Репресії, які ми пережили. Спогади Івана Кавалерідзе

20 травня на Книжковому Арсеналі відбудеться презентація книжки «Іван Кавалерідзе. Мемуари. Драматургія. Публіцистика», виданої Національним Центром Олександра Довженка. Це перше масштабне дослідження життя й творчості видатного українського кінорежисера та скульптора Івана Кавалерідзе (1887–1978), до книги  увійшли критичні розвідки, рідкісні документи, відгуки радянської кінокритики та спогади самого режисера. Сьогодні ми пропонуємо вам уривок «Тіні» з автобіографії режисера, яку можна знайти в збірці.

 

1937 рік вирвав з наших лав десятки талановитих, залюблених у мистецтво людей.

Взяли гору наклепи, обмови. З’явилися й «майстри» в цій галузі, віртуози очорнення, фіктивних розвінчувань. Як правило, це нікчемні, бездарні люди, які, користуючись моментом, прибирали зі свого шляху людей обдарованих, талановитих. Про одну таку «кар’єру» якось мені розповіли друзі – Іван Сенченко1 та Олена Компан. Одне чарівливе дівчисько з Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка загадало собі (це стало відомо вже 1956 року) відплатити за критику своєї наукової праці. В зв’язку з цим до місць не таких близьких потрапив директор Євген Шабліовський2 та десятки інших співпрацівників. А дівчисько ж?.. Стало кандидатом наук.

Хтось також проштовхнув поза чергою свою книжку, пробив сценарій, очолив театр. Вакантних посад було достатньо.

Після XX з’їзду КПРС, коли засудили культ особи, стали багато говорити про колективну необізнаність. Це не так. Важко було не знати про те, що коїться навкруги, не задуматися над подіями, не дати їм оцінки. Просто неможливо, скажімо, було повірити в те, що Михайло Тухачевський3 – ворог. У цієї чарівливої, задушевної, щирої людини ніколи не розходилося слово з ділом.

А Микола Бухарін4… Зовні він був непоказний, але здавався велетнем завдяки своїй переконаності, внутрішній силі. Такого я його й виліпив, працюючи над скульптурою «На допиті».

Задовго до того, як оголосили про реабілітацію з офіційної трибуни, знали, як загинув Кіров5. Доходили чутки про долю окремих ув’язнених. Кочував із дому в дім рукописний примірник листа Федора Раскольникова Й. Сталіну з відомим епіграфом: «Я правду о тебе скажу такую, что хуже всякой лжи».

Більшість людей не вірила у провинність своїх колишніх друзів, колег, цікавилась, наскільки дозволяли обставини, їхньою долею, допомагала родинам репресованих, дітям. Та були й ті, хто влаштовував свої справи, користаючись з чужого горя, знищуючи тих, перед ким недавно схиляв голову й плазував. Я маю на увазі не широкі народні маси, а творчу інтелігенцію, яка покликана перш за все. обстоювати високі моральні ідеали. Та й поінформованість тут була значно більша, адже вона, інтелігенція, розробляла найрізноманітніші й часто найактуальніші теми.

Розповідали, наприклад, що Лесь Курбас був перевізник на поромі десь на Соловках, відпустив довгу сиву бороду. З цього приводу навіть жартував: щоб скидатися на Харона, який відвозить у царство тіней тих людей, які розпрощалися з життям. Такий «поромник», покликавшись на негоду, якось врятує Остапа Вишню, не дасть йому зазнати долі багатьох українських письменників, про яких згодом повідомлять родичам: умер 1942 року від грудної жаби чи запалення легенів. Конвоїри (про це розповідала мені дружина Вишні – Варвара Губенко) не змогли привезти його вчасно, за призначенням.

Інший сатирик – Олександр Ковінька6 – не загинув лише тому, що вмів розказувати сміховинні побрехеньки, розважаючи карних злочинців, з якими сидів. Вони ділились з ним їжею, теплими речами…

Сценарист Аркадій Добровольський7 вижив завдяки іншому хисту. Він добре пам’ятав книжку Молоховець про приготування страв і на вимогу сусідів із бараку міг завжди смачно «накрити стіл» на 12 персон до Різдва, на Паску тощо. Вдячні слухачі попередили його про одну важливу обставину. Коли його викличуть до начальства і повідомлять, що дали новий строк, не вертайся назад правою стежкою. Там пастка: одна із дощок відсувається, і ти живцем провалишся в яму з вапном. Хвала тобі, Молоховець!

1958 року, коли мене попросили подарувати автору дивом збережене видання його «Людоловів» (це була заборонена література!), я почув іншу історію. Одна з перших діячок українського кінокомітету Зінаїда Тулуб8 опинилася на баржі, яку підпалив конвой, що зміг утекти. Загинули всі, хто перебував унизу. Серед них плив і письменник Бруно Ясенський9. Зінаїду Тулуб та кількох інших в’язнів врятували рибалки, які випадково були поблизу. Вони почули, що на баржі тримали тварин, і хотіли поповнити свої запаси м’яса.

Негайно знищують у титрах фільму «Партизанська донька»10 прізвище репресованого письменника Григорія Епіка11.

Оголошений ворогом народу мій тесть, письменник Пилип Капельгородський12, який готував російський варіант «Запорожця з Дунаєм». Щодня дружина й теща годинами вистоювали біля брами полтавської тюрми, очікуючи, доки в них візьмуть передачу. Якось вузлик полетів тещі в обличчя. Пояснень не дали. Згодом один із карних злочинців, потрапивши на волю, передав їй шматочок матерії, списаний кров’ю. Текст гранично лаконічний: «Мене оббрехав: Федір Тихонович Кравченко13 – Теодор Орисіо. Під тортурами підписав обвинувачення, після якого мені не жити».

Реабілітували його вже посмертно. Із Полтави на ім’я моєї дружини надійшов 20 березня 1957 року папірець за N 55.14: «Довідка. Справа щодо обвинувачення гр-на Капельгородського Пилипа Йосиповича, 1882 р. народження, розглянута Президією Полтавського обласного суду 1 березня 1957 року. Постанову судового органу від 5 квітня 1938 року стосовно Капельгородського Пилипа Йосиповича скасовано і справу припинено». Жодних вибачень не було… Письменник очорнив побратима по перу, з яким приятелював, заходив до нього додому. Точніше, убив!

Трагічної долі Леся Курбаса зазнали режисер Фауст Лопатинський, актори з його фільмів Микола Надемський14 та Степан Шагайда15.

Я бачив Шагайду в драмі Меріме «Жакерія»16. Ватажок селянського повстання Сірий Вовк полемізує з церковником Братом Жаном (в ролі Амвросій Бучма). Видатні артисти сперечаються між собою з таким переконанням і переконливістю, що глядачі забувають про театр; перед ними виступають живі люди, історія, Середньовіччя… Томас Мюнцер17 у своїх поєдинках з католицькою церквою, протопоп Аввакум18 у полеміці з патріархом Никоном і царем Олексієм Михайловичем. Виходиш із театру, а вони, ці історичні постаті, не полишають тебе, зостаються в пам’яті: мов живі, виринають перед очима…

З різних причин були оголошені шкідниками Павло Нечес, С. Орелович19, Семен Лазурін20, Тихін Медведєв21, Яків Мордерер22

На сторінках журналу «Радянське кіно» за 1937 рік з’являються лиховісні статті, які мали нав’язати читачам враження, начеб на «Українфільмі» засів підпільний ворожий десант. Узяти хоча б опублікований у третьому числі нарис «Сумний досвід Київської кіностудії» Давида Копиці, який сховався за псевдонімом «К. Давид». Автор стверджує, що я стою на «ідейно й історично неправильних позиціях»; Абрам Роом23 створив «антирадянський фільм» – «Суворий юнак», і тому подібне. Йому підспівує П. Гридасов. У шостому номері цього ж журналу він уміщує своє «дослідження» з притаманною для тієї доби назвою – «Як шкодили націоналісти в українському кіно». Тут же надруковано й указ про нагородження Єжова орденом Леніна «За видатні заслуги в справі керівництва органами НКВС»…

Відомо, що Олександр Довженко знімає «Щорса» на замовлення Й. Сталіна, але й це не убезпечує майстра од наскоків на його адресу. Широко публікуються кадри із фільму (перший варіант): «Братання з німцями», «Боженко у штабі білих», «Артист О. Кисляков у ролі Щорса», «Смерть Щорса» та інші. Але незважаючи на це, В. Галицький24 та В. Довбищенко у статті «Горький і радянське кіно» вважають за свій обов’язок повідомити: «Аналізуючи помилки таких видатних радянських фільмів, як «Земля», «Іван», «Селяни», «Юність Максима» і так далі, Горький робить висновок: «Є ще багато кінематографічних явищ, гідних похвальби, але це лише перші перемоги, й, до того ж, робота не така хороша, як має бути».

Я зумисне детально зупинився на деяких прізвищах і статтях, щоб хоч приблизно передати обставини, точніше – психологічний клімат, за яких працювали митці 30-х років, і створили стільки чудових, справді громадянських кінокартин.

 

Примітки:

  1. Сенченко Іван Юхимович (1901–1975) – український письменник, журналіст. Учасник літературних угруповань «Плуг», і «Гарт», ВАПЛІТЕ. Співробітник журналів «Вапліте», «Літературний ярмарок», «Пролітфронт», «Україна». Автор великої кількості оповідань, п’єс, нарисів, романів «Металісти» (1932), «Напередодні» (1938), «Його покоління» (1947).
  2. Шабліовський Євген Степанович (1906–1983) – вчений-шевченкознавець, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка в Харкові (1933–1935). Лауреат Ленінської премії (1964) та Державної премії їм. Т.Г. Шевченка (1979).
  3. Тухачєвскій Міхаїл Ніколаєвіч (1893–1937) – радянський військовий діяч. Брав участь у Першій світовій війні. Командував придушенням Кронштадтського та Тамбовського повстань, зокрема підписав наказ про застосування проти повстанців хімічної зброї. З 1935 року – наймолодший Маршал Радянського Союзу. Репресований у 1937 році. за «справою військових».
  4. Бухарін Ніколай Івановіч (1888–1938) – радянський політичний діяч, економіст, академік АН СРСР.
  5. Кіров (Костріков) Сєрґєй Міроновіч (1886–1934) – радянський державний і політичний діяч. Перший секретар Ленінградського міського комітету ВКП(б), член Політбюро ЦК ВКП(б).
  6. Ковінька (Ковінько) Олександр Іванович (1900–1985) – український письменник-гуморист, автор понад 30 книг сатири й гумору. У 1934 році заарештований органами НКВС у справі «Контрреволюційної боротьбистської організації», засуджений до десяти років таборів. Звільнений у 1947 році, у 1950 році заарештований удруге.
  7. Добровольський Аркадій Захарович (1911–1969) – український письменник, сценарист, перекладач. Співавтор сценарію фільму «Трактористи» (1936). Під час сталінських репресій провів понад 20 років у засланні.
  8. Тулуб Зінаїда Павлівна (1890–1964) – українська письменниця, поетеса. Під час сталінських репресій майже 20 років провела в ув’язненні. Авторка історичного роману «Людолови» (1937).
  9. Ясенський Бруно (Віктор Зисман) (1901–1938) – польський поет, письменник, представник польського футуризму. Жертва сталінських репресій.
  10. «Партизанська донька» або «Дочка партизана» (1934) – фільм режисерів Мечислави Маєвської та Олексія Маслюкова, створений на Одеській кінофабриці «Українфільм».
  11. Епік Григорій Данилович (1901–1937) – український письменник, перекладач і публіцист. Член літературних спілок «Плуг», «ВАПЛІТЕ». Розстріляний у 1937 році.
  12. Капельгородський Пилип Йосипович (1882–1938) – український письменник-сатирик, журналіст. Публікувався в газетах Полтавщини. Був членом літературної організації «Плуг». Автор повістей, віршів, роману «Шурган» (1932). В 1938 році був арештований «особливою трійкою» та засуджений до розстрілу.
  13. Кравченко Федір Тихонович (Теодор Орисіо) (1906–1985) – український письменник. Член літературної організації «Плуг». Працював редактором кіностудії «Мосфільм».
  14. Надемський Микола Захарович (1892–1937) – український радянський актор театру та кіно, театральний режисер. У кіно дебютував у 1925 році у фільмі «За лісом». За 12 років зіграв 57 ролей у кіно (у двох фільмах – три ролі одночасно). Тільки у 1927 році зіграв 10 ролей – унікальний приклад у кінематографі СРСР. Репресований у 1937 році.
  15. Шагайда (Шагадин) Степан Васильович (1896–1938) – український актор театру і кіно. З 1922 по 1928 рік грав у театрі «Березіль», з 1927 по 1937 роки знявся в 26 художніх фільмах Одеської і Київської кіностудій. Репресований у 1937 році.
  16. «Жакерія» (1828) – історична драма-хроніка французького драматурга, новеліста, історика, етнографа та сенатора Проспера Меріме, автора новели «Кармен».
  17. Мюнцер Томас (Фома) (1490–1525) – проповідник часів Реформації, духовний лідер соціального руху, який проповідував загальну рівність на основі євангельських ідеалів і терор проти традиційної церкви і дворянства.
  18. Аввакум Пєтровіч (Протопоп Авакум) (1620(1)–1682) – російський православний священик, ідеолог старообрядців, противник літургійних реформ Никона. Був спалений на вогнищі за наказом царя.
  19. Орелович Соломон (Семен) Лазаревич (1902–1937) – український організатор кіновиробництва. В 1927–1933 роках – директор Ялтинської, Одеської і Київської кінофабрик ВУФКУ. Розстріляний у 1937 році.
  20. Лазурін (Баєвський) Соломон Мойсейович (1899–1959) – радянський, український сценарист, кінорежисер. Сценарист фільмів «Вендета» (1924), «Ордер на арешт» (1926), «Два дні» (1927) та інших.
  21. Медведєв Тихін Олексійович (1905–1981) – український редактор і письменник. Завідував сценарним відділом Київської кінофабрики, працював заступником директора Одеської кінофабрики. Автор книг «Степан Шкурат» (1962), «Образ В. І. Леніна в кіно» (1966) та інших. Під час сталінських репресій перебував у засланні.
  22. Мордерер Яків Соломонович (1912–1984) – український організатор кіновиробництва. Працював редактором і керівником виробництва Київської кіностудії ВУФКУ (1930–1938).
  23. Роом Абрам Матвійович (1894–1976) – радянський кінорежисер. Народний артист Росії (1965). Лауреат Державної премії СРСР (1946, 1949). В 1933–1940 рр. був режисером Київської кіностудії, де поставив кінокартини «Суворий юнак» (1936), «Ескадрилья № 5» (1939), «Вітер зі Сходу» (1941).
  24. Галицький В., Довбищенко В. Горький і радянське кіно // «Радянське кіно», 1937. № 5, с. 12–16, 19–22.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва