Рятувальний жилет

poznan.wyborcza.pl, ŁUKASZ CYNALEWSKI

Щоб тебе зґвалтував сирієць!

Ми зустрічаємося з Монікою в познанському клубі «Dragon». Тут завжди темно і весело, офіціанти вітаються так, ніби ти їхній родич, над барною стійкою стирчить велика чорна драконяча голова. Знаходимо столик: Кіка, дочка Моніки, старанно робить уроки, абсолютно не звертаючи увагу на навколишній галас. Моніка нахиляється щось їй пояснити, серед шкільних зошитів, кольорових олівців і малюнків із червоними сердечками стоять бокали з вином. Подумки заздрю малій, що в неї така крута мама, аж раптом зауважую на стільці поруч помаранчевий рятувальний жилет, яскравий і помітний навіть у цьому хаотичному середовищі. Його вигляд викликає дисонанс і подив.

На ньому є анотація: «Цей рятувальний жилет було знайдено разом із багатьма іншими, на пляжі грецького острова Хіос. Його мала на собі дитина під час втечі через Середземне Море. Невідомо, чи вона безпечно дісталася до берега, невідомо, що з нею сталося, відомо лише, що її немає в Польщі. Бо ми не створили гуманітарних коридорів. Не запропонували допомогу. Цей жилет має нагадувати про відсутність біженців серед нас».

«Zaadoptuj kamizelkę» (буквально з польської — «Всинови жилет») — це акція Центру Міграційних Досліджень Познанського Університету імені Адама Міцкевича, в рамках якої установи, школи, театри, кав’ярні та окремі активісти (як от Моніка), — мають можливість прийняти до себе один з жилетів, які мали на собі біженці під час переправи через море. «Всиновити» було запропоновано 49 жилетів, переважно дитячих.

Такий жилет я вперше побачила на стільці в кав’ярні при одному з місцевих центрів культури. На ньому навіть з’явилася відповідь. На опис акції хтось наклеїв наліпку з рукописним текстом: «Неправда! І так маємо мільйон українців, а треба замість цього забирати до себе поляків зі Східних Кресів!»

Мене зацікавили і самі жилети, і реакція, яку вони викликають. Серед жилетів, які нерухомо розмістилися на стільцях в кінотеатрах і кав’ярнях, знайшовся один, який волів рухатися і пересуватися вулицями міста.

Моніка Віньчик — познанська перформерка, громадська активістка і мати двох дітей, — від початку акції з’являється в публічному просторі лише в супроводі помаранчевого жилета. Для неї жилет функціонує як жива істота, яка ходить із нею на зустрічі, до магазину, до школи, на дитячий майданчик — всюди.

Я зв’язалася з нею, щоб запитати, як помаранчевий рятувальний жилет вплинув на її життя і як можна викликати емпатію в людей, які наглухо закрилися від співчуття до іншого.

«Я б дуже хотіла виїхати до Греції, щоби працювати в таборі для біженців, але з родиною з чотирьох осіб це не так просто», — говорить Моніка. — «Не хочеться перетворитися з помічника на тягар. Коли я дізналася про цю акцію, вирішила, що це мій спосіб бути корисною, якось допомогти».

«Коли я вперше доторкнулася до жилета, це було дуже сильне відчуття — розуміння того, що ця річ належала людині, яка мала такий важкий досвід, про яку ми навіть не знаємо, чи жива вона. Жилет, який я «всиновила», дуже маленького розміру, він міг належати дрібній жінці або навіть дитині. Що з нею сталося? Пам’ятаю, як після підписання умови «всиновлення» я їхала вниз на ліфті і тримала його в руках, вперше сам-на-сам. Я зрозуміла, що жилет має побачити якомога більше людей. Треба людям пояснювати про такі речі, говорити з ними. Ця тема дуже важко сприймається. Тут, у Польщі, на жаль, для багатьох «біженець» означає «терорист».

Але ж це не так. Мої подруги працювали волонтерками в таборі для біженців, спілкувалися з ними, вони говорять, що ці люди неймовірні, вони такі ж самі, як і ми. Або кращі за нас, там був інженер, який знав сім мов, і так далі. В них такі ж турботи, і таке ж саме життя, як і в нас, — тобто було, тепер вже ні. Всі ці люди втікали від війни. Але це дуже важко пояснити тим, у кого промитий мозок. Я думаю, що, можливо, якби могли зустрітися з тими, хто мислить категоріями «біженець = терорист» особисто і поговорити, я б могла їх переконати. Але вони не захочуть зі мною розмовляти. Тому цей жилет ходить зі мною всюди, я даю людям дивитися, читати, пояснюю, що відбувається.

Одного разу ми прийшли на ярмарок, там був вільний стілець біля фірмового банера, і я посадила туди нашого «біженця». Якась жінка не зрозуміла і сіла на нього. Я підійшла і пояснила їй, що, на жаль, це місце вже зайняте, що вона сидить на людині, і що я принесу їй інший стілець. Я принесла стілець і вона погодилася пересісти, вона стомилася і в неї боліли ноги. Я запросила її прочитати про нашу акцію, кажу, посидіть тут удвох, разом. Я відійшла, щоб не заважати, але я бачила, що вона все уважно прочитала. Пізніше я запитала, що вона про це думає, і вона відповіла, що погоджується і підтримує нас. Пізніше до неї підійшла її родина і вони теж читали. Це дуже важливо.

Це важливіше, ніж весь цей хейт в інтернеті. Але з тим невідомо, що робити. В фейсбуці були різні коментарі, деякі абсолютно неадекватні, одного разу мені побажали бути зґвалтованою сирійцем. Я цього не розумію.

Але позитивних реакцій теж багато. Одного разу ми поїхали до Гданська і там випадково потрапили до фалафельної, господарем якої виявився сирієць. Його батьки залишилися в Дамаску, це вже старі люди, вони не хочуть звідти виїжджати. Він був дуже зворушений нашою акцією, робив великі очі. Я запитала, чи був у нього неприємний досвід тут, у Польщі — спочатку навіть не подумала, щоб запитати, чи був приємний, — і він відповів, що все дуже добре, що він почуває себе тут супербезпечно і в нього є багато друзів серед поляків. Такі історії надихають.

Моя знайома, яка була з нами, після цієї зустрічі сказала, що відчуває, що могла б, наприклад, вчити біженців польської. За тиждень вона передзвонила мені і сказала, що вже домовилася з центром допомоги мігрантам і буде робити такий курс. Тобто дістатися до серця можливо, можливо підштовхнути людей до позитивного мислення про іншого.

Але не завжди — запрошення взяти участь у цій акції висилалися до костьолів, але без жодного результату, вони відмовляли або навіть не відповідали. Мені здається, що можна достукатися до людей, які ще не мають забагато шор на очах і вибудуваних стін навколо себе.

Моя надія — це діти. Вони легше співчувають. Ми брали жилет до школи Кіки, і там було дуже багато позитивних відгуків. Більшість дітей сказали, що хотіли би мати такого однокласника, біженця. Це дає мені надію.

Ми хотіли зробити художній жест, який був би помітним і зрозумілим: одягнути в величезний помаранчевий рятувальний жилет пам’ятник Адама Міцкевича в Познані. Ми хотіли нагадати людям, що Міцкевич — наш, польський, великий Міцкевич — теж був біженцем. Що біженець не означає гірший. Що ця ситуація ближче, ніж здається, що вона може торкнутися кожного з нас. Ми вислали листа до міського консерватора пам’яток, але, на жаль, нам відмовили».

Рятувальний жилет у кав’ярні міста (фото зі сторінки проекту).

Поки ми з Монікою говоримо, Кіка закінчує робити свої домашні завдання. Ми виходимо на вулицю, щоб зробити фотографію, Моніка намагається втримати в руках одночасно молодшого сина, його велосипед, рятувальний жилет і свої речі, Кіка їй допомагає, починається дощ, всі сміються, яскрава помаранчева пляма виглядає природно інтегрованою в галасливе життя цієї дивовижної родини і одночасно дуже-дуже далекою від усього того, що спричинило її появу тут, у тихому спокійному польському місті.

