Про непочуті голоси

А. Сафаргалін, Подруги. Олія, 1966 р.

Зустріч із власним минулим не завжди буває ностальгійною чи сентиментальною, особливо коли віч-на-віч зустрічаєшся з проявами інтелектуального якщо не убозства, то бідності.

Коли я погоджувалась на співпрацю з проєктом «Екземпляри ХХ», мені здавалось, що найцікавішим щодо часопису «Образотворче мистецтво» буде проаналізувати статті моїх викладачів. З 1986 по 1990 й я навчалась на факультеті теорії та історії мистецтва Київського державного художнього інституту, отже, обмежила й часові рамки огляду від часу до заснування до 1991-го. Хоча ця дата виявилась важливою ще й тому, що часопис не міг не змінитись, коли змінилася країна, в якій він виходив.

 Добре пам`ятаю, як жваво ми, студенти, обговорювали, хто з викладачів публікується у «ОМ», а хто ні, бо друк матеріалів у профільному часописі був ознакою не так роботи у Спілці художників, як підтвердженням, що саме так і живуть повноцінні мистецтвознавці. Яка вже там була тематика, якого розміру стаття, чи є репродукції – не настільки важливо, головне друкуватись. Те, що там обов`язково будуть ритуальні фрази «про роль і значення», а також розлогі цитати з партійних документів, ніким не підважувалось: їх сприймали чимось на кшталт «паролі-явки», які проговорювали/ писали майже автоматично, і так само навчено їх оминали й читачі. Це стосувалось усієї преси, не лише т.зв. «профільної», тож читання підтекстів і контексту було майже автоматичною навичкою.

Коли я почала передивлятися скани екземплярів часопису, надані для роботи Катериною Лебедєвою (оцифровані примірники можна погортати на сайті «Бібліотеки українського мистецтва») – не могла стримати здивування, адже десятиліттями основний текстуальний масив «Мистецтва» і «Образотворчого мистецтва» (назва змінювалась, засновники і утримувачі залишались) складався саме з таких ритуальних навіть не фраз – цілих  абзаців. Мистецтвознавчий опис, формальний аналіз, судження, порівняння, інтерпретація – все те, що складало суть викладацької роботи, за що ми любили наших викладачів, чому вони навчали на семінарах, у курсових і дипломних роботах, на іспитах, що й було суттю навчання – мислити і викладати думки, не стосувалось цього часопису. Майже взагалі.

У цих статтях не було знайомої інтонації, невиразно розпливчасто формулювалась думка, лише у деяких абзацах проступали знайомі слова, вирази, аналітичні висновки.

Якщо у 30-х і 50-х роках це ще можна пояснити особливостями видання, що був здебільшого агітатором і пропагандистом, подаючи зразки партійного, тобто апріорі репресивного ставлення до художнього процесу, був такою собі підказкою, як ставитись до тих чи тих явищ, то у 60-80-х жорсткі, імперативні ідеологеми поступово витіснялись тим, що можна назвати «окремими проявами арт-критики».

Бо ж лише «партійна критика» щодо творів (і стильової позиції) художників була тоді нормою, а мистецтвознавці – їх не мислили як критиків, адже для «друкованого органу Спілки художників» були вони лише виконавцями певного замовлення. Як Худфонд УРСР роздавав замовлення художникам, так і часопис – мистецтвознавцям.

Однак у цю логічну схему поступово вносились корективи.

Про це свідчить передусім робота з візуальним матеріалом. Не в сенсі поліграфічної якості часопису – вона покращувалась (це видно навіть зі сканів), однак не лише у використані іншого паперу, збільшенні розміру і обсягу, чіткості друку.

По-перше, часопис ставав складнішим за побудовою: верстальна сітка, розмір зображень, кількість ілюстративного матеріалу, політика розміщення зображень на обкладинках – у 60-х роках було відвойоване право уміщати не лише ідеологічно-витримані твори з зображенням «вождів революції і війни». За рік мали умістити принаймні один раз обов`язково, але інші обкладинки підбирали вже з іншого принципу. Обкладинки мусили нести «світлий образ», і це були зазвичай молоді люди або й діти. На жнивах, біля доменних печей, на висотному будівництві чи саджаючи деревце біля новобудови, на сцені чи в спортивному залі – обкладинки «ОМ» переконували читачів, що молоде і сучасне численно переважає. Що вбрання з національними ознаками, навіть якщо воно – сценічне чи сільське, може бути модним, стильним. «Плакатність» жіночого костюму, звісно, була деяким заграванням з «курсом партії на народність», що змінився десь приблизно у другій половині 70-х, коли і на обкладинках, і у відборі матеріалу дедалі частіше почала з`являтись військова тема. «Народність» була заміщена «спогадами про велику війну», і у 80-х мілітарні мотиви знову почали відтіснятись темами «краси праці й молодості», щоб на початку 90-х на обкладинках зазвучали і «дзвони Чорнобиля», і «жіноча краса у сецесійних образах львів`ян», і фрагменти закарпатських килимів, і навіть фрагменти ікон.

Обкладинка журналу “Мистецтво”, січень-лютий 1968 р.

Ймовірно, оця боротьба за візуалізацію йшла і в редакційних колегіях, щоб усе ж таки обрані обкладинки так чи так, але «затверджували наверху». Підозрюю, що від того, яку обкладинку затвердять, відповідно підбиралися статті й редагувались не лише зображення, а й окремі абзаци, вирази, словосполучення. Можливо, якщо б вчасно записати спогади про те, «як верстався номер», наприклад, художників чи більдредакторів у ті ж 90-ті, тобто у докомп`ютерну епоху, ми дізналися б чимало історій про переписування і переробки, про правки і заміни, які не є повноцінною цензурою, але підказують, як змінювалась атмосфера часу. Як поволі розходились одні риторичні лещата і проступали інші принципи.

Чи справді інші?

А ось для того, щоб це зрозуміти, потрібно провести повноцінний порівняльний аналіз стилістичних зворотів і риторичних фігур у різних статтях «Образотворчого мистецтва», наприклад, 60-х, 80-х і 2000-х. Вправа на те, як далеко ми всі відійшли від мовно-імперативних практик ХХ ст. – радше для філологів. Однак якщо зроблено перший проєкт «Екземпляри ХХ», то є шанс, що будуть підняті й другий, і третій шари у вивченні мистецтвознавчої рецепції українського мистецтва ХХ століття.

Погляд через десятиліття на практику часопису показав, що досвід лекторства як живої розмови зі студентами виявився важливішим, ніж досвід писання статей у «ОМ». Наше неформальне спілкування в аудиторіях було все ж таки не таким цензурованим, як в офіційному органі Спілки письменників.

«ОМ» може слугувати хорошим дзеркалом офіційної версії українського мистецтва, однак практики одеського нонконформізму, київського андеграунду, підпільної академії Звіринського, широкого спекру  графічних практик – все це ігнорувалося й цензурувалось тією мірою, як і риторичничні практики моїх вчителів.

Обкладинка журналу “Мистецтво”, липень-серпень 1967 р.

А. Петрицький, “Не сад – вулиця Києва”, Олія, 1961 р. Із журналу “Мистецтво”, липень-серпень 1969 р.

«Екземпляри ХХ. Літературно-мистецька періодика ХХ століття» – це проєкт, спрямований на вивчення знакових періодичних видань про літературу і мистецтво xx століття, які виходили на території україни або створювались українцями діаспори. Проєкт реалізується культурно-видавничим медіа «Читомо» за підтримки УКФ.

На сайті «Читомо» підготовлені 12 науково-популярних досліджень про знакові українські часописи, які були експериментальними, інноваційними у свій час, фіксували культурний ландшафт, спричиняли дискусії. Літературно-художні видання розглядаються як синергетичне явище на межі різних видів мистецтв, як приклади об’єднання митців, літераторів, художників для спільного творення культурного продукту.

Коментарі



спецтеми