Олена Червоник: «Ця епідемія зламала хребет модерности»

Фото: Ірина Громоцька

Докторантка з історії мистецтва в Університеті Оксфорда, Олена Червоник вже рік мешкає в Британії: пише дисертацію з історії та теорії ранньої фотографії. Олена здобула магістерський ступінь з історії мистецтва в Інституті Красних Мистецтв міста Нью Йорк, викладала в Університеті Вікторії у Новій Зеландії, працювала кураторкою сучасного мистецтва в низці інституцій (в Філадельфійському художньому музеї (США), в Ізоляції. Платформі культурних ініціатив (Донецьк, Україна) та Videonale. Фестивалі сучасного відео мистецтва в Kunstmuseum Bonn (Німеччина).

З Оленою ми поговорили про сліпоту європейського картезіанства, вимушені прозріння західного світу, загублені і знайдені у 2020 «лінзи» для розгляду світу навкруги, а також про оптимістичний погляд на культуру і життя загалом.

 

Євгенія Нестерович: Я почну з дуже наївного запитання: чи є, на твою думку, таке слово, яким найбільш влучно можна було би окреслити цей 2020-й?

Олена Червоник: Я трохи скептично ставлюся до окреслення складних ситуацій одним словом – це така лінгвістична редукція, яка спрощує всю надмірність і полівалентність нашого життя до однієї конструкції. Ця конструкція точно буде неправдива. Назагал маємо епістемологічну проблему: ми словами намагаємось виразити життєвий досвід, який не є суто вербальним, який не редукується до мови. А якщо ми ще до одного слова звузимо…

Але в принципі аналіз пандемії для мене почався з двох текстів, напруга між якими якнайкраще схопила сутність пандемічного потрясіння. 23 березня 2020 вийшов текст французького філософа Алана Бадью.[1] А вже 6 квітня Шіян Зайронг, літературознавець та філософ китайського походження, що мешкає в Берліні, опублікував відповідь.[2]

Текст Бадью настільки застарілий епістемологічно, що його читаєш як уламок минулого. У цьому тексті, крім змісту суто поверхового рівня, ще струменіє риторика, я думаю, не до кінця Бадью усвідомлена, що фактично підважує експліцитне висловлювання автора. Бадью розмірковує, чи пандемія змінить на краще політичний вимір Франції. Сам він є досить лівих поглядів, з певним несприйняттям буржуазної культури та поточного політичного устрою. Отже, він прагне змін, але доходить висновку, що вони не стануться. Йому здається, що вірус насправді не настільки кардинально примушує нас змінити мислення та дії. Бадью наголошує, що людство неодноразово проходило подібні пандемії. Не так давно, наприклад – ВІЛ/СНІД у 1980-х. До того була іспанка 1918-19-х років. Зараз, за Бадью, можливо, трохи інші масштаби пандемії, але начебто нічого особливого, що призвело б до кардинальних змін. При цьому стаття містить один недолугий параграф – саме на нього реагує Зайронг – у якому Бадью згадує, що вірус узявся з Китаю. А Китай, «як відомо» – це ж така відстала культура, наполовину модерне суспільство, а наполовину архаїка… І очевидно, що китайці знані з того, що жевріють у негігієнічних умовах. Тому вірус прийшов саме звідти – з негігієнічного поводження з тваринами, з оцим «мокрим ринком».

Наостанок Бадью ще й додає, що він проаналізує пандемію з точки зору декількох «простих картезіанських ідей». Зайронг гостро реагує на це, зауважуючи, що картезіанський світогляд – це і є та європейська зверхність, що, власне й породила сучасну кризу. Вірус – це симптом величезної екологічної кризи. Пандемія – симптом політичної та економічної кризи. Безвідносно до того,  звідки прийшов вірус, поточна пандемічна ситуація насамперед свідчить про епістемологічну кризу, яку саме європейці споводували своїм картезіанським мисленням.

Картезіанське мислення, на якому заснована модерна парадигма – це мислення передусім  ієрархічне, що відокремлює людину, вищу істоту, від нижчого за неї тваринного світу. Таке мислення встановлює ієрархії і в людському світі, поділяючи людей, народи, країни на кращі й гірші. Західна зацикленість на такій дихотомії не дозволяє самим європейцям чи країнам першого світу побачити, з чого постають, як формуються екологічні кризи. Починаючи вже з того, що, по-перше, Захід не бачить, що цей «мокрий ринок» в Ухані – це симптом життя в економічно несприятливих умовах. Бідність в Китаї – сліпа пляма, яку зручно не помічати. Тим часом  цією бідністю зручно користуватися. В Китай, в цей же Ухань, заїжджають великі західні корпорації і використовують дуже дешеву китайську робочу силу. Під час такої економічної експлуатації негігієнічні умови мало кого хвилюють. За потреби, Захід дуже радо користується з бідности певних прошарків Китаю.

По-друге, коли вірус почав поширюватися, стало помітно, що західні країни у своїй зарозумілості спочатку сприймали себе як певний «контейнер» – відокремлений, автономний простір, такий привілейований, санітаризований, що до нього начебто нічого не долітає. Зайронг цікаво висловлює це як «the false idea of impenetrability» – хибне уявлення про відсутність пор в оболонці, крізь яку начебто нічого не просочується.

Західний світ досі живе ідеєю держав-націй (теж суто модерний концепт) – це такі автономні самі-в-собі речі. Кожна нація сама собі щось «рулить». Поточна екологічна ситуація натомість ясно демонструє, що не існує кордонів. Вони абсолютно умовні. І коли ти не бачиш свій зв’язок зі всім світом – тими  ж китайцями і тим же «мокрим ринком» – ти не можеш вчасно відреагувати.

Мені здається, цей вірус показав, яка маленька наша земна кулька, як усе взаємопов’язано, як ідеї національних кордонів спрацьовують тільки коли їх «накидають» на людей у політичних вимогах. Але вони не спрацьовують з вірусами. Нам треба дуже переосмислити, що таке кооперація людей на землі, а не занурюватися в суто національну окремішність, яка, очевидно, дуже часто йде поруч із національною претензією і гордістю.

Є. Н.: Вірус це показав – а чи ми побачили, як тобі здається? Чи ми як суспільства побачили це?

О. Ч.: Побачили, я думаю. Треба зазначити, що зараз в популярній, масовій пресі (наприклад, і в згаданій суперечці Зайронга з Бадью) проговорюються речі, які в академічному середовищі вже давно озвучені та циркулюють років тридцять. Нічого з цієї критики модерности не є аж таким новим. Якщо повернутися до витоків такої критики – це безперечно Бруно Латур. Зокрема його книга «Ми ніколи не були модерними: есеї з симетричної антропології» 1991 рік. Або ще одна важлива академічна референція до поточних подій – книга французького філософа Квентіна Мейясу «Після вичерпаности. Есей про необхідність непередбачуваности» 2006 року. (В Україні, на жаль, ані Латур, ані Мейясу ще не перекладені).

Мейясу виступає з критикою кантіанської парадигми, заснованої на ідеї, що ми сприймаємо світ лише в обмеженому, вичерпаному модусі, згідно своїх психофізичних та когнітивних можливостей. Тобто світ як такий ми знати не можемо – ми лише знаємо його проекцію, створену нашим мозком та суто людськими каналами сенсорного сприйняття. Kант схоплює та закодовує сутність антропоцентризму, в якому людина – міра всіх речей. В постмодернізмі ця кантіанська парадигма отримує своє найяскравіше втілення: не існує нічого «поза текстом», “il n’y a pas de hors-texte” у висловленні Дерріда. Текст тут в найширшому розумінні – інтерфейс, який створює людина.

На противагу цьому, Мейясу вказує, що існує зовнішня неосяжність, яка взагалі ніяк не корелюється з людським виміром. Він називає її the Great Outdoors. І ми можемо науковими, фактологічними методами вхопити її існування, нехай навіть опосередковано та спорадично. Але все одно, ми можемо, наприклад, виміряти вік зірок чи дату великого вибуху. Тобто ми знаємо про існування доісторичної матерії, яка виникла, тоді коли не те, що людська свідомість ще не еволюціонувала, а навіть і органічне життя як таке. Існує світ поза людською свідомістю та здатністю його сприймати та раціоналізувати. Чим є поточний вірус, як не проявом непередбачуваного світу, який всіляко перевищує людську здатність до раціоналізації та контролю? Ковід – один із елементів мейясівського the Great Outdoors, який вистрибнув на нас зненацька. А ми звичайно що не готові, бо ми зі своїми картезіансько-кантівськими упередженнями думаємо, що ми цілковито «за кермом».

Цікаво дивитися, як ця критика модерности, що виходить з академічного середовища, починає проникати в масову свідомість та висловлюватися вже навіть на рівні популярної культури. З початком пандемії з’явився гомерично-смішний мультик про Масяню в ізоляції, в якому вона постійно говорить про «наружу», такий аналог the Great Outdoors – великого неосяжного.[3] «Ничего хорошего в этой наруже никогда и не было», за словами Масяні, бо «наружа» страшна своєю непередбачуваністю.

Або ось, наприклад, влітку вийшов випуск Vogue Ukraine, на обкладинці якого мотто The Great Outdoors величезними літерами подається. Зрозуміло, що це літній випуск, але перебування назовні можна по-різному висловити, не обов’язково саме цими словами. Я, звичайно, не думаю, що це з боку Vogue Ukraine аж такий свідомий референс до Мейясу. Тут радше маємо справу з появою певної світоглядної домінанти, нового способу вираження, нового дискурсу, який вже навіть в мас-медіа циркулює.

Назагал і Латур, і Мейясу – це про демодернізацію і це позитивний термін. Хоча в Україні він часто розуміється як негативний, у дуже консервативному звучанні. В західній академії демодернізація – це критика модерних ієрархій, які призвели до теперішньої екологічної та світоглядної кризи. І власне, пандемія, і рух Black Lives Matter виникли абсолютно невипадково. Вони структурно пов’язані. Тому що обидва процеси постали внаслідок кризи модерности. Ми вибудували ієрархію «людина – природа», але так само ми побудували дуже багато ієрархій «людина – людина»: хто з нас краща людина, в кого шкіра біліша і т.д. Отже, обидва процеси свідчать про глибинні процеси демодернізації. Тобто тут вже маємо не просто дискурсивну, академічну критику, а фактичне, фізичне розкладання модерного проекту.

Тому я бачу дуже позитивні зміни. Науковий дискурс, який тридцять років вже висуває певні зауваги, нарешті вийшов на рівень популярної свідомости. Поточна пандемія врешті-решт зламала хребет модерности на рівні масовому. Зауважу, що це також позитивна ремарка про академічну сферу: епістемологічна машина університетів, дослідницьких центрів прекрасно працює. Вона на цей момент вибудувала знання, дискурс, вокабуляр, інструменти аналізу. Тепер ці інструменти аналізу почали популяризуватися. Багато людей поза науковою ділянкою почали бачити, що написане Латуром чи Мейясу – слушно.

Є. Н.: А яким, на твою думку, може бути цей шлях до позитивного сприйняття демодернізації в українському інтелектуальному дискурсі?

О. Ч.: Це тема до окремої великої розмови. Де українське суспільство, і зокрема його епістемологічна машина, тобто його інтелектуальні, академічні кола в цьому дискурсі демодернізації? Демодернізація дорівнює деколонізації в найширшому розумінні цього слова, де поколонізованими були не лише люди, а й природа. Мені здається, що українська академічна думка застрягла ще в попередній епістемі, а саме в постколоніальний, а до деколоніальної ми лише зараз потроху переходимо.

В чому різниця між цими суфіксами ‘пост-‘ і ‘де-‘? Постколоніальність – це емансипація народів, що зостали упослідженими, а отже якоюсь мірою вилученими з цивілізаційного розвою. Метрополія загарбує певну територію, перетворює її в колонію та експлуатує її населення, одночасно концептуалізуючи це населення як меншовартісне. Це удавана меншовартість легітимізує експлуатацію, надає колонізатору «право» розпоряджатися людьми «меншого ґатунку». Засадничий текст постколоніальної критики – «Чи можуть упосліджені (сабалтерни) говорити?» Ґаятрі Чакраворті Співак. В постколоніальній картині світу завжди існує цей сумнів, чи мають упосліджені ресурс наполягати на своїх правах чи вони є цілком недорозвинутими, (читай інфантильними, неповносправними), щоб за ці права боротися.

В українському контексті останні тридцять років саме постколоніальні студії були найбільш релевантними, на вістрі леза. Нещодавно в трьох своїх найновіших есеях Микола Рябчук ґрунтовно підсумував українську постколоніальність: від обговорення того, яким типом колонії була Україна, до того, яких механізмів упослідження вона зазнавала спочатку в Російській імперії, а згодом в її правонаступниці – Радянській.[4] Але мені здається, що постколоніальний світогляд і його методологія на сьогодні втратили емансипативний потенціал. Бо дискурс про постколоніальний стан – це розмова про меншовартість, про недорозвиненість, про травму та способи її подолання. Ця розмова має сенс лише тоді, коли метрополія та її цивілізаційний вимір сприймаються як беззаперечно позитивні, цивілізаційно вищі – як такі мірні лінійки, до яких треба дотягнутися, дорозвинутися. Думаю, не треба розлого пояснювати, чому оця невротична жертовність, постійне проговорювання «травми» та «упосліджености» та безоглядна віра в те, що метрополія – золотий стандарт вимірювання, давно вже не створюють жодного емансипаційного ефекту.

Натомість демодернізаційна/деколоніальна оптика розвертає критичний погляд на 180 градусів та починає дивитися на негаразди «цивілізаційного світу». Чи все аж так позитивно та конструктивно в цьому модерному, раціональному, просвітницькому фундаменті, на якому постали імперії? Можливо, сам цей модерний світогляд треба деконструювати, замість спроби до нього дорозвинутися? З таким кардинальним поворотом деколоніальної оптики виявляється, що сила поколонізованих народів якраз у тому, що вони не до кінця були модернізовані, що вони зберегли домодерні чи позамодерні способи буття, вірування, структуру суспільства і т.д. «Недо-» припиняє бути негативним маркером, а навпаки отримує позитивну валентність. В цьому «недо-» немає більше меншовартості, а навпаки – локалізується резистенція до негативних проявів модерности.

Зазначу, що деколоніальні студії від початку формуються переважно в латиноамериканському контексті. Тут варто ознайомитися з перуанським соціологом Анібалом Кіхано (Anibal Quijano), аргентинським літературознавцем Вальтером Мінйоло (Walter Mignolo) чи аргентинською феміністичною філософинею Марією Лугонес (Maria Lugones.) Але вони, звичайно, розробляють деколоніальну методологію у прикладанні до корінного населення Південної Америки, з його марковано немодерними віруваннями та соціальними укладами.

Якщо дивитися на Україну крізь демодернізаційну/деколоніальну призму, то швидко виявиться, що ми ніколи не були аж так «недо». Україна завжди була інтегральною частиною європейського світу та цілком скористалася з модернізаційного проекту. Але наші практики резистенції можуть полягати в певних артизанальних, ремісницьких навичках, які не були поглинуті стандартизованим, масовим виробництвом. До речі, рух DIY в західному контексті, всі ці платформи etsy і т.д. – це теж частина демодернізаційного зсуву, бо DIY є резистентним до корпоративного, масового, уніфікованового. Ось тут українське суспільство цілком може бути лідером – ми ж досі не просто вміємо, а ще й любимо засаджувати клумби перед багатоквартирним будинком, вирощувати та консервувати огірки, в’язати шкарпетки та пекти пироги, а не лише розпаковувати з пластику масово вироблений товар.

Не можу втриматися, щоб не згадати тут епохально-іконічний імідж Берні Сандерса з нещодавньої інавгурації американського президента. Самов’язані рукавички Сандерса затьмарили усі фешн-висловлювання і американського політичного істеблішменту, і поп-зірок, що були присутні на цій події. В американській пресі буквально почали з’являтися статті про семіологію рукавиць Берні, який зі своєю відстороненою позою зі схрещеними руками, моментально став усесвітнім інтернетним мемом.[5] Семіологія цих саморобних рукавиць очевидна – вони є миттєво зрозумілим символом опору корпоративній, капіталістичній системі, як і сам славнозвісний вермонтський сенатор.

У підсумку скажу, що я в своїй статті дворічної давнини «Арсенальний модернізм» вже досить розлого висловлювалася на рахунок того, що демодернізація – це позитивне явище. Я бачу, що за ці роки зміни в переосмисленні цього процесу все ж таки сталися, навіть якщо його експліцитно не маркують цим словом. Бачу, що у нас точиться підважування наративу про те, що людина – володар природи. Відбувається переосмислення, що ж ми зробили зі своїми природними ресурсами: із землею, річками, корисними копалинами. Ася Баздирєва, зокрема, систематично звертається до теми антропоцену. «Ізоляція» наразі створює великий проект «Заземлення». Тема Чорнобиля теж отримала нові акценти: ми вже обговорюємо не лише те, що Україна стала жертвою цієї техногенної катастрофи, а й те, яким чином сама Україна долучилася до її створення. Коротше, українська демодернізація – це наразі переважно деколонізація природи. Ну і консервація огірків – куди ж без них.

Є. Н.: Чому саме пандемія, на твою думку, стала оцією останньою краплею для зламу модерних ієрархій?

О. Ч.: Тому що вона торкнулася всіх. Навіть тих людей, які не знаходяться в академічному, науковому середовищі. Люди відчули це на побутовому рівні, бо вони не змогли вже поїхати кудись не те що на вакації, а й просто далі, ніж 15 кілометрів від дому. Це  сильний струс для самого способу життя.

Є. Н.: Як ти вважаєш, чи ця зміна досвідів, глобальна зміна способу життя, тактильного і просторового досвіду вплинула на зміну нашого візуального сприйняття?

О. Ч.: Стовідсотково вплинула. Але ми будемо ще довго шукати відповіді на питання «як?» Перед Британією, до якої я приїхала в січні 2020, я прожила рік у Веллінгтоні, у столиці Нової Зеландії. Мала фантастичний життєвий досвід, який, до речі, багато в чому був майже провісницьким. Та логістика життя, до якої пандемія нас зараз змусила, насправді дуже нагадує, як живе Нова Зеландія за нормальних умов. При цьому я вважаю, що Нова Зеландія – це абсолютно найкраще суспільство, яке я колись досвідчувала. Якщо ми можемо на когось орієнтуватися, то стовідсотково на нових зеландців – вони вже однією ногою в майбутньому.

По-перше, це два дуже маленькі острови. Вони розташовані дуже далеко, до них дуже дорого та проблематично доїхати. Дорого доставляти будь-які товари, і тому в магазинах немає великого вибору. Крім того, немає всіх цих споживацьких конгломератів і мас-маркетового трешу, який нас на «великій землі» оточує. В мене були абсолютно комічні ситуації в магазинах, коли я приходила щось обирати (крем для рук, пральний порошок), а обирати було ні з чого. Існує один тип крему, один тип засобу для миття начиння і т.д. В Новій Зеландії існує одна лінійка побутової хімії, супер екологічна, бо новозеландці давно зрозуміли, що свої два малесеньких острови вони можуть миттєво засмітити, якщо не будуть зважати, що саме зливають в стічні води та ґрунт.

Я веду до чого: це країна, яка в принципі живе за оцими локдаунівськими мірками, які ми зараз проходимо. І вона живе чудово. Нова Зеландія перебуває вже десь на периферії капіталізму. Вона не бере участь у цій ідіотичній гонитві за товарами, за симульованим вибором, за постійним перемиканням уваги. І це надзвичайно економить час та емоційні ресурси. Ощадливість уваги, ощадливість життєвих ресурсів так само транслюється на стосунки між людьми. Люди не ставляться один до одного як до товару. І коли ти туди приїжджаєш і живеш там місяць-два, ти почуваєшся, наче з тебе зняли якусь величезну бетонну плиту. Тебе ніхто не оцінює, ніхто не купує, не продає, на тобі немає лейблу… У такому майже позакапіталістичному суспільстві дуже по-іншому сприймаються всі людські реляції.

Я там зрозуміла, що капіталізм – це процес перетворення всього на цінник. Ти можеш абсолютно все купити і продати, абсолютно все перетворити на споживацький об’єкт: стосунки, ідеї, тілесність, природу. До мене вповні дійшла сутність фрази Маркса про те, що «everything solid melts into air». Все розріджується та стає взаємозамінним – все стає валютою.

От в Новій Зеландії цього немає – їхнє повсякдення майже таке, як наш локдаун. Тобто для мене 2020 був наче флешбек до Нової Зеландії. Але я бачу, наскільки це позитивно. І якщо говорити про життя в Оксфорді – моє, і моїх друзів, наприклад, то дуже видно, що хоч люди не можуть їздити кудись далеко, та всі несподівано зрозуміли, що і вдома теж непогано. Це така переорієнтація зору на локальні ресурси, які насправді невичерпні.

Я це зараз сильно відчуваю: все, що мене оточує, є більшим, ніж я можу подивитися, прожити, продумати. Навіть ці локальні ресурси я зі своїми можливостями, завжди обмеженими моєю людськістю, не можу вхопити та осягнути. І питання: нащо тоді мені ще більше? Навіщо гонитва за зростанням, примноженням, за перевиробництвом та надмірним споживацтвом, неважливо, чи це споживацтво товарів, чи інформації, чи досвіду?

Є. Н.: Але ж все одно хочеться на справжню виставку?

О. Ч.: Це правда, хочеться. Але я думаю, всі розуміють, що пандемія – це тимчасово. В Британії вже вакцинація йде повним ходом. Питання в тому, до чого повертатися? Світ до пандемії жив далеко неідеальним життям. Можливо, пандемія – це шанс до змін?

Наприклад, в Оксфорді зараз тривають великі дебати, чи не залишити частково онлайн-систему навчання й надавати оксфордську освіту людям, які сюди приїхати не можуть. Йдеться про освітню демократизацію. В Оксфорді існує вимога проживання: коли ти сюди вступаєш, ти зобов’язаний жити в місті. Зобов’язані всі, не тільки студенти, але й викладачі – вони не мають права мешкати далі, ніж 25 кілометрів від Оксфорда. Це важливо, інакше всі були б уже в Лондоні, до якого хвилин 40 добиратися. Але, можливо, варто після пандемії залишити оцей онлайн-сегмент? Розміркування напряму пов’язані з деколонізацією освіти та з можливістю її здобуття студентами з менш економічно розвинених регіонів.

Музеї, мені здається, після пандемії отримають додаткову цінність – тому що попри частковий онлайн постане нагальна потреба в зустрічі з реальним: з артефактом, з матеріальністю й тактильністю, яку дають нам музеї. Це стосується не тільки музеїв, а й театрів, концертів і т.д. Тобто аналоговий світ залишиться в острівках, які матимуть додаткову важливість. Власне тому, що значна частина життя піде в онлайн і залишиться там.

Фото з експозиції Сая Твомблі у Філадельфійському музеї.

Є. Н.: А ти не думаєш, що це зробить ці аналогові культурні практики ще більше елітарними, ніж вони були досі? Наприклад, стануть дорожчими через те, що багато людей все-таки задовільняться онлайн-споживанням культурних продуктів, і організаторам доведеться підняти ціни – що вже сталося з незалежними театрами.

О. Ч.: Перебуваючи в західному суспільстві, у певній економічній ситуації, я бачу, що досить багато людей тут не проти не лише заплатити за квиток, а й платити вдвічі більше, займатися донаторством. Треба підсилювати розуміння, що осередки культури – це суспільне благо, і що ми маємо його підтримувати. І займатися донаторством для того, щоб, можливо, той самий музей зробив якусь благодійну програму і надавав безкоштовний доступ студентам.

Є. Н.: Чи означає вище сказане, що цінність культури зросла під час карантину? Цінність культурного продукту, скажімо так, хоч я не люблю це означення.

О. Ч.: Я так розумію, що під культурою ти маєш на увазі практики символізації та репрезентації, тобто згрубша кажучи – літературу, візуальні мистецтва, театр чи кіно, а не увесь спектр людської життєдіяльности. Я завжди наполягаю, що в популярній свідомости здебільшого існує хибне розуміння таких практик символізації як додаткової розваги. Додаткової, а отже й необов’язкової, від якої можна відмовитися. Натомість символізація є нашою основною когнітивною функцією, спорідненою з мовленнєвою здатністю. Ми без неї не існуємо як людський рід. В такому означені культура не може зростати чи занепадати – вона завжди є. Символізація світу – процес базовий, автоматичний, він не може зупинитися. Ти не можеш відмовитися від культури, не можеш її не робити. А коли починаєш під культурою розуміти просто якийсь ентертейнмент, тоді в тебе стається гуманітарна криза в країні. Тоді люди починають захоплювати Капітолій.

Є. Н.: Так власне, ми це і спостерігаємо – до того ж, в різних країнах і абсолютно різних суспільствах.

О. Ч.: Так, хвиля популізму, безумовно котиться по планеті. Мені здається, що вона якраз тому й визріла, що модерний, капіталістичний світогляд перетворив усе на товар та маркетинг, в тому числі й практики символізації, що з суспільного блага стали ентертейнментом. Плюс стався надто різкий розподіл на спільноти глибокої думки та на мисленнєву жуйку – теж, тому що освіта стала товаром, не для всіх доступним.

Тімоті Снайдер, до речі, постійно про це говорить у контексті руйнації інституту журналістики. Журналістика вмерла – залишилося блогерство, коли людина може покопирсатися в чужому акаунті, знайти якісь рендомні фоточки і зробити глибокодумні висновки на порожньому місці, наприклад, про існування фашизму в Україні. Снайдер також наполягає на тому, що треба підтримувати місцеві видання, що висвітлюють локальний контекст. Бо з глобалізацією люди почали дивитися на світ настільки широко, що вже не розуміють, хто їхні сусіди та чим вони зайняті. Такими людьми набагато легше маніпулювати, коли вони не занурені в свій локальний контекст, не знають своїх сусідів, не допомагають їм і, очевидно, сусіди не допомагає навзаєм. За Снайдером, занепад локальної журналістики – один із симптомів популістичної, авторитарної системи. І ця локальність – це та істотна лінза, підсилена пандемією: помічати те, що є довкола тебе.

Є. Н.: А як ти думаєш, наскільки все-таки до цього долучилися самою своєю формою цифрові медіа і соцмережі?

О. Ч.: Так не просто долучилися, а, власне, й сформували цей дистопічний інформаційний ландшафт. Початком кінця фейсбуку був момент, коли додалася функція перепостів. До того все ще якось трималося купи – люди писали на своїх сторінках, і для того, щоб їх читати, треба було туди зайти. А потім це перетворилося на спіраль у невідоме, ідіотичні перепости почали валитися хвилею. І ти вже не розумієш, хто що написав, хто перепостив, де правда, де неправда, хто іронізує, хто говорить щиро, хто взагалі фіктивний персонаж. І зараз ми дійшли до того, що Цукерберг забанив Трампа. Тобто у Цукерберга є розуміння, що ми пройшли абсолютну інформаційну дистопію, і час від неї відходити. Треба працювати над фактами, над верифікацією, над тим, що має достовірність, а що немає. Соцмережі безперечно доклалися своєю логістикою до того, що ми втратили ландшафт верифікації.

Є. Н.: У який бік ти бачиш розвиток комунікаційної системи, бо це ж як відмовитися від шкідливої їжі – лише одиниці зможуть взяти себе в руки і їсти салат.

О. Ч.: В Україні, до речі, ситуація з соцмережами ще гірша, ніж на Заході. У моєму середовищі істориків мистецтва, культурних діячів ніхто не пише у Фейсбук, бо це взагалі не медіа. Це у нас Фейсбук – медіа, і це дуже погано.

У Британії чи в Штатах є дуже багато реальних сталих медійних платформ. Ось Бадью написав 23 березня статтю, і я до неї повертаюся постійно, в мене є закладка. А як я можу повернутися до чогось, що написано 23 березня у Фейсбуку? (Мається на увазі, не на моїй сторінці, назагал – новини за день.) Є стрічка, у ній все падає вниз і зникає. Ти не можеш працювати референтно. Ти не можеш посилатися на одну й ту саму інформацію. Вона нестабільна. Вона взагалі не закодована – відсутній якір, який заланцюговує інформацію. А без нього немає референтної роботи.

Є. Н.: І посилання недостовірне по факту?

О. Ч.: Так, очевидно, що ти не можеш посилатися, а отже, не можеш повертатися до чогось, постійно обдумувати. Потрібен розгалужений медійний ландшафт із більшою кількістю та різноманітністю медійних платформ. А Фейсбук – це просто платформа поширення. Ти десь щось пишеш і даєш на це лінк, але написане – на іншій платформі. І нам дуже бракує цього розгалуженого медійного ландшафту.

Є. Н.: Чи близька тобі досить поширена нині думка, що у зв’язку з інформаційним передозуванням стане на якийсь час дуже важливою функція редактора як відбирача, як фільтра, який формуватиме потік?

О. Ч.: Супер близька, бо це, власне, сутність моєї професії в тому числі! В наш час редактор, куратор – це люди, які фільтрують інформацію. Їхня роль критично важлива, тому що вони пропонують певну лінзу, фокус, точку зборки. В здоровому, грамотному медіаландшафті повинно бути багато різних фокусів. Сутність свободи слова не в тому, щоб одне медіа друкувало все підряд, а в тому, щоб кожне могло би промотувати свою світоглядну позицію. Я як читачка піду й почитаю їх усі та порівняю інформацію цих різних точок зору.

Так само працює кураторство: я не виставляю всіх, не працюю з будь-ким. Існують митці, що мені абсолютно не цікаві. Але є інший куратор і він зробить інший проект. Так, це відбір та категоризація інформації.

Є. Н.: Ми говорили про те, що старі лінзи посипалися – а які нові лінзи подарував нам 2020-й?

О. Ч.: Підсумовуючи сказане, мої конкретні лінзи – про те, що, незважаючи на звуження всіх можливостей, від фінансових і до фізичних, я все одно навіть на цей момент маю більше можливостей, ніж я можу опрацювати. І на рівні суспільства, мені здається, ми будемо відходити від гонитви за все більшим і більшим.

Є. Н.: У багатьох, з ким я говорила, зокрема, і у моїх співрозмовниць у цьому циклі, в часі пандемії і скорочення культурних активностей, виникло відчуття власної обмеженості і непотрібності. Для чого потрібні люди культури й інтелектуали, коли нам треба лікарі?

О. Ч.: Я абсолютно цього не відчуваю. Взагалі так не функціоную. Мені здається, що це питання людського темпераменту, і в мене він досить оптимістичний. Але якщо прибрати персональний сентимент, то я вже говорила – я не вважаю, що культура – це щось додаткове, що можна відрізати.

Аналізуючи культуру, ми виконуємо одну з найважливіших ролей в суспільстві, надаючи суспільству здатність рефлексувати, дивитися на себе збоку. Наприклад, як ти можеш себе знати, ніколи не бачивши себе в дзеркалі? Ти не можеш усвідомити, якого ти зросту – якщо тільки не порівняєш себе з кимось саме у відображенні. Суб’єктність, самість, становлення свідомости формується у дитини, коли дитина себе починає впізнавати у дзеркалі і також навчається відокремлювати себе від іншого.

Те, що ми називаємо практиками символізації та репрезентації, а в ширшому визначені, культурою – це те саме дзеркало, лише на рівні всього суспільства. Це не додаткова, необов’язкова функція – вона одна з головних, що забезпечує існування людини як виду.

Важливо розуміти свою функцію до кінця, і володіти здатністю її пояснювати. Це важко. Ми отримуємо ступені, систематично пишемо, весь час відточуємо спосіб розмови і (само)-пояснення. Це безупинна робота над собою. Але в мене немає такого відчуття, що я зі своєю професією непотрібна. Навпаки, я відчуваю, що вона гіперважлива. Непотрібні маркетологи і піар-агенти. А люди, які створюють контент, продукт, або платформи взаємодії чи зв’язків, завжди будуть потрібні.

Ми можемо в трохи консервативному ключі оплакувати, як у нас змінилося життя, але це факт: постійно треба переосмислювати свої навички, перевинаходити себе. І мені здається, по-іншому не буде. Не буде так, як у наших батьків. Наприклад, мій тато довший час вважав, що оце моє перестрибування з університету в університет, з одного кар’єрного місця до іншого не є добрим знаком. Він сформувався в соціумі, де ти приходив працювати у двадцять п’ять після інституту в одну організацію – і звідти йшов на пенсію. Це, власне, і було успішним професійним життям. Можна оплакувати це, але світ уже не буде менш мобільним. Принаймні за нашого життя. Треба навчитися бути гнучким, адаптивним до світу – до цього the Great Outdoors, до неосяжного потоку, що стрімко та повсякчасно змінюється.

 

Примітки:

[1] https://www.versobooks.com/blogs/4608-on-the-epidemic-situation

[2] https://www.opendemocracy.net/en/can-europe-make-it/covid-19-epistemic-condition/?fbclid=IwAR22thjsTJc8C7Ju7ypxYRcsmzM6zbbFzVWjnAnXNb5LxJlrPgG-a9igP2Y

[3] https://www.youtube.com/watch?v=ZWzVBUlCxow

[4] Микола Рябчук, «Біла шкіра, чорна мова,» Збруч https://zbruc.eu/node/102635

Микола Рябчук, «Сором’язливий колоніалізм.» Збруч https://zbruc.eu/node/102782

[5] Naomi Klein, “The Meaning of the Mittens: Five Possibilities,” The Intercept, https://theintercept.com/2021/01/21/inauguration-bernie-sanders-mittens/?fbclid=IwAR2GhbS8W_lfrLE_6CgL9XDR8oUE9c-vINik9YGbXnto6lO0JteroyXDBzQ  

 

Матеріал підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.

 
 
 

Коментарі



спецтеми