«Про булку в часи батона»

Василь Єрмілов. "Булка". 1914

Ще у 2012 році у Москві вийшло друком ошатне видання Олександра Парніса [1] про Василя Єрмілова – легендарного харків’янина, одного з найавторитетніших учасників українського культурного життя 1910-1930 років. Однак досі ця книга залишалася непоміченою в українському культурному просторі. Дослідження Парніса важливе і визначне тим, що об’єктивно підкреслює витоки творчості Василя Єрмілова та репрезентує його як унікального митця світового рівня, з особливим мисленням та внутрішньою свободою.

Книга-альбом відкривається знаменитою фотографією: Василь Єрмілов стоїть на тлі плакату власного авторства з рекламним гаслом “Читайте книжки Валеріяна Поліщука” (1926). Жіночу постать із книгою в руках, котра є центральним образом плакату, Єрмілов “малював” зі своєї першої дружини Лідії Третьякової. На час створення рекламного плакату Третьякова вже мешкала у США, а сам плакат композиційно нагадував ранню картину Майстра “Дама з віялом”. ОЛЕСЯ ОМЕЛЬЧУК, гортаючи сторінки видання, привідкриває завісу захопливого світу експериментатора та розповідає про цікаві факти з життя художника.

Актуальний. Історія з ліжком.

Кілька місяців тому світовою арт-новиною став продаж за кілька мільйонів доларів інсталяції Трейсі Емін “Моє ліжко”. У тих, хто вивчав український культурний процес 1920-х років, ця подія не могла не викликати аналогії з іншим, не менш сенсаційним арт-об’єктом, хоча й не коштував він зовсім нічого і був придуманий багато років тому в умовах радянського режиму. Йдеться про “кроваті для спарування”, тобто про пов’язану з іменами Поліщука та Єрмілова історію, що стала невід’ємним міфом радянського і навіть пострадянського культурного життя.

Все почалося з того, що Валер’ян Поліщук у своєму “Мистецькому вінегреті” (журнал “Авангард”, 1929, № 3) заявив про те, що художник Єрмілов розробляє “дешевий, зручний і красивий верстат-ліжко для виконання <…> життєдайних функцій людського організму. В цій роботі допомагає нашому художнику своїми порадами його дружина”. А насамкінець до цієї інформації ще й додав речення-гасло: “Хай живе прилюдний поцілунок в голу жіночу грудь”.

Пізніше, у 1960-х, Єрмілов і сам любив переповідати вигадану Поліщуком історію та стверджувати, що завдяки їй він став надзвичайно популярним серед жіноцтва. Втім, це буде пізніше. А наприкінці 1920-х зміст журналу “Авангард” спричинив ідеологічний скандал, після якого Єрмілова та Поліщука змушували до каяття, а мистецько-літературна група “Авангард” під тиском оголосила про саморозпуск. І Єрмілов, і Поліщук повелися у тій історії надзвичайно гідно: Поліщук весь удар від скандалу прийняв на себе, а Єрмілов, попри вимоги органів НКВС відректися від заарештованого Поліщука, не зробив цього і підтримував стосунки з дочкою письменника Люциною.

Публікуючи вигадку про ліжко для coitusу, Поліщук, звісно, іронічно жартував, хоча й не виключено, – із розрахунком на рекламний епатаж. Утім, його жарт був цілком у дусі епохи. З одного боку, актуальними для радянських 1920-х були дискусії про подружні стосунки, гігієну та “новий” побут, а з іншого, – ідеї конструювання, планування, механізації.

Василь Єрмілов позує на фоні рекламного плакату (фото з видання Олександра Парніса про творчість Єрмілова).

Василь Єрмілов позує на фоні рекламного плакату (фото з видання Олександра Парніса про творчість Єрмілова).

 

Консервативний. Історія з квартирою.
Усе життя Василь Єрмілов прожив у Харкові, в одному будинку без зручностей. Це була мансарда-горище, переобладнана під квартиру з майстернею. Усе у ній – шафи, столи, а також поштова скринька на вулиці – було зроблене його руками. Так само, як і фарби, лаки, рами для картин. За спогадами В.Платонова, художник користувався саморобними етюдниками, а особливо пишався старомодною парасолькою “часів Ренуара” – з мотузяними розтяжками та мідними наконечниками (“колышками”).

Стіни Єрміловської квартири прикрашали зроблені ним розписи, і, за висловом Сухомлинова, у квартирі майстра панувала естетика конструктивізму. Сам Василь Єрмілов писав: “Дім Чорного, власника портланд-цементних заводів <…>, повинен увійти в історію. Там жили Синякови, Петніков, я (Хлєбніков у мене), Косарев, Міщенко, Туркельтауб та ін. Період 1918-1919 років був дуже цікавим і неповторним. Катруся Неймаєр жила навпроти”.

Побутовий мінімалізм Єрмілова не визначався лише фінансовою ситуацією, типовою для радянського митця, який у 1920-х міг отримувати високі гонорари, а пізніше, будучи виключеним зі Спілки художників, рахував кожну копійку. Єрмілова вабила простота, строгість, чіткість, він зумів мінімалізм і лаконізм перетворити на свою візитну картку.

На відміну від свого друга Хлєбнікова, який жодного значення не надавав зовнішньому вигляду чи комфорту, Єрмілов, за спогадами близьких, завжди був охайно, навіть “з голочки” вдягнутий, та любив порядок.

Одначе постійність натури Василя Єрмілова відображалася не тільки у незмінному місці проживанні чи любові до старомодної парасольки. Його особливий консерватизм виражався у глибокій шанобливості до спадку великих митців та вимогливому ставленні до власного професійного рівня. Недарма він повертав у ХХ століття цінність ремесла – добротності, міцності, працелюбності, уміння творити руками, уміння цінувати. Він часто вживав слово “рукомесло”, оскільки вважав, що кожен художник повинен вміти працювати з молотком, ножицями для різки металу, свердлами, рубанком. За переказами С.Косенкова, Василь Єрмілов говорив про те, що “потрібно відчувати свій час, але не йти у ногу з ним, не попадати в загальний стандарт, слід бути вищим за нього”. Саме такий консерватизм був притаманний художнику Єрмілову, що й допомогло йому утвердити і зберегти себе самого у світі мистецтва.

Богемний. Історія з булкою.
Крім Харкова, у житті Єрмілова особливим містом стала Москва. Після харківських художньо-ремісницької майстерні та художньої школи, він навчався у Московському училищі живопису, скульптури та зодчества, працював у майстернях відомих художників, познайомився з багатьма письменниками та художниками. Найбільшим російським другом Василя Єрмілова став Велимир Хлєбніков. Їхні стосунки складають окремий розділ багатолітніх наукових розшуків Олександра Парніса.

Хлєбніков якийсь час жив у квартирі Єрмілова, а 1920 року Єрмілов у Харкові видав літографічним способом поему Хлєбнікова “Ладомир”. Також зберігся робочий макет пам’ятника Хлєбнікову, виготовлений харківським митцем (1964-1965).

Варто згадати, що Єрмілов мріяв видати “Вінок Хлєбнікову” (цей проект лишився нереалізованим). Видання на честь російського поета, за висловом Єрмілова, мало стати “живим і трепетним Хлєбніковим”, а також сказати “про те тепло, яке він отримав на Україні”. Справді, роль України у житті поета була надзвичайно великою, і символічним є те, що поет Борис Слуцький у 1960-х роках розшукав у дворі Харківського університету кам’яну бабу та добився, аби її перевезли в Москву та встановили на могилі Хлєбнікова (у доробку Хлєбнікова є поема “Кам’яна баба”). Сам же Єрмілов вважав ідею з кам’яною бабою не надто вдалою, адже Хлебніков, на його думку, був людиною сучасної, а не минулої епохи, тому й пам’ятник мав бути сучасним.

"Дама з віялом". 1913-1914 рр.

“Дама з віялом”. 1913-1914 рр.

“Дама з віялом”. 1913-1914 рр.У листах Єрмілова до Олександра Парніса наведено кумедний епізод. Як розповідав Єрмілову Хлєбніков, одного разу, десь 1916-17 рр., він йшов “із французькою булкою в руках і зустрів командира роти (якому за уставом він мусів віддати честь), – він віддав честь булкою, після чого його відпустили як несповна розуму”. Потім, коли його вдруге 1919 року мобілізували, він сказав, що є божевільним, тому його відправили на Сабурову дачу (Харків), звідки його забрали Василь Єрмілов та Марія Синякова.

Дивний збіг: хлєбніковський епізод із булкою відсилає до ранньої картини Єрмілова “Булка” (1914). Цю картину Єрмілов виділяв у своїй творчості, вважаючи її однією з найвдаліших. Мистецтвознавець Борис Лобановський зазначив, що “Булка” Єрмілова випадає зі світового контексту 1920-х років. Хоча, зазначає дослідник, Дюшан уже вводив “готові об’єкти” у “творчий простір”, єрміловська “Булка” – це “предмет”, який вирізняється “відкритістю, простосердістю та відсутністю епатуючого наміру”.Картина “Булка” дуже конкретно та дуже символічно кореспондує і з сучасними “предметами”. “Булка” Єрмілова та Золотий Батон, знайдений у Межигір’ї Януковича, – це ще одна типологічна модель, що репрезентує тенденції двох культурних епох. Не йдеться, звісно, про опозицію “золота доба” минулого у сенсі високої духовності та “золота доба” сучасного у буквальному, “приземленому” сенсі слова, хоча ціннісні протиставлення так само важливі. Йдеться насамперед про тенденції часу, про зміну контекстів функціонування аналогічних чи типологічно подібних арт-об’єктів, про зміну самого уявлення про просторові параметри мистецтва. На тлі швидкозмінних мистецьких “брендів” творчість Єрмілова стає посланням професійної відповідальності та “не епатуючого” експерименту.

Звернімо увагу на “ювілейну” рамку: “Булка” Василя Єрмілова датується 1914 роком, а Золотий Батон з Межигір’я, що став символом несмаку та збоченої захланності, здобув славу рівно через сто років.

Зачарований. Історія з Пікассо.
1963 року до свого учня Платонова Єрмілов написав: “У 1912 році я був очарований Пікассо і донині перебуваю під його шармом”. Єрмілов прекрасно орієнтувався у творчості багатьох майстрів і культур, читав і діставав найрізноманітніші книги про світове мистецтво, але завжди виділяв Пікассо. Ймовірно, картина “Дама з віялом” (1913-1914) була написана під враженням від роботи іспанського митця “Жінка з віялом” (1908), а мотиви Пікассо у Хлєбнікова, як зазначає Олександр Парніс, інспіровані розмовами з художником Єрміловим. Невипадково поет Борис Слуцький у вірші “Харківський Йов” назвав Єрмілова “Українським Пікассо”.

Зачарованість митця вилилася у грандіозний творчий проект. Він задумав і почав роботу над монументальним “Пам’ятником-музеєм Пабло Пікассо”. У листі 1967 року до Віктора Сухомлинова Єрмілов повідомляє, що майже завершено макет і креслення проекту, тож тепер головне – пустити його в життя. Запитання про те, чи вірив майстер у можливість реалізації такого проекту в СРСР, залишається відкритим.

Космополітичний. Історія з кар’єрою.

Заслуги Єрмілова перед радянським мистецтвом не врятували його від переслідувань: 1948 року його виключили зі Спілки художників України за космополітизм. Це була т.зв. “єврейська стаття”, але для того, аби приховати антисемітську суть кампанії, зазначає Дмитро Горбачов, кожен десятий мусив бути слов’янином. Попри все, майстер до кінця життя зберіг життєлюбність і працездатність.

Єрмілов ставив себе в один ряд із Маяковським, Асеєвим та іншими “солдатами революції”. Частина його робіт мала “виробничий” та агітаційний характер, містила гасла “ленінської” епохи, а частина ніяк не підпадала під політико-ідеологічні параметри.

1960 року Єрмілова відновили у Союзі Художників, і відтоді його ім’я, хоч і скупо, почало з’являтися на сторінках різних видань. 1963 року Єрмілов знову почав викладати в Харківському художньому інституті, пропрацювавши, щоправда, один рік.

1962-го року відбулася перша і остання персональна виставка майстра, приурочена 50-річчю його діяльності. Каталог виставки, складений Єрміловим, був чисельнішим, ніж кількість виставлених робіт, – праці раннього періоду митець не презентував. Прикметною є виготовлена Єрміловим обкладинка каталогу, на якій українською мовою значилося ім’я-прізвище митця та декоративний український орнамент. У подібній стилістиці було розмальовано стіни у його квартирі та виконано розписи агітпоїзду “Червона Україна” (1921), вагони якого нагадували, за висловом Бориса Косарева, стародавні весільні українські скрині. В дусі старовинного українського живопису і гравюри були виконані розписи Центрального гарнізонного клубу у Харкові (1920).

«На пляжі. Вечір», 1935 р.

«На пляжі. Вечір», 1935 р.

Український. Історія з конваліями.

За свідченнями В.Платонова, для Василя Єрмілова дорогою була Україна з її народним мистецтвом. “Він щиро захоплювався виступами ансамблю Вірського, які міг дивитися годинами”, – писав учень Майстра.

У 1920-х роках Єрмілов тісно співпрацював із українським фотографом Даном Сотником і письменником Валер’яном Поліщуком, оформив десятки обкладинок журналів (“Нове мистецтво”, “Авангард”, “Мистецькі матеріяли авангарду”, “Радянський театр”, ін.) та книг українських авторів.

Розповідь про атмосферу, в якій працював Василь Єрмілов, була б неповною не лише без згадок про таких відомих українських митців, як М. Міщенко, Б. Косарев, О. Хвостенко-Хвостов, Б. Кратко, а й без згадки про малознаних широкому загалові Катерини Неймаєр та сестер Синякових.

Серед імен, які для “широкого” читача відкриває книга Олександра Парніса, – Катерина Неймаєр. Харківська поетка, якою свого часу захоплювалися і Хлєбніков, і Єрмілов (про російського поета вона написала цікаві спогади). Єрмілову не лише належить портрет Катерини Неймаєр. 1920 року він виступив оформлювачем і видавцем книги її віршів. У її спогадах є зворушливий момент про те, як при раптовій зустрічі Василь Єрмілов кудись вийшов і незабаром повернувся з великим букетом конвалій.

Лист Єрмілова до Неймаєр містить такі-от українські сентименти: “Час був цікавий, і він добре й вірно описаний у Еренбурга, у книзі „Люди, роки, життя” (можливо, неточно). У Києві він був професором художнього інституту. Гарно співав українських пісень. Відчуваю з Вашого листа, що Україна для вас сповнена чарівливості. Ще Репін писав у книзі “Далеке близьке” п<ро> український народ, що він ніжний, гарний, що природа та пісні українські дуже мелодійні” (лист від 1966 року).

П’ятеро сестер Синякових (шоста померла дитиною), купецькі доньки, були господинями маєтку у селі Красна Поляна під Харковом, вирізнялися красою та артистичною натурою. Їхнє помістя стало легендарним місцем зустрічі української та російської богеми. У маєтку сестер Синякових гостювали Борис Пастернак, Борис Косарев, Василь Єрмілов, Велимир Хлєбніков, котрий присвятив їм свою поему “Синие оковы”. Чи не найвідоміша серед усіх, – художниця Марія Синякова, якій належать портрети Хлебнікова, Пастернака, Петнікова, а також ілюстрації до поетичних збірників харківського співтовариства “Лірень” та драми Хлєбнікова “Тринадцять у повітрі”. Єрмілов високо цінував її картини. Перша виставка Марії Синякової була організована у Києві 1969 року Олександром Парнісом та Дмитром Горбачовим, і саме тоді її ім’я увійшо в історію російського та українського авангарду.

 

Василь Єрмілов. Катерина Неймаєр. 1919 р.

Василь Єрмілов. Катерина Неймаєр. 1919 р.


Футуризм. Кубофутуризм. Коструктивізм. Мистецтво виробниче, масове, пролетарське, пропагандистське, комуністичне. Кубізм. Неопримітивізм. Предтеча мінімалізму й концептуалізму. Дизайнер меблів і предметів побуту, оформлювач агітаційних стендів, настінних розписів, книжкових обкладинок і театральних вистав, автор ескізів для театральних костюмів, малюнків на тканині з поєднанням народних і виробничих елементів, розробник збірних кіосків, трибун, фургонів, марок, зрештою – автор “особистого” шрифту, відомого сьогодні як “єрміловський”. Все це – про Василя Єрмілова, який експериментував, поєднуючи різні матеріали, фактури, прийоми і види мистецтва (кіно, фотографія, колаж). Одним словом, неможливо перелічити впливи різних мистецьких напрямів і стилів, які проглядаються у творчості майстра, аби зрештою залишитися впливами. Незалежність і самодостатність були властиві Єрмілову і як людині, і як митцеві. Він вірив своєму мистецькому чуттю, вірив у свою майбутню славу. І вважав, що талант – ніщо, головне – праця.

1. Василий Дмитревич Ермилов.1894-1968.Материалы к творческой биографии: статьи, письма, дневники, воспоминания, каталог произведений / сост. А.Парнис. – М.: Галерея «Проун», 2012. – 536 с

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення практики рівності проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності іншування історія історія мистецтва