Олівер Сакс: секрети розладів і творчості

Ця публікація стала можливою завдяки меценатській підтримці  Жанни Озірної

«Хай там як, я оповідач. Акт письма, якщо він іде на лад, дає мені насолоду й радість, як ніщо інше. Незалежно від теми він переносить мене до зовсім іншого місця, в якому я розчиняюсь і забуваю про все, що відволікає мою увагу: про тривоги, клопоти, навіть про плин часу. У цих надзвичайних, божественних станах душі я можу писати безперестанку, аж поки перестаю помічати папір. І лише тоді зауважую, що настав вечір, а я писав увесь день», – так закінчується автобіографія Олівера Сакса «Стрімголов. Історія життя». Він написав десяток публіцистичних праць, у яких описав випадки з лікарської практики, свої подорожі, зустрічі (його книга «Антрополог на Марсі» присвячена докторці тваринництва та аутистці Темпл Грандін) та власний досвід хвороб та реабілітації з неврологічної точки зору. Видавництво «Наш формат» видало українською дві з них – мемуари та збірку «клінічних оповідань» «Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом» у перекладах Олени Ломакіної та Олени Опанасенко. Ці книжки, великою мірою, про те, чому писання стає невід’ємною частиною праці, і як інтелект, сумніви, емпатія та почуття гумору перетворюються на блискучу літературу.

Олівер Сакс народився 1933 року в Лондоні в єврейській родині медиків. Із дитинства захоплювався хімією, пізніше вивчав біологію в Оксфорді. Роки навчання він описує як час успіхів і приголомшливих провалів. Наприклад, формальний університетський вступний іспит він складав чотири рази, а стипендію Теодора Вільямса з анатомії людини Сакс отримав, добряче напившись перед екзаменом. Після Оксфорду були роки подорожей, зацікавлення морською біологією, стажування в госпіталі. Зрештою, Сакс переїхав до Канади, а потім – до Сполучених Штатів. Утім, він так ніколи й не отримав американське громадянство – бути гостем, спостерігати за суспільством, проте не брати активної участі в його житті було простіше й приємніше, писав він. Англія завжди лишалась домом, де Сакс почувався «сильнішим – кращим письменником».

В Америці нетривалі намагання Сакса збудувати дослідницьку кар’єру в Медичному коледжі Альберта Ейнштейна закінчилися швидко, плачевно і – з перспективи багатьох років – дуже смішно: одного разу Сакс просто загубив лабораторний журнал із експериментальними даними за дев’ять місяців, а потім – і сам мієлін – жирову речовину, яка вкриває великі нервові волокна, і яку він, власне, й видобував увесь цей час. Після того керівники лабораторії порадили йому займатися прийомом пацієнтів – «так від вас буде менше шкоди». Зрештою, як пізніше писав сам Сакс, йому набагато більше подобалось працювати з людьми й словами – в дослідницькому кабінеті йому було затісно.

Результатом роботи в клініці головного болю в Бронксі стала книга «Мігрень» – своєрідне сучасне продовження праці Едварда Лівінга «Про мігрень» 1873 року. Із роботи в Бет-Авраамі, закладі при Медичному коледжі Ейнштейна, почалася книжка «Пробудження» про лікування постенцефалітичних розладів леводопою (прекурсором дофаміна). В 1990 році її екранізували, головні ролі зіграли Робін Вільямс та Роберт Де Ніро. Консультантами на знімальному майданчику були пацієнти Сакса з хворобою Туретта та постенцефалітичним синдромом. У «Стрімголов» невролог описує процес зйомок і зауважує, що найважче й найстрашніше було усвідомити, як це – жити з такими станами постійно.

До слова, історія «Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом» – про пацієнта, який втратив здатність розпізнавати конкретні предмети, у 1996 році стала основою одноактної опери Майкла Наймана. Можливо, твори Сакса легко надаються до художньої інтерпретації, тому що він ніколи не писав лише про хворобу: «Від самого початку я розумів, що стикаюся з індивідуумами у винятково безпрецедентному стані, в раніше не описаних обставинах, і упродовж кількох тижнів після зустрічі з цими хворими у 1966 році я міркував над створенням книги про них, маючи намір запозичити назву твору Джека Лондона «Люди безодні». Це відчуття динаміки захворювання й життя, організму чи індивіда, який прагне вижити, часом під тиском найнесприятливіших і найважчих обставин. […] Те, що зневажливо відкидали більшість моїх колег («Лікарні хронічних хвороб? Що цікавого може бути в таких місцях?»), постало у цілковито іншому світлі: це була можливість побачити, як розгортається ціле життя».

І, можливо, тому відгуків від медичної спільноти на його книжки, які згодом ставали бестселерами, спершу було не так і багато. «Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом» обов’язкова до прочитання всім, хто вивчає нейропсихологію. Проте це також частково філософська робота про зв’язки між душею, пам’яттю та свідомістю. Вона умовно поділена на чотири частини: про те, як хвороба здатна обмежити сприйняття, розширити його, наділити надзвичайною здатністю або визначити особистість. Сакс критикує поняття неврологічної функції як завузьке для визначення перцептивних патологій. Такі розлади неможливо досліджувати, якщо не зважати на їхній психологічний та духовний вимір. Сакс описує, як для близнюків-аутистів гра в прості числа стає єдиним способом комунікації, яка робить їх щасливими, або як пацієнт, який втрапив пам’ять про останні кілька десятків років, віднаходить духовний спокій у молитвах. Невролог також пише про те, як хвороба стає природною частиною життя, від якої неможливо відмовитися: наприклад,  синдром Туретта відкриває для одного з пацієнтів визначні музичні здібності, які, втім, зникають під упливом медикаментів.

Романтична неврологія, про яку мріяв радянський психолог Олександр Лурія, стає основою підходу Сакса. Як пише Борис Херсонський, у книжці «Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом» філософ і літератор сперечаються з традиційним мисленням медика. Сакс, блискучий фахівець, упродовж усієї кар’єри дивовижним чином не втрачав допитливості та  чутливості до людських переживань. Саме вони змусили його, серед іншого, виступати за права пацієнтів та поліпшення умов їхнього утримання. Сакс писав, що медична система прагне за будь-яку ціну адаптувати до суспільства людей із психоневрологічними розладами, ігноруючи ті «ненормативні» способи, в які вони навчилися почуватися повноцінними й задоволеними.

Олівер Сакс, здається, був із тих людей, які не здатні не писати – й здатні писати про будь-що. Так, наприклад, книжка «Нога» присвячена травмі й тривалій реабілітації, які пережив сам автор, рефлексуючи про свій досвід із ледь не маніакальною увагою та прискіпливістю дослідника-практика. У «Стрімголов» написанню «Ноги» присвячена значна частина книжки – Сакс згадує про численні болісні намагання якнайточніше відтворити свої відчуття. Взагалі він багато пише про писання – про бажання сказати якнайбільше, яке результує в комічно велику кількість приміток, про свої суперечки з видавцями та сам процес, який є не записом, а творенням думок, творенням самого себе. «Стрімголов» – це спроба підсумувати все вже сказане, часом дещо занадто деталізований і хаотичний, проте смішний і проникливий життєпис. Сакс і не прагне створити цілісний наратив, проте серед численних спогадів, спостережень і цитат із листів йому вдається дуже добре показати плин життя, як юність непомітно перетворюється на зрілість. Утім, у його письмі немає зверхності до самого себе молодшого чи жалю за молодістю. Сакс із захватом описує свої подорожі Америкою на мотоциклі (варті окремої книжки) та виважено розповідає про тривалий період амфетамінової залежності – так, наче це відбулося зовсім недавно.

Так само просто та відверто Сакс пише й про свої стосунки з  чоловіками. «Стрімголов», серед іншого, це розповідь про ставлення до гомосексуальності в Британії, решті Європи та в Америці в середині та другій половині 20 століття. Сакс розповідає про спроби родичів організувати йому секс із проституткою, відчайдушний перший сексуальний досвід, безнадійну закоханість у гетеросексуальних чоловіків, тривалий період самотності. І, зрештою, дуже коротко й зворушливо про те, як у старості цей період нарешті добіг кінця: «Це величезний, неочікуваний подарунок на моєму старому віку, після цілого життя стриманості й тримання на поштивій відстані».

Олівер Сакс помер 2015 року в Нью-Йорку. Останні роки життя він страждав від болю в спині та хворів на меланому ока. До власного болю та фізичних обмежень він так само ставився зі щирою допитливістю дослідника. У «Стрімголов» він описує свою класифікацію болю, а досвід втрати стереоскопічного зору задокументований у книжці «Око розуму». Можливо, саме через цю невтомну цікавість до життя й писання у «Стрімголов», яка вийшла того ж таки 2015-го, немає меланхолії за життям, що минуло. «Упродовж життя я написав мільйони слів, але акт письма здається мені таким же свіжим і настільки ж радісним, як тоді, коли розпочав його майже сімдесят років тому».

Коментарі


спецтеми: