієнко:

«России уже давно необходимы новые культурные стандарты, ибо в последние десять лет мы наблюдаем интервенцию чуждых нашей культуре идей» (Валентина Матвиенко, 2013).

… а також цитата з Проекту основ культурної політики Росії(2014):

«Сохранение единого культурного кода требует отказа от государственной поддержки культурных проектов, навязывающих чуждые обществу ценностные нормы» (Проект основ культурной политики России, 2014).

Далі ризоматичне дерево цитат, яке Смірнов подає без будь-яких своїх коментарів, залишаючи аналіз їхнього змісту на відкуп глядача виставки, розростається у цитати Адольфа Гітлера, Володимира Леніна, Володимира Путіна та знову ж таки «Проекту основ культурної політики Росії» 2014 року:

«Государство держит в руках дубину, которой бъют всего один раз. Но по голове» (В.В. Путин, 2000).

Формально Андрій Смірнов представляє на виставці «Піонери звуку» мистецтво радянського періоду, але також алегорично говорить про сучасну йому Росію та роль мистецтва в ній.

Одночасно з «Піонерами звуку» Смірнова на “Винзаводі” було представлено проект «Політичні партитури» групи u/n multitude в рамках спеціального проекту “Винзаводу” «Старт», метою якого є підтримка і просування молодих російських художників, яку координує молодий куратор Іван Ісаєв. І хоча про його виставкові проекти, створені протягом цього року, навряд чи взнає світова художня спільнота, Іван робить важливі на сьогодні критичні художні висловлювання. Проект «Політичні партитури» – це мікс відеодокументацій перформансів, проведених u/nmultitude та реальних історичних документів.

image

Іван Ісаєв, “Політичні партитури”.

У кураторському тексті до виставки Іван Ісаєв пише:

«Текстура выставки состоит из постоянного переплетения нитей частных историй и потоков общественных процессов. Самая ранняя “политическая партитура”, “Повар против Веберна”, основывалась на истории трагической гибели австрийского композитора, по ошибке застреленного у собственного дома солдатом-поваром американской армии вскоре после окончания Второй Мировой. Контексты, к которым отсылают следующие “партитуры”, также достаточно агрессивны, в них проявлены линии напряжения между людьми и властью. Более того, во всех них так или иначе присутствует, выявляется и критикуется маcсовая милитаризация сознания – и, как следствие, рефлекторное деление на своих и чужих, признание силы и покорность власти, построенной на насилии. “Краткая история доносов” состоит из текстов реальных доносов, взятых из архивов спецслужб царской, советской и современной России, и адаптированных для голоса в сопровождении фортепиано. Репрессивные механизмы власти в этих случаях чаще всего являлись лишь посредником в частных конфликтах или же следствием “дилеммы заключенного”, когда донос является меньшим из двух зол. В новейшей же работе группы, “Музыке тюрем”, буквально зачитываются “правила внутреннего распорядка жизни” в Дмитровлаге – крупнейшем подразделении ГУЛАГа, в котором зэки (заключенные-каналоармейцы) соединяли Москва-реку с Волгой.

Контрапунктом к видео представляются образы “эха истории”, расположенные на отдельной стене, – это фотографии и документы, являющиеся связующим звеном между исполняемой нарочито на автономной территории “партитурой” и личными и историческими фактами. Именно личный момент актуализирует в этих историях и “партитурах” политическое измерение, позволяя – используя уже стандартный риторический прием – акцентировать внимание, что работы группы u/n multitude есть не только “политические партитуры”, но и “партитуры, сделанные политически”».

Працюючи над підготовкою наступного проекту «Старт»«Занесені» молодої української художниці Зіни Ісупової та намагаючись вийти за рамки наявної системи, Іван пішов на відкритий конфлікт з адміністрацією Винзаводу, оскільки на «Старті» можуть виставлятися тільки громадяни РФ. Іван прокоментував: «Чудо, что удалось провести проект через все согласования». Виставковий проект Зіни, присвячений українським подіям останніх років, які вона спостерігала переважно через мас-медіа, навчаючись у московській школі Родченко. Живопис та скульптура художниці зображує чи то сплячих, чи то мертвих людей та тварин, що лежать долі, занесені снігом. Не вдаючись до спекуляцій на безпосередніх моментах насилля та кровопролиття, створені нею образи мають абстрагований характер та діапазон для інтерпретації.

45

Зіна Ісупова, “Занесені”.

Два останні цьогорічні кураторські проекти Івана Ісаєва на «Старті» так само актуалізують болючі для російського суспільства питання «общественно-политического контекста, насквозь пропитанного милитаризмом» (кураторський текст Івана до виставки Анастасії Вєпрєвої). Проект художника Богдана Абложного «0-пейзаж» опосередковано через зображення пейзажів говорить про «агрессию и терроризм (являющиеся инструментом современных гибридных войн)» (кураторський текст Івана до проекту «0-пейзаж»).

Колажний проект Анастасії Вєпрєвої «Вона загубилася» поєднує фотографії російських глибинок та гравюри Ганса Гольбейна Молодшого «Танок смерті» (1526), які мали відкритий політичний зміст, характерний для епохи Реформації та Селянських воєн – антифеодального повстання у Німеччині 1524-25 років. Рисунки Анастасії в рамках цього проекту зображують сучасну військову техніку, що розкладається, загублена або забута, позбавлена необхідності виконувати накази та вбивати.

9312e330e389a03a96bee8707b87306c

Анастасія Вєпрєва, “Вона загубилася”.

Жоден з проектів на «Винзаводі», про які йшлося вище, не був закритий через цензуру й усі вони лишилися поза увагою православних радикалів (хоча в цьому також можна побачити стратегічність їхньої дії). Дослідник Джон Дарем Пітерс, як і багато інших дослідників комунікаційних технологій, вважає, що поліфонічність дискурсів у мас-медіа сучасного суспільства лише створює ілюзію демократичного суспільства – у какофонії висловлювань легко губляться здорові думки та благодатно проростають найабсурдніші. Балаганна культура подвійних стандартів сучасної Росії представляє величезний спектр – від неосталінізму (ікон Путіна та ритуалізованих показових дійств на Кремльовській площі) до «совріска» Москви: позавчорашніх неоконформістів, що малюють котиків, створюючи лайт-контент для Манежу до критичних висловлювань, які, на жаль, губляться у потоці  вторинних смислів і художніх жестів.

Коментарі


спецтеми: