“Виставляйте як крадене”: меморіальна культура у постколоніальну добу

The fallen Christopher Columbus statue outside the Minnesota State Capitol, ST Paul, Minnesota

Цей матеріал виходить завдяки меценатській підтримці  Слави Ігнатенка.

Як би ми жили, якби у нас досі по всій країні стояли пам’ятники Сталіну? Як би ми поставилися до коментарів з-поза кордону із засудженням нас, якби ми їх зносили? Наше сприйняття Сталіна, напевне, наближене до того, що відчувають люди не з білою шкірою, яким пропонується спостерігати монументи людей, що влаштовували їм геноцид та ресурсну експлуатацію їхніх територій.

 Українцям добре відома кампанія «ленінопаду», що почалася від повалення київського пам’ятника Леніну активістами партії «Свобода» 8 грудня 2013 року під час подій Євромайдану. Це четверта хвиля стихійного процесу, що розпочався із 1991 року і протягом якого було демонтовано близько 2,5 тисяч монументів Іллічу та іншим відомим комуністам. Фактично такі пам’ятники залишилися лише на окупованих територіях. Пам’ятники же Сталіну, безпосередньо відповідальному за Голодомор, демонтувалися переважно ще раніше з ініціативи «згори», у рамках боротьби із «культом особистості» (і в останні роки почали зводитися заново у Росії та у Грузії, причому вже з низової ініціативи — ініціативні сільські мешканці цінують перемогу Сталіна над Третім райхом та, парадоксально, водночас «очищення» регіону від мусульман). А бюст Сталіна, встановлений 2010 року перед будівлею обкому КПУ у Запоріжжі, двічі пошкоджували.

 

Родс, Черчілль та Леопольд мають впасти

Через аналогію із ленінопадом та колоніальною сталінською політикою українським читачам буде зрозуміліший стихійний рух повалення пам’ятників гнобителям чорних життів. Так, у Південній Африці у 2015 році почалася кампанія «Родс має впасти» (Rhodes Must Fall). Статуя засновника діамантової кампанії De Beers та прем’єр-міністра Капської колонії Сесіла Родса стояла на подвір’ї університету Кейптауна із 1934 року, і перші вимоги її демонтувати були озвучені ще у п’ятдесяті. За місяць від початку кампанії монумент демонтували, але інший монумент Родсу досі стоїть у коледжі Оріел в Оксфорді, і зараз триває обговорення також і щодо його долі. 

Демонтаж статуї Сесіла Родса з подвір’я університету Кейптауна (фото Sumaya Hisham/Reuters)

Із другою хвилею кампанії Black Lives Matter у США після вбивства 25 травня 2020 року чорношкірого Джорджа Флойда питання пам’ятників гостро постало і там. В Алабамі було скинуто статую капітана морського флоту від конфедератів Чарльза Лінна, а у Вірджинії — статую конфедератського генерала Вільямса Картера Вікхема. Також губернатор штату Вірджинія публічно анонсував демонтаж статуї генерала Лі. До купи, у Бостоні протестувальники позбавили голови (вже вдруге — вперше у 2006 році) статую Христофора Колумба, якого обвинувачують у жорстокому поводженні та навіть геноциді щодо місцевих племен.

Протест щодо пам’ятників набув поширення і поза межі США. Лондонська статуя Черчілля теж потрапила під гнів протестувальників — на ній із балончика написали «Черчілль був расистом». Расизм Черчілля виражався не лише у численних різких та з сучасного погляду малоприйнятних висловлюваннях — політик, якого ми знаємо як приємного дядька з сигарою та віскі, є автором штучного голоду в Бенгалії, під час якого померло щонайменше чотири мільйони бенгальців. Біограф політика Ендрю Робертс, будучи загалом прихильним до нього, стверджує, що, хоча расистські погляди і були майже повсюдно поширені у 1950-ті, Черчілль сильно вирізнявся ними у гірший бік навіть на загальному фоні. Депутат від консерваторів Ніл О’Браєн спробував пожартувати у твіттері «Заждіть, доки вони дізнаються щодо іншого діяча» — на що отримав хвилю насмішок, мовляв, кличте зносити, якщо ще знайдете десь у Британії статую Гітлера. За кілька днів група депутатів-консерваторів показово сфотографувалася біля чистого постаменту, роботу по відтиранню якого робив темношкірий прибиральник.

У Бристолі протестувальники звалили та скинули у гавань статую Едварда Колстона, відомого работоргівця. Колстон, співробітник і згодом віце-президент Королівської Африканської компанії (Royal African Company), яка мала монополію на англійську работоргівлю, відправив у рабство 84 500 чоловіків, жінок та дітей, із яких 19 300 померли у дорозі. На всіх цих рабах стояло тавро компанії. В останні роки життя Колстон також став інвестором в інше підприємство — Південно-морську компанію, яка також транспортувала близько 16 тисяч поневолених африканців. Для Бристоля, портового міста, Колстон був значним меценатом, який будував церкви, школи та лікарні. По смерті він залишив значну суму грошей — близько десяти мільйонів доларів США на сучасні кошти — різним благодійним організаціям по всій Англії, що дало змогу підтримувати його репутацію радше як філантропа, аніж як работоргівця. Проте часи змінюються — із води статую витягли майже неушкодженою, але брудною та зі старою велосипедною шиною на ній. Надалі статую планують тримати у місцевому музеї, зберігши також і графіті, що на неї нанесли протестувальники. Графіті, як стверджує команда з консервації, наразі найвразливіша частина майбутнього експонату.

З подвір’я Музею Лондонських доків також прибрали статую рабовласника Роберта Міллігана, а в Единбурзі розглядають можливість причепити пояснювальну табличку до монументу Генрі Дундаса, на якого покладають відповідальність за поневолення понад півмільйона африканців. У Бельгії протестувальники псували фарбою погруддя короля Леопольда II, чия брутальна експлуатація Конго нагадувала ГУЛАГ. Зокрема, влада міста Антверпен вже на це відреагувала і офіційно переміщує місцевого Леопольда у музей Мідделгайм.

Структурно і за духом подібний скандал, хоча і не на ґрунті темної шкіри як такої, нещодавно відбувався і у Чехії — щодо пам’ятника радянському маршалу Івану Конєву, що визволяв Прагу від нацистів у 1945 році. Проблематичність його фігури для чехів полягає також у тому, що 1968 року він готував радянське вторгнення до Чехословаччини. На його совісті також придушення угорського повстання 1956 року та військовий супровід побудови Берлінської стіни 1961 року. Статую Конєва демонтували і планують розмістити у Музеї XX сторіччя, який планується відкрити найближчими роками. Ця історія викликала сильний спротив у Росії, яка активно просуває на міжнародній арені свою версію наративу про Другу світову війну. Так, Слідчий комітет РФ відкрив кримінальне провадження щодо демонтажу, а ще, за даними чеських ЗМІ, російський дипломат Андрєй Кончаков навіть привіз у Прагу рицинову отруту для замаху на міського голову Праги Зденека Гржиба та голову адміністрації району Прага-6 Ондржея Коларжа. Затримувати його не стали, проте чиновників узяли під охорону. На місці пам’ятника згодом невідомі встановили фаянсовий унітаз, який муніципалітет прибрав.

У денацифікованій та декомунізованій Німеччині також, на думку місцевих громад, ще є над чим працювати. Так, назва станції метро Mohrenstraße у берлінському районі Мітте походить від Mohr — «мавр», що сприймається десь так як «чурка», тобто із конотаціями «чорний» і «дурний». У різні часи ця станція носила також назви Kaiserhof («Царський двір»), Thällmanplatz (на честь комуніста Ернста Тельмана) та Otto-Grotewohl-Straße (на честь першого прем’єр-міністра НДР). В останні роки активно обговорювалося перейменування назви станції метро та відповідної вулиці, а місцева антифа розважається, дописуючи над літерою o умляут, так що виходить Möhrenstraße — морквяна вулиця (доки цей текст писався, міська влада ухвалила рішення змінити назву станції на Glinkastraße на честь композитора). У мікрорайоні Веддінг активісти ініціюють перейменування «Африканського кварталу» — кількох вулиць, які носять імена військових намісників німецьких колоній (на початку XX сторіччя Німеччина експлуатувала території сучасних Того, Камеруну, Намібії, Танзанії, Руанди та Бурунді).

Змінена назва вулиці із прикріпленою пояснювальною табличкою (фото сайту Antifa-Berlin.info)

 «Виставляйте як крадене»

Переосмислення меморіальної культури — процес, що торкається не лише вуличних монументів, а й музейних експозицій. Із 2017 року у Британському та інших відомих лондонських музеях проводяться неофіційні “некомфортні арт-тури” — екскурсії, які запрошують відвідувачів осмислювати роль колоніалізму у побудові музейних колекцій та матеріальну історію експонатів. Історикиня Еліс Проктер, яка проводить ці екскурсії, працює під гаслом «Виставляйте як крадене», що закликає музеї до переосмислення політики побудови експозицій та до чесної відповіді на питання, як створюється власність і чиї голоси звучать. Її робота є частиною ширшої світової суспільної дискусії останніх років, що стосується внеску музейних інституцій до відтворення міжрегіональної нерівності.

Так, переднє слово до книги «Музеї, рівність та соціальна справедливість» (Річард Сенделл та Ейтне Найтінгейл, 2012 рік) наголошує, що якщо базові цінності музею не включають солідарності із виключеними, музей підтримує таке виключення. У грудні 2014 року спільнота музейних блогерів США написала відкритого листа з приводу масових сутичок у Фергюсоні, через які став широко відомим рух Black Lives Matter. У тексті листі активісти закликали музеї до рівності всередині робочого процесу та до комунікації із місцевими спільнотами.

У листопаді 2017 року президент Франції Емманюель Макрон закликав повернути колоніальні експонати з музеїв Франції на батьківщину: «африканська спадщина не може бути ув’язнена у європейських музеях». Щоправда, за цей час лише один експонат — шабля XIX сторіччя із Сенегалу — повернувся додому, і той на правовій підставі «постійної позики», адже чинне французьке законодавство не дозволяє передачу експонатів із колекцій. Відповідно до експертних коментарів, зібраних виданням Artnet, активісти та музейні фахівці мають розбіжності у поглядах щодо подальшої долі експонатів — якщо перших цікавить передусім передача як така, то останні зацікавлені радше у спільному дослідженні. Можлива нерішучість та неготовність африканських інституцій до прийому своїх експонатів назад також називається серед причин затримки реституції. Хай там як, принаймні на рівні декларацій така передача вже є принципово можливою.

У відеокліпі 2018 року «Apeshit» творчого дуету The Carters (Бейонсе та Джей-З) зірки, самі відомі поціновувачі мистецтва, знялися у Луврі, акцентуючи камерою на експонатах неєвропейського походження чи на не надто численних чорних обличчях на картинах («Весілля у Кані Галілейській» Паоло Веронезе), а також уподібнюючи себе європейським експонатам, зокрема, Ніці Самофракійській. Наприкінці відео також з’являється картина «Портрет негритянки» роботи Марі Бенуа, яка загалом вибивається із загального ряду, адже жінка на ній виглядає суб’єктною і ближчою радше до самої Бейонсе, аніж до інших чорних персонажів з картин (хоча ми і не маємо гарантії, що модель дала свідому поінформовану згоду на позування, а отже, була суб’єктною по-справжньому). Вихід відео, що станом на зараз має 215 мільйонів переглядів, допоміг Лувру поставити світовий рекорд із кількості відвідувачів.

Портрет негритянки, Марі Бенуа, 1800 рік

Проблематичні музейні практики, втім, стосуються не лише структурування та наповнення експозицій. Так, окремі музеї Великої Британії продовжують експлуатувати небілих людей, запрошуючи їх до кураторської роботи на неоплачуваних засадах без проговорення їхнього внеску. Художниця Шахім Касмані, з якою цю тему обговорило видання New Statesman, наголошує також, що самі музеї побудовані так, щоб вона і сама — як видима мусульманка — почувалася у них радше експонатом, аніж відвідувачкою.

Культура та імперіалізм

 Гуманітарні науки багато працюють із темою експлуатації метрополією колоній. Так, німецько-американський соціолог Андре Гундер Франк, автор роботи «Розвиток недорозвитку», працював над «теорію залежності», яка показувала на емпіричних даних, як нерівність між країнами зміцнюється і підтримується тією політикою, яку економічно розвиненіші країни нав’язують менш розвиненим. Його колега та послідовник Іммануїл Валлерстайн розвинув цю теорію до ширшої власної, яку назвав світ-системним аналізом. Класичні роботи на цю тему, написані авторами колоніального походження — це «Орієнталізм» та «Культура і імперіалізм» американського літературознавця палестинського походження Едварда Саїда, а також «Чорна шкіра, білі маски» та «Гнані та голодні» психолога та філософа із французької колонії Мартинік Франца Фанона. У роботі «Калібан та відьма» історикиня та феміністка Сильвія Федерічі проводить неочевидний на перший погляд зв’язок між двома європейськими практиками — експлуатацією карибських колоній та феміцидною практикою полювання на відьом. Деколоніальна та постколоніальна епістемологія загалом є важливою частиною сучасної гуманітарної думки.

Сама по собі колоніальність, за словами дослідниці Мадіни Тлостанової, виникає на перетині торгівельного капіталізму, місіонерського християнства та таксономізації людства за расовою ознакою. Колоніальність протриває довше за колоніалізм, оскільки формального здобуття політичної незалежності недостатньо, щоб позбутися і економічної залежності, і культурної. Заходоцентричність і заходопояснення є дескриптивною нормою сучасного світу, і вдале Саїдове слово «орієнталізм», яке першопочатково позначало рецепцію Ближнього Сходу у західній літературі, на практиці розширилося до використання його на позначення політики Заходу щодо України у російсько-українській війні. Українцям, чиї страждання, здобутки і внески стирає і колоніалізує як сучасна російська пропаганда, так, почасти, і глобальний Захід, важливо також навчитися мислити у деколоніальному підході і за можливості не приєднуватися емоційно до білих консерваторів.

Меморіальна культура також підтягується за політичним визволенням і теоретичним осмисленням. Американська історична асоціація у 2017 році випустила заяву (підтриману ще понад двадцятьма товариствами), де наголошує на тому, що вивчення історії — процес, який включає в себе також і розуміння, як, чому та за яких обставин увічнюється той чи інший діяч. «Історія охоплює як факти, так і інтерпретації цих фактів. Зняти пам’ятник або перейменувати вулицю чи школу — означає не стерти історію, а радше змінити попередню інтерпретацію історії чи привернути до неї увагу. Пам’ятник сам по собі не є історією, пам’ятник нагадує про якийсь аспект історії, репрезентуючи момент, коли публічним чи приватним рішенням було визначено, кого спільнота вшановує у публічних місцях».

Директорка британського Кліматичного музею Бріджит Маккензі пропонує осмислити концепцію “соціократичного музею” — радикально демократичного аж до активної взаємодії із суспільством. Ця концепція протиставляється плутократичному та, більш нам відомому, бюрократичному музеям. Якщо перший створюється індивідом чи корпорацією, часто через пограбування та воєнні мародерства, і таким чином є формою «відмивання», виправдовування жахіть війни та експлуатації, яка уможливлює створення таких колекцій, то другий є державною інституцією та формою «національного багатства», що розглядає відвідувачів як клієнтів чи споживачів. На відміну від цих двох концепцій, соціократичний музей розглядає відвідувачів як громадян і вкладників свого власного внеску. Такі принципи потроху впроваджуються у незалежних музеях, які функціонують як соціальні підприємства чи кооперативи. Відвідувачі можуть бути громадянськими кураторами експозицій, а колектив інституції, на правах такого, що знає і вміє більше, може глибше звертатися до системних причин експонованих явищ.

Зрештою, і сам генерал Роберт Лі заперечив би пам’ятник собі — у листі до генерала Томаса Л. Россера Лі відповідає на пропозицію поставити пам’ятник конфедератам таким чином: «Щодо спорудження такого пам’ятника, як передбачається; моє переконання, що хай як би це було приємно для почуттів Півдня, така спроба у нинішньому стані країни матиме ефект затримки замість прискорення її досягнень, і продовжить труднощі, за яких працюють люди Півдня, якщо не докладеться до них». Інше його висловлювання ще експліцитніше наполягає на примиренні: «Я гадаю, мудріше було би не залишати рани війни відкритими, але послідувати прикладу тих націй, які прагнули стирати знаки громадянського розбрату та здійснювати забуття почуттів, які він викликав до життя».

Коментарі


спецтеми: