Що таке «культура скасування» і чи нова вона

Unsplash, by Kyle Glenn

«Культура скасування», або «cancel culture», часто постає у медіа та публічних обговореннях як страшилка й гаряча тема сучасності, апелюючи часто не так до фактів, як до емоцій читачів. Так, у статті видання Bird In Flight авторка малює апокаліптичну картину, де «більшість книг спалять», «офіційні джерела транслюватимуть примітивне мило», а події почнуть відбуватися «в чистому полі, а не у великих містах». Стаття на Суспільному приписує прихильникам «культури скасування» групове мислення, яке виникає через «уразливість» і «невпевненість у собі», посилаючись на «багатьох психологів» (не попрохавши прокоментувати явище нікого конкретно). Слід відрізняти також і відверті фейки – одне російське провладне, але «молодіжне» з вигляду медіа поширило новину про нібито видалення всіх фільмів із Джонні Деппом з Нетфліксу, орієнтуючись явно на аудиторію, яка не користується цим сервісом і не знає, що фільми там лежать не довічно, а у відповідності до терміну контракту на права. Цей текст покликаний розібратися з тим, що саме намагаються описати як «скасування».

 

Термінологія

Термін «cancel culture» онлайн-словник визначає як практику відкликання підтримки публічних осіб чи компаній після того, як вони зробили чи сказали щось заперечуване або образливе. Найчастіше це полягає у формі групового присоромлення через соціальні мережі та онлайн-медіа. Стаття вказує, що термін «культура скасування» вживається переважно критиками такої моделі поведінки, тоді як прихильники вважають це «просто притягненням до відповідальності». Англомовна вікіпедія називає «культуру скасування» сучасною формою остракізму та бойкоту, що саме по собі наводить на думку, що явище менш нове, ніж може здаватися. В обох зазначених визначеннях йдеться про інститут репутації – соціальні та особисті наслідки для особи, якій атрибутують певні погляди, висловлювання чи дії.

Ліберальне тлумачення свободи, за умови дотримання демократичного режиму, звільняє індивіда від політичних репресій з боку держави та правоохоронних органів, а також від «стуку» в органи з боку сусідів, якого справедливо схильні боятися пострадянські люди з огляду на місцеву історію. Справді, у США, демократичній державі, де й розгортаються основні сюжети навколо «культури скасування», таке зловживання можливостями репресивного апарату не практикується, принаймні відкрито і щодо білого населення – щодо чорного часом викликають поліцію і просто так. Але демократичний режим не звільняє від інституту репутації і від соціального тиску. Інститут репутації як спосіб регулювання суспільних відносин без втручання держави легко обґрунтовується з ліберальних позицій з часів щонайменше Джона Стюарта Мілля. Мілль вважав свободу висловлювань та дискусії важливою, але і водночас, як утилітарист, прив’язував погані вчинки до засудження та покарання за них:

«Я вважаю, що ми називаємо будь-який вчинок неправильним, або, натомість, застосовуємо інші форми невподобання чи приниження відповідно до того, чи ми вважаємо, що особа мусить або не мусить бути за нього покараною», – пише Мілль у розділі 5 книги «Утилітаризм». Інший ліберал, Алексіс де Токвіль, описуючи в однойменній праці демократію в Америці, вказував, що свобода американського зразка супроводжується активною участю у житті своєї спільноти, а отже, поширеністю колективних низових форм політичної участі.

Професор політології та автор книги «Страх: історія політичної ідеї» Корі Робін, втім, описує американську демократію менш позитивно та вважає, що репресії в культурі США все ж існують та здійснюються шляхом соціального та економічного тиску. Замість репресій за допомогою державного апарату практикується звільнення з роботи та інші форми заподіяння шкоди без його участі. На підтвердження своєї тези Робін посилається на епізод із нотаток Токвіля, де описано, як священники можуть псувати репутацію хорошому лікарю, якщо він виявиться безбожником. Інший приклад на підтвердження своєї думки Робін бере у публічного діяча чорного руху Вільяма Едварда Бургардта ДюБойса, який писав, що боротьба чорного населення США успішно утискається страхом звільнення, і лише та частина його, яка не бере активної участі у політичній діяльності, може розраховувати на постійне працевлаштування.

Аспірантка філософії Гарвардського університету Бекка Ротфельд вказує, що студенти можуть вимагати звільнити викладача, якщо він не відповідатиме всім їхнім побажанням, і що це прямо випливає із нестабільної зайнятості викладачів та їхньої низької зарплатні попри високу платню за навчання. Якщо студент сплачує великі гроші, він сприймає свою освіту не як реалізацію свого базового права і не як вхід до світу знань, а як коштовну послугу; а якщо викладач під страхом безробіття (що у США може означати соціальну смерть) змушений відповідати всім вимогам всіх своїх студентів водночас, йому не йтиметься про користання своїми академічними свободами та про навчання критичному мисленню.

«Є причина тому, що так багато американських репресій здійснюється не державою, а приватним сектором: держава підлегла конституційним та правовим обмеженням, хай яким недосконалим та клаптиковим. Але працедавець часто ні. Як скаже вам будь-який член профспілки, Білль про права не діє на робочому місці. Федеральний уряд не може просто та прозоро засудити та ув’язнити вас через ваші політичні висловлювання […]. Газета, як і будь-який приватний працедавець на робочому місці без профспілки, може просто і прозоро звільнити вас без будь-якої належної процедури». Приводом для цієї репліки Корі Робіна стало припинення співпраці газети The New York Times із журналісткою Наташею Леннард, яку запідозрили у симпатії до руху Occupy Wall Street, який вона висвітлювала, хоча нарікань на її роботу редакція не мала.

Є і більш відомий приклад того, як рух Occupy Wall Street коштував посади – у 2005 році найвідомішому антропологу сучасності Девіду Греберу не продовжили контракт за активну публічну участь у русі. Попри те, що кілька тисяч студентів та викладачів підписали звернення на його захист, конфлікт не було вирішено, а попри блискучу до того моменту академічну кар’єру, протягом наступних кількох років жоден університет у США не брав його на роботу, його навіть не запрошували на перший тур співбесід. Працевлаштуватися і продовжити кар’єру дослідник зміг тільки через еміграцію до Великої Британії.

Загалом побоювання щодо того, що людину «скасують» і звільнять з роботи за етичну помилку та необережне висловлювання, вирішується передусім захистом прав найманих працівників – розробкою та виконанням трудових гарантій. Проте це не ті кроки, на які у США готові піти (так, навіть розстріл робітничого маршу у Детройті 1932 року не був офіційно засуджений, і це судове рішення не переглядалося), і фактично такі вимоги на порядку денному не стоять.

Ба більше, саме ідеї захисту прав робітників були неприйнятні для тих, хто у часи Маккарті займався «полюванням на відьом». Загалом за цей час за симпатію до лівих ідей було звільнено, за оцінками Робіна, десять-п’ятнадцять тисяч робітників. Антикомуністична кампанія другої половини сорокових років і всіх п’ятдесятих не цуралася залучати до своїх лав неофашистів, які проголошували промови щодо «засилля євреїв у Голлівуді», натомість протидіяла всім, хто виявляв найменше співчуття до соціальних проблем людства, наприклад, до браку їжі у Південній Африці (випадок співачки Ліни Горн). Під публічний тиск потрапили тодішній резидент США Бертольт Брехт, драматург Артур Міллер, автор мюзиклу «Вестсайдська історія» Леонард Бернстайн, автор детективу «Мальтійський сокіл» Дешил Геммет.

Брошура «Червоні канали», яка містила перелік нібито афілійованих із комуністами публічних діячів сектору мистецтва, циркулювала з рук у руки і створювала проблеми із працевлаштуванням людям, які навіть не завжди розуміли, чому їх раптово всі перестали запрошувати на роботу. Фолк-співак Піт Сінгер судився за шкоду репутації, але знайти безпосередньо винних і чіткі формулювання для спростування було дуже складно. На боці «мисливців на відьом» виступив сам автор милих дитячих мультфільмів Уолт Дісней. Зрештою, кінцем дії «голлівудського чорного списку» вважається аж 1960 рік, коли актор Керк Дуглас та режисер Стенлі Кубрик насмілилися піти проти цієї тенденції, не лише випустивши фільм «Спартак» за сценарієм колишнього політв’язня режиму Маккарті Далтона Трамбо, а й прямо назвавши його ім’я у титрах. (Це не звільнило, втім, сценариста та його колег від обов’язків дотримуватися кодексу Гейса – ряду обмежень на зміст кінопродукції, «завдяки» яким фільм демонструє «сімейні цінності» зразка США року виробництва, анахронічні для Давнього Риму. Фільми, які не відповідали релігійно-консервативним моральним стандартам кодексу, не отримували схвального сертифікату від фахових асоціацій і не потрапляли у прокат).

То про яке нове явище йдеться, коли ми говоримо про «культуру скасування»? Пропоненти «культури скасування», такі як Осіта Нваневу, журналіст The New Republic, вважають, що йдеться не так про новий тип поведінки, як про нових акторів політики з числа меншин, яких раніше не було чути, і що дискусія йде передусім про владу, якої ці групи раніше не мали.

 

Соціальні мережі

6 січня цього року, коли прихильники Дональда Трампа штурмували Капітолій та агресивно поводилися всередині, не визнаючи програшу свого лідера, сенатор Марко Рубіо назвав цю подію у твіттері антиамериканською й «характерною для третього світу». У відповідь він отримав багато коментарів із Індії, Південної Африки, Нігерії, Кенії та інших країн, загальною тональністю «у нас у третьому світі такого бардаку не відбувається, це все ваше рідне». Можливість швидко дати зворотний зв’язок будь-кому у світі й бути потенційно почутим, а також можливість швидко колективно самоорганізуватися — нова функція соціальних мереж, яка демократизує та емансипує світ, надаючи голоси тим, хто не мав доступу до традиційних каналів мовлення, і якою вільно користаються й українці, коли потрібно комусь нагадати, що Крим — це Україна. Емансипаторні та протестні рухи, що всю другу половину ХХ сторіччя відбувалися оффлайн, почасти переїхали, зокрема, і в онлайн через відносну легкість та дешевість участі. Окрім цього, відкриті дискусії у соціальних мережах дають змогу ознайомитися з аргументами за і проти конфронтаційного питання і розібратися у позиціях сторін, а також можливості висловитися фахівцям (так, скандал із Джоан Роулінг коментувала літературознавиця Ганна Улюра, а флешмоб #ЯНеБоюсьСказати – соціологиня Тамара Марценюк). Водночас соціальні мережі полегшують, через ту саму швидку організацію, і групове цькування. Межу між коректним зворотним зв’язком і цькуванням, за Міллем, кожен проводить сам для себе, утилітарно, і цей текст не претендує на висловлення приватної позиції щодо конкретних випадків.

У випадку медіа-індустрії, в якій і відбувається основний відсоток скандалів навколо «скасування», протестна або цькувальна самоорганізація поєднується з тим, що споживацьке ставлення, на яке нарікала Бекка Ротфельд у випадку академії, тут виправдане самим тим фактом, що медіа-індустрія за окремими винятками виробляє комерційний продукт. Ті самі технічні функції, які виводили людей «з чаєм і парасольками» на політичні протести, виводять їх і на колективний «протест гаманцем» — тут можлива не лише відмова від продукту, а й підтримка продукту як жест підтримки «скасовуваної» особи або компанії. У всіх таких випадках це «спір суб’єктів господарювання» передусім. Зворотний зв’язок від споживачів, такий, що відбувся, чи прогнозований, має вплив і на зміст продукту, і на працевлаштування носіїв тієї чи іншої репутації.

Отже, коли говорять про «культуру скасування», фактично йдеться про зовсім не новий для США соціальний та економічний тиск на базі репутації, тепер реалізований за допомогою емансипаторних технологій, знизу й у відповідь. І якщо в Україні про нього раніше не знали, то тому, що донедавна він відбувався оффлайн.

 

Пострадянський консенсус

Російський соціолог Кірілл Кобрін вважає, що критика західних емансипаторних тенденцій у Росії та почасти в інших колишніх радянських республіках здійснюється фактично справа. Бінарна логіка «холодної війни», на його думку, сформувала некритичне захоплення тогочасним статус-кво:

«Якщо “цивілізований світ” проти “нецивілізованого” СРСР, то в першому все добре, а в другому все погано. Якщо […] радянська преса оспівує пацифістський рух в Європі, боротьбу за расове різноманіття у США чи стачки британських робітників, які змагаються за виживання своєї галузі, роботи, соціальної гідності, то і пацифісти, і афроамериканці, і (особливо) робітники — сумнівні. Вони грають на руку Москві та допомагають Леоніду Брежнєву тримати немалу частину світу в радянському концтаборі».

Ідеалізація Заходу періоду «холодної війни», протягнена у часі, у 2020-х роках перетворюється на консервативну позицію, яка в молодшому поколінні запозичується у західних консерваторів, а в старшому склалася історично на місці. Теза «Захід слід врятувати від самого себе», з якою виступають критики емансипаторних рухів, на думку Кобріна, наближена до тези путінського режиму «Захід шкодить сам собі і тому він Росії не вказівка», і найближчим часом ці дві позиції зіллються в одну фактично. Колега Кобріна, соціологиня Елла Панеях називає тенденції опору «культурі скасування» патріархатним ресентиментом. Гендерні та поведінкові норми старшого пострадянського покоління стають опертям для консервативних законотворчих ініціатив путінського режиму, а розрив між старшим поколінням, яке виросло за «залізною завісою», та молодшим, яке має більше джерел інформації, породжує ресентимент.

Специфічною для пострадянської інтелігенції старшого віку є також претензія на найкращу обізнаність і на найбільшу моральну вищість, яка склалася в часи, коли кар’єру зробити було складно технічно і вимагало певної моральної гнучкості. Місце фінансового капіталу посів соціальний — ми, мовляв, бідні, але розумні та порядні. Проте з часів падіння залізної завіси пройшло достатньо часу, щоб виросла велика кількість людей із кращою соціогуманітарною освітою (в яку могли входити і Токвіль і Мілль на молодших курсах), із кращим знанням мов, із кращою ерудицією принаймні у явищах сучасності, і, найцікавіше, із кращим знайомством з різними концепціями етики. Саме втрати цієї монополії остерігаються критики «скасування» зі старшого пострадянського покоління, і саме вони проєктують радянську дійсність на сучасність.

Демократичні механізми низового впливу, які так цінував Токвіль, також можуть відкидатися. Якщо для радянського інтелігента не було прийнятним якось співпрацювати з радянською тоталітарною державою, то і з демократичною державою мати справу не можна. Якщо за радянських часів газети були лише державні і публікували лише політичну позицію держави, то і зараз будь-який текст будь-де в інтернеті має таку саму вагу і розцінюється щонайменше як особисте повідомлення у правоохоронні органи.

 

Висновки

 «Культура скасування» — переважно критичний (зокрема, консервативний) термін на позначення інституту репутації, фасилітованого через соціальні мережі та підсиленого добою емансипації меншин. Демократична держава не здійснює тиск на індивіда через судові та правоохоронні органи, але її громадяни можуть здійснювати соціальний та економічний тиск на працевлаштування індивіда, тим сильніший, чим слабші формальні і легальні механізми захисту прав працівника.

 

Матеріал підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.

 

Коментарі



спецтеми