Терористи біля наших дверей

 У своїй останній книзі «Чужі біля наших дверей» Зиґмунт Бауман наводить байку Езопа про зайців та жаб: зайців настільки переслідували інші тварини, що ті ніде ні на хвилину не мали спокою і не знали, куди їм подітися. І от вони вирішили, що краще буде втопитися, ніж продовжувати своє жалюгідне існування. Вони побігли до найближчого озера, але коли наблизилися до берега, то почули, як в воду стрибають сполошені жаби. «Що ж,» — вирішили зайці, — «все не так погано, як нам здавалося». Зайці, побачивши переляканих жаб, відчули полегшення — вони зрозуміли, що є хтось, чия ситуація ще гірша.

Так само, продовжує Бауман, для людей, які вважають своє життя нестерпним, які думають, що досягли дна, віднайдення існування іншого дна, яке є ще глибшим, може втішати, тому що дозволяє повернути людську гідність і рештки поваги до самих себе. Прибуття великої кількості бездомних мігрантів створює рідкісну нагоду для цього. Цим можна пояснити зріст ксенофобії, расизму і шовіністичних різновидів націоналізму серед найбільш бідних і найменш освічених верств населення, які супроводжують масову міграцію.

Звичайно, коментар Баумана стосується глобальних процесів, у яких спрямований на біженців хейт польських користувачів соціальних мереж та дедалі більша кількість проявів агресії в реальному житті є лише інтегральною складовою.

Механізм, коли почуття власної гідності повертається завдяки виявленню більш нікчемного Іншого, також не є феноменом сучасності — наприклад, так звані “white trash”, білі низи американського суспільства в південних штатах, були врятовані від ненависті до самих себе присутністю чорних «напівлюдей», позбавлених того привілею, яким могли вихвалятися найбідніші — білої шкіри. Так той самий колір шкіри або приналежність до “титульної нації” стає перевагою, яка наближує соціальні низи до більш заможних, більш освічених, більш успішних громадян, тим самим ніби вивищуючи їх над прибульцями.

Велика кількість мігрантів, яка поневіряється світом у пошуках місця, де вони можуть розпочати нове, щасливіше життя, дозволяє відчути тим, хто потайки спостерігає за ними з вікна свого будинку, що те, чим володіють (навіть якщо це такі базові речі, як дах над головою, ліжко для сну і гаряча їжа) може бути об’єктом бажання для іншого, а, отже, є цінним і значущим. Одночасно з цього може виникати страх втратити своє майно і статки.

Поява доведених до розпачу чужинців означає також кінець звичного стану речей, передбачуваного перебігу подій, вони є символом того, про що багато хто волів би не знати або відсунути це знання в якомога віддаленіший куточок своєї свідомості — що десь там існують страшні сили, на які ми не маємо жодного впливу, які діють незалежно від нашої волі і ставлення до них, але ефект дії яких ми можемо побачити, зазирнувши в обличчя тих, хто має нахабство з’явитися на нашій вулиці з валізою в руці. Ці люди є дратівливим нагадуванням про слабкість і беззахисність нашого власного світу, про те, з якою легкістю може бути зруйновано наш власний добробут.

Моніка Віньчик з дитиною й “усиновленим” жилетом.  Фото: poznan.wyborcza.pl, ŁUKASZ CYNALEWSKI

Сучасний глобалізований світ стає малим, кордони національних держав вже не дозволяють сховатися за ними і вдавати, що того, що відбувається «за парканом», не існує. І оскільки немає жодної можливості вплинути на процеси глобалізації або від них втекти, можна хоча би вихлюпнути гнів, який вони викликають, спрямувавши його на тих, хто уособлює ці процеси своїми нещасливими долями.

На цьому родючому ґрунті з неймовірною швидкістю виростають численні політичні маніпуляції, які тільки посилюють афективні реакції і без того фрустрованого і розгубленого громадянина.

Власне так замість утікача від війни і неминучої загибелі в наші двері стукає терорист, а в нас самих виникає та вибухова суміш емоцій, які змогла відчути на собі Моніка, вийшовши до них назустріч з помаранчевим рятувальним жилетом в руках.

(Тут важливо зазначити, що негативне ставлення польського суспільства до біженців і мігрантів загалом не є явищем унікальним або «суто польським» (хоча й загострюється через національну, або, радше, релігійну специфіку, наприклад, сприйняття біженців, у більшості своїй мусульман, як ворогів віри) і що іншування і дегуманізація тих, хто більш за все потребує допомоги і співчуття, є глобальною проблемою.)

Емпатія як рятувальний жилет 

Що ж з цим робити? Такі акції, як «Zaadoptuj kamizelkę», видаються дуже влучною спробою викликати емпатію за допомогою предмета-посередника, який є одночасно і свідоцтвом, і фізичним носієм чужого травматичного досвіду.

Категорії війни, гуманітарної катастрофи, голоду та інші подібні проблеми є абсолютно умовними для тих людей, чиє спокійне та передбачуване життя проходило за більш сприятливих умов. Травматичний досвід можна пояснити, але дуже важко передати, бо він виходить за можливості мовної або візуальної репрезентації. Він є, перш за все, дуже тілесним; страждання легше відчути, ніж описати.

Можна сказати, що жилет у цьому випадку виступає як своєрідний матеріальний різновид witness testimony — сам предмет говорить замість свідка, своєю наявністю розповідаючи про його досвід. Меседж є дуже сильним, тому що він позбавлений інтерпретацій в особі того, хто говорить — матеріальний об’єкт не може збрехати або перекрутити факти так, як йому вигідно. Відсутність самої людини, про яку йдеться, підсилює ефект, бо «розповідь рятувального жилета» стає історією з відкритим фіналом: можна лише здогадуватися, яка доля спіткала того, кому він належав.

Фізична присутність такого об’єкта в одному просторі з глядачем дає можливість в буквальному сенсі доторкнутися до чужого досвіду боротьби за життя і навіть приміряти його на себе. Цей жест, коли глядач торкається жилета і співвідносить його розміри з власним тілом, є бодай чи не найважливішим для розуміння всієї акції — саме цей жест може стати тим афективним тригером, який запускає емпативне сприйняття.

У відповідях тих, хто розповідає про досвід власної інтеракції з жилетами, багато згадок про неможливість осягнути межі чужого травматичного досвіду: «Цей жилет дуже маленький. Він міг належати навіть дитині. Страшно подумати, що ця дитина могла відчувати».

Тобто завдяки такій фізичній взаємодії абстрактна постать чужинця — загрози, що прибуває на твою рідну землю, — змінюється, перетворюючись на більш персоналізований образ людини, яка бореться за краще майбутнє для себе, ризикуючи власним життям.

Звичайно, дуже складно достукатися до людей, які не хочуть ні слухати, ні розуміти. Власний страх перед невідомим є сильним і дієвим емоційним стимулом, який демонізує Іншого і залишає обмаль місця для співчуття в маленькому тремтячому серці. Шори упереджень, які він одягає, не дозволяють безпосередньо подивитися в обличчя цього Іншого і роздивитися в ньому таку ж перелякану людину.

Але політика ізоляціонізму, коли пересічний громадянин намагається зачинитися в кордонах власних «володінь» (кордонах як державних, так і більш умовних, які існують насамперед в голові, наприклад кордони, що відділили українців, які втратили домівки внаслідок війни з Росією, від українців з інших регіонів, яким пощастило більше) і затято їх боронити, в довгостроковій перспективі шкодить передусім йому самому. Ціна, яку доведеться заплатити за те, щоби збудувати навколо себе як реальні, так і ментальні стіни, щоб успішно відгородитися від Інших, які вже прийшли на наші вулиці і вже існують як частина нашого світу, буде дуже високою, а втрати, які ці намагання потягнуть за собою — незмірно великими.

Мені здається, що в цій ситуації ми маємо навчитися співіснуванню, буттю разом у цьому складному для зрозуміння світі. І що емпатія може стати тим рятувальним жилетом, який потрібен нам самим, щоби бути людиною.

 

 

Коментарі


спецтеми: