Небо над Брюсселем

Фото: Північний Вокзал Gare du Nord у Брюсселі by Анна Оксютович

Одне з моїх перших вражень про Брюссель – молоді білі люди, які сидять на асфальті й жебракують, це було кілька років тому, їх немало, вони щойно приїхали з Південної Європи у пошуках роботи після економічної кризи у Греції й Іспанії.

Тепер я живу в районі Ботанічного саду (Ботанік), від якого до вокзалу Скаарбек на півночі міста тягнуться мігрантські дільниці вихідців із різних регіонів, тут живе спільнота марокканців, одна з найбільших у місті-серці Європи. Вони продають фалафелі, сендвічі, тримають закусочні й бари, які формують цілі квартали. Коли я повертаюся додому, там ніколи не видно жодної жінки, чоловіки обговорюють новини й футбол з екрану великої плазми. Я заходжу сюди купити фалафель на вечерю, щоб не готувати вже пізнього вечора й не засинати голодною, власники доброзичливо усміхаються й прощаються з порогу кафе.

Іноземці в Брюсселі становлять третину всього населення. Марокко, Франція, Румунія, Італія, Іспанія відкривають десятку країн, мешканці яких проживають у Брюсселі, далі йдуть Польща, Португалія, Болгарія, Німеччина, Конго.

Десь тут живе й Раїм, на дуже короткий відрізок часу ми сусіди, обидвоє запитуємо себе, що ми тут робимо.

Ми замовляємо в кафе однаковий чай, який по-різному звучить нашими мовами: я замовила ройбуш,  Раїм – ройбос. Бармен-марокканець виправляє мене: «Ройбос, це чай, він називається ройбос (ніби: ти що, хіба ти не знаєш!). Чай приносять у високих прозорих склянках, кафе навпроти Ля Бурс (La Bourse), у самому центрі Європи, популярне місце для зустрічей, для місцевих, для приїжджих.

Раїм – перекладач у Марокканському посольстві й викладач арабської в школі, живе в Брюсселі два роки. Каже, що постійно мерзне (і в такий спосіб долучається до клубу тих, для кого незвичний клімат цього міста). Коли я вперше приїхала у Брюссель, дуже змерзла, місцеві дивувалися – зима в Україні для європейців асоціюється з непрохідним снігом і низькими температурами, я мала би бути призвичаєною, але я зустрілася з вологістю, яка пронизує наскрізь (австралійка, яка працює тут 4 роки, починає одягати теплі рукавиці ще на початку кожної осені).

Тимчасовий табір для біженців у 2015 році, Брюссель. У 2016 р. на статус біженця було подано майже 19 тисяч заяв (що вдвічі менше ніж за 2015 рік), Фото: Jonathan Raa/NurPhoto/Corbis

Я знаю про кочові племена берберів і Марокко, уклад життя й історію Магрибу значно менше, аніж Раїм про пострадянські країни. Я знаю про них дуже мало.

– Я не араб, я бербер, туарег, і ми інші, ніж араби. Вони полонили нас, забороняли нам нашу релігію, я – бербер, імазі, це означає – вільна людина, поважна людина. Ми, бербери, пам’ятаємо про це. Наші пісні – це переважно пісні про свободу. Араби накинули нам арабську мову, але у нас є своя.

Раїм показує мені зразки берберської мови, як пишеться моє ім’я, він говoрить про свою мову зі зворушенням, я вражена простотою знаків, це стародавнє письмо.

Жити у Північній Африці, бути бербером, на перехресті культур – це могти говорити арабською й івритом. Говорити французькою, вивчити англійську. Вести свою історію як історію «вільних людей». Говорити берберською, стародавньою мовою, носіїв якої майже 25 мільйонів. Сумувати в центрі Європи, вчити дітей у школі, пересилати гроші додому родині.  

– Я атеїст, але про це нікому не кажу в себе вдома. Тут я можу сказати. Я не хотів би засмутити мою маму, у нашому суспільстві говорити про це вголос небезпечно. Це все почалося з навчання. Бути не мусульманином – злочин у мене вдома. До того в нас була своя релігія, до 7 століття. Десь у віддалених районах збереглися її залишки.

Вражає, скільки Раїм знає про пострадянський простір та історію 20 століття.

– У нас в університеті був гурток, де ми читали книжки. Якби викладачі дізналися про це, мене могли б вигнати, це було 15 років тому, це було небезпечно. Ми читали Маркса. Ти, здається, не розумієш різниці між тобою і мною, адже твоя мама вміє читати і писати.

Йому майже 35 років, у нього 4 сестри, і він перший зі своєї родини, хто вчився грамоти в школі. 50% населення Марокко – неписьменне, серед них мама Раїма теж.

– Чому ти здивована? У нас в країні немає безкоштовної загальної освіти для всіх, покоління моїх батьків не вміє писати.

Раїм ходив до школи й отримав стипендію в університеті. Зрештою, це добра робота – бути вчителем у школі в Марокко, престижна робота.

Питаю про сестер, вони не працюють:

– Я пересилаю їм гроші, на косметику і дрібні потреби. Вони вміють читати, їм від 20 до 30 років, вони не одружені, одна з них має нареченого. Як бути неодруженій жінці у Марокко? Нині це вже змінюється, а раніше було би важко. Мене зупиняють на вулиці поліцейські, перевіряють мої документи. Я живу й працюю тут і я чужий у цій країні, чужий у Бельгії. Я дуже добре це відчуваю. У магазині мене перевіряють, чи не вкрав я чогось.

Після Другої світової війни в 60-х роках Бельгія масово запрошувала для відновлення країни корінне населення  Північної Африки, Південної Європи й Туреччини, укладаючи двосторонні угоди з гнучким режимом дозволів на роботи, які супроводжувалися пом’якшенням правил для об‘єднання сімей. У 70-х роках у зв’язку з економічним спадом і безробіттям бельгійський уряд почав  коригувати міграційну політику, ввівши обмеження на трудову міграцію. Після цього обмеження основним видом міграції стало возз’єднання сім’ї та отримання статусу біженця, частка тих, хто їхав на роботу чи навчання, була найменшою (між 5 і 15 відсотками).

У 2016 році на статус біженця було подано майже 19 тисяч заяв, із них позитивну відповідь отримала половина запитів. Основними пошукувачами статусу біженця були вихідці з Іраку, Афганістану, Сирії, Сомалі та Гвінеї – 33 відсотки від загальної кількості заявників. 

У Раїма смаглява, кольору теплого, розігрітого піску, шкіра, білі зуби, коли він розповідає, його плечі опускаються нижче, він сутулиться. – Расисти у цій країні, я не почуваю себе тут добре.

Раїм схожий на студента, а не викладача, значно молодший, ніж говорить його ідентифікаційна картка.

– У берберів інакше ставлення до жінок. В арабів жінки не розлучаються, у нас розлучення відбувається з ініціативи жінки. Коли вона розлучається, то влаштовує велике свято, приходять чоловіки з околиць, вони зможуть показати себе, може, вона невдовзі захоче одружитися знову. Ти знаєш, що Київський філармонічний оркестр грає відому берберську мелодію?

Я кажу чесно, що не знаю.

– Але всі бербери знають, ми знаємо, хто грає нашу музику! Музичні гурти їздять в Україну на фестивалі теж. Один із наших авторів був у Одесі, писав про неї, ще на початку минулого століття. Ти голосно смієшся.

– А що?

– Нічого, я тут ніколи голосно не сміявся. Я народився в пустелі й жив у пустелі. Там мій дім. Я був щасливим до моменту, поки не прочитав Камю і Сартра в університеті. Що доброго дали мені ці автори? Після того в мене настала криза, мені здається, що вона триває досі. Я пішов вчитися, потім сам викладав, потім мені запропонували працювати при посольстві.

Раїм досить відвертий. Пустка, яку він відкрив під час навчання, ніколи не зникає. На фотографії, де Раїм у пустелі, в традиційному одязі бедуїнів-кочівників, він виглядає зовсім інакше, аніж зараз у своїй темній весняно-осінній куртці. Пронизливо й заворожуюче, як людина, досвід якої мені недосяжний. Як людина, яка йде своєю дорогою, без вагань щодо жодного кроку. Але так було раніше, не тепер.

– Як ти так живеш, якщо тобі так недобре тут?

Раїм хоче повернутися, але ми обоє розуміємо, що він залишиться ще трохи тут, на роботі в посольстві.

– У своєму місті, в Марокко, я теж не був дуже щасливим – є райони для туристів і вони безпечні, туристів не чіпають, для місцевих життя досить небезпечне, можуть напасти і пограбувати. Великий контроль над тими, хто вчить. Я викладав у школі, початковій і середній, мені подобається вчити у початковій школі. Не всім у Брюсселі подобається те, що відбувається тут, не всі задоволені укладом життя – на вихідні ми їздимо на природу, різні дуже люди, лікарі, викладачі, інженери, місцеві бельгійці і приїжджі, ми намагаємося більше часу проводити за містом, ми розмовляємо про те, як ми себе почуваємо, готуємо просту їжу разом, стараємося, вчимося говорити між собою, – каже Раїм. 

У будинку, де я живу, час від часу ночують люди без документів, нелегали, біженці з кількох воєн, живе працівниця великої комерційної структури, безробітний, шукач політичного притулку, фрілансери, артисти, іранець, марокканець, французи, українці й іспанці. Ті, хто шукає себе впродовж життя і люди, які живуть без документів уже десяток років. На початку 2017 року у Брюсселі офіційно зареєстровано 184 національності, за іншими даними кількість національностей, які тут мешкають, перевищує 200.

Коли вийти з будинку, повернути ліворуч, йти вгору до трамвайної зупинки, бульвар стікатиме донизу довгими рядами машин, перетече в інший бульвар. Завжди багато повітря в небі над Ботанічним садом, небо над зупинкою Ботанік продувається широкими вітрами.

Раїм говорить мені, що я надто поспішаю, що в мені багато енергії. В цьому місті всі біжать. Дійсно? Мої рухи рвучкі, їм бракує зграбності і плавності, коли я переходжу дорогу, геть цього не помічаю, занурена у свої думки. Раїм похитує головою, дивуючись – як це можливо, так поспішати, астенічного типу людина, він дуже повільний, я сповільнюю кроки теж, чекаю на нього.

– Я постійно мерзну тут, – каже Раїм.

– Чому ти не купиш собі шапку на вечір?

– Не знаю, я ніколи про це чомусь не думав. Є місце, де мені стерпно: коли я приїжджаю додому, я їду в Сахару. Там я вдома. Там – де ніхто не спішить.

Я уявляю піски, від пустелі немає змісту приховувати будь-що, і тоді мені також стає спокійно.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення практики рівності проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності іншування історія історія мистецтва