Пофарбоване пташеня: як виживали діти під час Голокосту

Кадр з фільму "Пофарбоване пташеня"

В українському прокаті триває показ тригодинного фільму «Пофарбоване пташеня» Вацлава Мархоула — історія виживання під час Голокосту єврейського хлопчика Йоська.

Деякі сцени стрічки можуть видатися надто фантастичними. Хіба справді могло статися щось подібне? Вцілілі під час Голокосту, оповідаючи про пережите, часто порівнювали життя з кінематографом, таким нереальними інколи видавалися їхні історії навіть для них самих. Виживання – це надзвичайний збіг обставин. «Усе виглядало, як у кіно» — читаємо у свідченні сестер Риви та Ципи Шпарбергів із волинського містечка Олександрія, записаному по завершенню Другої світової[1]. І нині, зустрічаючись із тими, кому вдалося вижити, чуємо оповіді, що нагадують сценарії до ігрового кіно.

Це надзвичайно жорстока стрічка, переповнена сценами екстремального насильства. Його жертви — люди й тварини. Його винуватці — люди й тварини. Сам Йоська, переслідуваний і щоразу вимушений дивитися в очі смерті, з часом, аби вижити, теж вдається до насильства щодо інших.

Стрічка Мархоула жорстока настільки, наскільки жорстоким був сам Голокост. Одна зі сцен: німецькі вартові, як у тирі, розстрілюють утікачів з ешелону, що прямує до табору смерті. Місцеві селяни стягують одяг та взуття з тіл, серед яких є й живі. Йоська принагідно привласнює черевики хлопчика, який на його очах конає від поранення. Кого той бачить перед смертю? Ще одного мародера, а не такого ж єврейського хлопчика, як сам. Суцільна «сіра зона», у якій, за словами Прімо Леві, «слово «свої» не мало чітких кордонів»[2].

«Пофарбоване пташеня» знято за мотивами однойменного роману Єжі Косинського, уродженого Йозефа Левенкопфа, який у дитинстві пережив Голокост в окупованій Польщі. Тому зрозуміло, що при написанні роману він використав деякі автобіографічні сюжети. Проте в стрічці не йдеться конкретно про Польщу. Згадані в ній імена — на кшталт Марта чи Ольга — насправді могли носити мешканці величезного регіону між Балтійським і Чорним морями. Штучна міжслов’янська мова, якою вони спілкуються, зрозуміла однаково й полякам, і чехам, і білорусам, й українцям.

Місцеві селяни живуть ніби поза простором і часом. Якби в кадрі періодично не з’являлися німецькі військові, радянські партизани, козаки-колаборанти або червоноармійці, важко було б зрозуміти, що йдеться про події Другої світової. Пейзажі навколо — типово постапокаліптичні. Деякі сцени нагадують похмуре середньовіччя із «Сьомої печатки» Бергмана. Наприклад, коли тіла померлих від висипного тифу — своєрідної чуми часів Другої світової — спалюють на вогнищі. «Полювання на євреїв» нічим не відрізняється від «полювання на відьом»: в одному селі Йоська готові лінчувати, звинувативши в зуроченні худоби, отруєнні води, зв’язках із дияволом.

Кадр з фільму “Пофарбоване пташеня”

Джошуа Трахтенберг своє дослідження середньовічних уявлень про євреїв як суцільних чаклунів, отруювачів чи слуг диявола завершив песимістичною ремаркою щодо антисемітизму в сучасному світі: «Досі, усе ще — «диявольське поріддя»[3]. Хай ця теза і звучить занадто безапеляційно, проте відголоски уявлень про зв’язки євреїв із нечистою силою етнографи фіксували ще зовсім недавно, у ХХ столітті[4]. Та й навіть у цьому світі антисемітських забобонів поведінка оточення, за словами Франка Гольчевського, «не піддається однозначній класифікації»[5]. Інколи допомогу надавали ті, від кого її можна найменше сподіватися, і навпаки. До Йоська зустрічні ставляться по-різному: агресивно, підозріло, байдуже чи з готовністю допомогти. У будь-якому випадку вижити під час Голокосту без допомоги сторонніх неможливо. Тому він змушений щоразу на неї покладатися. Але й ці сторонні зацікавлені в Йоську не менше, часто з досить прагматичних мотивів. Селянські господарства потребували помічників — хтось мав випасати худобу або няньчити менших дітей. Використання дитячої праці — норма для тих часів. Тимоті Снайдер влучно зазначає: «Сотні єврейських дітей, можливо, навіть кілька тисяч, вижили, бо селянам були потрібні робочі руки»[6]. Йоська — один із тих, про кого йдеться Снайдеру. У стрічці він прислужує знахарці, носить мішки з борошном, варить самогонку, плете снасті для риболовлі. Так само як врятувати, видати єврея теж могли з прагматичних мотивів. Селянин (у романі — сільський війт) видає Йоська німецьким військовим за вказівкою радянського партизанського командира: мовляв, усе село можуть знищити за переховування єврея й партизани втратять свою базу.

***

Кожна історія порятунку — унікальна. І всі вони водночас чимось схожі.

Вінниця. Травень 2019-го. Розмовляємо з Єлизаветою Вінер.

Вона народилась у містечку Нова Прилука за кількадесят кілометрів від обласного центру. У липні 1942-го мама вивела її, 12-річну дівчинку, з гетто, коли дізналася про плановане масове вбивство: «І ви знаєте, вона мене до цього яру довела й замість того, щоби поцілувати, попрощатися зі мною — я не хотіла йти — вона мене вдарила по обличчю. І я заплакала та пішла»[7].

Єлизавета єдина зі всієї сім’ї вижила під час Голокосту.

Її пережиття дещо суголосні до історії Йоська. На своєму шляху вона зустрічала різних людей і її доля залежала від кожної з цих зустрічей.

Після втечі з гетто Єлизавета дісталася до сусідньої Старої Прилуки. Там її взяла за няньку місцева селянка. Раніше ця жінка працювала хатньою робітницею в сім’ї дівчинки. Часи екстремального насильства змінюють соціальні ролі.

Єлизавета чула постріли — зовсім неподалік відбувалося масове вбивство. Його жертвами стали мама, двоє рідних братів, тітка з сім’єю, інші родичі. Незадовго після цього в околицях розпочалися пошуки за євреями, яким вдалося врятуватись. Єлизавету спіймали та видали німцям двоє місцевих поліцейських. Один із них — Кость Чорний. Дівчинка його добре знала — до війни він був колегою та товаришем її батька. Чому часто про місцевих винуватців Голокосту згадують як про гірших від німців? Саме через подібні близькі стосунки з жертвами. Ганна Арендт запевняла, що «деморалізувала не поведінка ворогів, а поведінка друзів»[8].

Єлизавету замкнули до зерносховища, яке тимчасово перетворили на місце утримання спійманих євреїв перед розстрілом. Крім неї тут була Шейндл Голуб. Уночі їй вдалося витягнути кілька цвяхів із гратів на вікні і виштовхати Єлизавету на двір. Напевно, кожен з уцілілих під час Голокосту змушений був робити важкий вибір: «Ви знаєте, я цього не приховую. Може, це моя провина, а може й ні. Все-таки я дитиною була. Але я по-чесному все кажу. Вона мені сказала: «Ти будеш стояти з тієї сторони й поможеш витягнути мене». Але я коли випала — собака загавкав. І я почула німецьку. Я злякалась. І була висока огорожа. Я не знаю, як я видряпалась. Це вже був, напевно, кінець вересня. Уже холодно було. Уже іній на землі. Я — боса, у маєчці, у спідничці, без хустини, без нічого. І втекла…».

Врешті вона дісталася до села Сальник неподалік містечка Калинівка й зайшла до найбіднішої хати на околиці: «Бідна квартира. Посадили мене на піч. Обігріли. Дали мені склянку гарячого молока. А хліба, я не пам’ятаю… Не було. Вони самі голодували». Єлизавета оповіла вигадану раніше історію, мовляв, вона — сирота-українка Лідія Кушнірук, виховувалась у дитбудинку, втекла з потяга, яким її вивозили до Німеччини. Чи повірили їй? Напевно, ні. За словами Єлизавети, господиня хати дала їй хустину: «Ну, знаєте, усе-таки кучері». Прибрати чуже ім’я, вигадати нову біографію, видати себе за того, ким зараз бути безпечніше — типовий спосіб пережити переслідування. Ним послуговувався Йоська з фільму «Пофарбоване пташеня». Та і врешті Левенкопф, автор роману, за яким знято стрічку, став Косинським саме під час Голокосту. Це супроводжувалося постійним страхом чимось себе видати.

Єлизавета згадує: «Я два роки не спала так як треба. Я боялася маму покликати, я боялася братиків покликати». Господиня порадила голодній дівчинці сходити на поминки по сусідству. Там їй порадили відвідати сільського старосту й попросити, аби дозволив залишитись у селі. Вона так і зробила. У того якраз гостювали німці. Він випхав Єлизавету з хати й замкнув у сараї: «Ну, думаю, усе. Знову я попала». Проте староста повернувся через деякий час: приніс два яблука і сказав сидіти тихо, а коли німці поїдуть, постарається влаштувати її до когось із селян і навіть випише пайок на її утримання. Йому Єлизавета оповіла ту ж вигадану історію, але впевнена, що він зрозумів, що насправді вона — єврейка. Ніхто із селян не захотів узяти дівчинку, окрім місцевого п’яниці. Його перша дружина померла, троє дітей виховувались у дитбудинку і їх евакуювали вглиб Радянського Союзу на початку війни. Можливо, прихистивши сироту, він намагався компенсувати втрачене. Однак проблемою для Єлизавети стала його друга дружина: «І вона мене до того зненавиділа. Тому що коли вона їла, а мені давала гірше — він її бив, карав за це. Щоби мене годувала. Я перезимувала в них. Вона синя ходила. І я зрозуміла, що вона мене видасть. Ну, вона скаже, що я єврейка, хоча вона не признавалась. Але хіба це не видно було, що я не така як сільська дитина? Я пішла від них і стала по селу ходити: «Кому-небудь потрібна нянька? Пастушка?». Врешті її погодилась узяти одна сім’я. Платою за це, як і в Йоська, була праця в селянському господарстві: «Ой, я тяжко в них працювала. Але я до них претензій жодних не маю. Слава Богу, що я вижила».

Одного разу Єлизавета поранила ногу: «Я боялася лікарні. Бо я чула, що по аналізу крові можуть дізнатися, що я — єврейка». Допомогла сільська знахарка. Наприкінці 1943-го вона захворіла ще серйозніше — на туберкульоз кісток. Кричала від нестерпного болю так, що господарі лишили її саму в хаті, бо не могли витримати цих криків: «Що ж вони робили, аби я не кричала? Вони мене поїли самогонкою». Так тривало кілька місяців, допоки в Сальник не увійшли частини Червоної армії. Для Єлизавети, аналогічно як у випадку Йоська, зустріч із червоноармійцями стала порятунком: «І зайшов лікар. Говорить: «Чого дівчинка так кричить?» — «Та — говорить — нога її болить. Вона так кричить». Він підійшов. Нахилився — смердить самогонкою, я п’яна лежу. «Що ви робите?». Поміряв температуру — 40!». Ще п’ять років по тому вона змушена була лікуватись.

Чи хотіла б Єлизавета побачити екранізацію своєї історії?

Чи здатна мова кінематографу передати всі жорстокості та неоднозначності доби Голокосту? «Чи ти в мирні часи дозволив би мені піти на фільм, у якому б могла щось подібне побачити?» — запитала свого чоловіка Євгенія Штівель. Їх врятували в чеському селі неподалік Дубно на Волині[9].

 

Примітки:

[1] Archiwum ?ydowskiego Instytutu Historycznego, 301/1623, 2.

[2] Примо Леви, Канувшие и спасенные (Москва: Новое издательство, 2010), 30.

[3] Джошуа Трахтенберг, Дьявол и евреи. Средневековые представления о евреях и их связь с современным антисемитизмом (Москва; Иерусалим: Гешарим, 1998), 205.

[4] Ольга Белова и Владимир Петрухин, “Еврейский миф” в славянской культуре (Москва; Иерусалим: Гешарим, 2008).

[5] Франк Гольчевський, “Відтінки сірого: роздуми про єврейсько-українські та німецько-українські стосунки в Галичині” у Рей Брендон та Венді Лауер (ред.) Шоа в Україні: історія, свідчення, увічнення (Київ: Дух і Літера, 2015), 204.

[6] Тимоті Снайдер, Чорна земля. Голокост як історія і застереження (Київ: Медуза, 2017), 264.

[7] Тут і далі цитати за інтерв’ю з Вінер (Лінською) Єлизаветою Бенівною 1930 р. н., записаним автором 6 травня 2019 року у межах усноісторичного проекту “Голоси” Меморіального центру Голокосту “Бабин Яр”.

[8] Ханна Арендт, Ответственность и суждение (Москва: Издательство Института Гайдара, 2013), 55.

[9]  Archiwum ?ydowskiego Instytutu Historycznego, 301/1542, 6.

Коментарі



спецтеми