Назар Білик. Бюст із черевика Леніна

Сучасний вигляд пам'ятника "Вершники" Валентина Борисенка поблизу Олеська

Попри те, що закон про декомунізацію начебто не розповсюджується на твори мистецтва, створені до травня 2015 року, закон по суті легітимізує стихійну декомунізацію, котра часто межує з вандалізмом. Саме такий процес ми можемо спостерігати нині в Олеську на Львівщині – щодо скульптури Валентина Борисенка. На цей твір дія закону не розповсюджується, але скульптуру руйнують місцеві мешканці, знімаючи кольорові метали для продажу.

Ми зустрілися з Назаром Біликом – сучасним скульптором, онуком видатного Валентина Борисенка, щоби поговорити про його діда, про сучасну скульптуру та про роль ідеології в монументальному мистецтві.

Євгенія Моляр: Дуже прикро спостерігати за тим, як руйнується унікальна скульптура, не можу навіть уявити, наскільки це складно для тебе, адже йдеться про твір рідної тобі людини. Саме під час обговорення цієї ситуації з пам’ятником в Олеську я і дізналася, Що Валентин Борисенко – твій дід. Розкажи трохи про нього.

Назар Білик: Дід почав нашу мистецьку династію. Він народився в селі на Чернігівщині, в Озерянах. Ріс без батька. Мама сама ростила його з братом. У повоєнні роки життя було дуже складним, він був дитиною, усього бракувало, їсти не було чого. І був такий випадок, про який мені ще баба розповідала. Він захотів піти влаштовуватися на залізницю провідником, бо там давали базовий продуктовий пайок. А його мама не відпустила. Каже: “Вальок, не можна тобі туди йти, тобі треба вчитися на художника”. Чому вона так сказала?  Бо коли він  був маленьким, намалював на стіні портрет Сталіна. Змалював його з листівки чи з газети. А мама дідова була дуже освіченою, свого часу закінчила гімназію, розумілася на мистецтві. Вона побачила, як талановито було виконано той малюнок.

І отак вийшло, що, перемагаючи злидні, дід почав учитися. Потрапив у Львові до відомого скульптора Івана Севери. То був видатний педагог, надзвичайно вимогливий, ледь не муштру влаштовував для студентів. Але то була дуже важлива школа.

fedorov

Пам’ятник Іванові Федорову у Львові. Скульптор – Валентин Борисенко

Дід завжди багато працював. У всі часи в нього  було багато замовлень, виконуючи їх, він набував досвіду. Це теж була для нього школа. Через таку невтомність та старанність у роботі дід мав успішну кар’єру. Він свого часу очолював і львівську академію, і київську, і спілку художників. До того ж, він умів ладнати з людьми, легко знаходив з усіма порозуміння.

Він не був ідейним радянським художником. Він був дійсно українським художником. Звісно, йому доводилося виконувати державні замовлення, то був такий час, не було можливості таке ігнорувати. Але він намагався оминати ці теми. У мене є його каталог, там більшість робіт присвячені війні.

Є. М.: Власне, це ж і є важливим для розуміння та сприйняття творів мистецтва радянського періоду: варто бодай уявити, чим ризикував художник, не вдаючись до виконання державних ідеологічних замовлень.  Щонайменше таких художників позбавляли права на професію.

Н. Б.: Скульптори в той час іронічно називали Леніна “кормілєц”. Його постійно замовляли і були скульптори, котрі “вождя” ліпили просто з заплющеними очима. У нас на комбінаті було дуже багато таких скульпторів. Худфонд давав усім роботу. Проте дуже важливі знакові пам’ятники проходили тільки на умовах конкурсу. І от ця робота з конями діда в Олеську – це була його творча робота, котру він на виставках показував, і називалася вона “Вершники”. Дідові хотілося цю роботу втілити в життя. Але це було непросто, адже твір, який безпосередньо не уславлює Леніна, партію, чи ще якогось героя мав дуже мало шансів. І для цього потрібно було напружитися. Він затверджував цей проект на рівні Міністерства культури.

Є. М.: Виходить, що це не була робота на замовлення?

Н. Б.: Звісно, це був самостійний твір. Його ескіз, виконаний в дереві, нині зберігається в Хмельницькому художньому музеї. У діда ж були справжні амбіції художника, тому він так наполегливо просував її. Це ж була новаторська робота і композиційно, і технічно. Для неї зроблений величезний металічний каркас, глибоко заритий у пагорб.  Обшивка скульптури зроблена з міді – це спеціальна технологія, коли основну форму відливають з бетону, потім покривають міддю, повторюючи форму, роблять таку наче чеканку. І потім цією міддю, котра набагато легша від, скажімо, бронзи, обшивають металічний каркас. Її й справді досить легко зняти, що ми зараз і спостерігаємо.

Є. М.:  Оцей процес розбирання твору місцевими мешканцями почався нещодавно?

Н. Б.: Ні, він почався ще раніше. Кілька років тому, якщо я не помиляюся, поблизу Олеська внаслідок ремонту змінили форму траси. Вона раніше проходила під самим пам’ятником. А тепер трохи відходить убік. Таким чином пам’ятник опинився дещо на периферії, буквально на кількасот метрів. Його перестали освітлювати. Років чотири тому саму основу почали потроху “надкушувати”, але останнім тільки часом почалося таке масове розбирання.

Є. М.: Я брала участь у численних обговореннях питань мистецької спадщини у контексті “декомунізації”, і про цей твір ніде “офіційно”  не йшлося. Також мені не відома позиція міста щодо цього процесу стихійного знищення. Як взагалі це можна пояснити?

Н. Б.: Цьому пам’ятнику не пощастило тому, що він має реальну матеріальну цінність у вигляді листів міді, з яких він зроблений. Це ж велика спокуса для людей вийти в поле і “назбирати грошей”.

Згадую, як колись розповідав батько, що за життя діда вони якось сиділи за столом з колегами, художниками й архітекторами, і один з їхніх колег сказав дідові: “Ось побачиш, за твого життя ще цей пам’ятник знімуть”. Саме про “Вершників”, начебто пророкував.

Є. М.: А сам Валентин Назарович її не асоціював з радянським чимось?

Н. Б.: Не знаю, я ж його застав трішечки. З розповідей рідних, його важко було назвати ідейним комуністом. Його більше цікавили якісь нестандартні підходи до скульптури, як міської, так і ландшафтної. Так, наприклад, Довбуш, котрий немовби виринає з-під землі, та ідеально закомпонований у простір. Або пам’ятник Федорову у Львові, без постаменту, без пафосу… Звісно, він і Леніна робив величезного, для музею Леніна.

Dovbush_O_1

Пам’ятник Олексі Довбушу, скульптор – Валентин Борисенко

Є. М.: І де він зараз?

Н. Б.: Його ще в 90-х розбили на шматки, і вивезли на комбінат “Художник”. Він був зроблений з унікального уральського мармуру. Років 10 тому в мене була халтура. Треба було зробити погруддя директора одного інституту в мармурі. Я поїхав на комбінат шукати матеріал, і там мені запропонували черевик цього Леніна, в котрий якраз поміщався цей портрет.

Є. М.: Дуже символічно. Сьогоднішня робота скульптора перебуває в такій же залежності від замовника. Тільки зараз це не партійна ідеологія, а кон’юнктура ринку.

Н. Б.: За великим рахунком – із цим можна погодитися. Постійно доводиться робити вибір, з ким працювати. І дійсно, є така залежність від фінансування. Держава зараз гроші на скульптуру не виділяє, хоча є конкурси, і з’являються нові пам’ятники. Вся ця машина продовжує працювати за радянським принципом: оголошується конкурс на кращий пам’ятник Шевченку у спілці художників… Але спілка зараз ніяк не функціонує. Сьогодні до спілки вступають тільки для того, щоб отримати майстерню. Все, що від неї залишилося – її майно.

Є. М.: Я кажу саме про комерційні замовлення, котрі певним чином обмежують художника, а обумовлені вони виключно суб’єктивним сприйняттям, обізнаністю й естетичним смаком замовника. Саме тому часто доводиться художнику погоджуватися зі, скажімо так, не зовсім прийнятними умовами, аби мати можливість працювати, заробляти.

Н. Б.: Це питання було дуже актуальним в 90-ті, до початку 2000-х. Тоді дійсно художникам доводилося погоджуватися на відверті халтури, аби вижити, мати змогу заробітку. Як тоді казали, що скульптори виживали за рахунок цвинтарів. І це справді було! Чомусь була така мода – замовляти величезні скульптури для надгробків і всі з цим працювали.

Є. М.: Виходить, що цвинтар замінив Леніна. А зараз ситуація змінилася?

Н. Б.: Так звісно, змінилася на краще. Сьогодні вже частіше звертаються за роботою певного скульптора, і не втручаються у творчий процес. Хоча… бувають і винятки.

Є.М.: Зараз у місті все більше з’являється сучасних скульптур. Однак несистемно, хаотично і не без скандалів. Як ти вже сказав, спілка стала рудиментом, а замінити її немає чим. Як ти гадаєш, чи можна якимось чином регулювати цей процес?

Н. Б.: Може бути і має бути регульований. І експертні ради мають бути. Особисто для мене найбільш конструктивним видається спосіб тісної взаємодії скульпторів, архітекторів і художників.

Є. М.: Те, що вважалося чи не найважливішим у мистецтві радянського модернізму – синтез.

Н. Б.: Так, і я сьогодні бачу нові архітектурні бюро, котрі працюють відкрито і професійно. Молоді фахівці створюють сучасні проекти і готові співпрацювати з художниками. І це мені додає оптимізму.

Коментарі


спецтеми: