Наталя Забіла. Таємниці дитячої поетеси

Агата Міховська. Уроки історії.

Взяла Яся олівець, олівець-малювець.

Сіла Яся біля столу, розгорнула папірець…

Читаючи в дитинстві ці рядки, ми уявляли авторку, бабусю Наталю Забілу – сиву, затишну, таку собі українську Агнію Барто. Хто б міг подумати, що заслужена дитяча поетеса колись була однією з фатальних жінок молодої радянської української літератури й писала вірші, яким закидали надмірний еротизм: «Любий мій! Я перш за все самиця…».

Тася Забіла мала більше шансів загубитися в круговерті громадянської війни, аніж увійти у всесоюзний письменницький канон, – загинути від голоду, хвороби або через «неправильне» аристократичне походження. Старовинний козацький рід Забіл свого часу трансформувався в родину Забелло, серед яких були академік Петербурзької академії мистецтв Пармен Забелло, відомий український поет‑романтик Віктор Забіла, дружина художника Михайла Врубеля Надія, зображена на картині «Царівна-лебідь», та інші, далекі від пролетаріату інтелігенти. Батько, Лев Парменович Забелло, був дійсним статським радником, посідав у Петербурзі посаду віце-директора Департаменту державного земельного майна. Коли 1917 року після Корнилівських заворушень сім’я вимушена була тікати в невеличке селище Люботин біля Харкова, 14‑річній Наталі довелося поєднувати навчання та роботу.

У романі Наталі Забіли «Семафори відкрито», який не перевидавався з 1935-го року, є автобіографічні пасажі, котрі натякають, через які випробування їм довелося пройти: громадянська війна, голод, тиф, воші.

Схильність до творчості Тася Забелло виявила з дитинства. В рукописних збірках юнацьких поезій відчувається сильний уплив російського символізму. Еволюція поетки «від Забелло до Забіли» добре простежується навіть за коротким машинописним збірничком «Мої давні вірші. 1918–1923», що сповнений банальних рим, неправильних граматичних конструкцій та солодко-трагічних кліше, які стали б окрасою альбому будь‑якої «уездной барышни»:

Ты – далекий… Ты – меня покинувший.

Но для сердца все еще родной…

Под дождем, разгневанно нахлынувшим,

Ты пошел с другою – не со мной!

Потрапивши у творче, мистецьке й комсомольсько-партійне середовище Харкова, юна студентка Інституту народної освіти швидко схопила потрібний тон молодої пролетарської поезії – перші спроби віршування українською мовою містили й соціальний компонент, і автобіографічні подробиці, і народницькі образи, яких, утім, авторка скоро позбудеться:

Я пам’ятаю час – весну мою дівочу:

Бузкові пахощі в зеленому садку,

Безхмарні  ясні дні, і теплі тихі ночі,

І я – біля вікна, в квітчастому вінку…

І братики голодні… й хліба в нас нема…

А за вікном – весна здаля летить крилата,

Звитяжний бій веде – і їй усе дарма! (1923)

Наступного року новоспечений чоловік Тасі Забелло письменник Сава Божко надрукує вірш молодої дружини «Війна війні» у кам’янець‑подільській газеті «Червоний кордон». Ця публікація й ознаменує появу в українському письменстві поетеси Наталі Забіли.

Самого Саву Божка Володимир Сосюра критично називав циніком і примітивним Дон-Жуаном, а в своєму автобіографічному романі «Третя рота» зізнавався, що був закоханий у «ніжну і мрійну українську красоту» Забіли. Сосюра переказував історію про невдалу спробу їхнього побачення на цвинтарі, коли замість Наталі мав прийти її чоловік з Іваном Кириленком, та побоялися, бо думали, що в Сосюри є зброя. Ще один конфлікт, який мав місце в редакції журналу «Червоний шлях» між Сосюрою та другим чоловіком Забіли – Антіном Шмигельським, переріс у справжній «літературно-мордобійний випадок», коли сама поетка, вагітна на третьому місяці, підняла руку на закоханого Сосюру, бо вони розійшлися в оцінці збірки поезій Валеріана Поліщука «Громохкий слід».

zabello

Вдача Наталі була запальною – і в коханні, і в творчості. Обидва її шлюби стали великим мезальянсом для дівчини з аристократичної родини. Простий селянський чоловік Сава Божко суворо поводився з дружиною, котру він «і жартома, і часом суворо» звав «дворянською відщепенкою», та зізнався, що одружився, ставлячи собі за мету її «перевиховати». Що ж до Шмигельського, то син драматурга Миколи Куліша Володимир у своїх спогадах називає його «найнесимпатичнішою людиною» в будинку «Слово», сексотом та «скотиною», за те, як той поводився з мaлим сином Забіли від Сави Божка. Утім, стосунки Забіли з чоловіками були досить вільними, цілком у дусі сексуальної революції 1920-х, і не один із них утратив голову через карі очі, сміливу усмішку, глухий сміх і хлоп’ячу зачіску «генеральської дочки».

Натомість у жінок‑письменниць її літературні та життєві успіхи не викликали захвату. Багато років потому письменниця Докія Гуменна у спогадах доволі ущипливо висловиться і про поетку, і про її шлях у красне письменство. Мовляв, нічим непомітна студентка харківського ІНО з далеко не пролетарським походженням трусилася напередодні кожної партійної чистки, а популярною стала тільки завдяки правильно підібраним чоловікам-опікунам. Про численні «романси» Забіли правлять і Тетяна Кардиналовська, дружина плужанського «папаші» Сергія Пилипенка, і Володимир Куліш. Усі вони мешкали в письменницькому будинку «Слово», де особисте життя кожного було як на долоні.

Ні Божко, ні Шмигельський, ані інші герої її романів надовго не затрималися в житті Забіли. Якщо ці зв’язки й убезпечили Наталю від переслідувань, то у її становленні як української поетеси чоловіки визначальної ролі не зіграли. Не залишилися їхні імена й у історії літератури, на відміну від усенародної улюблениці Наталі Забіли. Видається також, що значною мірою «вільна мораль», якої нібито дотримувалася Забіла, була лише виявом мрій про велике кохання, глибокі почуття та взаємоповагу. Ці прагнення повною мірою відбиваються у ранній поетичній творчості, де, попри необхідний мінімум мотивів на соцзамовлення, відчувається чиста лірика, упевнені спроби української модерної жіночої поезії говорити про почуття та еротику, відкриття тілесності та право жінки на власний вибір.

Такому зухвальству молодої поетки протистояв цілий загін літературних критиків. Уже вихід друком першої збірки віршів «Далекий край» (1927) засвідчив подвійне ставлення до поезії дебютантки. З одного боку, критики погоджувалися, що після Лесі Українки вітчизняна література не знала яскравих жіночих творчих одиниць, із іншого – у її віршах убачали стилізацію та примітивізацію ахматівської теми, «винниченківщину», фройдизм, домінування тілесності, перекручення справжнього пролетарського побуту. Скажімо, критик Гельфандбейн у своїх рецензіях недвозначно давав зрозуміти, що авторка «повинна відповідати сповна», зокрема за те, що перебуває в полоні школи символістів, за переклади Бодлера і навіть за зловживання епітетом «синій»; критик Адельгейм закидав Забілі «не завжди добре перетравлену спадщину російської буржуазно-дворянської поезії часів занепаду» тощо. Зауважимо, що згодом жінка віддячить недоброзичливцям тією ж монетою, коли після війни посяде керівне місце в Харківській організації Спілки письменників. Добре засвоївши партійну риторику, вона гнівно засудить космополітизм і буржуазний націоналізм, його «виучеників і вірних зброєносців… адельгеймів та стебунів», а Гельфандбейна викриє «як проповідника гнилих ідей буржуазного декадансу» та «популяризатора ворожої писанини Ахматової».

