“Сімпсони”: герої парадоксальної любові

Цей матеріал вийшов завдяки меценатській підтримці  пана СЕРГІЯ ПОДНОСА.

Пам’ятаю неоднозначну реакцію, викликану фразою подруги про родину Сімпсонів: «Вони так люблять одне одного!». Думалося, що це не найкраща характеристика: пияцтво, домашнє насилля, фінансові проблеми, невміння зарадити одне одному – кому потрібна любов у таких умовах? Та цей захоплений вигук не такий наївний, яким може здатися. Парадоксальний сімейний затишок Сімпсонів – те, що втримує популярність серіалу та утверджує його протагоністів як національних героїв, здатних протистояти всім фальшам корумпованої дійсності.

Тільки в замкненому світі Спрингфілда (віднедавна – Гомерські Плавні) комплекс невикорінених пороків може співіснувати з великою любов’ю. Не тільки тому, що того вимагає телевізійний формат, жанр чи американська потреба в циклічних хепі-ендах. А й тому, що цей законсервований світ, що вже третє десятиліття резонує з актуальними новинами, напхом напханий алюзіями різного штибу, потребує певної константи.

Змальована епоха повсякчас змінюється, а внутрішній час рухатися не поспішає. Скільки би разів зима не чергувалася з літом, скільки би днів народжень не відсвяткувалося, –  все одно Ліса залишається восьмирічним вундеркіндом, Барт –  старшим розбишакуватим братом, а Меггі –  немовлям, що не вимовило свого першого слова. Скільки б не було подружніх сварок, Мардж із Гомером залишаються щасливою парою, їхні стосунки залишаються прихистком привабливої абсурдності, в затінку якої релаксують віддані фанати «Сімпсонів». Навіть якщо ви зацікавилися серіалом через численні цитати й пародії, зовсім скоро ви відчуєте непояснювану прихильність до головної телевізійної сім’ї. Адже вони так люблять одне одного.

Траплялися серії, де подружжя ледь-ледь не розпадалось, але в моменти, коли от-от нібито відбудеться зрада, можна зберігати спокій. Навіть коли сезон відкривається історією про те, як Гомера спокушає аптекарка з голосом Ліни Данем (зірки власного серіалу «Дівчата»), наперед розуміється, що це всього лише сон[1].

Можливо, і закрадається думка «невже все зміниться?», але автори «Сімпсонів» не поспішають зруйнувати тривалу екранну ілюзію. Здається, якщо Мардж таки якось покине чоловіка, або якщо діти таки виростуть і вступлять до коледжу (не заради серіального флешфорварду, а «навсправжки»), – піде в небуття ціла епоха, і глядачі втратять ту оазу постійності й самоіронії, яку знаходять у маленькому спрингфілдському світі.

Один із головних атрибутів стабільності у серіалі – диван. Ніяке людське почуття не зрівняється з прив’язаністю Сімпсонів (особливо, звичайно ж, Гомера) до дивана, перед яким стоїть телевізор. Під час вступних титрів може розігруватися ціла жанрова пародія з протагоністом-диваном (він тікає від власників, еволюціонує, трансформується), яка завершиться обов’язковою сценою з усіма членами родини, що відпочивають на ньому. Спільний перегляд ТБ – незмінна візитівка «Сімпсонів» та своєрідне запрошення у світ, який висміює телевізійну культуру, залишаючись її органічною складовою, підпорядкованою всім її законам та умовностям.

the-simpson-family-couch-620X400

Крім вічної любові, замороженого віку та соціально-культурної наповненості, не змінюється ще одне –  рівень жорстокості. Від безглуздо кривавих мультиків «Чух і Сверблячка» («The Itchy and Scratchy Show», гіперболізована пародія на «Тома і Джеррі»), над якими всі захоплено регочуть, до систематичних проявів безкарного домашнього насильства (Гомер душить Барта за будь-яку провину, на фоні чого притягування до відповідальності Мардж за те, що вона не наглядала за сином у парку,[2] виглядає абсурдно). Від сарказму в бік техніки безпеки (розважаючись у величезному аквапарку, діти можуть випірнути з плямами крові на голові, а кабіна керування виявляється відчиненою й пустою[3]) до неправдоподібних кримінальних сцен (в одній із таких із щойно відчиненого будинку виливається хвиля крові, на якій серфує бензопила[4]).

У «Сімпсонах» аж так абсолютизується американський потяг до фільмової жорстокості, що оформився окремий пласт серій «Хати жахів» («Treehouse of Horror»). В останній[5] із них Гомер перетворювався на Годзіллу, руйнівне чудовисько з олдскульного японського фільму. Поки він, пробуджений з морської сплячки пончиком Donut, трощив будинки, сценаристи встигли мимохіть посміятися і над стереотипними уявленнями про японців (діти вивчають у школі різновиди суші), і над абсурдністю стрічок новин (на екрані телевізора проминало: «Гомерзілла затоптує місто! Ціни на локшину піднялись до неможливого! Гейші кокетливо посміюються»).

«Сімпсони» загалом надзвичайно чутливі до того культурного середовища, з якого виростають. Традиційно 27-ий сезон переповнений алюзіями на кінокласику і пародіями на обговорювані кінострічки року («Юність», «Екс Махіна» та ін.). Крім того, мультсеріал сміється над брендуванням товарів і закладів та людським ставленням до нього, заграє з конспірологічними теоріями (в спеціальному виправному таборі для дітей-соціопатів проходить відбір для армії[6], на концерті популярного гурту на фоні з’являється закодоване послання «приєднуйтеся до військово-морських сил»[7]); дістається і технічному прогресу (постійно трапляються ненав’язливі натяки на штучний інтелект, що в майбутньому захопить людство: наприклад, із розбитого планшета виповзає електронний «павук»[8]).

Усі заходи Спрингфілда обов’язково позначені гігантизмом організації та показовою відмовою у праві бути виключеним з вечірки (а значить і з культури): наприклад, пропустити масштабне святкування Хеловіну мислиться як щось жахливе, а домашні улюбленці теж повинні «вибрати» собі костюм[9]. У якийсь момент місцевий дурник-поліцейський несподівано озвучує думку про трагічну одноразовість американської культури[10], охочу до масштабів і байдужу до аксіологічних трансформацій.

«Сімпсони» прискіпливо визбирують усі тренди свого часу. У 27-му сезоні є сатира над краудфандингом (Гомер керується брошурою «Краудфандинг –  нова форма жебракування», а його доброчинці, розлючені результатом своєї фінансової допомоги, ледь не спалюють Гомерового батька в нерозбірливому потоці агресії[11]); над трендом сучасної психології, що має назву «mindfulness» (вчення про «повноту усвідомлення» дійшло й до шкіл, але цей предмет скасували швидше, ніж хтось із учнів устиг щось втямити[12]); над соціальними мережами (тут фігурують Tinder і Grindr, а одна із серій загалом фокусується на проблематиці інтернет-контенту: Мардж намагається транслювати світу думку, що її життя прекрасне, через фото у Facelook, а в результаті замислюється над негативними наслідками імпульсивних постів у мережі[13]).

Також активно порушується гендерне питання (в одній із серій Ліса натхненно визбирує інформацію про спрингфілдську дослідницю Емілію, намагаючись розвінчати стереотип, що жінка-науковець – це смішно[14]), іронічно зачіпається тема ЛГБТ (наприклад, в Ліси є спеціальний будиночок для «ЛГБТ-ляльок»[15]).

Ще одним незмінним елементом та прицільним об’єктом критики в серіалі є нехлюйське ставлення до техніки безпеки. Гомер відповідає за безпеку на атомній електростанції, абсолютно не знаючи правил та своїх обов’язків; відверті прогалини швидко маскуються плакатними лозунгами, або навіть буквально – діру можуть затулити плакатом «безпека понад усе»[16]. Всі про це знають і згоджуються жити, шкодячи власному здоров’ю й навколишньому середовищу. Тільки Ліса може сміливо виголосити всі ризики та закликати містян подумати про екологію, майбутнє планети і т.п. Але ж вона все одно лишається восьмирічною дівчинкою, будь-які рішучі дії якої, здається, можна зупинити, подарувавши їй поні.

Еко- та зоозахисна активність повертає дзеркало сатири і на саму себе: показова маргінальність принципів Ліси призводить до кумедних ситуацій непорозуміння. Мардж пропонує підкоригувати недоліки шкіри, буквально розуміє питання, чи косметика не є тестованою на тваринах (cruelty free, «вільною від жорстокості»), і відповідає, що буде вкрай обережною[17].

Очевидна зневіра в соціальних змінах навіть не маркується нічиїм розпачем (хіба що Лісиним, але її завжди можна повести купувати поні). Коли племінник Апу перебирає до рук “Квікі-Март” і переоблаштовує його по-своєму, то хизується тим, що тепер у магазин заходять спокійні й охайні грабіжники «вищого щабля»[18]: про те, щоб якось боротись із повсюдним явищем обкрадання, взагалі не йдеться. Зайве вказувати, що «Квікі-Март» швидко повернувся до колишнього власника: стабільність понад усе.

Освіта мешканцями Спрингфілда особливо не проблематизується, ніхто не хоче вступати в дисонанс із власною рутиною, отримавши більше знань про світ. Управляє містом одна й та сама людина, керує атомною електростанцією один і той самий старий, володіє монополією фастфуду один і той самий клоун, виголошує новини один і той самий ведучий – усі вони скупі корупціонери, сліпі до нових віянь.

Спрингфілдська початкова школа безнадійно відстає від сучасних потреб, і підкупити там можна кожного: як працівницю їдальні, що витягне тобі свіжішу порцію, так і незмінного директора, що готовий за винагороду виконати будь-яку примху, наприклад, скасувати навчання на тиждень.

Загалом шкільне життя в «Сімпсонах» демонструє традиційний поділ на вчительських улюбленців, розбишак, відщепенців і сіру масу. Лісі можна ставити “А+” навіть не перевіряючи роботу, а за кожну підкладену Бартом свиню його чекає однакове покарання (detention, залишання після уроків). Дурник Ральф взагалі живе в уявному світі з однорогами, і ніхто не збирається змінювати усталені ролі. Так стабільність зображеного світу показує свій зворотний бік: місто просто лінується розвиватися.

З одного боку, реалії «Сімпсонів» є анімованим макетом суспільства, де кожна деталь має впізнаваного референта, з другого ж боку, будь-яка спроба уявити живих людей на місці персонажів мультсеріалу приречена на провал. Це шалений концентрат усього, що любить американська публіка (і півсвіту слідом за нею), це світ-консерва, що починається з дивану. Він страшний, тому що правдивий, він захоплює, тому що сміється з усього навколо та із самого себе.

Як весь мультсеріал є продуктом телевізійної культури, приреченим боротися з абсурдом джерел, із яких сам і живиться, так і родина Сімпсонів є тією мікромоделлю диванного суспільства, яка протистоїть тому, чим сама є, причому в гіперболізованому вигляді. Попри все, протистояти вдається. Тому ми так їх і любимо.

Примітки:

[1] “Every Man’s Dream”

[2] “Orange is the New Yellow”

[3] “Lisa the Veterinarian”

[4] “Lisa the Veterinarian”

[5] “Treehouse of Horror XXVI”

[6] “Paths of Glory”

[7] “Friend with Benefit”

[8] “The Girl Code”

[9] “Halloween of Horror”

[10] “Halloween of Horror”

[11] “Friend with Benefit”

[12] “The Girl Code”

[13] “The Girl Code”

[14] “Paths of Glory”

[15] “Gal of Constant Sorrow”

[16] “Orange Is the New Yellow”

[17] “Teenage Mutant Milk-Caused Hurdles”

[18] “Much Apu About Something”

Коментарі


спецтеми: