Місто в фокусі: фото Маріуполя та дискусії про його минуле та майбутнє

Сонячне затемнення 1954 р. Фото: Павло Кашкель, Колекція Маріупольського краєзнавчого музею

Сила медій, а особливо візуальних, полягає не тільки у здатності творити канонічні образи та фіксувати ідентичність місця, але й у тому, щоби провокувати різноманіття думок та емоцій, які власне підривають авторитети та канони. Цей текст – про те, як оцифрування колекції історичних фото може надати зображенням цілком самостійного нового життя у онлайн-просторі. Це нове життя стимулює дискусії не лише про минуле, але і про майбутнє міста. Чи можуть такі дискусії вийти поза вузькі рамки між полюсами ностальгії та засудження минулого?

 

Маріупольський краєзнавчий має багаті фото та відеоколекції, які використовувалися переважно у виставкових проєктах у самій будівлі. Одна з таких колекцій – цілий своєрідний мікрокосм епохи пізнього сталінізму та відлиги. Це кілька тисяч прес-фото, що представляють роботу заводів, будівництво, міські простори, пропагандистські й масові заходи, пейзажні краєвиди та портрети визначних земляків, від партійців до ударників. Завдяки участі в міжнародному проекті за підтримки House of Europe Маріупольський краєзнавчий музей у співпраці із Центром міської історії оцифрували та виклали онлайн 3 638 світлин, із яких майже 3 500 були зроблені Павлом Кашкелем – одним із провідних фотографів міста, що кілька десятиліть працював як для місцевих газет, так і для загальносоюзних видань. Після упублічнення фото в грудні 2020 року світлини розійшлися мережею, у фейсбук-акаунтах та форумах відповідно до зацікавлень дописувачів.

На які моменти звертали увагу городяни? Яку інформацію можна дізнатися з коментарів користувачів? Як інтерпретуються ці матеріали та яких нових сенсів набувають?

Обговорення зосередилося на особистих сторінках, а також у групах: Маріуполь історичний, Маріуполь. Історії старого міста, Історія металургії України, Старий Маріуполь.

 

Природа і заводи: екологічна тема тоді і тепер

Користувачі інтернету почали з панорамних знімків, які вже стали своєрідною візитівкою міста – вітрильники на тлі доменного цеху металургійного комбінату «Азовсталь»  (єдине металургійне підприємство в УРСР із власним портом) та «Комбінат «Азовсталь» з заходу».

Поширювали краєвиди Маріупольського державного порту та центральної частини міста. Щойно на горизонті з’явилася шлакова гора — відвал відходів металургійного виробництва, який виходить безпосередньо в Азовське море, — коментарі стають більш емоційними. Дописувачі згадують про екологію та альтернативні шляхи розвитку міста біля моря без металургійних гігантів, з’являються плани реконструкції проспекту Миру.

Пр-т Республіки, Жданов, 1955. Фото: Павло Кашкель / Маріупольський краєзнавчий музей

Екологічну тему продовжують також коментарі до фото з типовими для епохи карколомними експериментами – з вирощування бавовни в Приазовʼї.

Бавовняний пункт, Жданов, 1951 р. Фото: Павло Кашкель / Маріупольський краєзнавчий музей

Користувачі додають родинні перекази, і попри оптимістично-пропагандистський характер фото, вони радіють згортанню цього експерименту, який додав би ще більше забруднення для водойм регіону. Фактично, ці фото – одне з дуже небагатьох оприлюднених досі джерел на цю тему [1].

Сучасні дискусії про глобальне потепління, а водночас дискусії про радянське, становлять тло для інтерпретацій фото періодичного природного явища на північному узбережжі Азовського моря – льодових торосів. Користувач поширює фото та іронічно зазначає: «Вот при союзе были зимы, а не то что при нынешней власти» і додає відповідний смайлик, у такий спосіб дистанціюючись від поширеної сьогодні над-інтерпретації усього, що було в історії короткого ХХ століття, через призму чи то засудження, чи замилування «радянським».

Льодові тороси, 1949 р. Фото: Павло Кашкель / Маріупольський краєзнавчий музей

Радянське і міське

Подібним чином, користувачі мають різні підходи до офіціозних пропагандистських фото, наприклад, із демонстрацій чи зборів, і далеко не завжди потрапляють під чарівний уплив постановочних фото. Зовсім навпаки, нібито пласкі пропагандистські фото насправді стають вікном в історію розвитку міста, питання спадщини, збереження будинків, знань про їхній оригінальний вигляд. Наприклад, зображення колон демонстрантів на 1 травня та 7 листопада супроводжувалося коментарями стосовно будинків на другому плані та трамвайної колії, порівняннями «тоді і тепер».

Демонстрація 1 травня 1951 р., на другому плані будинок Юрʼєва. Фото: Павло Кашкель / Маріупольський краєзнавчий музей

Розпізнавання окремих будинків дає можливість встановлення хронології змін міської тканини, наприклад: «Будинок адвоката Юр’єва, мабуть, одразу після реконструкції. У війну будівля згоріла, після відновлювальних робіт з’явився третій поверх. Фото Павла Кашкеля 1951 рік» (Іван Станіславський від 18 грудня 2020 р.). Цей допис провокує також коментарі стосовно руйнації міста в роки Другої Світової війни (є і версія, що більші ушкодження завдала радянська авіація).

Деякі користувачі прямо звертаються до критики фото як інструмента пропаганди та рефлексують над тим, як фото мимохіть «проговорюються» про реалії, які мали би підпадати під цензуру. Допис Андрія Марусова від 1 березня 2021 р.: «Смотрим на фото Татьяны Андреевны Аркуши, депутата Верховной Рады УССР. Январь 1959 г. Это все еще позднесталинское время, хоть XX съезд КПСС уже и поверг в шок правоверных сталинистов в 1956 г… И что сфотографировал официозный фотограф Кашкель? Икону в «красном углу»!!!». Автор закликає дописувачів висловлювати свої версії щодо обставин такої «неканонічної» зйомки.

Депутатка ВР УРСР Тетяна Аркуша, 1959. Фото: Павло Кашкель / Маріупольський краєзнавчий музей

Місто та транснаціональна індустріальна історія

Низка коментарів демонструє велику фахову глибину та відкривають маловідомі сторінки історії, зокрема у темі співпраці з капіталістичними країнами в процесах індустріалізації – темі, що за радянського часу була напівзамовчуваною. Андрій Прокопов з Олександром Зімакіним детально пишуть про англійські паровози, що були першими на металургійному комбінаті «Азовсталь» — «трехосные танк паровозы английской фирмы Байерпикок», які будували 1933 року двома партіями. На «Азовсталі» було п’ять паровозів цієї серії. Автори звертають увагу на автозчепку СА-3 як підтвердження виробництва для СРСР. Дослідники дістають важливу інформацію з фото та підтверджують: «це не міф і не казка».

Британський паровоз Та-3248 на бункерних естакадах доменного цеху «Азовсталі», 1955 р. Фото: Павло Кашкель / Маріупольський краєзнавчий музей

Ще один приклад коментарів, що відкривають глибину, незнану раніше для самих музейників. Під час підготовки першої партії фотонегативів для сканування я подивилася на вміст конвертів з написами «Зразок нової рейкової накладки» та «Цех рейкових кріплень» і у мене виникла думка: «Кому це потрібно? Може, не залучати?»

Зразок нової рейкової накладки, 1956. Фото: Павло Кашкель / Маріупольський краєзнавчий музей

4 січня 2021 р. Олександр Зімакін прокоментував одне з зображень: «В далеком 1956 году на заводе “Азовсталь” изобрели вот такой интересный вариант промежуточного рельсового скрепления. Нигде ранее мне подобная конструкция не встречалась, даже в разнообразной документации и альбомах чертежей верхнего строения пути. Видимо, до массового выпуска дело не дошло. Но конструкция выглядит довольно интересно». Виявляється, що перед нами розробка Центрального науково-дослідного інституту Міністерства шляхів сполучення, яка дозволяла втримати залізничну рейку від перевертання та «угону» й відповідно збільшити швидкість руху та вагу потягів.

***

Це, звісно, лише вибрані дописи. Мабуть, вже час вводити до курсу джерелознавства методику роботи з соціальними мережами як зображальним і письмовим джерелом.

Які проблеми чекають на дослідника в цій царині?

Дописувачі не бажають робити посилання на джерело, з якого узяли фотографію. Чи то вважають, що в мережі все спільне, чи то зберігають за собою право першопрохідця. Часом поширюють зображення із обрізаним логотипом (хоча можна звернутися в музей і отримати оригінал скану). Музейникам доводиться вгадувати, які зображення звідки походять, співставляти їх.

По друге, музейникам доволі важко втриматися від участі в обговоренні, зберігати роль стороннього спостерігача. Чи міг би музей стимулювати і курувати такі дискусії у сенсовний спосіб, стаючи власне громадським форумом?

На завершення.

Співпраця в рамках проєкту «(Роз)архівування (пост)індустрії» — це перший досвід Маріупольського краєзнавчого музею в сфері оцифрування колекцій. Він цікавий, неочікуваний та, звісно, повчальний. Можливо, з часом співробітники музеїв дійдуть згоди в тому, що оприлюднити в мережі фото з посиланням на правовласника – це не означає віддати свої матеріали в чужі руки.

 

Анна Багаченко – історикиня, наукова співробітниця відділу фондів Маріупольського краєзнавчого музею, учасниця проекту «(Роз)архівування (пост)індустрії», що його реалізують Центр міської історії (Львів) у співпраці з Університетом Сент-Ендрюс, Маріупольським краєзнавчим музеєм, Покровським історичним музеєм та Донецьким обласним краєзнавчим музеєм у Краматорську.

Примітки:

[1] Публікації на сьогодні є лише стосовно Запорізької та Херсонської областей. Стосовно м. Жданов Сталінської області відомості уривчасті. Наприклад, поля були в радгоспі «Шлях Ілліча» (нині агрофірма «Шлях Ілліча» Мангушського району Донецької області).

Коментарі



спецтеми