Міруна Влада: «Ми потребуємо революції ментальності»

Міруна Влада. Фото: Анастасія Іванова

Міруна Влада  народилася 1986 року в Бухаресті, її справжнє ім’я – Міруна Тронкота. Мистецький псевдонім собі вибрала в шістнадцять років, а через два роки видала першу й дуже успішну збірку «Poemextrauterine» («Позаматкові вірші»). Під час дорослішання поезія для неї означала втечу із життя, яке проводила в стінах лікарень і на інвалідному візку. «Поезія в мене спалахнула разом із хворобою», – каже Міруна. У Бухаресті, Ґраці, Берліні, Любляні, Сараєві та Приштині вивчала політологію, має ступінь доктора наук у міжнародних зв’язках. Свою дисертаційну працю і третю поетичну книжку присвятила ситуації в Боснії і Герцоговині: «Bosnia. Partaj» («Боснія. Розділення»). Про свою творчість каже: «Мій метод – це емпатія, бажання дотягнутися до того, іншого».  

У рамках фестивалю Місяць авторських читань у Львові 2019 з Міруною Владою говорила Ганна Улюра. Розшифровувала відеозапис розмови Юліана Лесняк.

 

Ганна Улюра: «Міруна Влада» – це не справжнє ваше ім’я, це псевдо. Коли ви брали псевдо, то вже знали, що воно означатиме для ваших слов’янських читачів?

Міруна Влада: Я не маю наміру розповідати глибоку філософську історію про те, чому я вирішила назватися «Влада». Справжня історія є дуже простою і дуже несерйозною. Мені було шістнадцять і пізно вночі, коли я записувала свої вірші і думки, я почала підписуватися «Міруна Влада». Я вчилася це робити майже цілу ніч. Це було схоже на нав’язливу дію, і так, я, здається, готувалася вже тоді до великої слави. Але, з другого боку, попри нарцисичність цього вибору, я була простою шістнадцятирічною дівчиною, і нічого дивного немає в тому, що я була закохана у хлопця на ім’я Влад, який був закоханий у мою найкращу подругу. Тому у доволі дивний, однак цілком безневинний спосіб я взяла його ім’я і символічно зробила його своїм назавжди. Тут важливо сказати, що я підписую свої академічні праці іменем «Міруна Тронкота», тому обидва імені є відомими, однак лише небагато людей знає, що це одна і та сама особа. Сподіваюся, всім очевидно, що «Тронкота» звучить жахливо для поета.

Г. У.: Чи той Влад читав ваші вірші?

М. В.: Я не впевнена в цьому, оскільки не спілкувалася з ним після закінчення школи, однак він вчився у Політехнічному чи щось таке, тому він, напевно,  доволі віддалений від поезії. Але для мене стало певним осяянням, коли я поступила до аспірантури, перебувала у Боснії та Югославії і побачила слово «влада» на урядовій будівлі. Вперше я побачила таке у Заґребі. Я відчула своєрідний приступ нарцисизму, першою моєю думкою було «Господи!», а другою «Що? Моє ім’я означає уряд?» Саме тоді я зрозуміла, чому люди з Боснії радили мені не підписувати мої вірші цим іменем у Боснії. Тому що у Боснії є тридцять урядів. Занадто багато влади. Однак нарешті, після десяти хвилин я маю розумну відповідь. У вибір цього імені втрутилася інтуїція, оскільки я вивчала політичні науки, не філологію, як всі очікували, оскільки я мала вже видану книжку. Але я захоплювалася владою, тим, як вона впливає на наші думки, як вона контролює наші тіла. Тому це був вибір долі.

Г. У.: Про що вірші Міруни Влади? Про владу. Політологія працює з приватним і публічним. Ваша поезія завжди працює з приватним і публічним. Але при цьому я не можу знайти більших антонімів, ніж політика і поезія. Як поєднати це в одній людині, крім того, щоб роздати кожній з вас свої імена?

М. В.: Можливо тому, що моя особистість має дві сторони, які, я гадаю, допасовуються одна до одної. Наприклад, за три роки, відколи я почала аспірантуру в Боснії, я читала одні тільки академічні книжки, одні тільки політичні та наукові речі, я не написала жодного вірша. І я звісно думала про цю письменницьку драму: «О, Господи, я ніколи більше не буду писати». Однак через рік моя мова збунтувалася проти академічного письма, і вже два роки опісля я не читала нічого академічного. І я почала писати «Боснію. Розділення». Тому ці дві особистості доповнюють одна одну таким чином, що поезія дає мені змогу говорити про те, що неможливо пояснити словами, такі непоясненні стани свідомості, а політика дає мені запас фактів про світ, у якому ми живемо.

Звісно, я усвідомлюю, що це певний ризик для моєї поезії, і люди, які пишуть негативні відгуки на мою книжку, говорять, що вона занадто активістська, навіть пропагандистська, феміністична тощо. Вони говорять, що поезія повинна бути далекою від ідеології. І мені було б цікаво дізнатися вашу думку про це. Адже я знаю, що сучасна поезія в Україні є заангажованою в активізм. Але в Румунії поезія була включена в комунізм, вона більше пов’язана з тими часами, коли політика контролювала поезію.

Г. У.: Перша збірка називається «Ектопічні вірші», видана, коли вам було вісімнадцять, але я зрозуміла, що більшість віршів були написані, коли вам було шістнадцять. Книжка називається медичним діагнозом, причому гінекологічним. І навіть ті сорок відсотків жінок, які точно знають, що це, і досі називають це жіночою хворобою. Це була насправді феміністична ідеологія, чи якийсь рефлекторний фемінізм?

М. В.: Гадаю, ні те, ні інше. Гадаю, це було більше інтуїтивне рішення. Це почалося з історії однієї з моїх тіток, яка розповіла мені про свої страшні спогади про ектопічну (позаматкову) вагітність. Про свою невдалу вагітність. І у її голосі було багато болю та багато провини. Гадаю, це автоматично вплинуло на мене, і я усвідомила, що все своє життя вона намагалася своєрідно вибачитися перед іншими людьми за цю свою проблему, адже вона більше не могла мати дітей. Я маю групу віршів у тій збірці, де говорю про те, що забираю вірші зі своєї матки, адже я не є лише своєю маткою. Я не читала Сімону де Бовуар, не читала жодної феміністичної літератури перед тим, і я іноді жалкую, що не читала їх тоді, але, з другого боку, можливо, це й на краще для моєї поезії. Я гадаю, що цей феміністичний інтерес почався з інших речей, якими я цікавилася. Однією з таких речей було те, у які способи інші люди контролюють жіночі тіла. Виходить, що ті жінки відчувають провину за власні тіла, відчувають провину за те, що не відбулися як жінки, адже не стали матерями. Це мене дуже хвилювало. І про це я пишу і в наступних книжках. Тож у трьох моїх книжках я намагаюся писати про те, як інші люди контролюють жіночі тіла, як захиститися від контролю над тілом. Це те, у чому жінки майже безпорадні.

Г. У.: Я не знаю на сьогодні інтимнішої теми, ніж трансформації нашого тіла, ніж контроль тіла. Що ви відчуваєте, коли пишете про теми, які сильно зачіпають, дуже інтимні, дуже особисті?

М. В.: Думаю, поезія саме тим і займається. Поезія займається водночас саморуйнуванням і захистом. Поезія зачіпає мої найслабші сторони і мої найсильніші сторони. І я вчуся як поводитися з обома цими сторонами. І намагаюся знайти спосіб як зберегти здоровий глузд у цій ситуації.

Г. У.: Є одне, що дуже складно контролювати, навіть якщо дисципліноване все наше тіло – це голос. Про силу жіночого голосу говорять дуже багато. Це один з основних концептів фемінізму. Друга ваша книжка начитана вашим голосом. Вона мала прагматичну мету – я розумію, що це різні аудиторії. Але є ще непрагматична мета? Чому було важливо, щоб поезія зазвучала вашим голосом?

М. В.: Я гадаю, це був один зі способів контролювати свій текст перед читачами. І знову ж це історія про чоловіка. Виглядає так, ніби всі історії в моєму житті – про чоловіків. Наші стосунки були неможливими у той час, і єдина можливість для нього почути мій голос – це був запис. І моя наступна книжка, «Паузи між венами», є майже суцільно книжкою з любовними віршами. Навіть якщо вони темні та страшні, це все одно моя найспокійніша книжка, оскільки я через свій голос намагадася сягнути цієї людини.

Г. У.: Яке це відчуття – коли ви чуєте, що ваші вірші читає інша людина?

М. В.: Я почуваюся оголеною, однак відчуваю, що це оголення є необхідним, щоб завершити письмо. Адже у історії мистецтва оголення себе та оголення своєї слабкості, деконструкція своєї слабкості є водночас процесом зцілення для людей. Я лікую себе мистецтвом інших людей і сподіваюся, що впливаю так само на моїх читачів. Тут є певна міра провокативності. Я все ще залишаюся підлітком, це певне підліткове переконання, що виставляння якихось провокативних речей напоказ змушує людей замислитися.

Г. У.: Я спитала про чужий голос, позаяк в третій книжці, в «Боснії», яка складається з двох частин, у першій частині звучать чужі голоси. Це голоси боснійських жінок. Ви розказуєте історію інших жінок, чужі історії. Чиї цікавіше розказувати: свої чи чужі?

М. В.: Це саме те, що змушує мене задуматися у цій книжці, адже у Боснії я була дівчиною з Румунії, яка не говорить боснійською, яка ніколи не брала участі у війні, насильстві, не була у якійсь катастрофі, але врешті написала про це. Це своєрідний захисний рефлекс у боснійців, через що ти постійно почуваєшся чужинцем, ти ніколи не зрозумієш їх, ти завжди будеш у стороні, ти ніколи не знатимеш їхнього болю. Дуже довго я почувалася самозванкою, людиною, що живе там і краде чужі голоси. Я питала себе, хто я в біса така, щоб розповідати такі історії. І врешті я почала дивитися на себе у дзеркало їхніх історій. Врешті я вирішила змішати свої власні невеликі дурні драми та великі історичні справжні драми, показуючи таким чином границі емпатії. Водночас все, що я зрозуміла, що хоч ми й не маємо права розповідати історії інших людей, ми маємо право спостерігати за тим, що ці історії роблять з нами самими, в нашій свідомості. І саме це я намагалася зробити.

Г. У.: Міруно, це реальні жінки? Тобто ви працювали як кореспондентка?

М. В.: Ні, я писала дисертацію з європейської інтеграції і не мала нічого спільного з війною, нічого спільного з історіями, які є у книжці.

Г. У.: Я мала на увазі, що всі історії, які розказуються в цих віршах – це реально пережиті досвіди жінок, яких ви знали?

М. В.: Це такі собі кубики Рубіка. Як і всі вірші загалом, вони мають  елементи, про які я чула насправді від моїх тамтешніх друзів, елементи, які я сама побачила, прочитала в документах чи книжках, і, звісно, там є і багато вигадки. Багато речей, які я уявляла, наприклад. Але щоб зберегти автентичність, всі жіночі імена звідти є реальними іменами жінок, яких я там зустрічала і які є моїми друзями.

Я розповім одну історію. Коли вірші були перекладені боснійською, коли я читала їх у Боснії вперше – адже мої друзі, які знали, що я написала книжку про Боснію, не могли її прочитати, адже я писала румунською,  очікували, що я пов’яжу їх з особами та деякими елементами з історій, однак сильного зв’язку там не було. Цікаво, що вони були цим розчаровані. Винятком був вірш «Сельма». Це була одна із моїх кращих подруг з Боснії і вона досі є нею. І у цьому вірші є невелика деталь про фільми жахів, про нелюбов до фільмів жахів. Тобто якщо ти живеш у країні, де є війна, немає потреби дивитися фільми жахів, тобто це певний сарказм навіть. І вона була шокована після того, як прочитала вірш. Вона запитала: «Звідки ти знаєш, що я ненавиджу фільми жахів, я ніколи тобі не казала, я нікому не казала про це!» У цьому випадку моя інтуїція виявилася сильнішою за моє бажання не втручатися в її особистий простір.

Ще інша історія, навіть дивніша за цю, вразила мене також дуже сильно. Після цієї історії я почала використовувати мотто: «Bosnia: connecting people». Тому що багато людей з’явилися у моєму житті після того, як я працювала у Боснії над цією книжкою. Буду патетичною: навіть мій теперішній чоловік зробив мені пропозицію у Сараєво. Так виглядає, що Боснія з’єднує людей назавжди. У мене є вірш «Аїда» і одного дня я отримала листа, написаного дуже поганою румунською мовою, яку я майже не могла зрозуміти, і автором цього листа була дівчина на ім’я Аїда. Вона розповідала, що живе у Бухаресті, що прочитала мою книжку і дуже сильно вражена нею, і що хоче зустрітися зі мною. Вона приїхала у Бухарест з чоловіком-дипломатом і почала вчити румунську, але для неї це було дуже складно, тому хтось порадив їй мою книжку, бо чув, що її авторка з Боснії. Однак вона побачила, що книжка написана румунською, і їй буде непросто її прочитати. Коли ж вона розгорнула книжку, то побачила епіграф із Мака Діздара, відомого боснійського поета, який був її улюбленим поетом, тому вона вирішила вивчити румунську і прочитати цю книжку. Вона таки вивчила румунську. І вона раптом розридалася, коли прочитала вірш «Аїда» і вирішила написати мені. Вірш про боснійську дівчину, яка переїхала до Швеції, але завжди згадувала про свою колекцію метеликів, яку вона змушена була залишити вдома, в Сараєво. І ця дівчина, Аїда, також мала колекцію метеликів, яку втратила у війні. Ця історія показала мені, що поезія іноді є понад людськими можливостями. І зараз ми хороші друзі з Аїдою.

Г. У.: «Боснія» мені скидалася на прозу в тому сенсі, що вона оформлена як поліфонічний роман. Багато-багато голосів. Міруно, ви пишете прозу?

М. В.: Саме зараз я завершую свій перший роман з назвою «Контрацептив». Звісно ж, він про те, як контрацептиви контролюють тіло жінки. Це мій перший роман, тому мені дуже цікаво дізнатися, як він буде сприйнятий. Це феміністичний роман. Тому, гадаю, багато людей буде обурені ним, а багато впізнає у ньому себе, як то завжди буває.

Г. У.: Я так розумію, що з часом мало що змінилося, і жінок в румунську поезію, попри сильні тексти, приймають неохоче. Багато критики на жіночі тексти?

М. В.: Так, за мою першу книжку мене назвали порнографічною поеткою. І я гадаю, що більшість критиків сказали так, судячи з обкладинки та з мого віку, не читаючи самих текстів. Інший критичний коментар, кумедний у своїй глупоті, стосувався того, як може маленька дівчинка таке писати, чи знають її батьки, що вона робить? Однак важливо знати, що в румунській літературі на початку другого тисячоліття була група молодих поеток, наприклад, Єлена Владарану, Олександра Новак та інші, які намагалися використовувати просту мову, щоб оновити мову після комуністичного режиму. І, можливо, з погляду сучасності, це було занадто, надто багато тілесності. Однак це був необхідний момент у еволюції нашої поезії. Це було своєрідне повернення жінкам мови.

Г. У.: Однолітки і група – це необхідно. Але є такий важливий момент, що за спиною також мають бути жінки. Коли виходиш і вимагаєш влади, то мусиш за спиною мати когось старшого. У вашій поезії я бачу Фріду Кало, ви просто залюблені в неї. У ваших виступах я часто зустрічаю ім’я Анжели Марінеску. Хто ваші старші жінки, хто ваші взірці, хто за спиною?

М. В.: У мене є дві своєрідні крайності: Анжела Марінеску мала і має на мене дуже сильний вплив. А з іншого боку – Нора Юґа, адже вона, будучи водночас поетом і прозаїком, є дуже різною. Від Нори я запозичила елементи супрареалізму, а від Анжели – фокус на тілі та владі над тілом. Це дуже чоловіче письмо. І, звісно, Фріда Кало. Я була вражена нею, саме у той час я почала писати. Я рік лежала в лікарні і через рік після цього вийшов фільм про неї. Тож, коли я одужувала, я побачила цей фільм і він мене зачепив, дав мені надію.

Г. У.: Ви те Сараєво і любите, і ненавидите, і все одночасно. Тобто ви вже визначилися, що це було?

М. В.: Ні. І ця двозначність є найкращим означенням Сараєво. Сараєво має стільки ідентичностей, які накладаються одна на одну, та стільки історій, які теж накладаються, що це врешті змушує захоплюватися, але водночас почуватися розгубленою. Моя власна історія теж є двоїстою, адже я там розлучилася з чоловіком, а через п’ять років після того мені там же освідчився мій другий чоловік.

Г. У.: Міруно, ви насправді не схожі на ваші тексти. Ви вже змирилися з цим?

М. В.: Іноді це справді проблема, бо я усвідомлюю, що я, можливо, не така смілива, щоб бути такою, як мої вірші. У розумінні, сприймаючи мої вірші буквально, я завжди відчуваю, що, можливо, недарма обрала собі псевдонім. Я також розумію, що є інший світ, поза поезією, де я можу бути зовсім іншою людиною. І я розумію, що це відкриває питання певної маніпуляції, оскільки як можна водночас бути автентичною і грати певні ролі. Однак я намагаюся позбутися почуття сорому за це, тепер я часто керуюся таким слоганом: «поезія є моєю суперсилою, але я не можу використовувати суперсилу постійно».  Але, звісно, я знаю багатьох поетів, які сприймають свою поезію цілком буквально і я захоплююсь ними.

Г. У.: Я вважаю, що це різні сміливості. Тобто ви не були на самій війні і я не думаю, що ви маєте потребу уявляти себе на війні. Але писати про війну – це сміливо. Тобто це суперсила у супермена на землі. Це просто різні різновиди сміливості. Хочу поговорити про сміливість, бо ви страшенно викриваєтесь в поезії. Що ви отримуєте навзаєм? Спілкування? Ви віддаєте свою відвертість поезії. Ви щось повинні отримати?

М. В.: Так, з одного боку я отримую емоції читача, які дають моїм віршам значення. Це зазвичай відбувається на публічних читаннях, але також і у приватному спілкуванні, коли люди зустрічають тебе і розповідають, що деякі слова щось означають для них, що деякі слова їх лікують. Зараз ми живемо у світі, поглинутому війнами та публічністю, тож я гадаю, що це для декого майже чудо – знайти сенс у вірші. Що це щось дуже рідкісне. І, з іншого боку, я намагаюся поставити себе на місце інших людей, зрозуміти, як вони реконструюють вірш, бо, наприклад, я мушу визнати, що знаходжу багато нового для себе у відгуках на мої книжки. Речі, про які я ніколи не могла б подумати, або я не була достатньо обізнаною, щоб у них заглибитися. Однак критики або звичайні люди ті речі змогли побачити.

Г. У.: «Боснія» складається з двох частин. Друга називається «Розділення», або «Поділ», а ще – «Розлучення». І це якраз та приватна історія, переживання розлучення, яке збігається з переживанням війни. Я думаю, це може здатися провокативним тільки тому, хто не пережив розлучення. Але чому саме війна і розлучення для вас стали синонімами?

М. В.: Я зрозуміла, що я людина, яка керується конфліктами. Наприклад, я люблю змагатися з іншими людьми, люблю сперечатися, люблю шукати контраргументи, навіть якщо я сама в них не дуже вірю. Це навіть надихає моїх студентів, бо я завжди сперечаюся з ними. Та з другого боку, я гадаю, це спосіб відчути рівень фамільярності в Боснії, і не лише тому, що це поствоєнний простір, а й тому, що там існує багато суперечносткй, противаг. Все, що б ти не сказала, слугує там зброєю. Це пасує моїй особистості, однак я була цим глибоко вражена, коли приїхала туди. Можливо, тому, що я не була спеціалістом з історії слов’янських народів, їхніх мов тощо, я не була людиною, яка все життя вивчала боснійську. Я приїхала у Боснію, щоб дізнатися щось про неї. І моя книжка була такою собі формальною спробою щось Боснії дати натомість. Від того дня, як я написала свою дисертацію, я весь час усвідомлюю, що не зовсім розумію, що ж відбулося там. І я гадаю, що це важлива річ – знати, що там сталося, але і не звинувачувати себе в тому, що не розумієш, що відбувається на війні. Але є речі, які ти можеш зрозуміти – це сліди болю у своєму тілі і душі.

Г. У.: Ви говорите про емпатію? Цьому можна навчитися?  

М. В.: Для мене Боснія була дуже ґрунтовним уроком емпатії, але і показала, якими обмеженими є можливості емпатії. Наприклад, я три години говорила з моєю знайомою хорваткою, яка розповіла мені про жахи, які  сталися з її родиною, і я раптом почала плакати і обіймати її. А ніступного дня, коли я говорила з людиною з Сербії і яка розповіда мені про жахи, які пережила її родина, я також розплакалася і обійняла її теж. І це був той момент, коли я почала сумніватися у реальності своєї емпатії, адже як можна відчувати біль усіх людей, якщо ці види болю суперечать один одному?

Деякі люди порівнюють Голокост і геноцид у Боснії. Але ж там є виличезна різниця, адже у Голосокті ми можемо чітко пояснити, хто був катом, а хто жертвою. Хоч навіть у цій ситуації ролі іноді змішувалися. Однак у ситуації з Боснією кати були водночас і жертвами. І це причина, чому війна досі не закінчилася. Я зрозуміла це не з історичних книжок, а з мого власного, доволі банального досвіду, який я пережила у випадку розриву з кимось, кого ти любиш найбільше в житті, і ти водночас є і жертвою, і винуватцем.  І ти досягаєш границь своєї емпатії тоді, коли починаєш бути егоїстичним, і не можеш більше співчувати. Ти розумієш, що мусиш подолати цю ситуацію. Наприклад, під час розриву, коли ти продовжуєш думати про те, як сильно любиш ту людину, ти не зможеш подолати ситуацію. Тому ти мусиш проявити жорстокість, не можеш співчувати, твоя емпатія мусить завершитися.

Звісно, є величезна етична різниця між розумінням суті геноциду та повсякденною персональною трагедією. Такі речі можуть бути дуже провокативними, і деякі критики писали про те, як можна порівнювати ці дві етично дуже різні речі. Але мені це все видається дуже природним, відколи я зрозуміла, що в кожному болю присутній деякий нарцисизм. Коли відчуваєш сильний біль, все, про що можеш думати – це твій власний біль. І якщо ти хочеш впоратися зі своїм болем, ти мусиш відгородитися від болю іншої людини. І це стосується політичних способів урегульовування етнічного конфлікту, адже усвідомлення нарцисичності болю ставить нас у складне становище, оскільки показує нам, що, щоб вбити іншого, ми мусимо бути спроможними на байдужість до іншого. І це своєрідний пусковий механізм кожної війни.

Г. У.: Тому в книжці «Боснія» в принципово не розводите руйнацію і саморуйнацію?

М. В.: Це правда. Руйнація є частиною саморуйнації.

Г. У.: Я знайшла цитату, вона мені страшно сподобалась: «Любити Балкани – це залежність. Це означає проблему з самооцінкою». Я визнаю, що нас визначають залежності. Це найцінніше, що ми маємо. Але що там з самооцінкою?

М. В.: Балкани є дуже залежними від самооцінки, це впливає на конструювання ідентичності Балкан. Є багато історичних причин того, чому ця территорія така захоплена національною побудовою – все через те, що раніше там була імперія. У томй самий час я розумію, що там є також комплекс неповноцінності, і я говорю тут також і про Румунію, якщо порівнювати з Заходом. Під час свого навчання я багато часу присвячувала постколоніальним студіям, і на прикладі Балкан тут можна чітко побачити це посколоніальне ставлення до Заходу, який має навчити нас, як побудувати власну країну. Те, що ми бачимо у дзеркалі, те, як ми бачимо себе, наша самооцінка – це результат конструювання, це те особисте, що визначає нашу цілісність. Ми  мусимо відповідати певним нормам, певним стандартам, які придумали десь інде, однак, не згадуючи вже про постколоніалізм, чому ми не можемо шукати своїх власних стандартів? Я більше не говоритиму про геополітику, адже знаю, що для України це теж гостре питання.

Г. У.: Я хочу поговорити про те, про що і в Україні не дуже говорять. Це феміністичні практики. Ми, феміністки, говоримо вільно начебто про багато речей, а от про це – не дуже. Мізогінія жінок. Вірш «Аміра» – неймовірний просто. Вона зрізає волосся заради матері, але їй зрізає волосся інша жінка. Наскільки складно говорити про це? Що жінки не поважають одна одну тільки тому, що ми всі маємо вагіни, так? Чи достатньо в цьому сенсі просто говорити?

М. В.: Я як активістка хочу обуритися і сказати, що ні, ми потребуємо революції. Але це буде революція ментальності, тому вона займе багато часу. Гадаю, проект того, що потрібно вибити патріархальні ідеї з жіночих голів, надзвичайно складний. Ми можемо це прослідкувати навіть крізь призму постколоніальних студій. Адже те, що жінка бачить у дзеркалі – це те, що конструюють чоловіки довкола неї. Всі її обмеження, всі правила, але також і її сила є визначені іншими людьми, як чоловіками, так і жінками, які присутні у її житті. І те, чого ми потребуємо в Румунії (і, гадаю, також в Україні) – це солідарність. Жіночих груп, які мислять подібно, які діляться думками, прочитаним, своїми правилами і таким чином починають змагання за власну свободу. Але це саме те, чого консюмеристське сумпільство не хоче бачити. Це суспільство вимагає від нас самих постійного змагання, вимагає, щоб ми постійно змагалися одна з одною. Але воно не хоче бачити нас об’єднаних і сильних. І я гадаю, найкращим способом показати як і Заходу, так і іншим країнам, якими слабкими є жінки, що ненавидять одна одну, є естетична хірургія. Мільйони молодих дівчат піддаються хірургічному втручанню, змінюють свої обличчя і тіла, лише через вплив консюмеристського, людиноненависницького світогляду. Персонально для мене мотивацією до дії є дві сфери: пластична хірургія, яка є цілковито негуманною, та релігійні структури, чиї принципи не дозволяють абортів. Можливість користуватися контрацептивами для жінок у такий спосіб, у який їм це комфортно, є одним зі способів подолати мізогінію.

Г. У.: І ми знову в шістдесятих. Друга хвиля фемінізму. Кожна ґенерація має починати з нуля?

М. В.: Так.

Г. У.: І зараз я зрозуміла, що між Міруною-політологом і Міруною-поеткою багато спільного. Ви обидві пишете про силу людей, наразі сили позбавлених?

М. В.: Так.

 

Коментарі


спецтеми: