Речі з війни

«Емпатійне слухання» – термін психотерапії, що передбачає слухання і співпереживання. Цей термін я почула від волонтерки-психотерапевта, яка допомагає у справі реабілітації ветеранів АТО. Ми познайомились у Дніпрі, куди я як журналістка приїхала на резиденцію «Точки наближення». Після першої зустрічі із бійцями, волонтерами і психологами я раптом збагнула, що доти війна була дуже далеко. Попри те, що я щодня читаю безжальну статистику поранених і загиблих. Попри те, що усі вони –  живі, поранені, загиблі, для мене — герої. Але ось поруч сидить молодий красивий хлопець і сором’язливо розповідає, що до війни тримав у селі поросят, а тоді прийшла повістка, і він пішов воювати, отримав поранення під Іловайськом, потрапив у полон. І стає очевидно, що цифри, жалобні свічки замість аватарок у соцмережах і підписи «Слава героям» не наближують нас до розуміння війни. У загальному інформаційному шумі із промов політиків і прогнозів експертів зовсім не чути правдивих голосів.

З боку суспільства це виглядає як шлях найменшого спротиву, символічний відкуп: мовляв, ми визнаємо відвагу військових і возвеличуємо їх за подвиг. Ми навіть готові часом зібратись на вокзалі і зустріти бійців із квітами. Але на цьому ставимо крапку. Ми затуляємося від війни: воїни — герої, і більше нічого про війну ми не хочемо знати. За кадром залишаються усі її подробиці, від нелюдського життя в бліндажі до загибелі друзів-побратимів просто на очах. Усі ці незручні, відразливі деталі ми не хочемо пускати у свої затишні домівки.

Дискурс героїзації (глорифікації) може бути шкідливим як для суспільства, так і для самих ветеранів, якщо ним вичерпується усе наше знання про війну. Запитайте бійця, чи вважає він себе героєм. Я запитувала, і кожен мій співрозмовник трохи ніяковів і казав: «Я не герой, я просто виконував свій обов’язок». І це не кокетування. Про визнання і гідну винагороду за виконання обов’язку має дбати держава на рівні інституцій. У суспільства завдання складніше — тонка етична робота з власними уявленнями. Бо якщо ми зводимо образ бійця лише до визначення «герой», то перетворюємо його на надістоту, яка вже не має простих людських слабкостей. Ми заперечуємо саму людську природу бійця, і замість нього постає бронзова скульптура безіменного захисника в дусі соцреалізму. А тим часом ветерани АТО живуть серед нас: це колега в офісі, таксист чи бариста з кафе за рогом. І наважусь думати, вони потребують від нас не п’єдесталу, а того самого «емпатійного слухання». Якщо будемо досить терплячими, вони розкажуть нам свої історії: як це, коли від вогню важкої артилерії здіймається земля? Як це, вистромитися з вікна укриття й ризикувати життям, щоби подзвонити додому? Як важко повертатися на війну після відпустки, і як в окопах хочеться солодощів? Ці історії не применшують значення того, що роблять бійці на сході України. Ці історії дають зрозуміти, яку ціну вони платять за мир.

Я попросила бійців показати мені речі, які пройшли з ними війну, речі, що допомагали у побуті чи підтримували дух у найважчі миті. Я й гадки не мала, що саме принесуть ветерани, але інтуїтивно відчувала, що ця тема для них важлива. Виявилося, що кожна така річ стала ключем до скрині, де ховалася своя правда про війну.

У прямій мові збережено особливості слововживання мовців.

*****

— Катюша, у мене є така річ, вам точно сподобається, – каже по телефону Віталій Фоменко.  Йому 37 років, воював у складі батальйону «Донбас». На війні був близько півтора року, з них 4 місяці у полоні. Зустрічаємося за годину, він одразу дістає з нагрудної кишені куртки стріпаний молитовник, а в ньому дитяча листівка.

— Коли у 2014 році два місяці тренувався на базі Нацгвардії у Нових Петрівцях, перед самим від’їздом в АТО до нас приїхали представники православної церкви, роздавали молитвослов. Я взяв молитовник, а у ньому була ця откритка і побажання: «Дорогий наш захисник, хай береже тебе Господь». По почерку бачу, що це дуже маленька дитина — клас 2-3. Тут ззаду ангелочок намальований, він уже майже стерся. А тут прапор український з ізолєнти. Поки був у полоні, вірив, що мене цей ангел береже, бо дитина душу вкладала у цей малюнок. Коли в полоні обиск був — на жаргоні «шмон», нас розділи наголо, все перевіряли. Сепар побачив цей жовто-блакитний прапорець, його аж перекосило. Крикнув своєму начальнику, тіпа, дивись, шо в нього. Я вже був готовий, що зараз будуть бити, бо той старший мав позивний «Адреналін» – він до війни «вертухаєм» був — охоронцем у тюрмі, усіх бив, мабуть, звичку таку мав. Я йому кажу: це діти прислали. Може, він зжалився, не знаю, але не забрав малюнок.

Попали ми в полон при виході з Іловайська, нашу колону розстріляли прямою наводкою. Вони тоді розбили 35 машин із хлопцями, боєприпасами,  все поле було в трупах — то був ад. У них техніка із посадки виходить, а в нас тільки автомати і 45 поранених. Нам пообіцяли, що зразу відпустять поранених, ми здалися заради них: рани тяжкі, жарко, вже почали гнити, запах пішов. Як везли в полон, їхав, як на розстріл. Нас в машину спихнули один на одного, то я тільки хотів тоді запомнити очі хлопців, що зі мною були. А ще дочку у перший клас повести, а це ж було 29 серпня.

Полон — це жах: нас півтора місяці голодом морили, ложка каші утром і ввечері, там у мене мінус 16 кілограм. Голод дуже змінює людину. Я собі так рішив, що це у мене піст. Виходив молитися вранці. В коридорі висів церковний календар із іконою, там і молився, просив вернутися до батька і до дочки. У тому календарі були празники відмічені, побачив 31 жовтня — це якраз мій день народження. Наш командир випросив у сепарів пачку сигарет і мене поздравив, це був найкращий подарунок тоді. У полоні найстрашніше – звук дверей, що відкриваються. Значить, прийшли забрати когось, щоб бити. Нас було 112 чоловік там. Били за те, що знаходили на телефонах фото у формі, із шевронами, або відео, що їдеш в автобусі. Дуже били одного хлопця з Донецька, бо він наче свій.  

Після підвалу СБУ в Донецьку мене і ще чоловік 70 відправили на роботи в Іловайськ. А хлопці ще лишались там, то я одному дав свій Новий Завіт. Кажу: як нас поміняють, то вернеш мені. Хоча було таке, що вже й не вірили, що вийдем живими. А тоді ми з тим хлопцем зустрілися в Києві, він мені приносить той Новий Завіт. Кажу: «Нє, лиши собі на пам’ять, головне, що ми живі».

 За 4 місяці в полоні був на такому прєдєлі, що готував втечу, але засумнівався, бо могли дуже постраждати ті, хто лишилися. Ми вже навіть не вірили, що нас колись поміняють. Чули розмови такі: дамо вам по СКСу і ідете на своїх на Аеропорт. Ми сказали – краще зразу нас стріляйте. Після обміну з моїх речей у мене лишився молитовник, ось ця молитва на пластиковій карточці і цей дитячий малюнок. Вони може і теж віруючі, що не забрали це у мене, але вони віруючі зі страху, а не з віри.

 

*****

Із Сергієм Непершиним зустрічаємося біля Троїцького собору у Дніпрі. Він запізнюється на 2 хвилини і одразу перепрошує. Про війну розповідає дуже спокійно, багато жартує і показує фото на телефоні. На одній з них Сергій у довгому армійському плащі і касці радянського зразка — за це бійці дали йому позивний «Вейдер».

— Зимой 2014 года сосед мне говорит — машина поломалась, помоги. Январь был, мороз — замерзли, как собаки, пока машину во дворе ремонтировали. Когда все сделали,  он мне говорит: «Спасибо, Серега, выручил, подарю тебе швейцарский ножик». А в апреле мне повестка приходит. Начал собирать все необходимое, ну и ножичек тоже взял.  Воевать сначала не хотел, думал – 2 недели поучусь, и домой, к семье. Но 15 мая приходит известие, что наших ребят  из 93 бригады на востоке обстреляли,  несколько погибших было. И тут уже сработала солидарность солдатская. Начали формировать сводную роту быстрого реагирования.

Нас построили на плацу, говорят — требуются добровольцы в сводную роту. Я пошел. Нас еще 2 недели доучили и отправили — наш блокпост в Красноармейском был на самой передовой линии фронта. Этот мультитул со мной с апреля 2014 по март 2015, как прицепил его на разгрузку слева на груди, так он со мной неразлучно. Кроме ножика тут и ножницы, и плоскогубцы, и пинцет, даже зубочистка есть. Швейцарцы не дураки — все продумали, он очень функциональний: тут и занозу пинцетом достать, и автомат подкрутить, и в зубах поковыряться. Все ребята у меня его брали ногти стричь. А самая нужная вещь в нем — зубочистка. Консерву сьешь и ходишь «цЫкаешь» – так мы все одной этой зубочисткой пользовались. Короче, я его там берег, как зеницу ока. Как-то потерял — так расстроился, места себе не находил. Потом товарищ принес. Сейчас этот мультитул у меня в машине всегда, но страраюсь не пользоваться – берегу. А сосед этот мой потом пошел в Днепр-1 на офицерскую должность. Мы с ним встретились в Песках, говорю, Иван, помнишь ножичек? Поблагодарил еще раз — что бы я без него делал. Часы эти тоже со мной всю войну прошли. Друзья скидывались и подарили мне на 25 лет. Браслет уже сто раз отпадал, я их ремонтировал раз десять, куча функций не работают — ни дата, ни день недели, но ходят. Они с подзарядкой, батарейка не нужна — как раз для войны.

Я своим родным не говорил, что я на войне — брехал, что в части продукты развожу. Нам повезло, командир сказал так: вот есть экипаж БТРа — 12 человек, можете по одному периодически ездить домой, но так, чтоб не влияло на боевое состояние подразделения. Отвечаете сами за себя, если кто-то вовремя не вернулся, это «залет»: писали СЗЧ — самовільне залишення частини, или если кто опаздывал, то месяц все наказаны — никто никуда не ездит. Увольнительные давали на 2 дня. Поездка домой растрепывает нервы, возвращаться не хочется. Первый отпуск был 10 дней в сентябре – вот тогда было сложно, уже привык дома, расслабился. Но понимал, что долг, там ребята. Из дома везли вкусняшки: побольше сладкого, побольше мяса. Там, где мы стояли, кухни не было, готовили на костре – тушенки, мивина. Сухпайки уже поперек горла стояли. На завтрак — баночка паштета, чай, кофе, пакетик меда, галеты. На обед — банка рисовой каши, банка тушенки, чай, сахар. Эту кашу консервированную есть невозможно. Там много безхозной птицы, скота было — куры, гуси; один раз барашек пришел, что с ним делать? Все равно на растяжку зайдет – зажарили.

Моя мать и брат так и не знали, что я был на войне, сказал, когда вернулся. Жена восприняла мое решение со слезами, но понимала, что отговаривать меня бесполезно. С войны вернулся с бородой — там же проблемы с водой. Жена сказала, если сбреешь бороду, уже не ты будешь. Так что у меня теперь бородатый характер.

 

*****

Саша Півторацький, позивний «Пекар», прийшов на зустріч прямо зі шпиталю — мусить час від часу лікуватись, бо у його тілі досі один великий і десь із півсотні дрібних осколків. Іде трохи перевальцем, ніби знехотя — такою ходою маскує кульгання.

— У мене такий позивний, бо я до війни робив пекарем третього розряду на кондитерському заводі — медовики пік, украшав торти, можу розказать, чого круасани в печі не піднімаються. А ще раніше, до 2008 року, робив у спецпідрозділі, маю опит і практику. У маї 2014 року, як тільки Крим у нас забрали, думаю, шось не то – пішов добровольцем у Дніпро-1. Подумав, шо я там більш корисним буду. Першими записалися добровольцями 110 чоловік, з них більшість ніколи не тримала в руках автомат. А я прийшов, кажу — я вам нужен, бо знаю, що робити, зі мною хлопці виживуть.

Як виходили з окруженія під Іловайськом, нас накрили із ПТУРа (Противотанковая управляемая ракета). Їхали машиною, я очутився на машині між кабіною і двома запасками, лежав на лівому боці і з лівої руки стріляв. Поки ми їхали, пам’ятаю, я хлопчика тримав. Йому десь 18 років було, такий малий, мабуть призваний. Він вчепився за автомобіль і висів, я його схватив за руку, а він якраз з той сторони, де посадка, звідки по нас стріляли. Він почав кричати — шо з нами буде? Я дивлюсь, думаю 200-ий вєрочний, бо на ньому ні шолома, ні броніка. Він кричить, я йому кажу: «Все буде добре, ми вийдемо», а сам ось цей хрестик тримаю в зубах. І він мені повірив, заспокоївся. Я дивився в його очі і через секунду побачив у них смерть. Я ті очі ніколи не забуду — він загинув без страху, вірив, що все буде добре. Потім просто тишина. Очнувся, вже впав з машини, уже бійці інші відтягли мене. У мене був один бинт, я ним руку перев’язав, а вище діра ще більша — одірвав з себе воротнік і перев’язав. На мені було 15 дірок, на нозі така, що пачка сигарет влазила, але ні одну кістку не зачепило. Помню, нас десь 30 на полі лежало, нас мав забрати Червоний Хрест. Я вмирать не собирався, питав  у дока, скільки у мене часу, каже — троє суток і помреш від зараженія. Значить, кажу, треба за троє суток вийти.  Тоді прилетіли вертушки — тоже красіво. Мене забрали в госпіталь у Дніпро. Помню, почув: «Ти дома, боєць, ти дома», –  тоді перший раз сльози потекли.

Хрестик цей купив перед самою війною: так вийшло, що давній друг запросив сина хрестити. Ми пішли з жінкою малому хрестик купити, а тоді я взяв і собі купив оцей срібний. Він потемнів був дуже за війну, а потім знов посвітлішав, коли я в госпіталі лежав. Я його тепер ніколи не знімаю, вірю, що це він мені поміг. Я тоді узяв  його в зуби, бо знав, що він мене врятує, на війні багато чого робиш, не думаючи, а просто знаєш, віриш. Я знаю, шо там на небі хтось єсть. Хоча до церкви тільки на Паску ходжу.

На війні змінилось ставлення до смерті — не страшно. Коли лежав на тому полі — я там помер: наді мною небо таке голубе було, білі хмари, і ворони літали. Просив Бога, щоб тіло передали мамі.

Коли кругом тебе поле, встелене трупами, це психологічно важко. Я собі придумав таке в голові: дивлюся на тіла, а про себе повторюю — це манекени, це не люди. А тоді думаю — а буде левел 2? Тепер знаю, що 2-ий рівень є — я зараз тут живий.

 

*****

На інтерв’ю із 27-річним Крістіаном Жерегі їду до Київського військового шпиталю. Він — кінорежисер, який народився в Москві, але кілька років тому переїхав в Україну. Був активним учасником подій на Майдані, одним із режисерів об’єднання “Вавілон’13”. Із початком військової агресії пішов на фронт і в 2014 спеціальним указом Президента отримав українське громадянство. До шпиталю боєць-контрактник потрапив зі Світлодарської дуги із осколковим пораненням у голову. Коли запитую, що привезти на гостинець, пише: цукерки – желейні ведмедики.

— Девушка говорит, что мне пора повзрослеть, а мне сложно ей ответить, когда во рту сорок желейных мишек — это анекдот про меня, – жартує Крістіан. На ньому камуфляжний костюм, на лівій руці браслет із чорних намистин із написом Fuck you Putin.

— Так можно узнать АТОшника: белые браслетики Fuck you Putin были во время первой и второй волны мобилизации, 3-4-я волна уже черные. Нам их волонтеры в аптечки вкладывали. Такая атрибутика проникла массово в культуру этой войны — почти все бойцы носят фенечки, ниточки, браслеты, не снимают их с 2014 года. У меня был красно-черный флаг, который я купил еще на Майдане в самом начале революции. Желто-синий сгорел, а красно-черный остался. Он висел в Укрдоме, пока я там был в охране. Потом я его взял с собой, когда мы с “Вавилоном’13” показывали фильмы о Майдане в Европе. Повез его на могилу Степана Бандеры в Мюнхене — я его там зарядил, что ли, хотел, чтобы он был особенный.

Позже с этим флагом я поехал в оккупированный Славянск, когда только начиналась вся неразбериха на Донбассе.  Флаг был сложен, и я носил его с собой во внутреннем кармане. Вы наверное плохо представляете себе, что тогда происходило в Славянске — на моих глазах застрелили двух пацанов только потому, что кому-то они показались похожими на правосеков просто внешне. Я знал, что если флаг у меня найдут, то отрежут мне руки-ноги.  Но верил, что этот флаг должен меня защитить в стане идеологического врага. Хотя, конечно, странно — я москвич, гражданин России на тот момент и с черно-красным флагом. Тогда в Славянске меня чуть не взяли — чудом удалось избежать ареста.

«Вавилон’13» всегда был в центре событий, и я поехал с камерой. Понятно, что украинских журналистов туда не то, что не пускали, их там арестовывали и убивали. А я придумал способ прорваться — сделал фальшивый пропуск. У меня была старая карточка с Останкино, где я работал, она могла вполне сойти за ликвидный документ. На рынке Донецка купил себе за 30 гривен кеды Абибас, жилеточку, штаны типа спортивные, в общем, полный прикид по моей легенде: провинциальный оператор, который работает на канал  в Москве, и которому пофиг, что тут происходит, он просто рубит бабло — такой типичный «пропагандон». Мне достаточно легко было изобразить из себя оператора канала типа Life News – я на телевидении в России работал 6 лет, всю эту кухню хорошо знаю. Конечно, при близком рассмотрении было видно, что бейджик распечатан на цветном принтере. Вот меня остановили на блок-посту и сказали, что нужна аккредитация в здании СБУ, где уже сидело ФСБ. Меня предупредили, что оттуда люди не возвращаются. Я пытался как-то отмазаться, но меня посадили в машину с двумя автоматчиками.

Пока ехал, через программку sos на телефоне дал знать, что меня взяли. Ехал и понимал, что сейчас и флаг найдут, и фальшивые документы, короче, отрезать от меня кусочки будут медленно и с чувством. Понял, что на этом моя биография закончилась. А потом начал работать мозг — думаю, вот них…я! А что можно сделать в такой ситуации? Я придумал — нужно было разорвать им шаблон. Я знал, что у таких людей психология рабская, они боятся авторитетов. Когда начали подьезжать, я скомандовал: «Остановили машину!» Выхожу, беру большую камеру на плечо, пру прямо к постовым и начинаю командовать: «Так, мальчики, одели балаклавы, у меня через 45 минут сдача сюжета в прямой эфир в Москве. Так, уважаемый, а вы вон из кадра, чтоб ваше лицо не светить». Я там такого нагнал. А они не понимают, откуда я взялся, но раз командую, значит, имею на это право. Я вот так время тянул, записал интервью с помощницей Гиркина, эти автоматчики куда-то делись, я себе и уехал.

Потом я этот флаг взял с собой в АТО, он все время со мной был. В Песках мина разорвалась прямо возле меня, получил контузию, но ни один осколок не зацепил, хотя должна была она меня убить. А потом я его повесил на позиции и не взял с собой на боевой пост. В тот день прилетела мина и разорвалась в 10 метрах от меня. Осколок достали — 11 миллиметров. Хочу теперь из него кулончик сделать. А флаг остался на позиции, но я его заберу. Для меня он очень сильный символ – повешу где-то дома, как память.

 

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта пам'ять політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва