Привиди модернізму: проєкти Modernism for the Future 360/365 у Львові

Проєкт Modernism for the Future 360/365 (або ж MoFu) об’єднує партнерів із чотирьох міст — це Каунас, Кортрейк, Брно та Львів — і реалізовується за підтримки програми ЄС «Креативна Європа». Організація-лідер проєкту — Kaunas 2022, у Львові його партнером є Інститут стратегії культури. Упродовж квітня – червня 2021 року в місті тривали дві мистецькі резиденції, що завершилися презентаціями арт-проєктів, фінальна ж виставка усіх мистецьких творів у межах MoFu відбудеться 2022 року в приміщенні головної пошти литовського міста Каунас.

Кожна зі львівських резиденцій була певним чином пов’язана з конкретним місцем: і кам’яниця Галлетів на вулиці Княжій, де працювала художниця Ольга Кузюра, і Будинок профспілок на проспекті Шевченка, який став базою для танцювальних експериментів колективу NUEPIKO, є зразками модерністичної архітектури. Неодмінною в обох проєктах була партисипативна складова — пошукова творча робота із залученням мешканців Львова та місцевих спільнот. У такий спосіб виникає тісний зв’язок між твором мистецтва та місцем і тими значеннями, які йому надають містяни. Такий підхід актуалізує численні пласти значень, працюючи з історією та «привидами» місця, а вони у свою чергу збагачують твір можливостями інтерпретації.

Будинок Профспілок, автор фото Назар Пархомик

У Львові інсталяція Ольги Кузюри і постановка NUEPIKO присутні як site specific проєкти, які працюють із локальними об’єктами у спосіб, що не тільки дозволяє глядачеві побачити ці місця по-новому, а й творить з ними нерозривну єдність свого творення й експонування. Перемістившись у інший контекст (як фінальна виставка MoFu у Каунасі 2022), проєкти стануть частиною ширшого мистецького дискурсу про модернізм у Східній Європі.

Site specificity — це експериментальний підхід до мистецької практики, який виник із пошуків мінімалізму у 1970-ті у північноамериканському контексті. Він наголошує на процесі обміну між твором мистецтва та місцем, в якому він експонується та був створений, а саме місце (у географічному, історичному, дискурсивному сенсах) визначає і активізує його потенційні значення.

Кожен із арт-проєктів по-своєму актуалізував тему крихкості (матеріалів, довіри, людського життя), ненадійності (пам’яті) й ефемерності. Матеріальне і примарне, присутність і відсутність мерехтіли у роботах, інтригуючи глядачів та запрошуючи до звивистих коридорів пошуку значень, спогадів та інтерпретацій.

Кам’яниця Галлетів: ефемерна матеріальність

Підсумком роботи художниці Ольги Кузюри стала інсталяція під назвою «Спільний спогад. Акт пам’ятання», розміщена безпосередньо у приватному помешканні на вулиці Княжій, за згодою власників. На одній із стін у кімнаті авторка розмістила відбитки з паперу у техніці сліпого тиснення. Серед предметів, чиї фантомні силуети залишились на делікатній текстурі паперу, — декоративні решітки, литво, елементи освітлення, вимикачі, замки, ґудзики — оригінальні предмети міжвоєнного періоду, які могли б доповнити помешкання Галлетів. Стіну також обрано невипадково: прообразом інсталяції художниці став мізрах — вид єврейської витинанки, яку розташовували на стіні, зверненої до втраченого дому — Ізраїлю. Свою інсталяцію Ольга розмістила навпроти тієї частини квартири, яка втрачена, адже в післявоєнний період помешкання кілька разів переплановували.

Будинок Галлетів, автор фото Назар Пархомик

Вигляд кінцевої інсталяції, автор фото Назар Пархомик

Виставка тривала лише день, 3 червня. До огляду була доступна лише одна кімната. Особисто побувати на такій події — привілей і особлива нагода. Після виставки залишилося багато цифрових слідів —  якісної фото- та відеодокументації, статей у пресі та персональних відгуків у соцмережах, але короткотривалість експонування певною мірою дублювала й увиразнила плинність та ефемерність, які ніби стали матеріалом всього художнього акту.

Під час роботи над проєктом Ольга Кузюра спілкувалася з дослідниками і дослідницями модернізму, спеціалістами з юдаїки, колекціонер(к)ами та мешканц(к)ами Львова. Крім того, провела уважну роботу з архівними матеріалами із різноманітних колекцій. Інформація, яку вдалося акумулювати мисткині, стала основою для творчого переосмислення у матеріалі та створення її індивідуальної інтерпретації міжвоєнного модернізму Львова 30-40-х років.

За словами художниці, залучення місцевих мешканців стало початком відкритої дискусії. Ольга віднаходила мешканців найчастіше саме модерністичної забудови, проводила інтерв’ю та залучала до підбору матеріальних артефактів. Спілкувалася з ними індивідуально, іноді зі часовими проміжками, адже значна частина учасників була поважного віку, інколи онлайн, зважаючи на карантинні обмеження. Результатом діалогу завжди був отриманий для зняття відбитку предмет. Орієнтуючись на припущення мешканців, художниця відтворювала втрачені мотиви, деталі квартири та решти будинку й поєднувала їх із відбитками з предметів помешкання на Княжій 16, що мають особливе значення для власників. Асоціативний ряд, що сформувався завдяки партисипативній складовій проєкту, відображає зміни в часі форм людського світостосунку та розвитку культури пам’яті.

Ольга Кузюра в процесі роботи, автор фото Назар Пархомик

Техніка сліпого тиснення, в якій працює Ольга Кузюра, нагадує принцип деревориту чи лінориту. Не використовуючи барвників, художниця знімає відбитки поверхонь за допомогою спеціальних засобів. У такий спосіб нашарування пилу, сажі чи навіть сліди пальців власників, які могли користуватися цими предметами, перетворюються на колір.

Для Ольги, за її словами, цінно й цікаво знаходити особливий автограф автора речі — його підпис чи дату створення. Це дозволяє додати ще один вимір для осмислення, адже у предметів були не лише власники й користувачі, а й виробники, творці. Як наголошує художниця, це важливий пласт нашої історії, який залишається німим, анонімним, вирваним. Матеріальна ж культура має свою цінність, і її вивчення та присвоєння дозволяє символічно «впорядкувати» почуття й розуміння локальної історії. З таких фрагментів маємо складати свою ідентичність («ми»), усвідомлюючи, що ця матеріальна спадщина є також частиною індивідуальних історій.

Будинок профспілок: ефемерна присутність

Site specific проєкти стали характерними для роботи хореографів-постмодерністів у 1960-70-х роках. Серед перших з ідеями винести роботу за межі театральної сцени й активізувати потенціал природного ландшафту, міського простору чи архітектури працювали американка Тріша Браун та німкеня Піна Бауш.

У фокусі проєкту танцювального колективу NUEPIKO з Каунаса — це Маріус Пініґіс, Андріус Стакеле та Адріан Карло Біб’яно — було творче осмислення простору Будинку профспілок у Львові через практики сучасного танцю.

Принципи роботи NUEPIKO — командна робота, партнерство, відкритість, різноманітність. Танцівники наголошують на горизонталях всередині групи, відмові від позиції головного хореографа з необмеженою владою та акценту на віртуозності, цінності внеску кожного. До роботи з об’єктом митці залучили місцевих танцівниць: Юлію Скибу, Віту Васьків та Христину Скорубську.

«Важливо дати місцевим митцям і мисткиням можливість почути і подумати про їхню власну історію, якої вони, можливо, раніше не знали або не мали часу поцікавитися. Наша спільна робота створює нагоду увиразнити, підсвітити її,» — каже Маріус Пініґіс, співзасновник NUEPIKO, танцівник, дослідник руху.

Це перша робота NUEPIKO після карантину спільно із танцівницями, котрих вони ніколи раніше не бачили.

«Коли ти в новому просторі, з людьми, яких зовсім не знаєш, це хороший спосіб через простір та взаємодію відновити зв’язок з архітектурою власного тіла, із зовнішнім світом, чіткіше відчути свою власну вісь, — зазначає Маріус. — Як хореографа мене цікавить концептуальна робота з архітектурою: як тіло стає її частиною, як вона впливає на тіло та його сприйняття».

Виступ NUEPIKO, автор фото Назар Пархомик

За словами литовського танцівника, арт-проєкти також дають можливість звернути увагу містян на локальну культурну спадщину,  наприклад, на інтер’єри модерністської архітектури, яку часто сприймають лише як зовнішню форму, тоді як безліч деталей можуть міститися саме всередині. На думку учасників NUEPIKO, дивовижним також є той факт, що у східноєвропейських країнах модернізм ніби випереджав свій час, сучасники його не сприйняли, бо він дуже різнився від того, що було «до того», був надто футуристичним. Львів і Каунас подібні тим, що зберегли цю архітектурну спадщину під час Другої світової війни — і нині  мешканці мають можливість «наздогнати» модернізм, адже тепер зрозуміло те, що не було таким сто років тому.

Три фінальні покази танцювального перформансу від NUEPIKO відбулися 12 червня і зібрали близько 100 глядачів.

На початку вистави танцівники і танцівниці експериментують з різною динамікою та напрямками ходи площею перед Будинком. Індивідуально, у дуетах та в ширшій групі вони йдуть я біжать, падають та підводяться, вплітаючись у повсякденну рухову реальність пообіднього міста, що її творять прогулянки пар та матусь із візочками, їзда велокур’єрів, біг дітей і  метушня переляканих голубів. Присутність «навмисного руху» ніби згущує, оприявнює взаємовпливи і взаємозв’язки між всіма учасниками цієї реальності. Усередині будівлі група стає провідником для глядачів, пропонує їм маршрут з першого на сьомий — і знову на перший поверх. Танцівники слідують за структурою будівлі й ритмами архітектури (сходові марші та клітки, поверхи, решітки, вікна), наслідують її через мінімалістичні цикли й повтори. Для того, щоб побачити дію, глядачам потрібно міцно триматись за поручні та витягувати шиї за поглядом угору чи додолу, де вона відбувається, відтак мобілізуючи і власні тіла.

Постановку супроводжує оригінальний саундтрек (авторства Андріуса Стакеле), що складається із різноманітних звуків, записаних у будівлі впродовж роботи над резиденцією: звучання нового ліфта, скреготу перил і сходів, котельні, ехо голосів працівників та відвідувачів, перехожих знадвору.

За словами танцівників, їх зацікавив простір у центрі Будинку, який залишився порожнім, коли старий ліфт замінили на сучасніший, та ідея, закладена архітектором Будинку — Фердинандом Каслером: перший поверх його будівель найтемніший, а останній заливає світло. Відтак ідея руху вгору та вниз стала центральною у праці над проєктом.

«У цьому краса танцю, — каже Маріус Пініґіс. — Через нього можна «вИкликати привидів» — говорити про спадщину та історію, втілити те, чого більше немає».

Історично Каунас — столиця сучасного танцю Литви, тому культурне середовище міста було відкрите до ідеї реактуалізації модернізму не лише через візуальні мистецтва, а й через мистецтво руху. Водночас із приверненням уваги до архітектурної спадщини танцювальні проєкти створили нагоду митцям стати ближчими до своїх потенційних аудиторій, які зазвичай обирають театр або кіно. Резиденція NUEPIKO в межах MoFu стала гарною можливістю зробити мистецтво сучасного танцю більш видимим та зрозумілим і для львів’ян.

Розвиток модернізму як мистецького напряму у Східній Європі зупинила Друга світова війна. Драматичне повоєнне конструювання історії та наративу історії мистецтва зокрема витіснило його на марґінеси. Та всяка система присутності, що зазнає жорстокої анігіляції, приречена на циклічні примарні п(р)ояви у майбутньому — як привид. Таким проявам характерне створення особливої атмосфери. Проєкти в рамках MoFu у Львові взяли на себе роль провідників у цьому процесі комунікації із «тим, чого більше немає» та зшивання строкатої тканини явного і неявного. Для цього використано дуже відповідні медіа — відбитки на папері, вразливість якого болісно нагадує про крихкість спогаду, безпеки і життя взагалі, та мистецтво тілесного руху, яке у своїй ефемерності опирається лише на присутність, пам’ять та емпатію.

Коментарі



спецтеми