“Сімпсони”: герої парадоксальної любові

Цей матеріал вийшов завдяки меценатській підтримці  пана СЕРГІЯ ПОДНОСА.

Пам’ятаю неоднозначну реакцію, викликану фразою подруги про родину Сімпсонів: «Вони так люблять одне одного!». Думалося, що це не найкраща характеристика: пияцтво, домашнє насилля, фінансові проблеми, невміння зарадити одне одному – кому потрібна любов у таких умовах? Та цей захоплений вигук не такий наївний, яким може здатися. Парадоксальний сімейний затишок Сімпсонів – те, що втримує популярність серіалу та утверджує його протагоністів як національних героїв, здатних протистояти всім фальшам корумпованої дійсності.

Тільки в замкненому світі Спрингфілда (віднедавна – Гомерські Плавні) комплекс невикорінених пороків може співіснувати з великою любов’ю. Не тільки тому, що того вимагає телевізійний формат, жанр чи американська потреба в циклічних хепі-ендах. А й тому, що цей законсервований світ, що вже третє десятиліття резонує з актуальними новинами, напхом напханий алюзіями різного штибу, потребує певної константи.

Змальована епоха повсякчас змінюється, а внутрішній час рухатися не поспішає. Скільки би разів зима не чергувалася з літом, скільки би днів народжень не відсвяткувалося, –  все одно Ліса залишається восьмирічним вундеркіндом, Барт –  старшим розбишакуватим братом, а Меггі –  немовлям, що не вимовило свого першого слова. Скільки б не було подружніх сварок, Мардж із Гомером залишаються щасливою парою, їхні стосунки залишаються прихистком привабливої абсурдності, в затінку якої релаксують віддані фанати «Сімпсонів». Навіть якщо ви зацікавилися серіалом через численні цитати й пародії, зовсім скоро ви відчуєте непояснювану прихильність до головної телевізійної сім’ї. Адже вони так люблять одне одного.

Траплялися серії, де подружжя ледь-ледь не розпадалось, але в моменти, коли от-от нібито відбудеться зрада, можна зберігати спокій. Навіть коли сезон відкривається історією про те, як Гомера спокушає аптекарка з голосом Ліни Данем (зірки власного серіалу «Дівчата»), наперед розуміється, що це всього лише сон[1].

Можливо, і закрадається думка «невже все зміниться?», але автори «Сімпсонів» не поспішають зруйнувати тривалу екранну ілюзію. Здається, якщо Мардж таки якось покине чоловіка, або якщо діти таки виростуть і вступлять до коледжу (не заради серіального флешфорварду, а «навсправжки»), – піде в небуття ціла епоха, і глядачі втратять ту оазу постійності й самоіронії, яку знаходять у маленькому спрингфілдському світі.

Один із головних атрибутів стабільності у серіалі – диван. Ніяке людське почуття не зрівняється з прив’язаністю Сімпсонів (особливо, звичайно ж, Гомера) до дивана, перед яким стоїть телевізор. Під час вступних титрів може розігруватися ціла жанрова пародія з протагоністом-диваном (він тікає від власників, еволюціонує, трансформується), яка завершиться обов’язковою сценою з усіма членами родини, що відпочивають на ньому. Спільний перегляд ТБ – незмінна візитівка «Сімпсонів» та своєрідне запрошення у світ, який висміює телевізійну культуру, залишаючись її органічною складовою, підпорядкованою всім її законам та умовностям.

the-simpson-family-couch-620X400

Крім вічної любові, замороженого віку та соціально-культурної наповненості, не змінюється ще одне –  рівень жорстокості. Від безглуздо кривавих мультиків «Чух і Сверблячка» («The Itchy and Scratchy Show», гіперболізована пародія на «Тома і Джеррі»), над якими всі захоплено регочуть, до систематичних проявів безкарного домашнього насильства (Гомер душить Барта за будь-яку провину, на фоні чого притягування до відповідальності Мардж за те, що вона не наглядала за сином у парку,[2] виглядає абсурдно). Від сарказму в бік техніки безпеки (розважаючись у величезному аквапарку, діти можуть випірнути з плямами крові на голові, а кабіна керування виявляється відчиненою й пустою[3]) до неправдоподібних кримінальних сцен (в одній із таких із щойно відчиненого будинку виливається хвиля крові, на якій серфує бензопила[4]).

У «Сімпсонах» аж так абсолютизується американський потяг до фільмової жорстокості, що оформився окремий пласт серій «Хати жахів» («Treehouse of Horror»). В останній[5] із них Гомер перетворювався на Годзіллу, руйнівне чудовисько з олдскульного японського фільму. Поки він, пробуджений з морської сплячки пончиком Donut, трощив будинки, сценаристи встигли мимохіть посміятися і над стереотипними уявленнями про японців (діти вивчають у школі різновиди суші), і над абсурдністю стрічок новин (на екрані телевізора проминало: «Гомерзілла затоптує місто! Ціни на локшину піднялись до неможливого! Гейші кокетливо посміюються»).

«Сімпсони» загалом надзвичайно чутливі до того культурного середовища, з якого виростають. Традиційно 27-ий сезон переповнений алюзіями на кінокласику і пародіями на обговорювані кінострічки року («Юність», «Екс Махіна» та ін.). Крім того, мультсеріал сміється над брендуванням товарів і закладів та людським ставленням до нього, заграє з конспірологічними теоріями (в спеціальному виправному таборі для дітей-соціопатів проходить відбір для армії[6], на концерті популярного гурту на фоні з’являється закодоване послання «приєднуйтеся до військово-морських сил»[7]); дістається і технічному прогресу (постійно трапляються ненав’язливі натяки на штучний інтелект, що в майбутньому захопить людство: наприклад, із розбитого планшета виповзає електронний «павук»[8]).

Усі заходи Спрингфілда обов’язково позначені гігантизмом організації та показовою відмовою у праві бути виключеним з вечірки (а значить і з культури): наприклад, пропустити масштабне святкування Хеловіну мислиться як щось жахливе, а домашні улюбленці теж повинні «вибрати» собі костюм[9]. У якийсь момент місцевий дурник-поліцейський несподівано озвучує думку про трагічну одноразовість американської культури[10], охочу до масштабів і байдужу до аксіологічних трансформацій.

«Сімпсони» прискіпливо визбирують усі тренди свого часу. У 27-му сезоні є сатира над краудфандингом (Гомер керується брошурою «Краудфандинг –  нова форма жебракування», а його доброчинці, розлючені результатом своєї фінансової допомоги, ледь не спалюють Гомерового батька в нерозбірливому потоці агресії[11]); над трендом сучасної психології, що має назву «mindfulness» (вчення про «повноту усвідомлення» дійшло й до шкіл, але цей предмет скасували швидше, ніж хтось із учнів устиг щось втямити[12]); над соціальними мережами (тут фігурують Tinder і Grindr, а одна із серій загалом фокусується на проблематиці інтернет-контенту: Мардж намагається транслювати світу думку, що її життя прекрасне, через фото у Facelook, а в результаті замислюється над негативними наслідками імпульсивних постів у мережі[13]).

Також активно порушується гендерне питання (в одній із серій Ліса натхненно визбирує інформацію про спрингфілдську дослідницю Емілію, намагаючись розвінчати стереотип, що жінка-науковець – це смішно[14]), іронічно зачіпається тема ЛГБТ (наприклад, в Ліси є спеціальний будиночок для «ЛГБТ-ляльок»[15]).

Ще одним незмінним елементом та прицільним об’єктом критики в серіалі є нехлюйське ставлення до техніки безпеки. Гомер відповідає за безпеку на атомній електростанції, абсолютно не знаючи правил та своїх обов’язків; відверті прогалини швидко маскуються плакатними лозунгами, або навіть буквально – діру можуть затулити плакатом «безпека понад усе»[16]. Всі про це знають і згоджуються жити, шкодячи власному здоров’ю й навколишньому середовищу. Тільки Ліса може сміливо виголосити всі ризики та закликати містян подумати про екологію, майбутнє планети і т.п. Але ж вона все одно лишається восьмирічною дівчинкою, будь-які рішучі дії якої, здається, можна зупинити, подарувавши їй поні.

Еко- та зоозахисна активність повертає дзеркало сатири і на саму себе: показова маргінальність принципів Ліси призводить до кумедних ситуацій непорозуміння. Мардж пропонує підкоригувати недоліки шкіри, буквально розуміє питання, чи косметика не є тестованою на тваринах (cruelty free, «вільною від жорстокості»), і відповідає, що буде вкрай обережною[17].

Очевидна зневіра в соціальних змінах навіть не маркується нічиїм розпачем (хіба що Лісиним, але її завжди можна повести купувати поні). Коли племінник Апу перебирає до рук “Квікі-Март” і переоблаштовує його по-своєму, то хизується тим, що тепер у магазин заходять спокійні й охайні грабіжники «вищого щабля»[18]: про те, щоб якось боротись із повсюдним явищем обкрадання, взагалі не йдеться. Зайве вказувати, що «Квікі-Март» швидко повернувся до колишнього власника: стабільність понад усе.

Освіта мешканцями Спрингфілда особливо не проблематизується, ніхто не хоче вступати в дисонанс із власною рутиною, отримавши більше знань про світ. Управляє містом одна й та сама людина, керує атомною електростанцією один і той самий старий, володіє монополією фастфуду один і той самий клоун, виголошує новини один і той самий ведучий – усі вони скупі корупціонери, сліпі до нових віянь.

Спрингфілдська початкова школа безнадійно відстає від сучасних потреб, і підкупити там можна кожного: як працівницю їдальні, що витягне тобі свіжішу порцію, так і незмінного директора, що готовий за винагороду виконати будь-яку примху, наприклад, скасувати навчання на тиждень.

Загалом шкільне життя в «Сімпсонах» демонструє традиційний поділ на вчительських улюбленців, розбишак, відщепенців і сіру масу. Лісі можна ставити “А+” навіть не перевіряючи роботу, а за кожну підкладену Бартом свиню його чекає однакове покарання (detention, залишання після уроків). Дурник Ральф взагалі живе в уявному світі з однорогами, і ніхто не збирається змінювати усталені ролі. Так стабільність зображеного світу показує свій зворотний бік: місто просто лінується розвиватися.

З одного боку, реалії «Сімпсонів» є анімованим макетом суспільства, де кожна деталь має впізнаваного референта, з другого ж боку, будь-яка спроба уявити живих людей на місці персонажів мультсеріалу приречена на провал. Це шалений концентрат усього, що любить американська публіка (і півсвіту слідом за нею), це світ-консерва, що починається з дивану. Він страшний, тому що правдивий, він захоплює, тому що сміється з усього навколо та із самого себе.

Як весь мультсеріал є продуктом телевізійної культури, приреченим боротися з абсурдом джерел, із яких сам і живиться, так і родина Сімпсонів є тією мікромоделлю диванного суспільства, яка протистоїть тому, чим сама є, причому в гіперболізованому вигляді. Попри все, протистояти вдається. Тому ми так їх і любимо.

Примітки:

[1] “Every Man’s Dream”

[2] “Orange is the New Yellow”

[3] “Lisa the Veterinarian”

[4] “Lisa the Veterinarian”

[5] “Treehouse of Horror XXVI”

[6] “Paths of Glory”

[7] “Friend with Benefit”

[8] “The Girl Code”

[9] “Halloween of Horror”

[10] “Halloween of Horror”

[11] “Friend with Benefit”

[12] “The Girl Code”

[13] “The Girl Code”

[14] “Paths of Glory”

[15] “Gal of Constant Sorrow”

[16] “Orange Is the New Yellow”

[17] “Teenage Mutant Milk-Caused Hurdles”

[18] “Much Apu About Something”

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва