Німецькі ландшафти пам’яті: як працювати з місцями історичних злочинів?

Фото: Наталка Дяченко

«Наприкінці Другої світової ми всі були жертвами. Ніхто не відчував провини. Ми лише потерпали від бомбардувань, а всі жахіття були на совісті одного Гітлера», – каже директор меморіального комплексу на місці концтабору в Флоссенбюрзі Йорг Скіберляйт. Німецька пам’ять про злочини Другої світової війни в 20 столітті змінювалася від заперечення до визнання відповідальності й спокути, й різнилася по обидві сторони Берлінської стіни. Як працювати з наративами нацистської та комуністичної диктатури, чи закінчується історія концтабору після звільнення, і чому важливо бачити Стіну там, де її вже нема – про це в Києві розповіли Йорг Скіберляйт та його колега, директор меморіалу «Берлінська стіна» Аксель Клаусмайер. KORYDOR записав найцікавіші тези істориків.

Йорг Скіберляйт: Мені йтиметься насамперед про те, яким чином формується спогад. Хто бере в цьому участь? Які історичні картини ми конструюємо? Хто визначає історичне сприйняття, і хто його змінює? Ніхто з вас, певно, не чув про Флоссентбюрг раніше. Це колишній концтабір, розташований на сході від Нюрнбергга, біля чеського кордону. Флоссенбюрг охоплював значні території, там утримували близько ста тисяч в’язнів, 15 тисяч із яких були жінки й 25 тисяч – вихідці з Радянського Союзу.

Табір мав строгу геометричну структуру. На аерознімках, зроблених із американських літаків за місяць до звільнення Флоссенбюргу навесні 1944 року, видно дим із крематорію. Тоді американські солдати фактично розпочали процес денацифікації. На їхніх фотографіях ми бачимо почесне вшанування загиблих у концтаборі. Але тут само зображені й німці, примушені дивитися на жертв, примушені усвідомлювати свою відповідальність і провину. В цій інтерпретації вже з’являються дійові особи історії, між якими є конфлікт: американці наголошують на комеморації й педагогіці спокути, німці немовби противляться цьому.

Що лишається від концтабору? Місце, загиблі, територія, топографія. Не лише табір, зрештою, стає меморіалом. Усе тут має певну символічну тяглість. Наприклад, браму Флоссенбюргу по-своєму використали звільнені польські біженці – змінили назву на «Польський табір». Таким чином вони також взяли участь у денацифікації цього місця. Вони вивішували власні прапори, зроблені з нацистських стягів, із яких вирізали свастику, й простирадл. Поляки народжували в звільненому таборі дітей, висаджували квіти, встановили хрест, розібрали сторожові вежі й із цієї цегли побудували капличку (одна з веж збереглася, але перетворилася на дзвіницю). До місця почали прив’язуватися нові спогади.

Цей новий ландшафт пам’яті великою мірою пов’язаний із церквою. Вівтар у польській капличці в Флоссенбюрзі дуже дивно виглядає, це явно не те, що поляки хотіли там бачити. На ньому зображений в’язень на колінах, він голий і в руці тримає молоток – він каменяр. Над ним височіє фігура іншого полоненого – він б’є каменяра. Це – міф, який свідомо пропагували нацисти: ув’язнені концтаборів – небезпечні злочинці, які знущаються одне з одного. Але поляки прагнули зобразити зовсім інше. Ми знайшли ескіз, відбиток цього барельєфа. Тут одна людина стоїть на колінах і чіпляється за іншу, а та намагається допомогти. В християнській іконографії це зображення самаритян. Вочевидь, коли поляки покинули табір, хтось змінив вівтар. І заразом – елемент пам’яті.

Пізніше на плацу концтабору розміщують промислові виробництва, спалюють бараки та споруджують житлові будинки. Нищення спогадів – це також форма денацифікації. Іноді кураторські тексти до виставок уже написані за нас. «Нова Німеччина зростає на фундаменті концтабору». Або: «На місці страждань – будинки щастя». Це заголовки з тодішніх газет. У 1965 році ці будинки досі стоять там. Сам меморіал, однак, розширюється. З’являється цвинтар, починається ідентифікація загиблих. Утім, цей цвинтар мав бути гарно облаштований, навіть були спеціальні вказівки для садівників. Усе це – для «пом’якшення жорстких спогадів». Зовсім не те, що робили американці, чи не так?

Матеріальні докази злочинів заважали запроваджувати «пом’якшену» політику пам’яті. І згодом починаються протести проти знищення реліктів, бараків та місць екзекуції. Так, родичі Вільгельма Канаріса, начебто причетного до нападу на Гітлера в 1944 році та закатованого у Флоссенбюрзі, та критично налаштовані історики наголошували, що разом із цими спорудами зникає пам’ять про адмірала. Як компроміс вони пропонували залишити частину в’язниці й поставити там меморіальні дошки.

У 1995 році, в 50-ті роковини завершення війни, знову спалахнув скандал. Тепер протестували колишні в’язні з Східної Європи та їхні сім’ї. Обурення стосувалося того самого плацу Флоссенбюрга, де досі стояли промислові будівлі. Ми розробили новий план цього місця й мусили знести цехи. Нове завдання полягало в тому, щоби зберегти первинні топографію та шляхи цього місця. Ми відкрили доступ до територій, де стояли бараки й житлові будинки. Описати історію самого концтабору було б замало. Тому ми зробили окрему експозицію про те, що відбувалося з Флоссенбюргом після звільнення, щоб показати, як ми обходимося з власною пам’яттю. Історія концтабору складається з сотень індивідуальних історій – ми постійно наголошуємо на цьому. Місце можна перебудовувати, як заманеться, сподіваючись, що жахливі спогади зникнуть. Але вони лишаються в родинах в’язнів або злочинців. Ми докладаємо всіх зусиль, щоб не інтерпретувати, не «пом’якшувати» спогади, а лишати їх так само тяжкими, а території цього місця – читомими для відвідувачів.

Наостанок я хотів би показати один із експонатів меморіалу. Це – номерний автомобільний знак колишнього в’язня, який нині живе в Нью-Йорку. Водночас літери й цифри тут складають його номерний знак у концтаборі. Звісно, нині вже ніхто не здогадується, що вони значать. Однак для цього чоловіка це дуже важливий жест. Він пам’ятає місце, і йому байдуже, як воно виглядає зараз. І він переживає, з одного боку, тріумф: «Я вижив», з іншого, травму: «Я ніколи цього не забуду».

Аксель Клаусмайер: Як можна надихнути молодь цікавитися історією? Що нові покоління, молоді німці, мають спільного з жертвами того самого Флоссенбюрга? Чи можна взагалі осягнути масштаби жертв Другої світової війни? Для нинішніх меморіалів це дуже важливі питання. Музеї мають бути місцями жвавого переосмислення історії, вони мають ініціювати цю дискусію. Але як це все стосується мене, якщо мені, скажімо, 16 років? Ми, музейники, маємо постійно доповідати про кількість відвідувачів, яка, зі свого боку, постійно скорочується, тож ми мусимо постійно вигадувати нові формати спілкування з різними цільовими групами. Інакше можна одразу закриватися.

Насправді багато відвідувачів скаржаться, що їм бракує можливості сформувати власний погляд, висловити свою думку в музеї. Цьому можуть зарадити учасницькі практики. Так, музейний теоретик Ніна Сімон пише, що відвідувачі мають не просто бути присутнім, а й бути активними. В основі цього принципу лежить співробітництво. Музей має бути майданчиком, платформою, де відвідувачі можуть проявити себе. Але тему для обговорення мають задавати куратори.

Цікавий приклад учасництва пропонує Єврейський музей у Берліні. Наприкінці виставки про історію єврейства в цьому місті була інсталяція: в скляній вітрині сидів сучасний німецький єврей, якого можна було спитати будь-що: чому він досі тут живе, або що таке менора. Маю сказати, що не в усіх ця виставка викликала радість і захват. Із сучасністю працює також Музей біженців у Берліні – це меморіальний комплекс, де сьогодні мешкають новітні біженці з Близького Сходу. Ми спитали себе: що вони мають спільного з німецькою історією? Чим є втеча сьогодні? І зробили виставку, залучивши їх до роботи. Сирійські сім’ї розповіли нам про важливі для них речі та надали деякі артефакти для експозиції. Наприклад, ключ від помешкання в Алеппо, якого більше не існує.

Музей історії Берліна також запрошує своїх відвідувачів до обговорення. Так, наступного року, до 500-річчя Реформації, вони запланували виставку, присвячену Мартіну Лютеру. Й відкрили голосування за найкращу назву з можливістю пропонувати свої варіанти. Виставка, зрештою, називатиметься «Ефект Лютера».

Що стосується меморіалу «Берлінська стіна», то він має мільйон відвідувачів, і я цим пишаюся. Ці люди приїздять, щоби побачити й переконатися: демократія та свобода не є самозрозумілими поняттями. Для нас важливо показати, що це була єдина в світі стіна усередині власної країни, споруджена, щоб зробити в’язнями самих німців – мешканців НДР. Стіна – це символ порушення людських прав, але також – символ свободи, символ того, що мури можна долати в мирний спосіб. У 1989 році ми були найщасливішим народом у світі. Для мене важливо, що я поруч із Майданом, коли кажу це. Так само зникла комуністична диктатура в Німеччині. І хоч через Стіну гинули люди й розлучалися сім’ї, це історія зі щасливим кінцем.

Наша виставка, присвячена історії Стіни, дає відвідувачам змогу долучитися, поділитися своїми спогадами й роздумами. Ми ставимо питання: «Як ви вважаєте, яким чином Стіна пов’язана з вами?». Відповіді стають частиною експозиції. Ми архівуємо їх та бачимо, як поступово змінюється сприйняття. Кілька років тому люди зображали щасливі картинки падіння Муру, об’єднання. Тепер тут є і посилання на трагедію «Шарлі Ебдо», і на заяви Трампа про стіну на кордоні з Мексикою. На одній із ілюстрацій зображений розділений Берлін, а нижче – розділена на північну та південну Німеччина – метафора соціальної нерівності. Або: чи не збудували ми стіну в Середземному морі, щоб відгородитися від біженців? Так само рефлексують і про східні кордони Європи.

Ми також збираємо розповіді свідків – записуємо їх на відео та експонуємо. Там є історії про розділення родин, про відбування покарань у комуністичних в’язницях. Є також історії тих, хто підтримував режим. Наприклад, один колишній прикордонник розповідає про свою роботу. По-моєму, надати такі свідчення – дуже мужній вчинок.

У нас є окрема програма для школярів. Ми організовуємо невеликі «експедиції», де діти підлітки шукають у місті залишки Берлінського муру, фотографують їх та влаштовують виставки в школах. Також школярі проводять публічні інтерв’ю з свідками існування Стіни. Ми пробуємо розвивати емпатію до подій минулого. І кожного року в день падіння Стіни робимо її видимою знову – наприклад, за допомогою світла. Люди мають пам’ятати про Мур. А ми намагаємось дати обличчя історіям і жертвам.

Зустріч із Йоргом Скіберляйтом та Акселем Клаусмайером відбулася в рамках проекту «Культ чи культура: розвиток учасницьких практик в музеї» Українського центру розвитку музейної справи за підтримки Goethe-Institut.

банер голос-нед

 

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва