«Пеніта опера» – мотив для колонії і філармонії

У чотирьох містах України пройшли покази документальної вистави «ПЕНІТА.опера». В її сюжеті реальні історії жінок, які відбувають довічне покарання в Качанівській жіночій колонії. Драматургиня Тетяна Киценко двічі відвідала це місце, щоб взяти відверті інтерв’ю у чотирьох довічниць – Лілії Чижик, Катерини Щуки, Ірини Родосюк та Марини Говор. Жінок об’єднують клеймо «вбивці», стіни колонії та маленька надія знову стати вільними. Але їхні шанси вийти на свободу мізерні.

В українських тюрмах безстроковий термін відбувають 1541 довічника, серед них 22 – жінки. Українські і європейські правозахисники переконані: далеко не кожен/кожна з них отримали справедливий вирок. Однак в Україні немає інструменту, який би дозволив переглянути справу засуджених довічно, навіть якщо є очевидні аргументи й докази фальсифікації.  Єдиний шанс на свободу – помилування президента, якого поки удостоїлась лише одна засуджена довічно. Також лише одному засудженому довічно чоловіку вдалося оскаржити рішення, цього року вперше в Україні суд першої інстанції замінив довічне позбавлення волі на фіксований строк 20 років. 

Координатор програм Харківської правозахисної групи Андрій Діденко каже, що кожний сотий засуджений відбуває покарання без вини за сфабрикованими матеріалами кримінальних справ, а у кожного десятого покарання не пропорційне тяжкості вчиненого злочину. Крім того, Європейський суд прирівнює довічне позбавлення без можливості умовно-дострокового звільнення до тортур.

«Модель пенітенціарної системи базується на каятті. А якщо людина перебуває у в’язниці без права на звільнення, то це не пенітенціарна система: вона не дає ув’язненим можливість ресоціалізації, адаптації та повернення в соціум», – каже Андрій Діденко.

Однак чи готове українське суспільство приймати людей зі складним минулим, а держава соціалізувати колишніх ув’язнених? В цьому сумніваються навіть довічниці.

«Ось чому в’язниця вчить, так це самоконтролю, —  каже одна з героїнь опери Марина Говор, — Ти вчишся контролювати свої емоції, роздратування, тут вчишся все це гасити в собі. Вийти на свободу не страшно. Страшно, як ти будеш існувати в суспільстві. Страшно знову стати тим, ким була до в’язниці».

Режисер опери Максим Голенко порівнює життя в колонії з санаторієм суворого режиму. Кожна ув’язнена має графік, який розписаний по годинах: ранній підйом, сніданок, робота за швейним машинами,  перевірки, короткі побачення з близькими, якщо вони залишились. Все, що відділяє від звичайного життя, – стіни, за якими вирує свобода: десь там жінки відводять дітей у школу, працюють в офісах, спілкуються з друзями, готують собі сніданки, вільно пересуваються парками та ходять до супермаркетів.

Все це неможливо для довічниць, які завжди будуть жити по графіку. Незважаючи на неоптимістичний сценарій, жінки шукають сенс життя в релігії, любові, дружбі та надії одного разу стати вільною.

«Мене завжди приваблювало усе, пов’язане з природою насилля (як художника, звісно), — каже режисер опери Максим Голенко, – і тому історії людей, які скоїли насилля, а потім потрапили під  каток насилля з боку держави, мене гіпнотизують. Як це, закопати себе живцем і залишитись людиною? Але навіть інтерв’ю із засудженими довічно я дивитися не можу, так мені страшно».

Сцена з “Пеніта.опери”, фото зі сторінки проекту

Катерина Щука,  37 років, 1-а судимість:

«Я не кажу «випустіть мене з в’язниці». Я все розумію. Тільки мені здається, що кожен термін все одно повинен мати якийсь кінець. По-справжньому моє покарання почалося в день мого заміжжя: чоловік є головним, заради чого варто вийти на свободу і заради кого жити».

Лілія Чижик, 39  років, 2-а судимість:

«Коли відбувала покарання вперше, то зустрічала довічно засуджених жінок, які мене лякали. Вони мені здавалися похмурими, нещасними, холодними…Коли сама отримала довічне ув’язнення, то боялася сюди їхати. Та коли побачила ці усміхнені обличчя, то кардинально змінила думку про людей, які тут перебувають. Зрозуміла, що життя триває, незважаючи на обмеження. Я тут не одна: дружу з Катею, добре спілкуюся з іншими дівчатами».

Ірина Радосюк, 62 роки, 4-а судимість:

«Якби 30-40 років тому я прийняла бога, то багато речей би не сталося. Я б із вами зараз в тюрмі не розмовляла, була б оточена божою любов’ю, турботою і увагою, мала б сенс жити. 40 років тому у мене не було ні сенсу, ні стимулу, нічого взагалі не було. Дай вам бог усім духу покаяння. Тоді ви побачите зміни: сонце почне світити по-іншому, вся краса відкриється, повірте мені. Виходиш вранці, а повітря таке чисте! Навіть його смак інший. На плечі не тисне нічого, навіть довічне. Люди, які пізнають бога, стають вільні. Я вільна».

Художник Максим Афанасьєв помістив на театральній сцені величезне коло, яке стало символом трагічної циклічності. Саме на ньому героїні «проживають» свою долю у виставі та розповідають глядачеві особисті історії. Монологи героїнь – це не виправдання, а спроба  зрозуміти як, коли і чому вони стали вбивцями: можливо, виною всьому нещасливе дитинство, невдалий шлюб, гени «вбивці» чи трагічна випадковість? Втім, пенітенціарну систему це  зовсім не хвилює. Тепер їм щодня, молодим чи літнім, заміжнім чи самотнім, вбивцям чи засудженим несправедливо, доведеться прокидатися й засинати поруч одна з одною в Качанівській колонії.

На кожній жінці червоні відзнаки – троянда, серце, квітка у волоссі. Вони наче мітки на фоні білих суконь героїнь, які натякають, що перед нами не просто люди зі своїми історіями, мріями й страхами, а жінки з кривавим минулим.

Глядачі могли побачити і реальних героїнь опери. На виході із глядацької зали на них чекали портрети чотирьох жінок, засуджених довічно у повний зріст. Їх підготувала фотографка Руся Асєєва.

Сценарій до опери написала Тетяна Киценко, в історії вона поєднала документалістику та художній вимисел. Крім того, до лібрето «ПЕНІТА.опери» увійшли невеличкі вкраплення з роману «В очікуванні Годо».

«Я йшла до довічниць як рівна до рівних. Тільки так можна почути людину, її історію та потім чесно – без засудження, але й без ідеалізації – її передати, — розповідає сценаристка. — В результаті героїні опери викликають сильні амбівалентні почуття: з одного боку, страх та засудження, з другого – симпатію та співчуття».

Киценко каже: навіть серед правозахисників немає єдиної думки щодо довічного ув’язнення. Що вже казати про пересічного глядача, перша реакція в якого часто обмежується засудженням та елементарним страхом. «Навіть деякі досвідчені глядачі після вистави обурюються: «Вони ж убивці, чому я їм співчуваю?!» — каже драматургиня. — Причина проста: моєю метою було показати, що довічники — люди».

Проект був реалізований «Театральною Платформою» у партнерстві з European Prison Litigation Network, а також Національною спілкою композиторів, Національним ансамблем солістів «Київська камерата», Харківською правозахисною групою (ХПГ). Проект реалізується за фінансової підтримки ЄС в рамках програми Culture Bridges та за підтримки Олександра Грановського. 

Текст виходить в рамках програми журналістських резиденцій «Culture Mirrors» і реалізується за підтримки програми Culture Bridges, що фінансується Європейським Союзом та здійснюється Британською Радою в Україні у партнерстві з EUNIC.

Коментарі


спецтеми: