Петро Дзиндра «У радянський час не заведено було говорити, що ти переселенець»

Восени 1944 року Радянський Союз та Польща розпочали процес «взаємного обміну населенням». Так він називався на папері, на ділі ж це було примусове виселення етнічних українців з Польщі, а поляків – з Радянської України. Серед майже півмільйона депортованих за перші три роки українців був і скульптор Петро Дзиндра. Його, восьмимісячного, разом з родиною виселили з рідного міста Ярослава і перевезли у Заболотів на Івано-Франківщині.

Про осиротіле дитинство, про замовчування статусу переселенця, про те, як став членом легендарної родини скульпторів і навчився виготовляти посмертні маски – у монолозі Петра Дзиндри.

 

Корова – найважливіше

У Ярославі нас завантажили у товарний поїзд. До одного вагону – чотири сім’ї, включно з коровою. Наш рід Хаміків – досить великий: у дідуся було шестеро дітей. Моя мама Марія – наймолодша. Вона мала великі артистичні здібності: у Ярославі завжди брала участь у виставах самодіяльних театрів. Мій тато, австрієць, Іван Шальк помер від запалення легень ще до мого народження.

 

Марія Хамік та Іван Шальк, батьки Петра

Родина Хаміків. Ярослав. 1939 рік.

Майже два тижні ми їхали до того Заболотова. На одній із зупинок стався кумедний випадок. Разом з нами у вагоні їхала моя тітка Олена з донькою Даркою і чоловіком Володимиром та його брат з сім’єю. Останнім, власне, і належала корова. Щойно поїзд вкотре зупинився – той брат вхопив два відра і побіг десь шукати воду, щоб корову напоїти. За цей час поїзд рушив. Дядько Володимир не мав однієї ноги – тож сидить в дверях і дивиться. Бачить – брат вже з водою доганяє поїзд. І не то шо доганяє, а біжить так, щоб його іще зловити! А той сидить у вагоні і каже: «Цікаво, чи він догадається ту воду вилляти, чи нє?». Уявіть собі: він догнав, подав одне відро, – а поїзд весь час їде – вернувся за другим відром, догнав і подав воду, щоби напоїти корову.

Годувальниця була, як-не-як.

 

Шухляда замість ліжечка

По приїзді у невеличке містечко Заболотів ми жили прямо на вокзалі. Під відкритим небом без жодного приміщення. У нас була шафа із великою шухлядою внизу. У тій шухляді я і спав.

Буквально через два тижні після приїзду від туберкульозу померла моя мама. І оскільки батька Івана не стало ще до мого народження, ми зі старшим братом Романом залишилися круглими сиротами. Його забрав до себе наш вуйко Володимир, а мене – мамина сестра Олена.

Петро (посередині) з рідним та двоюрідним братами. Заболотів

 

Згодом нас усіх поселили в одну невелику кімнату, метрів на 20, не більше. Туалет на дворі, водопостачання немає. Всі чотири сім’ї жили там майже пів року. А потім одній сім’ї дали хату, другій дали, третій. А ще одних запросили до Франківська.

Нам дістався непоганий будинок з двома кімнатами, кухнею. Там було навіть два виходи: один – на подвір’я, другий – в сад. Вуйко Володимир отримав будиночок над самою річкою. Але коли Млинівка виходила з берегів – він міг з вікна ловити рибу. Річка текла майже попід хатою. Вони мали всього одну кімнатку й маленьку кухоньку. І все.

Ці будинки лишили поляки свого часу. Примусове переселення було взаємним.

 

Втечі і переїзди

Я не хотів вчитися. Цьоця Олена завела мене у перший клас в Заболотові і пішла. Але дорогою додому зайшла на базар. І от вертається вона – а у нас там одна єдина дорога була, – дивиться: я збоку в канаві колупаю якусь консервну банку. Втік з першого ж уроку. «Ти шо тут робиш?» – за вухо мене і знов до школи.

 

Петро у шкільні роки і в юності

Мова у нас відрізнялася від того, як говорять місцеві жителі, бо у Ярославі зовсім інша мова була. Це трохи тиснуло на психіку. А у першому класі я вперше почув російську, і то мене шокувало. Це сталося не у школі, а в дитячому таборі в Яремчі, куди мене відправили на зимові канікули. Я пробув там чотири чи п’ять днів – і втік. Уявіть собі, від Яремчі до Заболотова – близько 70-ти кілометрів. Я скочив на гальмівну площадку вагона першого-ліпшого товарняка і поїхав. А куди поїхав – я не знав. Я хотів додому. Виявилося, що поїхав у бік Івано-Франківська.

У санаторії через зникнення наробили шуму – і мене десь на третій станції зняла з поїзда міліція, приїхала цьоця. Більше я в Яремчі не відпочивав.

Середню школу я розпочав уже в Івано-Франківську, де жила інша мамина сестра. На той час я вже втратив свого брата Романа: він мав 10 років, коли загинув під машиною. Цьоця мене забрала, але через два роки зі мною не захотіли возитися і віддали в інтернат. Я був задоволений, мені там було краще, ніж у рідні.

То був відносно новий інтернат. У нашому класі серед 28 дітей, може, четверо чи п’ятеро мали обидвох батьків. Решта – або без тата, або без мами, або круглі сироти. Втім, якогось особливого режиму не було. Ставилися до нас добре. Одягнені були, в теплі. Харчувалися так, що я досі деякі страви згадую і кажу своїй жінці: «Може би ти таку кашу зварила, як там була?».

 

Обов’язок – попереду освіти

Я багато малював, копіював рисунків усяких. Моя вчителька по малюванню Софія Карлівна, полька, це помітила і почала підтримувати. І все мені щось підсуне: «Ану, попробуй зроби». Тож тяга до малювання у мене була з юних літ.

Відразу після закінчення школи мене призвали у Свердловськ у залізничні війська. І всі три роки – служба на колесах, супровід поїздів. Об’їздили ми всю Росію: і в Омську, і в Томську – де ми тільки не були.

Я в армії хотів вступати у Ленінградський інститут культури на заочне. Там якраз був факультет, пов’язаний з живописом, малюванням, образотворчим мистецтвом. Говорив своєму начальству, що поїду на вступні екзамени, буду в частині виконувати завдання і потім знову на сесію на тиждень-два. А вони: «Нет. Окончишь – тогда поступай!» – і не дали мені можливості.

 

Стати Дзиндрою

Після армії я приїхав у Львів до двоюрідної сестри. Вона працювала в музпедучилищі і якось попросила мене у одному з класів оформити стенд.

Петро у Львові під час роботи

Сиджу я, малюю – заглядає в клас симпатична дівчина і проситься пограти на фортепіано, бо класів, видно, не було вільних. Я не заперечив. Ну, і вона там займалася, а потім підійшла, подивилася, що я роблю – і жартома мені поставила двійку. У той день я провів її додому, а вона майже силою затягла мене подивитися на майстерню свого батька, Євгена Дзиндри. Тоді я вперше з ним познайомився.

За 20 років до нашої зустрічі, у 1947 році, у Львові організувалася скульптурна фабрика. І Євген Дзиндра, один із перших членів Львівської спілки художників, мав би стати директором цієї фабрики. Проте він не був партійним, і тому його не могли призначити на таку посаду. Прислали людину з Москви. А Дзиндра став його помічником. Він виконував функції директора замість того Гаврилюка, бо знав місцеву специфіку. Львівська скульптурна фабрика була найкращою, найбільшою базою для художників-прикладників – кераміка, скло, ткацтво навіть – для цілого Радянського Союзу.

Рід Дзиндри походить із села Демня на Львівщині. Євген народився і потім часто там бував. Власне, чому він пішов у скульптуру? У Демні є кам’яний кар’єр. Там народні майстри працювали. І його прадід, Захар Дзиндра, фактично був засновником каменярської справи у Демні. У Євгена було ще два брати – обоє скульптори – і сестра. Із наймолодшим братом Степаном вони, до речі, разом робили тих левів біля ратуші. А з іншим братом, Михайлом Дзиндрою, відколи той у 1945-му році виїхав у Америку, Євген не зустрічався жодного разу. Вони вели переписку і в листах завжди між собою сварилися відносно мистецтва, тому що один займався реалістичним мистецтвом, а другий – модерним. Один казав «то не скульптура», і цей казав – «то не скульптура». Михайло перевіз в Україну 800 своїх робіт і в Брюховичах побудував музей. Проте навіть після смерті брата не визнав його творчості.

А майстерня Євгена Дзиндри була вражаючою: площею 55 квадратних метрів і шість метрів у висоту. Справжня майстерня! І з його донькою Уляною ми наступного року після знайомства, у 1968-му, стали на рушничок. І я став Дзиндрою. Вийшов заміж – та і все.

 

Вчитися у батька

З Євгеном Дзиндрою я пропрацював 15 років в одній майстерні. Це величезна школа. Він фактично замінив мені батька. У всіх відношеннях: і як викладач, і як сім’янин-батько. Дуже доброю людиною був. Правда, стосовно роботи він був строгий. При чому був настільки вимогливим, шо казав: «Скульптор повинен вміти зробити все – від ескізу і до роботи в матеріалі. Все сам, без жодних форматорів, без жодних набивщиків. Все абсолютно від початку до кінця повинен робити сам». І усьому мене навчив. Навіть посмертні маски робити.

У Львові людей, які знімали посмертні маски, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Це був Мисько, Чайка, покійний Кулик, ну, і я. Ще є Ярослав Троцько – наш з Євгеном учень. Оце і все.

Інструменти скульптора

Знаєте, робота зі зняттям посмертної маски є дуже цікавою і водночас дуже неприємною, бо все-таки маєш справу з померлою людиною. Специфіка яка: знімати посмертну маску треба буквально протягом 2-3 годин після смерті. Тоді маска виходить найкраще. Бо якщо проходить більше часу, то людину або забальзамують, або просто сама вона набрякне від смерті, і маска вийде трохи деформованою.

Приходить скульптор до померлого, залишається з ним сам на сам. Всіх, родину всю – на бік, щоби вони того не бачили. І починається той німий діалог між померлим і автором. Треба лице повністю змазати вазеліном. Де буде гіпс – там має бути вазелін. Посередині від потилиці до підборіддя прокладається тоненький міцний шпагат. Повністю все довкола голови обкладають якоюсь тканиною, щоб не попсувати смертне ложе. І лице захляпується гіпсом. Коли гіпс починає в’язати, тоді тим шпагатом форма розрізається навпіл. Бо інакше не знімеш, треба буде розбивати. А так є дві половинки,  одна знімається туди, друга – сюди.

Найбільш неприємний момент – це зняття вже готової форми. Ще коли чисте лице – то це півбіди. Але є вуса, вії, брови, борода – це проблематично. Починаєш знімати, мусиш потягнути сильніше – а він раптом відкриває око, дивиться на тебе і каже: «Шо ти мене мучиш і після смерті?».

Отриману форму автор забирає до себе в майстерню, дві половинки з’єднує, щоб вони міцно трималися купи. Знову всередині змазує, чи вазеліном, парафіном чи соляркою і заливає вже всередину гіпс. А після загусання форму по кусочках збиває. Вже як треба копії зробити, то форма інакше робиться.

Вперше я був присутній при зніманні посмертної маски, коли помер Станіслав Людкевич, сто років і вісім місяців. При чому, мій земляк, з Ярослава, ми жили навіть на одній вулиці. Я був асистентом у Євгена Дзиндри: подавав, розробляв гіпс, змазував лице вазеліном. Десь приблизно через рік померла Ірина Вільде, письменниця. Ми знову пішли удвох. Євген Дзиндра каже: «Тепер ти будеш знімати». Я кажу: «Та де, та я боюся». А він: «Нє, ти будеш знімати. Чого боїшся? Я коло тебе, чого маєш боятися?». Мені руки тряслися, правду скажу. Але при його асистуванні зняв. А потім – то вже знімав сам маску Миколи Колесси, сто два з половиною роки.

 

До коріння

Коли у 1970-му році я вступав у Інститут прикладного і декоративного мистецтва на кафедру кераміки, підготовчі курси викладав Мирослав Падовський. Як з’ясувалося пізніше – мій земляк з Надсяння (українська етнічна територія у верхів’ї та середній течії річки Сян, Польща – ред.). Я не знав, шо він переселенець, і він також не знав, що я переселенець. Тоді не дуже хотілося про це розповідати. Узагалі в інституті чоловік шість, напевно, було переселенців. Так, я закінчив інститут, і тільки коли утворили товариство «Надсяння», ми знов з Падовським зустрілися. Виявилося, у нас подібна історія: він був круглим сиротою, і я – теж. Так нас доля звела. Відтоді вже співпрацювали. Наприклад, робили разом велику меморіальну таблицю для його рідного села, бо там замучили за одну ніч біля 154 осіб.

Хоч мій батько і з Відня – в Австрію мене абсолютно не тягне. Не знаю, чогось… я українець, а не австріяк. І все.

 

Сучасні фото Петра Дзиндри в майстерні – Аліна Дзюбко

Архівні фото – з сімейного фотоальбому Петра Дзиндри.

 Матеріал підготовлений у рамках спільного усноісторичного проєкту музею «Територія Терору» та ГО «Пост Беллум» за підтримки Міністерства закордонних справ Чехії

Коментарі



спецтеми