Утім, на таку відповідь жінка збереться на силах, лише пройшовши через страшні випробування – втрату дітей, розлучення з чоловіками, війну, переживання за сина-фронтовика. Тоді, в 1920-х,  вона ще дуже болісно реагує на вульгаризаторську критику, про що говорить сама у  відповіді на анкету «Кожний про своє» в «Універсальному журналі» 1929 р.: «Неймовірно тяжко виходити в світ зі своїми передуманими сто разів, виношеними, викоханими творами… до них звикаєш, як до дітей своїх, а потім – ось, беріть. І тоді тільки наче стиснеш руки й зуби й дивишся, як їх спочатку перекрутять в друкові, потім кожний по-своєму розтлумачить і почнуть судити…».

Не надто щаслива в особистому житті, від чоловіків Забіла чекала насамперед теплоти та підтримки, а головне – мріяла про велику родину. Якщо повернути до контексту рядки, котрими на свій розсуд жонглювали критики, побачимо, що в критикованих за фізіологічний еротизм віршах йдеться передусім про реалізацію материнської ролі.

Не вступити ворогу в печеру,

Не пройти заказану межу, —

Я – струнка, вигиниста пантера

Свій барліг невсипно стережу (1926, Лівадія)

Лірична героїня (alter ego самої поетки) оцінює стосунки з чоловіками тільки з перспективи можливості стати матір’ю. У вірші «Один вечір» вона кладе край любовному роману, рішучо відповідаючи на ультиматум коханця «Діти або я»:  «Любий мій! Я перш за все – самиця, І для мене діти – перш за все». Йдеться про певний символічний цикл, із трагічним автобіографічним фіналом, розкритим у вірші «Дитина вмерла» (1928):

З закляклих рук холодні хризантеми

На змерзлу землю ронять пелюстки.

Таке важке, таке важке несемо,

Що не підвести, не зігнуть руки…

 Таке важке й таке собі маленьке, –

Немов у човнику ві сні пливе, –

Яскраву цяцьку захопило в жменьку…

Біляве… лагідне… І бачте – неживе.

 Видається, що й до сьогодні в українській поезії ця тема не була розкрита з такою пронизливістю. Відтоді образ дитини – зворушливої, неодмінно з пухнастим волоссям на голівці – постійно з’являється у творчості Забіли, наприклад, у досі не перевиданому виробничому романі «Тракторобуд» (1931–1933). Поряд із традиційною робітничою проблематикою, героями праці та «шкідниками», авторка зачіпає й важливі жіночі питання. Цілком у дусі радянської емансипації змальовано образ інженера Галі, котра зовсім юною поринула в принади «вільного кохання» – почала жити з однокурсником і офіційно оформила шлюб лише коли виникла необхідність зробити аборт. Проте другу вагітність жінка зберігає й народжує хворобливого хлопчика Лесика із «білесенькою пухнастою голівонькою», котрий помирає від «запалення мозку на ґрунті туберкульози». Наприкінці роману Галя, як і лірична героїня поезії «Дитина вмерла», опановує себе, абстрагуючись від смерті сина, і вирішує, що  відтепер для неї «особисті болі й радощі – ніщо», шукає самореалізації в роботі.

Дитсадок, затишна кімната, іграшки, здорові, веселі, розумні, а головне – живі діти – саме ці образи починають домінувати у творчості Наталі Забіли наприкінці 1920-х, витісняючи модерністичні мотиви пориву, суму, драматичного вибору, утрати тощо. Видається, що бажання бодай у поезії втілити ідеал материнства, щасливої родини, котрий не вдавалося реалізувати в житті, значною мірою пояснює причину переходу Наталі Забіли майже виключно на творчість для дітей.

Щоправда, існують і інші версії такої переорієнтації: дехто вважає, що саме так «генеральська дочка», котра добре засвоїла урок літературних критиків, намагалася «переозброїтися» та убезпечитися від переслідувань. Одначе, коли згадати цькування представниками «марксистської науки про дітей» таких відомих уже поетів, як Корній Чуковський та Самуїл Маршак, доведеться визнати, що в радянській літературі тих років не було безпечних ніш. У спогадах «Назавжди в пам’яті» Забіла згадує, що й на її творчості позначився «похід проти казки», очолений харківською школою педологів. Як наслідок, вона протягом двох років узагалі не писала для дітей.

Лунали також припущення, що мисткиня просто вловила кон’юнктуру й почала «штампувати» дитячі твори, ніби гарячі пиріжки для невибагливої публіки, проте автобіографічні підстави є значно більш вірогідними. Поряд із віршами, що були віддані на відкуп панівній ідеології (як, скажімо, цикл «Малим про велике»), письменниця створила багато віршів, котрі й зараз можуть розглядатися як найкращі зразки жанру, а прочитання їх крізь призму біографії письменниці розкриває прихований, часто драматичний смисловий пласт.

Так, персонажі збірок 1930-х років, зокрема «Про Тарасика й Марисю» (1930) та «Ясоччина книжка» (1934), мають реальних життєвих прототипів: вони були написані для власних дітей та про них, у тому числі померлих. Автобіографічні свідчення знаходимо в неопублікованих спогадах Забіли. Скажімо, про  дочку Ясочку, яка помирає 1936 року, вона згадує, описуючи свою зустріч із Корнієм Чуковським. Слідом за Ясочкою, ще до війни, вона втрачає і другу дочку, котра була прототипом Галочки‑стрибалочки з циклу «Про дівчинку Маринку». Ці вірші знали всі українські радянські дітлахи:

Є в нас дівчинка Маринка,

Зовсім крихітна дитинка.

І сестричка Галочка,

Галочка-стрибалочка.

І руда вусата киця —

На малюнок подивіться!

Скупим реквіємом за втраченими дочками звучать рядки одного з віршів у циклі «Мій Харків», який поетка створює, повертаючись із евакуації в Казахстані:

…Я тут зросла. Тут народила сина.

Поховані тут дві мої дочки,

і тут тепер моя мала Марина

в садок дитячий ходить залюбки.

Що ж до самої дівчинки Маринки, то вона була дитиною від третього чоловіка письменниці, художника Дмитра Шавикіна. Це той самий тато, який намалював «щось не дуже гарне» на білому полотні, аж дівчинці Маринці довелося виправляти:

І стоїть мале дівчатко,

посміхається до татка,

довгий пензель у руці,

різні фарби на лиці.

Ах ти, шкода наша, шкода!

Що ж ти наробила?

Грійте швидше теплу воду

та давайте мила!

Один із друзів родини, харків’янин Борис Вікторов (син відомого російського поета-оберіута Олександра Ввєдєнского) характеризує його так: «Шавикін був високий на зріст, красивий та освічений. До певної міри домашній філософ… Не сказати, що був наркоманом, але був період уживання морфію. Не сказати, що був картярем, але в карти грав». Із Шавикіним Забіла залишиться до самої його смерті, утім, не надто розраховуючи на підтримку, як і в усіх своїх попередніх стосунках із чоловіками.

Змушена сама боротися за виживання в непростих умовах, «генеральська дочка» робить це доволі вдало. Із 1934 року вона стає членкинею Спілки радянських письменників і майже відразу – президії Харківської обласної організації та головою дитячої секції. Цього ж року їде до Москви делегаткою І Всесоюзного з’їзду письменників (під час її виступу Корній Іванович підбадьорливо посміхається з першого ряду). 1938 р. була обрана депутаткою Харківської обласної ради депутатів, де працювала головою комісії соціальної культури. Згодом стала членкинею компартії і заступницею секретаря парторганізації Харківської спілки письменників.

Повернувшись на початку 1944-го року з родиною до Харкова після евакуації, де вона працювала в редколегії «Агітвікон» та літконсультанткою в редакції газети «Казахстанська правда», Наталя Забіла очолює Харківське відділення Спілки письменників, одночасно працює редакторкою журналу «Барвінок» та головою комісії облради з соціальної культури. Проте Дмитро Шавикін мешкає в цей час окремо від родини, у Києві, і листи Забіли до нього засвідчують, як важко їй було зробити вибір між успішною кар’єрою, налагодженим побутом у Харкові та бажанням бути разом із чоловіком. Вона повсякчас намагається схилити Шавикіна повернутися до Харкова: «…у нас сейчас в квартире хорошо, очень чисто, работает ванна, хоть три раза в день принимай горячие ванны; я научилась печь в духовке пироги (песочные!)». Натомість дістати те саме в Києві було досить складно: Забіла благає чоловіка не принижуватися, випрошуючи квартиру, а саме готова проміняти Харків на столицю тільки якщо їй «на блюдечке с голубой каемочкой поднесут и квартиру, и прочие блага».

Однак ситуація дуже скоро перестає влаштовувати й колег по письменницькому цеху в Харкові. Так, скажімо, на закритих зборах парторганізації спілки письменників прозаїк і драматург Іван Плахтін, уродженець Дебальцева, чітко артикулює низку претензій: «…Забіла систематично порушує статут нашої партії, живе, перебуває тут, нічого не робить, тільки роз’їжджає між двома містами. Очевидно, це їй вигідно матеріально. Вона там, у видавництві вважається киянкою, а в нашому видавництві – харків’янкою і видає одні й ті ж речі під різними назвами…».

Зрештою, 1951 року жінка робить вибір, ключовим аргументом для якого, очевидно, стає смерть дочки Марини. Єдиний син Тарас має власну родину – тепер для Забіли сенс життя зосереджується на коханому чоловікові, котрий, як можна судити з  листів, не лише часто засмучував дружину, говорячи по телефону різні «неприятности», але й зловживав алкоголем та наркотиками, жив її коштом і полюбляв плутатись з «какими-нибудь пупочками». «Жди меня и люби меня – хоть немножко. Иначе и жить не стоит», – приблизно так закінчується більшість листів Наталі Забіли до Дмитра Шавикіна, і ми впізнаємо за цими рядкам ту саму вразливу дівчину, котра кидалася в любовні «романси», шукаючи кохання та не знаходячи його.

За наступні понад 30 років свого життя Наталя Забіла написала десятки творів для дітей, що видавалися багатотисячними накладами та перекладалися іншими мовами, була нагороджена орденами та медалями, премією імені Лесі Українки, була членкинею президії СПУ та комісії дитячої літератури, редколегій журналів «Веселка» та «Барвінок», дитячої секції Українського товариства дружби й культзв’язку з зарубіжними країнами, делегаткою всіх можливих письменницьких з’їздів тощо.

Відгомони особистого життя поетеси «київського» періоду ми можемо відчути хіба в окремих поезіях «не для дітей», неопублікованих або вміщених у виданні творів «Три чверті віку» (1978). Любовна лірика відбиває вагання немолодої жінки, яка, з одного боку, хоче впевнитися в потрібності «непроханої любові», а з іншого – із пристрастю студентки ІНО, котра лупцювала закоханого Володимира Сосюру, звертається до героя свого кохання:

Ну, чого ж чекати хтозна-доки?

Обійми, цілуй, бо час не жде!

За дверима – чуєш? – тихі кроки…

Поспішаймо, любий! Хтось іде.

Зараз ввійде. Зараз нас розлучить.

Пустощі припинить без розмов

І суворим окриком одучить

Раз назавжди гратися в любов!

Ти відступиш сам тоді з дороги

І забудеш сам моє ім’я…

Знаєш, хто це, грізний, за порогом? –

Старість наближається моя! (1950)

Поза сумнівом, життєвий шлях Наталі Забіли можна зараз оцінювати по-різному: узяти його за зразок української self-made woman або засудити її як кар’єристку й пристосуванку. Неоднозначна, скандально відома, нещадно критикована, а далі цілком респектабельна та закрита від усіх заборолом «дитячої письменниці» впливова парт‑дама від літератури, вона й досі лишається загадковою постаттю серед жінок українського Червоного ренесансу, чиї таємниці ми ще тільки починаємо розгадувати.

 

Коментарі


спецтеми: