Ми, аутсайдерки: Вірджинія Вулф і фемінізм у глобальній перспективі

Катерина Єрмолаєва. Одним духом, 2018 цифровий друк, колаж. Створено на замовлення PinchukArtCentre

Письменниця Вірджинія Вулф — одна з ключових постатей, які асоціюються з феміністичними ідеями. Вона ввійшла в український контекст за посередництвом польського літературного середовища (роман «Місіс Делловей» у перекладі польською вийшов у 1960-х роках). Тогочасні критики добре прийняли книжку і розглядали її як політичний акт з огляду на час і місце її постання. Вулф повертається на літературну сцену в 1990-х роках, уже в новому контексті, що його сформували численні суспільні зміни та діяльність інших феміністичних письменників і письменниць, скажімо, Оксани Забужко, які сміливо описували власний досвід у постсоціалістичному суспільстві. У 1997 році польський переклад відомого есе Вулф «Своя кімната» пера Аґнєшки Ґрафф викликав національну дискусію. Порядна й респектабельна Вулф 1960-х відійшла в минуле, натомість на сцену вийшла феміністка. На що вказують ці зміни в рецепції Вулф із плином часу? Вони засвідчують, що східноєвропейська й українська аудиторії змінювалися і ставали більш відкрито феміністичними. Ці зміни пов’язано також із глобальними політичними зсувами, які юридично закріпили й формалізували транснаціональний жіночий активізм у між- і повоєнну добу.

Міжнародний організований жіночий рух мав чималі здобутки. У 2010 році Резолюцією 63/311 створено структуру з питань гендерної рівності та розширення прав жінок ООН—Жінки. Комісію про статус жінок ООН заснували ще 1946 року на основі секції про статус жінок, відділу прав людини і департаменту соціальних справ; нині її підпорядковано Економічній і соціальній раді ООН. З 1975 року, коли відбулася перша Всесвітня конференція міжнародного року жінок у Мехіко, ООН провела цілу низку таких заходів. Ці конференції — важливий міжнародний майданчик, хоча водночас вони демонструють, як складно знайти спільний універсальний знаменник для жінок із різних культур. До сьогодні відбулося чотири всесвітні конференції про жінок: у Мехіко (1976), Копенгагені (1980), Найробі (1985) і Пекіні (1995), на останній було підписано Платформу дії, щоб надати формального виміру глобальним проектам «для досягнення гендерної рівності і розширення прав жінок».

Права жінок охоплюють право самостійно ухвалювати рішення, що стосуються тіла; голосувати; обіймати державні посади; укладати юридичні контракти; отримувати справедливу і рівну зарплатню; не зазнавати сексуального насильства; рівноправність у родинному законодавстві; праця; репродуктивні права; приватна власність; освіта. У 1993 році ООН ухвалив Декларацію про усунення насильства проти жінок, яка пропонує таке означення насильства: це «будь-який акт насильства за ознакою статі, що має або може мати своїм результатом фізичну, статеву чи психологічну шкоду або страждання жінкам, включаючи погрози здійснення таких актів, примушування чи свавільне позбавлення свободи, будь то в суспільному чи особистому житті». Зважаючи, що ми живемо в інформаційну добу, коли ООН у Цілях розвитку тисячоліття постулює інформацію як такий самий важливий для суспільства ресурс, як їжа, вода чи пальне, потрібно на майбутнє вирішити, як саме ми підтримуватимемо жіночі голоси на міжнародній арені: треба вести діалог через кордони, привертати увагу до безправних груп жінок та боротися з дезінформацією і символічним насильством як загрозою людському життю.

Виставка «Свій простір»[1] осмислює в історичній перспективі позицію жінки в українському суспільстві. Назва відсилає до ідей Вулф. Твори мистецтва нагадують, що певні феномени, стаючи зримими, можуть посісти центральне місце в нашому житті. Оприявнювати жіночу історію — ключове завдання всіх письменниць і мисткинь, котрі зважуються висловлюватися на сторінці чи полотні. А що, як свій простір, де можна зрозуміти себе, прозорий? А що, як своя кімната міститься в скляному будинку? Як саме творчість — реконтекстуалізація меж між приватним і публічним, повсякденних матеріалів, конструктів і перспектив — пропонує лексикон, наратив і механізми, щоб конструювати свою ідентичність і по-новому сприймати інших і світ навколо?

Джесcіка Зихович, “Дзеркальний текст”. З виставки «Свій простір». PinchukArtCentre, 2018.

Своя кімната. Трансформації маргінальності

Есе Вулф «Своя кімната» (1929) присвячено викликам, які постають перед письменницями й інтелектуалками, котрі протягом цілої історії мусили діяти всупереч асиметричним системам економічної і юридичної влади. За життя Вулф жінки на індустріалізованому Заході ще не мали юридичного захисту в царині працевлаштування, права голосу чи доступу до протизаплідних засобів. На її відому тезу про те, що «у жінки повинні бути гроші і власна кімната, якщо вона збирається займатися красним письменством», відгукувалися феміністичні літературознавиці й культурологині Юлія Кристева, Люс Іріґарей, Елен Сіксу й інші; вони вбачали в цьому втілення «écriture féminine», прорив у пошуку мови для висловлення ненормативного гендерного досвіду.

Вулф теоретизувала, що, аби звільнитися з пут патріархального суспільства, письменницям потрібно створити «Товариство аутсайдерів» і за його допомогою трансформувати своє унікальне становище на маргінесах на джерело влади та виробити справжню феміністичну критику. На практиці Вулф не створила такої групи, зате видавала книжки письменників із нестандартною позицією в «Гоґарт Прес» — видавництві, яке заснувала зі своїм чоловіком Леонардом, котрий теж належав до богемної групи Блумсбері. З 1924 по 1940 рік видавництво містилося у їхньому підвалі, просто обіч робочого кабінету Вулф. Письменниця регулярно страждала від депресії. Коли вона 1925 року завершила «Місіс Делловей», у неї стався нервовий зрив, але вона й далі багато писала. У 1927 році вийшов її роман «До маяка», а ще вона прочитала в Кембриджі лекцію «Жінки і література». У жовтні того ж таки року вона подарувала своїй подрузі і, за чутками, коханці, письменниці Віті Секвілл-Вест, «Орландо» — біографію вигаданого персонажа, чиє життя охоплює три століття і дві статі.

Есе «Своя кімната» засновано на лекціях, які Вулф прочитала 20 і 26 жовтня 1928 року у двох студентських товариствах Кембриджського університету — у Ньюнгемському товаристві мистецтв у коледжі Ньюнгем і товаристві ODTAA в коледжі Ґіртон. Повний текст — книжка на шість розділів — вийшов друком у Британії 1929 року. Усе її життя найважливішим завданням для Вулф було вирватися з лабетів консервативного вікторіанського суспільства. Вона писала: «Тоді суспільство було досконало функціональною, непохитною, безжальною машиною. Проти його ікл у дівчини не було шансів. Інші її бажання — скажімо, писати чи малювати — не могли сприйняти всерйоз» (1940). Того самого 1940 року видавництво «Гоґарт Прес» розбомбили, і до кінця війни воно перебралося в Летчворт. І Вулф, і її чоловік стояли на пацифістських позиціях і стверджували, що найкращий рушій прогресу — сприяти взаєморозумінню між народами. Тому вони видавали твори іноземних авторів, із якими британські читачі були незнайомі. Початок цій ініціативі 1920 року поклала книжка радянського письменника Максима Горького «Спогади про Толстого».

Оповідачки «Своєї кімнати» — це «три Марії», котрі всі користуються займенником «я», як у творах Івана Тургенєва, одного з письменників, які вплинули на Вулф і її підхід: «Отже, ось я (звіть мене Мері Бетон, Мері Секстон, Мері Кармайкл чи як вам заманеться — це не має жодного значення)». Реконтекстуалізуючи голоси придворних дам королеви, Вулф провокативно творить альтернативну історію жіноцтва: Марія І Стюарт опиняється обіч Мері Гамільтон, героїні шотландської балади XVI століття про жінку, яка чекає на страту за те, що народила і вбила дитину від короля. Покликаючись на історії жінок, які з різних причин не спізнали материнства і/чи жили поза шлюбом — разом з екстремальним сценарієм жінки, яка чекає на повішення, — оповідачка описує письменниць, зокрема себе саму, як аутсайдерок, котрі існують в окремішньому просторі. Подібно можна витлумачити роботу Алевтини Кахідзе «44» у «Своєму просторі», яка пропонує діалог про соціальні умовності навколо материнства, плідності і розмноження. Новітнє українське феміністичне мистецтво звернулося до цієї теми і на виставці «Материнство» (2016, кураторка Оксана Брюховецька).

 

Багатолике 8 Березня

У частини молоді, яка виросла вже не при соціалізмі і застала Помаранчеву революцію в шкільному чи студентському віці, демократичні надії того моменту поступилися місцем скептицизму. Щоправда, у короткий період між Помаранчевою революцією і Євромайданом 2013–2014 років 8 Березня стало потужним символом для політичної мобілізації жіноцтва. Відзначення цього дня (як противага до гендерної реструктуризації робочої сили після 1991 року) стало важливим топосом для активістів і активісток, які хотіли привернути увагу до прав жінок в українському суспільстві.

Коли амбітні реформи, обіцяні очільниками Помаранчевої революції, до другої половини 2000-х не відбулися, багато жінок в академічному і професійному секторі мобілізувалися навколо ідеї рівної репрезентації у Верховній Раді[2]. Міжнародний жіночий день 8 Березня символічно об’єднував їхні петиції, конференції й демонстрації проти дедалі регресивнішого режиму. Нинішній момент демонструє, що конфлікти навколо 8 Березня, як і конфлікти довкола фемінізму, насправді зосереджено на тому, яким залишиться в пам’яті попередній режим: які його частини варто успадкувати, а які треба відкинути. У підставовій книжці «Чим був соціалізм і що прийде після нього?» («What Was Socialism, and What Comes Next?») Кетрін Вердері стверджує, що гендер відіграв таку важливу роль у пострадянській політичній риториці саме через специфіку юридичного оформлення гендерної проблематики при соціалізмі. Жіноче питання, як і національне, становило ідеологічну загрозу для режиму як носій підривних, контрреволюційних поглядів, заборонених Політбюро.

Коли українські політики відкинули соціалістичне минуле як неактуальне і непродуктивне, багато хто відкинув і все позитивне, що могло асоціюватися із соціалізмом, зокрема фемінізм. Вердері пов’язує цю тенденцію з піднесенням націоналізму в добу посткомуністичного державотворення: «Позаяк комуністичні партії Східної Європи офіційно дотримувалися радянської лінії інтернаціоналізму, національні сантименти перетворилися на певну форму антикомунізму. […] Фемінізм ототожнюють із соціалізмом і таврують як антинаціональний рух, бо під певним кутом зору жінки мали вигоду від соціалізму, а соціалістична держава була їхнім союзником»[3]. Спроби українок заявити права на 8 Березня протидіяли тій системі меморіалізації, при якій фемінізм символічно делегітимізується, а держава підживлює антирадянські сантименти для утвердження власної легітимності. Сплітаючи різні революційні наративи з недавнього минулого, феміністки штибу Феміністичної офензиви, яка стоїть у центрі моєї книжки «Контексти: Мистецтво, фемінізм і політика в Україні у ХХІ столітті» («Frame Work: Art, Feminism, and Politics in 21st Century Ukraine»), пройшли вулицями з вимогами змінити Цивільний кодекс України, наслідуючи мирні протести Майдану 2004 року. Вони знову вивели фемінізм у публічний простір.

8 березня. Жіночий марш. Київ, 2018.

Феміністична офензива

8 березня 2011 року близько тридцяти осіб зібралося на Хрещатику з плакатами із зображенням занесеного фіолетового кулака. Вік членів групи, яка складалася майже винятково з жінок, був від двадцяти з невеликим до десь 35 років. Їх згуртували ідеї, які перегукувалися з вимогами, що їх висловила Клара Цеткін у Копенгагені 1910 року, проголошуючи перший Міжнародний жіночий день[4]. До організації ввійшли переважно працівниці недержавних організацій, письменниці, науковиці й мисткині; їхня діяльність стала важливою сторінкою в історії жіночого активізму. У програмовій заяві 2012 року серед своїх головних завдань Феміністична офензива нагадувала про транснаціональні витоки Міжнародного жіночого дня як «утвердження права жінки голосувати і працювати професійно»[5].

На початку ХХ століття Міжнародний жіночий день став призмою, крізь яку сучасні гендерні ролі сприймаються як нерозривно пов’язані з класовою політикою. Це сприяло солідарності між жінками з робітничого й середнього класу, бо на практиці ці ролі суперечили щойно посталій більшовицькій ідеології, яка проголошувала жіноче питання вирішеним, хоча це відверто суперечило дійсності. Перші демонстрації Жіночого дня в цьому регіоні відбулися в Києві й Петербурзі 1914 року. Покликаючись на Цеткін, дружина Володимира Леніна Надія Крупська стверджувала, що жінки повинні розглядати свої інтереси передусім в економічних термінах. Вона писала про це в першому числі журналу «Робітниця»: «Проблеми жіноцтва в робітничому суспільстві цілковито інакші, ніж у буржуазному. Це не боротьба проти чоловіків за рівність, а боротьба поруч з ними проти загального беззаконня, експлуатації праці та класова війна до перемоги, для якої потрібна єдність усіх робітників»[6].

Цей коментар Крупської стосується трагічної пожежі на фабриці «Траєнгл» у Нью-Йорку[7] 1911 року, яка стала поштовхом до широкого розгортання жіночого руху у США. Варто уваги, що перший жіночий день відбувся у відповідь на рух за захист прав робітників швейної фабрики (хронологічно відзначення жіночого дня передує пожежі). Гідна оплата праці, рівні вимоги при прийомі на роботу та безпечні робочі місця, особливо що стосується працівників-мігрантів, до сьогодні залишаються важливими напрямами роботи, зокрема й українських активістів, і центральними завданнями організованих ініціатив Феміністичної офензиви.

Фото, відео і скульптури Жанни Кадирової «Second Hand» можна тлумачити як результат нездатності повністю осмислити цю історію на міжнародному рівні. Там, де мультинаціональні корпорації й держави вже не забезпечують базові матеріальні потреби робітників, суспільство занепадає; тут це знаходить втілення в повторному використанні плитки із закинутих будівель Чорнобильської зони. Власне, саме виникнення профспілок на західних фабриках спонукало Емму Ґолдман та інших шукати натхнення в жіночому марші вулицями Петербурга 1914 року, ще до появи СРСР. Ідея руху за права жінок консолідувалася і вийшла на глобальний рівень із транснаціональних ініціатив, організованих навколо класових інтересів і прав робітників[8]. Між Вашингтоном і Києвом постав важливий місток активізму, адже американські суфражистки консультувалися з жіночими організаціями, які сприяли відбудові радянських територій у період між світовими війнами і вже здобули доступ до виборчих урн.

Міжнародний жіночий день увійшов у радянську ідеологію як офіційне державне свято згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року (20-та річниця завершення Другої світової війни)[9]. Пізніше цей день почав уславляти есенціалізовану візію жіночності, внаслідок чого думки загалу про нього розділилися. Феміністична офензива, навпаки, наголошує на трудових правах жіноцтва і, зокрема, жінок-інтелектуалок як особливого типу працівниць та на повсякденній роботі жінок як базовій ідеологічній царині, що охоплює всі куточки суспільства і не зазнає змін унаслідок трансформацій режиму. Увага Феміністичної офензиви до 8 Березня коріниться в місцевих гендерних епістемологіях, які конфліктували з негативними конотаціями цього дня в офіційному дискурсі. Історикиня Оксана Кісь у хронології «феміністичного піднесення» в Україні навколо Міжнародного жіночого дня описала Феміністичну офензиву так: вона «дала змогу побачити українських феміністок, які виразно контрастували з доволі демонізованим публічним образом»[10]. Кісь починає свій огляд дискусій про те, як відзначати 8 Березня, з відкритого листа 2009 року президентові Вікторові Ющенку, що його підписали 20 діячок, серед них і сама дослідниця.

Після маршу 2012 року Феміністична офензива влаштувала публічну «мистецьку майстерню» в київському Центрі досліджень візуальної культури, яка охоплювала кілька проектів. Мисткиня Євгенія Бєлорусець виступила у двох іпостасях — як кураторка і як фотографка. Вона запропонувала учасникам і учасницям проекту обрати предмет, який представляє їхній гендер, і написати короткий текст-пояснення. Потім усі учасники позували для фотографії зі своїм предметом, і так виникав діалог не лише з їхніми описами своєї ідентичності, а й із фотоапаратом. На основі цих фотографій Бєлорусець створила онлайн-серію, представлену на платформі Феміністичної офензиви в соціальних мережах. Учасники й учасниці підходили до проекту абстрактно. Мисткиня Аліна Копиця заявила, що вона мінімалістка, і роздяглася перед стіною, яку художник Вова Воротньов розфарбував у синій колір упізнаваного відтінку, що з радянських часів позначає в Україні «офіційний» публічний простір (наприклад, школи, лікарні, в’язниці). Оголившись перед стіною, маркованою знаком інституційної влади, і документуючи свої дії, активістка на фото відмовляється від сценарію поведінки, який інституції нав’язували, регулюючи тіла громадян. Такий візуальний спротив втілюється і в протестному стилі Феміністичної офензиви взагалі. Їхня культурна продукція уможливлює питання до позірно банальних поверхонь побутового простору.

Під час протестів на Майдані 2013–2014 років Феміністична офензива висловлювала сумніви щодо проєвропейської позиції демонстрантів. Утім, її учасники й учасниці долучилися до мирного протесту разом з іншими організаціями, як-от студентська профспілка «Пряма дія». Коли кількість жертв почала зростати, представники цих груп застосували свої знання, навики і контакти в організації соціальних рухів, щоб створювати центри медичної допомоги, захищати поранених та підтримувати незалежних і міжнародних журналістів у протистоянні кампанії з дезінформації. Незабаром група розкололася на два крила, почасти через незгоду щодо того, як тлумачити їхню програмову заяву в контексті революції: чи сумісна спадщина соціалізму з неолібералізмом і феміністичним рухом[11]? Дві фракції Феміністичної офензиви дробилися й далі, коли на Майдані під кінець 2013 року зародився ширший жіночий рух. Вони не дійшли згоди в тому, як відповідати на сексизм у ході протестів (особливо що стосується мілітаризму й фемінізму) та чи варто приєднуватися до сотень Самооборони, але на практиці далі працювали разом і ризикували безпекою, рятуючи життя інших[12]. У грудні 2013 року Феміністична офензива скликала формальні збори і голосуванням постановила розпустити групу[13], однак її колишні учасники й учасниці ще багато років співпрацювали на демонстраціях, забезпечуючи тяглість альтернативної історії феміністичного активізму[14].

Оксана Павленко. “Хай живе 8 березня!” 1930-1931

Роздуми

Роботу «Я та Вона» художниці Євгенії Бєлорусець з виставки «Свій простір» створено 2012 року і наразі реконструйовано в експозиції з оригінальним запрошенням до учасників феміністської майстерні 2012 року. Перша концепція виникла з індивідуальних мистецьких колаборацій художниці із ширшим контекстом феміністського активізму. Важливо нагадати, що феміністський семінар, який очолювала членкиня Феміністичної офензиви Наталія Чермалих, був останньою подією VCRC у Києво-Могилянській академії. Насправді семінар відбувся тільки тому, що VCRC було дозволено тимчасово відкритися знову. Виставку «Українське тіло», яка тут проходила раніше (куратори Оксана Брюховецька, феміністична художниця і співзасновниця колективу VCRC, Сергій Климко, Леся Кульчинська), адміністрація університету закрила через показ оголених і одностатевих пар. Коли Наталія Чермалих та інші учасники феміністської майстерні вирішили порушити питання про цензуру, VCRC закрили і заборонили в Києво-Могилянській академії назавжди. Після цього Євгенія Бєлорусець запросила Наталію Чермалих курувати серію фотографій під назвою «Власна кімната», яка показує щоденне життя ЛГБТ-пар. Детальний текст Євгенії Бєлорусець про ці події є в книжці, яку вона створила спеціально для «Свого простору», щоб мати можливість сьогодні розмірковувати про досвід попередніх прикладів взаємодії з аудиторією. Нинішня інсталяція досліджує український соціальний конструкт жіночності, запрошуючи учасників від широкої публіки додати свої наочні об’єкти й особисті історії до цього нового, вічно мінливого простору.

Соціальні трансформації завжди передбачають трансформації особистості. Як демонструють усі твори на виставці — від канонічного «Хай живе 8 березня» Оксани Павленко (1930–1931) до промовленого тексту в «Історії про стару товсту дівчинку» Аліни Клейтман — жіноче питання порушено не як проблему місця (всередині / зовні), а як проблему мовлення. Свій простір розташовано між автором, суб’єктом і аудиторією, що зближує його з лексиконом, сформованим у діалозі чи протистоянні з репрезентацією категорії «жінка» як політичним інструментом, ментальністю чи іншим способом буття.

Мілан Кундера в «Мистецтві роману» відніс прозорість до 65 ключових понять. Він завважив, що це поняття здобуло велику популярність серед журналістів, і дав йому таке означення: це «відкритість індивідуальних життів для публічного огляду». Поняття прозорості успадкувало від філософії ХІХ століття одержимість постаттю особи в скляному будинку: «це водночас і давня утопічна ідея, і один із найжахливіших аспектів сучасного життя»[15]. Авторів, які писали про скляні будинки — від Достоєвського (яким захоплювалася Вулф) до Вальтера Беньяміна й пізніше Фуко — об’єднував жах перед можливістю, що саме в такому будинку доведеться жити. Зона між публічним і приватним, яку представляє скляний будинок, задала модель для торгового центру і державного спостереження за громадянами. Свобода, як і публічна площа (символ громадянина з власним голосом), — це і процес здобуття власного простору, і можливість будь-коли його покинути.

Отже, «Своя кімната» Вулф нагадує нам, що фемінізм у всіх його глобальних проявах — це радше практика, ніж дисципліна: антиархітектура, відкрита площа, застереження проти спроб редукувати «жінку» (найпомітнішого аутсайдера в будь-якій кімнаті) до крихітної чи навіть невидимої бактерії-експоната під склом, комахи в дусі Кафки чи дилеми ув’язненого.

Феміністка знає: вхід до кімнати — це водночас і вихід із неї.

Вона — це ми: ми, аутсайдерки.

Примітки:

[1] Проходила в рамках Дослідницької платформи PinchukArtCentre з 30 жовтня 2018 року до 6 січня 2019 року.

[2] Кісь, Оксана. Лист посадовцеві. 12 листопада 2009 року // ХайВей: http://h.ua/story/173353 (доступ 08.03.2015).

[3] “This makes gender, like nationalism, a strengthened vehicle of post-socialist politics” (Verdery, Katherine. What Was Socialism and What Comes Next? — Princeton: Princeton University Press, 1996. — P. 14; 82).

[4] Клара Цеткін окреслила ці завдання на Міжнародній конференції жінок-соціалісток, яку вона відвідала як редакторка німецької газети «Die Gleichheit» і визнана теоретикиня робітничого жіночого руху.

[5] Акція «За рівність! Проти НЕКвізиції!» // Феміністична офензива: http://ofenzyva.wordpress.com/2012/06/18/za-rivnist-proty-nekvizyci/ (доступ 03.10.2012).

[6] Цит. за: Isaeiva, Tatiana. The Truth About March 8th — Exhibit // Kharkiv Gender Museum: http://www.gendermuseum.com/modules/8m_e/8m_03.html  (доступ 10.08.2011).

[7] 1909 — У Нью-Йорку Соціалістична партія Америки організовує Національний жіночий день. Науковці сперечаються, чи було це наслідком протестів текстильних робітниць 1857 року.

1910 — Клара Цеткін проголошує перший Міжнародний день жінок.

1911 — Сталася пожежа на фабриці «Траєнгл», проходить перший Міжнародний жіночий день.

1914 — Міжнародний жіночий день стає офіційним святом.

Моя дослідницька позиція полягає в упевненості в тому, що ці ранні події в Нью-Йорку виникли через захист текстильних робітників. Це важливо, тому що я підкреслюю соціалістичний чинник в організації жіночих трудових прав, який до 1914 року — дати, коли Міжнародний жіночий день було офіційно встановлено, також передбачав боротьбу за право голосу. Лев Троцький писав про демонстрантів у Росії 1914 року, що багато з них теж працювали на текстильних підприємствах. Вони здобули право голосу через тиждень після зречення Миколи II престолу. Жінки у США отримали право голосу 1920 року.

[8] Негативний вплив глобалізації на права працівників. Умисне стирання транснаціональної соціалістичної історії економіки у сфері соціального захисту і захисту прав людини. Див.: Weeks, Kathi. The Problem With Work: Feminism, Marxism, Antiwork Politics, and Postwork Imaginaries. — Durham: Duke University Press, 2011; Fraser, Nancy. Fortunes of Feminism: From State-Managed Capitalism to Neoliberal Crisis. — New York: Verso Press, 2013.

[9] Див.: Kis’, Oksana. Ukrainian Women Reclaiming the Feminist Meaning of International Women’s Day: A Report About Recent Feminist Activism // Aspasia: The International Yearbook of Central, Eastern, and Southeastern European Women’s and Gender History. — 2012. — March. — Р. 230.

[10] Там само. — Р. 225.

[11] Див.: Маєрчик, Марія. До 8 березня / Про переплавку смислів // Критика. — 2014. — 8 березня: https://krytyka.com/ua/community/blogs/do-8-bereznya-pro-pereplavku-smysliv (доступ 01.02.2019). Також див.: Марценюк, Тамара. До 8 березня / Жіноча сотня, або Право на смисли (Відповідь на статтю Марії Маєрчик) // Критика. — 2014. — 10 березня: https://krytyka.com/ua/community/blogs/do-8-bereznya-zhinocha-sotnya-abo-pravo-na-smysly-vidpovid-na-stattyu-mariyi (доступ 01.02.2019).

[12] Усне інтерв’ю авторки з Наталією Чермалих 10 листопада 2017 року.

[13] Див. також огляд київського і московського феміністичного мистецтва від колишньої членкині Феміністичної офензиви: Dmytryk, Olenka. «I’m a Feminist, Therefore…» The Art of Gender and Sexual Dissent in 2010s Ukraine and Russia // The Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society. — 2016. — Vol. 2. — № 1: Gender, Nationalism, and Citizenship in Anti-Authoritarian Protests in Belarus, Russia, and Ukraine.

[14] Див.: Phillips, Sarah. The Women’s Squad in Ukraine’s Protests // American Ethnologist. — 2014. — Vol. 41. — № 3 (August). — P. 414–426.

[15] Bieńczyk, Marek. Transparency / Transl. Benjamin Paloff. — McLean, Illinois: Dalkey Archive Press, 2012. — P. 76.

Коментарі


спецтеми: