Ягода триває

Говорити про Мирослава Ягоду актуально і потрібно, але інтерес викликають не тільки його роботи, а й робота з ними. Масштабна виставка “Чи я тут — чи там ?!” у Львівській картинній галереї є полем, в якому кожен, хто прагне знайомства з художником, може зробити крок назустріч йому. Водночас вона сама є гігантським кроком до осмислення спадщини і життя художника. Це простір Ягоди, в якому він не помер, а досі є, досі (не)доступний усім, як це було за життя.

Отож, розмов про Ягоду багато, з кураторами ж ми говорили про їхній емоційний, інтелектуальний та професійний досвід цього проекту. Виставка триватиме до 9 червня. 

Експозиція виставки

Кураторське об’єднання Перший пролетарський заповідник ім. Жана Жореса – Станіслав Сілантьєв та Галина Хорунжа

Анастасія Холявка: В чому полягала робота куратора при підготовці експозиції робіт Ягоди? Адже куратор не просто організовує виставку, а транслює через неї свій задум, який не зводиться до бажання показати роботи певного митця.

Станіслав Сілантьєв: Перше, в чому полягала робота куратора — комунікаційна еквілібристика напередодні монтування самої експозиції. Знаєте, Ви не куратор до тих пір, доки не досягнете певного компромісу з адміністрацією музею. В даному випадку Тарас Степанович Возняк, на щастя, опинився не найгіршим директором Львівської картинної галереї, власне через це виставка і відбулася майже у тому вигляді, в якому Ви її змогли побачити. Зауважу, не всіх компромісів вдалося досягнути, зокрема, мова йшла про відсутність роялю у головній залі на першому поверсі, відмову від музичної прелюдії на відкритті, відмову від чорних стрічок, що символізували відкриття події. Також були певні втручання в експозиційних ряд на другому поверсі, відмова заступника директора, я би навіть сказав саботування пана Мицька показати перемонтований нами фільм про Ягоду з 45 на 16 хв. І навіть в цьому випадку ми задоволені, адже компромісів було більше на противагу заборонам.

Галина Хорунжа: Робота над цією експозицією — це передусім дослідження часу та художника у ньому, а також візуальна репрезентація цієї праці у виставковому просторі.

А. Х.: Яку функцію, на Вашу думку, виконує куратор для художника, інституції (галереї, музею) і для глядачів?

Г. Х.: Звести все до однієї функції доволі складно, але це радше той, хто надає ідеям (у найширшому сенсі) форми.

С. С.: Для інституції — найважливішу. Куратор, передусім — науковий співробітник, який створює продукт. А науковий продукт — це власне основа діяльності об’єднання професійних колективів, які претендують на звання депозитаріуму творів мистецтва та інтелектуального осередку. Куратор легалізує, створює контекст, вводить в науковий обіг. Немає куратора — немає роботи з фондами і архівами, немає історії, а значить, і нас немає. Про глядачів не волів би говорити, надто абстрактна матерія. Знаєте, чим хороша виставка відрізняється від поганої? Хороша виставка — не для глядачів, а погана — виключно для глядачів. Щодо відносин куратора і художника — це завжди дуже інтимна історія, і однієї універсальної форми годі описати.

Експозиція виставки

А. Х.: Виставка Ягоди — це ваша ініціатива?

С. С.: Виставка Ягоди — це ініціатива Тараса Возняка, і наша з Хорунжою ініціатива.

Г. Х.: Це передусім ініціатива Станіслава Сілантьєва та Тараса Возняка.

А. Х.: Які завдання Ви ставили перед собою коли готували цю виставку? Якими засобами (візуальними, організаційними) досягли мети?

Г. Х.: Основне завдання — зробити якісну експозицію, на підставі якої можлива максимально об’єктивна репрезентація різних зрізів практик конкретного художника. Щодо засобів — це цілісний комплекс, від налагодження комунікативних контактів до пошуку максимально ефективних та візуально виразних технічних рішень.

С. С.: Завдання були чітко детерміновані від самого початку, більше компромісів, менше поступок. Щодо засобів, максимально увагу довелось звернути на сам простір. Вперше за кілька десятків років в історії Львівської картинної галереї задля виставки було назавжди демонтовано 6 потворних перегородок із фанери. Їхня відсутність, мінімалізм експозиції, спеціально закуплені нові освітлювальні системи, перефарбовані стіни у сірий колір, експонування на першому поверсі робіт Ягоди виключно з так званого «чорного періоду» (наш з Галиною термін, як і «постсувенір» з попередньої виставки) дали можливість досягнути максимального ефекту тиші. Я би навіть сказав, використовуючи певні експозиційні прийоми, ми візуалізували тишу. По центру зали одна єдина точка концентрації, дерев’яна постать розп’ятого Христа. В ідеалі в залі не мало бути роялю, а в просторі з динаміків доносився би звук високовольтної напруги. На жаль, через «певні» обставини це так і не реалізували.

А. Х.: Які моменти в цій експозиції, на Вашу думку, найважливіші для розуміння творчості та особистості Ягоди?

Г. Х.: Структура й концептуальні акценти, зокрема на т.зв. “чорному періоді” у практиці Мирослава Ягоди, що суголосний низці історико-культурних зламів.

С. С.: А найважливіше — це сам Мирослав Ягода, якого ми сьогодні відкриваємо світу в тій незавуальованій іпостасі, в якій ніколи не розкриють його приторні від пафосу некрологи.

А. Х.: Експозиція може сформувати викривлене уявлення про митця? Це загрожує Ягоді?

С. С.: Викривлене уявлення загрожує нам всім одразу після смерті. Це людська природа – викривляти і уявляти.

Г. Х.: Це може відбутися, фактично, будь-де, адже робота, виконана людиною, завжди передбачає суб’єктивність у певній формі. Тим паче, з огляду на специфіку матеріалу. Ствердити, що у результатах роботи не буде елементів міфологізації, це що найменше нерозумно. Єдине, що можна спробувати, максимально уникати претензії на роль деміурга.

А. Х.: Здається, що в роботі зі спадщиною мертвого художника є більше відповідальності, ніж при роботі з творами живого автора. Це так?

Г. Х.: Відповідальність, на мою думку, завжди залишається на одному рівні. Адже, коли йдеться про “живих авторів”, часто можна зіштовхнутися з тим, що сам автор починає створювати міф про себе, у межах якого документальний аспект йде у цілковитий розріз із інтерпретацією. Так, що це не питання того, в якому статусі перебуває автор, а того, наскільки якісно і доброчесно виконана робота.

С. С.: Знаєте, відповідальність може бути лише перед собою. А ось повага до автора — без неї ніяк.

А. Х.: Чи була ідея передати в просторі галереї атмосферу життєвого простору (в широкому розумінні поняття) Ягоди?

Г. Х.: У певному розрізі так, однак, без надмірної театральної декораційності. Зокрема, колега запропонував у першій залі анфілади другого поверху репрезентувати виключно експресивний портрет митця та копію таблиці з номером будинку, в підвалі якого розміщувалася майстерня Мирослава Ягоди. Специфічний характер освітлення, як у цій залі, так і по всій експозиції, має підтримувати таку емоційну інтонацію, але не більше.

С. С.: Передавати атмосферу життєвого простору — все це нагадує мені кімнату-музей Ольги Кобилянської, Павла Тичини чи музей-садибу Тараса Шевченка. Маємо один невеликий автопортрет Мирослава 1992 року, осібно експонований в першій кімнаті на другому поверсі. Людина, що вкусила себе за кулак. У цій роботі весь життєвий простір автора. Як казав сам Ягода — суцільна пустка.

А. Х.: За яким принципом сортовані і розміщені роботи?

Г. Х.: Принципів декілька, але передусім — хронологічний та тематичний.

С. С.: На першому поверсі експонуються роботи виключно з «чорного періоду». Хронологічно це 1985 -1990 роки. Цим творам притаманно багато площинного тла чорного або темно-синього кольору, відхід від деталізації, сюжетна автобіографічність, надмірна хворобливість і експресивність.

А. Х.: Які з Ваших ідей не вдалося втілити?

Г. Х.: Загалом, за вийнятком декількох технічних нюансів, таких назвати не можу.

С. С.: Нам не вдалося позбутися роялю в найбільшій залі першого поверху. Нам не вдалось уникнути музичної прелюдії в день відкриття, нам не вдалось показати нами перемонтований фільм з 45 до 16 хвилин. Нам не вдалось відмовитися від розміщення робіт Ягоди в кімнаті з рококовою ліпниною на другому поверсі. Нам не вдалося налагодити продуктивний діалог із деякими співробітниками.

Експозиція виставки

А. Х.: Чим відрізняється цей проект від Ваших попередніх? В чому його специфіка?

Г. Х.: Суттєвої різниці від того, що раніше ми з колегою виконували у межах ППЗ Жореса, немає, адже це чергова історія про людину та контекст її життя.

С. С.: Однак його специфіка в тому, що двох однакових проектів, як і двох однакових людей, в природі не існує.

А. Х.: Творчість Ягоди однозначно є відображенням його особистості і внутрішнього світу, але чи можна сказати, що вона репрезентує мистецьке чи соціальне середовище, в якому він перебував?

Г. Х.: Звичайно, але радше у ракурсі дискусії, а не діалогу.

С. С.: Про мистецьке і говорити нічого. Мистецтво Ягоди і так зване «мистецьке середовище», їхній взаємний зв’язок чи заміщення — не більше ніж міф. Ви запитували про наші кураторські манери та погляди. Перше — це категорична відмова від формулювання «мистецьке середовище».

А. Х.: Роботи Ягоди напружені й складні для сприйняття, вони огортають певною атмосферою. Коли Ви працювали з ними, було відчуття, що Ви перебуваєте під цим впливом? На Вашу думку, при створенні виставки важливо відмежовуватись від впливу робіт, чи навпаки, необхідне занурення в їхню атмосферу?

Г. Х.: Для мене такий підхід контрпродуктивний, адже провокує до  суб’єктивності.

С. С.: Особисто мене атмосфера наздогнала на відкритті. Що стосується підготовки, емоційне виснаження від організаційних моментів було настільки сильним, що часу на різного роду «реінкарнації Ягоди в серці» не вистачало.

А. Х.: Що було найбільш цікавим в емоційній/інтелектуальній/технічній площині при підготовці цієї виставки?

С. С.: Найцікавішим і важливим була унікальна можливість відкрити першу і найбільшу в біографії автора ретроспективну виставку не в Києві, а саме у Львові. Ми за децентралізацію історії українського сучасного мистецтва з метрополією в столиці.

Г. Х.: Передусім це діалог з колегою, адже спостереження за рефлексуваннями та рішеннями, які пропонував Станіслав, надавали змогу подивитись на предмет в іншому, глибшому ракурсі. Окрім того, його фаховий підхід до розбудови експозиції — це предмет для окремої розмови.

Ще ця відповідь буде неповною, адже робота саме над цим проектом передбачала винятково цікаву взаємодію з багатьма людьми. Так, без того, що зробили для реалізації керівник експозиційного відділу Андрій Рибка та дизайнер Оксана Яковина, складно було би розраховувати на позитивний результат. Разом із тим хочеться висловити подяку всім тим, хто був поруч і надавав часто, можливо і не завжди помітну, але вагому допомогу.

Директор Львівської картинної галереї – Тарас Возняк, куратори – Станіслав Сілантьєв та Галина Хорунжа

А. Х.: Робота куратора закінчується з відкриттям виставки?

Г. Х.: Ой, ні. Після відкриття готується ряд поточних заходів: кінопокази, лекції, екскурсі.  

А. Х.: Як Ви бачите подальшу роботу з творчим доробком Ягоди? В мережі є багато текстів про нього, інтерв’ю з ним. Чи можливе і чи потрібне зараз мистецтвознавче наукове вивчення його творчості?

Г. Х.: Чи зараз потрібне мистецтвознавче вивчення — це дуже хороше питання. Безперечно, дослідження потрібне, і, як мені відомо, у межах дисертаційних досліджень до нього вже звертались і планують звертатись, існує велика підбірка опублікованих матеріалів (зокрема спецвипуск журналу “Ї”). Однак, не торкаючись болісних аспектів, пов’язаних з наскрізною деградацією вітчизняної гуманітаристики, як на периферії так і у метрополії, у мене є лише два питання — для кого та для чого?

С. С.: Але ми й надалі працюватимемо, досліджуватимемо і емоційно виснажуватимемось!

Коментарі


спецтеми: