Не виснажуйте свого внутрішнього прадідуся! «Хорошая попытка» Олександри Ковальової

«Хорошая попытка» – терапевтична книжка, що балансує на інтелектуальній межі. З одного боку, вона так і заграє з масивом популярної західної літератури, що легенько пояснює механізми роботи психіки й дає поради, як працювати із ними. З другого боку, ця збірка різножанрових текстів дивовижним чином поєднує біологію й літературу. Пояснює дії своїх героїв не їхньою моральністю/аморальністю, не їхніми релігійними й філософськими переконаннями, а дією нейромедіаторів і лімбічної системи.

Видається, що головна спроба цієї збірки – сумістити культуру й біологію. Мультидисциплінарність як ніколи на часі, тож чому б і ні? І хоч авторка завтоіронізувала вже у заголовку (мовляв, написала книжку, ага, «nice try»), проте спроба поговорити про небанальний селф-хелп і справді хороша. До того ж провокує подумати про численні тригерні точки української культури з нового погляду.

 

Дофамін як засіб формування національної культурної політики

Как вы думаете, почему мы мясо леопардов не едим? Потому что когда наши прадедушки обезьянки впервые поняли, что корешков, жучков, паучков и падали, оставленной хищниками, им не хватает, и решили поохотиться сами, то от леопарда они тут же получили звиздюлей. Никакого дофамина, сплошной кортизол. Сo жвачными оказалось проще. Один раз успешно завалил антилопу — получил свою дозу дофамина, все, считай — подсел на иглу. В следующий раз, при виде леопарда, наш обезьяний прадедушка вспоминал кортизол и грустно уходил от греха подальше, а при виде газели — вспоминал дофамин и принимал охотничью стойку.

В одному зі стилістично найяскравіших текстів («Бихевиористский туториал для спортивных девочек, худеющих по грушевидному типу старения») Ковальова вдало грається образом нашого внутрішнього прадідуся. Так вона візуалізує лімбічну систему, що відповідає за несвідомі реакції й мотивації. Варто людині один раз опинитися у стресовій ситуації, і вона хапає ударну дозу кортизолу. Засвоївши урок, людина надалі уникатиме ситуації. Несвідомо. Те саме і з похвалами й задоволенням – тобто з дозою дофаміну. Одного разу отримав, удруге тіло саме шукатиме, як би цей кайф повторити. Засвоїли дофаміново-кортизоловий образ внутрішнього прадідуся? Рухаємося далі!

Варто сказати, що це чи не перша українська книжка, яка говорить читачу/чці: ти молодець! Ти дочитав/ла книжку до середини? Молодець! Ти зрозумів/ла з книжки щось важливе? Гарна робота! А коли отримуєш своє «молодець» від автора прямо в книзі – це гарантований +1 до дофаміну. І це означає, що наступного разу ти візьмешся ще. Підеш в бібліотеку, прочитаєш і Канта, і Гайдеггера, про яких авторка полюбляє принагідно згадувати. Вся літературна тусівка б’ється над тим, як спонукати українців читати більше. Ось же воно, весь час лежало на тарілочці. Треба звертатися не до культурних концепцій і не до місіонерсько-культуртрегерської традиції з нав’язування своїх книжкових ідеалів. Треба просто задобрювати внутрішнього прадідуся.

Водночас Ковальова нагадує, що зробили з нами всіма школа, батьки і значимі люди. Вони сказали: сідай, два. Сказали: ти можеш краще. Сказали: пфф я у твоєму віці і не таке робив/ла. Або ж: ой, скільки у твоїй статті помилок, а як у твого проєкту мало переглядів. І що відбувається? Ви отримуєте +1 до кортизолу. Тобто внутрішній прадідусь дістає сильного копняка і далі він уникатиме писати статті, читати Панаса Мирного, ходити до школи.

Давайте по можливості не поливати наших внутрішніх прадідусів кортизолом?

 

Первісна людина Швейцарії тікає від шаблезубих новин

Но погодите, а разве бывает «некуда»? Ведь в каждом уважающем себя доме есть как минимум одна гостевая комната. А родственники, друзья, знакомые? К ним было стыдно. Конечно, стыдно. Стыдно, когда у тебя не все хорошо, не все под контролем и не все по плану.

Культурні експерти люблять іронічно подивитися крізь свої окуляри й назвати всіляких Ремарка й «Маленького принца» банальною банальщиною. Але це не означає, що з банальними сюжетами неможливо чи не варто попрацювати.

Банальних сюжетів у цій книзі буде немало. Зокрема й про щасливого дикуна й нещасливого мешканця Швейцарії. От тільки зазвичай такі історії потрібні, щоб утвердити певну систему цінностей і показати, що є чорним, а що – білим. Якщо дикун щасливий, а мешканець цивілізованої Швейцарії стільки тривожиться, то що? То наші звичні цінності хибні й час приміряти на себе вуса Ніцше й окуляри Шпенглера. Починається переоцінка цінностей та інші сутінки Європи – залежно від національних особливостей. Так у класичній українській літературі полюбляли демонізувати місто. Мовляв, усі щасливі екзотизовані дикуни живуть по селах і тримають на своїх міцних плечах ідилічний світ українства. А щойно такі атланти розправляють плечі в містах, у них починається стрес, адюльтери та інше богохульство. Про адюльтери без жартів – щоб зобразити подружню зраду, корифей українського театру Іван Карпенко-Карий нетипово для себе переносить дію з села до міста («Житейське море»).

Але повернімося до банальності. Швейцарець з одного із текстів Ковальової («Женева») жахається історії про інших швейцарців, які тиждень жили під мостом. Він успішний чоловік з ідеальним газоном та ідилічною родиною. І його лякає думка, що з ним теж може трапитись така історія. Він боїться не так несподіваної бідності, холоду й голоду під мостом, як сорому. Того, що про нього скажуть. І яким би ідеальним не був газон у цього персонажа (вже не кажучи про рахунок у банку) – в його поведінці проступають архаїчні дикунські риси. На нього не нападають дикі звірі, але його мозок вловлює їхнє тривожне гарчання дуже поруч. Так банальний сюжет розбавляє небанальна біологічна інтерпретація. Заможний швейцарець стресує не менше за людину з африканського континенту, що має відбиватися від диких звірів і шукати собі їжу. Він стресує так само, бо його мозок вважає смертельними загрозами ситуації, в яких той може осоромитись. Можна скільки завгодно згадувати, що іншим людям гірше, ніж тобі. Але твій мозок прирівняє неідеальний газон чи неідеальну вагу до смертельної небезпеки й буде тебе мучити.

А ще той самий раціональний швейцарець хоче свою дозу обіймів від дочки, а тому купує їй нераціонально дорогий телефон. Бо в мить, коли вона радісно обіймає його, у швейцарця утворюються нейронні зв’язки. Вони пов’язують подарунок із дозою обіймів і любові. І цей чоловік наступного ранку прокинеться і піде працювати, щоб заробляти на новий подарунок і нову дозу обіймів. І соромити його за це, згадувати неомаркистів та звинувачувати в консюмеризмі немає сенсу. Він не поганий безпринципний дядько. Він досі первісна людина, яка ховається в затишному будиночку від тривожного гарчання сорому, страшних телевізійних новин і гордо приносить своїй доньці важко впольований телефон.   

 

Формування національних рис

— Это полезно, кушай, чтоб не сгнили, — впихивала в нас яблочки Раичка. И мы кушали, чтоб не сгнили.

У цій книзі є кілька текстів, у яких авторка описує, які події, травми й настанови сформували її. Що цікаво, як назви для цих текстів використано назви нейромедіаторів – «Диметилтриптамін», «Серотонін». Одна із них – це історія домашнього насилля, інша – історія любові й виховання дідусем його онуки. Проговорюючи фрагменти свого особистого «роману виховання», авторка концентрується на реакціях тіла і на фразах-настановах. Там, де в Дікенса і компанії є дидактизм і зведення на п’єдестал хороших вікторіанських хлопчиків і дівчаток, тут виринає біологія і схеми дії нейромедіаторів. Це розвіює пафос навколо сильної особистості. Особистість розпадається на хімічні реакції, а в її дій з’являється біологічна логіка.

Настанова дорослих «твої бажання неважливі», настанова не ділитися особистими переживаннями, формування підліткової самостійності, відчуття несправедливості припиняють бути заслугою «хорошої» чи «сильної» дівчинки. Якщо вам здалося інакше – див. назви текстів. Кожен літературознавець вам скаже, назва – ключ до розуміння.

Після текстів Олександри Ковальової хочеться подивитися на весь корпус української літератури свіжим оком. І після цього чесно сказати: всі наші унікальні національні риси не зовсім те, чим видаються. Погляньмо на літературних героїв не як на романтичних надлюдей, а як на тваринок. Відсунемо неокортекст куди подалі. Зрештою, він у людей все одно підгальмовує.

Герої ХІХ ст. полюбляють аргументувати все фразою «зі мною так робили – і я з тобою так робитиму». Передовсім це стосується вибору шлюбного партнера – як мамка з татом скажуть. Мамка з татом краще знають. Прибери, синку, свої нетолерантні ідеї, що у вас народяться рябі діти, і йди за рябу багачку («Чумаки» Карпенка-Карого). Якщо відсунути драматизм ситуації, можна роздивитися страхи й завчені настанови батьків, які «краще знають». Нескінченне колесо поведінкової сансари Ковальова описала в тексті «Мальчик проснулся, родился и побежал». Напевно, будь-яку національну традицію теж можна описати як нескінченний біг, втечу й пошук того, як легітимно заповнити свою потребу в тактильності й любові, обходячи перешкоди всіх завчених із дитинства фраз.

Наскільки українці налякані й затиснені можна зрозуміти, коли довгий час бачиш інші нації. Розслаблені, привітні, інакші. Можна довго дискутувати, звідки це в нас, виправдовуватися, згадувати про радянську травму, писати родинні саги й шукати там джерело наших національних хвороб. Можна згадувати «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко, де про все це теж було ще років 20 тому. Так, ми травмовані своєю історією, але історія – це абстракція. Ми травмовані кожен СВОЄЮ історією. Героїня Забужко отримала патерни поведінки з чоловіками від батька, а вже потім перенесла це в секс і особисте життя.

 

П’ятихвилинка для неокортексу

Есей – це дивовижний жанр, коли автор ніби розповідає щось дуже про себе, а ти як читач/ка мислиш есей як текст про тебе. Забуваєш те, що тобі не відгукується і посилено реагуєш на певні ситуації чи фрази. Щось у твоєму тілі реагує на текст, підв’язуючи туди твою власну історію. В літературознавстві це називається заповненням лакуни тексту – там, де автор не промальовує великі чи маленькі деталі, читач автоматично підставляє свої. Поєднує себе з головним героєм чи надає безіменній провінції рис своєї.

У цій книзі вдосталь схем і лакун, які можна заповнити собою. Тільки якщо поведінка літературних героїв базується на їхніх філософсько-релігійних системах, то в цій книзі дії героїв аргументовані біологією. Біологія надає культурі нових прочитань, а її читачам – терапевтичний ефект. В цьому сенсі Олександра Ковальова зробила чудову бунтарську спробу розвернути великий культурний ковчег і надати йому новий напрямок руху.

Якщо ви дочитали цю статтю до кінця, ви молодець. Я знаю, що ваш внутрішній прадідусь – особа зайнята, примхлива й не завжди вмотивована до такої діяльності.

Коментарі


спецтеми: