Софія Дяк: «Історія ширша, ніж вузька етнічно-національна рамка»

Фото: Тетяна Безрук

На початку вересня у Львові відкрилася перша частина проекту «Простір синагог» – синагога Золота Роза. Др. Софія Дяк – директорка Центру міської історії, львів’янка, навчалася та була стипендіаткою у Центрально-Європейському університеті, Польській академії наук, Інституті наук про людину у Відні, Гарварді, Колумбійському університеті. Пані Софія розповіла KORYDOR’у про місце єврейської спадщини у Львові, комунікацію між дослідницькими інститутами та громадою міста, а також про успішний приклад взаємодії культурних ініціатив з міською владою.

Тетяна Безрук: Проект «Простір синагог» – це інтервенція в такий розмірений туристичний Львів, в його історичну частину, де завжди багато туристів, ресторанів, кафе. Проект є важливим місцем пам’яті. Як це все поєднується?

Софія Дяк: Це місце пам’ятей для великої кількості різних людей тут у місті та в різних місцях світу. Те, що окреслюють як історію галицьких євреїв – дуже насичена, масивна та важлива частина минулого. Привернути увагу та включити її у символічний простір міста було одним із головних завдань проекту. Ми розуміємо, що галицьких євреїв у сучасній Україні дуже мало. Це наслідок Другої світової війни та Голокосту. Їх у Львові та околицях вижило за різними оцінками лише кілька тисяч людей. Але численними є нащадки, адже зі Львова та містечок велика кількість виїхала ще до війни, як Першої, так і Другої. Для їхніх нащадків – це і місце пам’яті про родинні коріння, і пам’яті родинних трагедій Голокосту. Особливо влітку щодня можна зустріти людей, котрі сюди приїздять, бо тут чи десь поруч народилися їхні дідусі, бабусі, прабабусі, прадідусі.

img_1473

Водночас повоєнний період та історія євреїв у Львові якось залишається в тіні. Але це дуже важлива частина, бо йдеться про людей, які тут живуть, чиї коріння уже є тут. Тому важливо дати місце людям, які себе ідентифікують як євреї і львів’яни саме сьогодні і саме тут. Проект промовляє ці різні історії і збирає їх у одному місці, показуючи якщо не тривання і прямі зв’язки, то нашарування та переплетення. Цей проект – про присутність і спроби її розширення. Також це проект про небайдужість. І для багатьох – і тих, хто мешкає у Львові, і хто його відвідує – важливо бачити кроки та дії, які символізують небайдужість до історії мешканців Львова, які співтворили місто, у якому ми не лише живемо, але й на історії та спадщині якого ми вибудовуємо образ міста, туризм, культуру та освіту. Це не лише про цінності та важливість цінування розмаїття, але й небайдужість до травми та горя тих, хто втратив рідних та домівку. Змінити це неможливо, але ми можемо показати, що є спроби і бажання зрозуміти та визнати це багатство досвідів, уявлень та втрат, з якими наше місто асоціюється для багатьох.

Тут працювало багато людей з різних інституцій та середовищ – з Управління охорони навколишнього середовища та команда заступника мера (спершу з гуманітарних питань, а тепер – з питань розвитку) при Львівській міській раді, Центр міської історії та проект Німецької організації з міжнародної співпраці (ГІЦ) у Львові. Це один із кроків у доланні років байдужості, неуваги та закритості до критично важливих частин історії міста. Це мінімум, який можна зробити.

Т. Б.: Якими саме були ідеї та рішення для конкретних місць?

С. Д.: Коли ми говоримо про синагогу Золота Роза (Турей Загав) сьогодні, то ми маємо розуміти, що йдеться як про історію будівлі, так і про залишки, які перетривали вибух взимку 1943 р. Питання відбудови відкрите і залежатиме від різних обставин. Але в будь-якому випадку критичним було збереження їх від подальшого руйнування, тобто максимальне його уповільнення та підтримка. Є різні концепції та підходи до консервації. Було багато дискусій і розмов між представниками різних шкіл. Проект підготували в спеціалізованому інституті у Львові, але також було враховано рекомендації Центру єврейського мистецтва у Єрусалимі, який є одним із основних осередків дослідження та документації синагог у світі.

У процесі проведення консерваційних робіт виникали дискусії: наприклад, чи можна додавати нові елементи? Були різні оцінки того, що таке «кращий вигляд». Адже йшлося про історію однієї з найбільш знаних синагог Львова й регіону, про історію спільнот, для яких вона століттями була важливим релігійним та культурним простором, і про символ знищення єврейських будівель та життів. Те, що було інтер’єром, стало екстер’єром. І це так само вимагало пошуку відповідних рішень. Найбільше враховується фізичний стан пам’ятки, бо він був критичним. До консервації тут усе поросло бур’янами й чагарниками. Стіни затікали й замокали, поверхня фрагментів відкривалася і руйнувалася.

Ми багато дискутували про розписи на стінах, які частково були відкриті під час робіт. Це частини молитов, тексти, які читалися, на які колись дивилися безліч очей тих, хто приходив до синагоги. У цьому їхня автентичність та емоційність. Складне питання,  як їх зберігати та експонувати, як їх поєднувати. Але хто має прийняти це рішення? Тільки експерти, чи у співпраці з представниками єврейських організацій та середовищ? Йдеться не лише про цей конкретний випадок, але й більш загально:  хто взагалі має залучатися, коли такі рішення приймаються? Різні сторони можуть сказати, що “це можемо вирішити тільки ми”. Тому дискусії щодо консервації ще тривають, як і триватиме піклування про залишки синагоги.

На місці поруч із синагогою, де стояв будинок бейт-гамідрашу, були елементи старого маркування з кінця 1980-х. Суперечливими є оцінки цього маркування. На момент, коли з’явилася ініціатива вшанування та впорядкування цього місця, воно було не просто занедбаним – так виглядало, ніби його тут немає. Воно виглядало дуже малим і я пам’ятаю, що ми були дуже здивовані, коли все це розчистилося, коли працівники, які виконували ландшафтні роботи, забрали паркан. Це дуже велике місце, великий простір. У цьому є і символічний вимір – включення будівель та місць, особливо роками невидимих, у сучасне життя міста і таким чином творення нових підходів та  процесів розуміння історії та спадщини.

Ближче до стін синагоги будуть стели з надписами та фотографіями.  Всього буде 39 стел, на які нанесено 10 фотографій та 21 текст. Частина стел буде без текстів чи зображень. Їх виготовлення якраз завершують і коли їх сфотографувати, то на цифровій фотографії зображення проявляється набагато краще, ніж, коли просто дивитися. Це дивний ефект і, напевно, один із найбільш неочікуваних, як на мене. Це спонукає думати про нашу співдію як з простором, так і з минулим, про масову репродукцію та коммеморацію.

img_1526

Софія Дяк. Фото: Тетяна Безрук

Т. Б.: Звідки взялися документи для стел?

С. Д.: Це так звані его-документи, частина з них – мемуари, спогади, щоденники. Але також кілька художніх текстів, поезій. Було декілька ідей. Формат і ідею хронології запропонували архітектори – Франц Решке та Софі Янке. Окрім такого переказу, послідовного, але не лінеарного та чітко причинно-наслідкового, для мене важливою є нагода подумати про те, як часто ми оперуємо поняттям «спільнота» і дуже часто оперуємо кількісними показниками. Звісно, ми будемо і далі ними оперувати. Але тут є можливість (особливо, коли розмову будуть вести гіди чи вчителі шкіл) сказати, що єврейська громада не є однорідною, а тому важливо оперувати множинним числом, показати багатоманіття середовищ та груп. І це не лише про єврейську спільноту, а будь-яку групу. В центрі всього проекту все-таки залишається людина, і людина має різні афіліації, траєкторії, ідентичності, відчуття приналежності та ототожнення.

Люди мали свої різні життєві історії, ми їх всі не можемо почути, ми не можемо про усі дізнатися, але можемо усвідомити цю неосяжність. Про це, власне, і говорить той вибір, який представлено у меморіальній інсталяції «Увіковічнення». Ці історії укладені хронологічно: довоєнний період, війна і час після війни. Водночас на них немає дат і вони не накидають хронологію. Є давніші, є новіші тексти, і всі вони стають прострілами, прогляданням у минуле. Кожен із текстів пов’язаний змістом, але через дуже індивідуальні історії та враження й фрагментарні описи досвідів. Інші – хоч і пов’язані з містом, є абстрактними чи навіть універсальними. Усі написані людьми, які мали єврейську ідентичність, різну, залежно від часу та контекстів. Складність була в тому, що текстів досить багато.

Також усе, що ти вписуєш на камінь, має читатися й сьогодні, і за десять, п’ятнадцять, двадцять років. Але тут свідомо зроблено відхід від анонімного, часто дуже короткого тексту та узагальнення, притаманного пам’ятникам. Також важливим був процес, адже ці тексти спершу запропонували експерти, і текстів було значно більше. А потім вибір зробили разом із представниками єврейських організацій та громади. Це був досвід не лише співпраці, але й того, що називають розділеним авторитетом (shared authority). Так, робота експертів є ключовою, але все-таки останній вибір за громадою, тими, хто мешкає у місті, для кого це місце має особливе значення.

1402656_1438410

Фото: Мирослав Пархомик

Окрім текстів є також фотографії. Вони не лише ілюструють «як виглядало минуле», але й стають уривком, одним із можливих записів, наближенням. Фотографія тут виступає записом шматочка реальності і нагадуванням про те, що пізнання минулого є процесом, складеним із багатьох наших наближень. Також є стели, які виглядають порожніми – символ того, що скільки би ми не вибирали історій, все одно буде нескінченна кількість незаписаних життів і досвідів. Але те, що вони не записані, не означає, що їх не було, ми просто не маємо до них доступу. Це можливість поговорити не лише про єврейську історію, але й загалом про історію. Це стосується постійного конструювання образу минулого у суспільствах.

Т. Б.: Наскільки важливим було показати повсякденне життя представників єврейської громади у Львові?

С. Д.: Ми стоїмо перед руїнами синагоги, поруч – місце повністю зруйнованих бейт-гамідрашу, а далі – Великої міської синагоги. Це місця втрати і пам’яті про Голокост. Та не лише, бо про Голокост і про війну загалом від 1939 року – близько третини текстів. Інші – про час до війни і після. Саме повсякденність та персоналізованість особливо помітна у текстах про пережиту війну, німецьку окупацію та Голокост. Вони  різні, глибоко індивідуальні та емоційні. Умовно початок війни тут показано через уривок поезії Якова Шудріха, котрий писав на їдиш.

«Вони поспішають,

сталеві птахи над верхівками дахів

і літають, співаючи довкола міста.

Ніч вгорі розривається на шматки

співочою зграєю».

Це перспектива поета з лівих середовищ. Наступний текст – Ігнаци Хігера, який мешкав із родиною на теперішній вул. Коперника, це перспектива людини, яка належала умовно до міщанства Львова.  Війна – темрява, і оповідач-єврей відчуває, що йому залишається тільки темрява, що світ перестає існувати, що далі усе буде ще гірше, є передчуття німецько-радянської війни, нацистської окупації. Разом – це і тексти дорослих, і підлітків, хлопців і дівчат. Ми досить рідко маємо доступ до записаних досвідів підлітків. Коли включати це місце для шкільних уроків у просторі міста, то це можливість говорити з підлітками через записи, залишені їхніми ровесниками, і спосіб ставити питання, чи є дитинство у час війни і яким воно є. Тут є тексти Лілі Тау, Інка Кац, Лєшека Аллерганда, який мешкає у Закопаному й приїхав на відкриття, і в своїй промові розповів про те, як бачив плюндрування синагог, бо помешкання його батьків було на вул. Собєського, а вікна виходили на будинок Великої міської синагоги.

Складно вирішувати, що записати в камені. Тут багато обмежень та застережень. Це не книжка і не блог. Водночас цей меморіал постає у час, коли з’являються спогади, часто перекладені – тих, хто пережив війну у Львові. Серед дослідників ведуться дискусії про впливи різних окупаційних  режимів, про тотальний вплив та бруталізацію життя в часи війни, про радикальні ідеології та проекти, про постави та вибори у час екстремальності й страху.  Але вибрані уривки зі спогадів спонукають усвідомлювати, що Голокост відбувався в населеному місті. Дуже часто, коли говорять на цю тему, все відбувається ніби в такій собі бульбашці. Є ті, які чинять злочин, є ті, які співпрацюють. Так, складні розмови та дискусії тривають, та загалом таке відчуття, що більше нікого немає. Але ж місто наповнене людьми, навіть після арештів, депортацій та виїздів.  І це важливий посил, про який варто говорити – про те, як частині мешканців відмовлено у праві на життя і як це відбувається всередині міста.

Інше важливе питання – як можуть такі тексти залишаться актуальними. Сподіваюся, що їхня актуалізація відбуватиметься у постійному діалозі. І саме через ці дуже індивідуальні досвіди можна не лише показати минуле, але й розпочати розмову про виклики, з якими ми й далі стикаємося. Одним із них є категоризування.  Ми постійно вживаємо категорії, окреслюємо, оцінюємо – людей, ситуації, процеси. Якщо говорити про освітню програму, то через особисті досвіди Голокосту важливо говорити про наслідки крайнього, екстремального категоризування людей. Тут можна розповісти про впровадження в нацистській Німеччині різних категорій людей, про творення і легалізацію поділів, як це впливає, ламає життя людей. Ми й сьогодні продовжуємо це робити,  коли говоримо «біженець» чи навіть «успішний». Категорії є нашими інструментами розуміння й зміни світу навколо. Та вони також можуть бути й інструментами, які у межовому форматі можуть довести до жахливих наслідків. Це все виводить нас на тему обмежень, дискримінації, якими є мобільність і справедливість. Про це варто говорити саме у такому публічному форматі, як меморіал.

Вибрані тексти – це не лише повсякдення чи мікроісторія, але й можливість включити минуле через історії дуже різних людей, які залишили записи в різні часи. Це переосмислення формату меморіалу через наповнення його голосами. Ми старалися, щоб ці голоси були і чоловічими, й жіночими, і різного віку. З цим буде багато цікавої роботи з педагогами та гідами як основними оповідачами історії міста: як можна «розпаковувати» цей наповнений різними смислами простір, якими різними можуть бути прочитання цього нового простору в місті.

До речі, відкритість тут не тільки у розмовах про минуле, але й у практичному щоденному вимірі, адже простір організований так, що сюди можуть заїхати люди і на візочку, до прикладу.

Т. Б.: Як я розумію, проект ще не закінчено?

С. Д.: Наступний рік буде у нас складним. Сьогодні важливо, що цей простір уже змінився, почав працювати, що залишки синагоги перестали руйнуватися, але проект продовжуватиметься у двох напрямках. Перший – це реалізація на місці, де колись стояла Велика міська синагога. Це і додаткова археологія, і доопрацювання концепції, і проектування, а потім уже будівництво. Також, як і у випадку з першою частиною, треба буде шукати співфінансування. Ми хочемо не лише позначити відсутність і втрату, але й показати присутність, повернення через позначення, видимість. Адже між сучасною вулицею Староєврейською та Братів Рогатинців, за будівлею Арсеналу, де зараз літній майданчик ресторації, розміщувалася будівля, сьогодні цієї будівлі немає. Ідея в тому, щоби показати не лише місце, де стояла синагога, але й структуру синагоги – де зберігалися сувої Тори, де її читали, як сиділи люди. Можна до інформаційної таблиці додати прозорий стенд, який з певної перспективи і відповідно до наявного графічного матеріалу покаже контури та об’єм будівлі. Мало хто з не-іудеїв часто буває всередині синагоги. Як ми уявляємо структуру синагоги? Тому найбільш базова інформація буде цікавою та допоміжною: чому тут щось так стоїть? Чому тут подіум? Чому тут ніша? Це означатиме зміну простору з комерційного на публічно-меморіальний і буде окремим процесом.

Другий напрямок  –  це освітні супровідні програми із залученням «Простору синагог» та його елементів у зв’язку з іншими місцями та локаціями у Львові, передусім для вчителів та гідів.

Т. Б.: Це насправді фантастичні речі. Ви виносите структуру синагоги в міський простір?

С. Д.: Коли почався  цей проект, вісім років тому (у 2008 р. на конференції про міську єврейську спадщину, яку організував тодішній академічний директор др. Тарік Амар – ред.), то для мене було дві причини: якими є горизонти можливого саме в публічному представленні минулого в місті і якою є роль та участь історика. Коли ти пишеш як студентка докторської програми про повоєнні міста у цій частині Європи, то працюєш із літературою та питаннями пам’ятей. Велика частина літератури про місто та Україну показує, часами краще, часами слабше, проблемність політики пам’яті і її провали. Меморіальна та історична політика критикуються як неадекватні, кострубаті, страшенно викривлені, обмежувальні, нечутливі до історії місць та сучасних дискусій у світовому контексті. Особливо маю на увазі англомовну літературу. Історику ж насправді чим гірше, тим краще (сміється). Проте я не тільки історик, я живу в цьому місті. І ти думаєш – що можливо зробити? Так, ми можемо критикувати українську публіку, львівську публіку, що вона не дбає, не зберігає, не думає, не приділяє уваги. Але де є шанси дізнатися?

Роками місце синагоги Золота Роза ховалося за парканом. Так, паркан зняли, але треба було декілька років праці. Змінити експозицію в історичному музеї також складно – але крок за кроком і це можливо. Йдеться про те, щоби давати шанс різним аудиторіям, різній публіці. Я не знаю, яке буде сприйняття, який винесуть посил чи враження. Але має бути можливість подумати, дізнатися, поставити якесь питання. І саме таким, сподіваюся, стане це місце для Львова – спробою іншого меморіального простору, який тобі не каже прямим і чітким текстом, що саме тобі слід думати, і щоб це було тільки в такий спосіб. Позначення та візуалізація місця синагоги стає запрошенням до пізнання, до появи питань, до творення власних стосунків із минулим.

Т. Б.: Як політика пам’яті в Україні може бути інакшою?

С. Д.: Я думаю, важливо, що ініціатором і співорганізатором проекту стала міська рада, яка робила це у співпраці з дуже різними інституціями та за підтримки партнерських інституцій і людей, які зробили пожертви, їхня географія дуже різна. Часами необхідно пройти різні етапи, мати можливість змінюватися в процесі й усвідомлювати, що це теж частина результату. Тривалість підготовки (можливо, занадто довга) є теж виразом багатостороннього партнерства, де рішення ухвалюються не силою, а в розмовах, де немає чіткої вертикалі та ієрархії. Для швидкої реалізації це, звісно, перешкода, проте думаю, що в цьому був і сенс. Цей проект змінив не тільки простір, але й людей, які його реалізовували.

Це – також інша пропозиція. Меморіальні простори можуть бути відкритими, особливо в посилах, які вони дають. Вони можуть запрошувати до індивідуального відчитування. Так само вони можуть бути частиною сучасного життя міста, де просто приємно перебувати. «Приємно» не означає «радісно», ніби ми не відчуваємо трагедії чи суму. Такий меморіал викликає бажання підійти, можливо, затриматися.

Можна йти цією вулицею і не знати про те, що тут було, його історію, історію євреїв, будівель і людей, які в них жили, будували свої життя, мали свої уявлення та очікування. Завданням цього меморіального простору є не тільки привернення уваги, але й пропозиція кількох «точок включення», шансів, що хтось цією стежкою сюди зайде. Можливо, одна з цих цитат чи фотографій на стелах когось зачеплять, захоплять і приведуть до пошуку в інших медіа. Когось зацікавить, чому в центрі міста стоять руїни, що це за стіна, що тут було і що це означає. Когось зацікавлять стенди з історичною інформацією. Спершу вони будуть тимчасовими і запрошуватимуть людей коментувати, а потім, із врахуванням цих коментарів, їх розмістять у тривалішому форматі.

Третина коштів на проект прийшла з муніципального бюджету Львова. Крім трьох співорганізаторів та партнерів, за час реалізації долучилося, напевно, понад сотню людей із різних дисциплін, середовищ, інституцій Львова й з-поза його меж. Ми намагаємося будувати інше розуміння того, що історія Львова, історія України і спадщина України є більшими і ширшими, ніж пропонує вузька етнічно-національна рамка. І варто виходити за формат національних меншин та бачити динамічне культурне поле, де є багато рівноправних учасників, які співтворять сучасне місто й країну в тому числі через розуміння минулого та окреслювання майбутнього. У розумінні історії та сучасності євреїв у Львові важливо відходити від традиції описів і ставлення до них як до меншини, бо це не лише накидає ієрархію, але й відокремлює, «нішує» як історичні, так і сучасні досвіди. Це потрібно, щоби відкривати більше можливостей для окреслення і розуміння себе як мешканців та громадян. Особливо локально, де перетинаються різні рівні, масштаби – від сусідства до транснаціонального та глобального. Це також зміна вектору, динаміки, коли і хто говорить, що робити з минулим. Є багато способів ставити, шукати та давати відповідей на це. Важливо творити різні взірці, пробувати, бо це є частиною змін не лише в історичній політиці, але й в історичній культурі. Львів є одним із найбільших туристичних міст, яке асоціюється з таким собі уявним «набором українського», в культурі, історії тощо. Це додає ваги тим ініціативам, які робляться і в цьому проекті також. Можливо, відвідувачі з інших міст задумаються: «Так, можливо, в моєму місті чи містечку також є занедбаний костел чи синагога? І що це говорить про місце, де я живу, яким є минуле та спадщина, кому вони належать?» Це відкриває не лише багато варіантів у осмисленні та оцінках, але і є пропозицією думати та діяти локально, залучати локальні ресурси, шукати рішення для безпосередніх учасників, а не абстрактних слоганів. У підсумку це дає сильніші та більш наповнені зв’язки, які допомагають будувати суспільне та спільне співжиття. Особливо тепер, коли ми спостерігаємо за дуже тривожними тенденціями. Ми пережили дискусію про декомунізацію.

Т. Б.: Чи пережили вже?

С. Д.: Ми пережили частину дискусій, але ще не пережили процес. Проте тенденції тривожні через те, що відтворюється модель централізованої владної вертикалі, яка намагається зверху спускати рішення, структурно нічого не міняючи, до процесу нічого не вносячи, без пропозицій осмислити те, хто є учасниками процесу. Наприклад, яким чином залучати мешканців вулиці, яку ми перейменовуємо? Тобто структурно ці закони нічого нового не вносять. Але ми бачимо велику кількість різних локальних ініціатив, які, можливо, не всі реалізовуються, проте їхня велика вага в тому, що це пошук нових можливостей, ознаки змін історичної культури, коли ставляться питання про те, хто є учасниками, для кого і ким пишеться минуле і яке минуле? Тут не йдеться про те, щоби забрати з картинки державу. Йдеться про внесення нових áкторів і напрямків у відносинах із минулим, більш горизонтальних та партнерських; відходу від моделі, коли лише держава є замовником історичної політики, до моделі, яка дозволяє більше учасницьких підходів, варіантів та варіативності і більше питань.

Т. Б.: Дві різні картини: світ реставрації синагоги, і, наприклад, дискусії навколо пам’ятнику Щорсу.

С. Д.: Можливо, це означає, що ми в процесі паралельних можливостей. Мені здається, що йдеться про різні процеси одночасно, бо реальність не є гомогенною. Коли придивлятися до різних періодів та суспільств ближче, у мікроперспективі, то побачимо, як співіснують та переплітаються різні, навіть суперечливі тенденції, підходи, візії, очікування. В Україні зараз важливо мати та цінувати таку множинність. Це теж спосіб освоювати відкритість, перестати прагнути єдиного вигляду пам’ятників і уявлення про те, чи він взагалі має бути. Це включає проживання та переживання багатьох ідей та ініціатив. Множинність і відкритість бентежить, особливо у час війни та напруги. Але відмова від нав’язування єдиного розуміння означає, що вибудовуються процеси та участь, а не замкнуте коло.

Т. Б.: Не хочеться зайвий раз говорити про «за Збруч», та чи не здається тобі, що це про Центрально-Східну Європу та пострадянські країни?

С. Д.: Я не думаю, що цей процес треба розуміти в рамках «добре-погано», «вигране-програне», «цей бік Збруча – той бік Збруча». Це багаж, ми з ним ідемо всі. Може, різні набори, різні вибори та виклики. Та я б не стверджувала, що Львів є винятково відкритим чи творчим, чи гнучким, чи проривним у підході до розуміння спадщини й  пам’ятників. Звісно, у Львові офіційна кількість пам’яток одна з найбільших в Україні, і була також найбільшою у радянській Україні. Можна навіть говорити про «спадок спадщин» (у Львові дуже присутній радянський досвід, від концепцій до практик). І говорити про бажання контролю над репрезентацією та значеннями, без розуміння, що будь-яка заявка на авторитет уже несе в собі запрошення до його оспорювання. Ми можемо подивитися на те, що відбувалося з пам’ятником Шептицькому, що відбувається в Шевченківському гаї. Греко-католицька церква стала одним із найбільших акторів на полі спадщини. Звісно, церква є одним з учасників, у певних ситуаціях дуже важливим, але тут ідеться про небезпеку відтворення моделі влади, про бажання контролювати, визначати головного та єдиного, перетискати, не пускати. І тут не йдеться про творення ідеальної ситуації, у якій всі з усіма погодились, усі задоволені й згідні. Прийняття рішення має передусім асоціюватися з відповідальністю, відкритістю до критики, а не з владністю. Добре, коли щось реалізується і добре, що знайдуться люди, яким це не подобається. Це нормально. Тому тут не йдеться про поділ, про той чи інший бік Збруча.

Коли ми говоримо про Львів, то це не лише історія чи спадщина, нашарування й пам’ятки різних періодів. Це одне з місць, де йдуть процеси осмислення та  уявлення як минулого, так і майбутнього. Сподіваюся, що реалізація проекту «Простір синагог» є одним із прикладів, який  створить імпульси для критичних питань та майбутніх ініціатив.

 

банер голос-нед

Коментарі


спецтеми: