Забавки навколо однієї резиденції

iloveukraine.com.ua

Єлизавета Петрівна була галломанкою: ще в дитинстві вона напрочуд швидко вивчила французьку, вдягалася «на паризький манір» (чому й мала у гардеробі більше 1500 суконь), постійно спілкувалась із паризькими послами. Вона цікавилася не лише новинками моди, але й питаннями, як вести «галантні справи» (її коханці Бутурлін і Шувалов були вправними й у справах державних) і пов`язані з ними архітектурні проекти-забавки (наслідуючи розмах взірцевого для неї Луї XIV і сучасної «конкурентки» – маркізи де Помпадур). Морганатичний шлюб із Олексієм Розумовським був також даниною «французьким впливам»: як у Короля-Сонця була «просто дружиною» освічена і набожна Франсуаза д`Обіньє маркіза де Ментенон, так і у «веселої дщері Петрової» з`явився 1742 р. «малоросійський нічний імператор».

А 1744 року набожна цариця раптово поїхала до Києво-Печерської Лаври, де пробула майже тиждень. Її розмістили на скромному Кловському задвір`ї, що на Іванківській дорозі (вела від Софії до печер), де пізніше звели палац, відомий нині як Кловський. Імператриця молилася ревно, однак встигла ще «приглядіти і вказати» місця для будівництва. По-перше, для церкви Андрія Первозванного, чий орден на ті часи був єдиним у імперії (ним, звісно, Єлизавета нагородила і фаворитів, і вінчаного чоловіка), і для вшанування легендарного пагорба над Подолом, що стояв у ті часи пусткою, хоч і так недалеко від упорядкованої коштом Мазепи Софії.

Elizabeth_of_Russia_by_V.Eriksen

Російська імператриця Єлизавета Петрівна. Вігіліус Еріксен, 1757 р.

По-друге, на пагорбі, де ріс здичавілий виноградник, закладений її батьком, підтвердила чималі розміри ділянки для сімейної заміської резиденції, куди звеліла від Андріївської «мостити дорогу». Обидва архітектурні проекти мав виконати обер-архітектор цариці Бартоломео Франческо Растреллі, якого вона по-домашньому називала Варфоломієм Варфоломієвичем.

Творець «єлизаветинського бароко» (термін, що з`явився дзеркально до «мазепинського бароко» стосовно Гетьманщини, яку цариця підтримувала передовсім скасуванням податків) проекти за кілька років виконав. Однак за ними особисто не наглядав, оскільки мав подібних замовлень поблизу Петербурга ще з десяток. Растреллі добре знав смак замовниці, саме тому обрав для палацу принцип регулярного, тобто «французького» парку – із прямими доріжками, чітко модельованими кронами дерев, круглим фонтаном і скромними квітниками. Обабіч палацу мали насипати тераси, розбити фруктові сади і парадні сходи аж до Дніпра, який у цьому місці упорядкованої набережної тоді ще не мав.

Будівництво «заміської резиденції» (оскільки ані Липок, ані Хрещатика тоді ще не існувало, на їхньому місці був ліс) від 1748 року рухалось повільно. Значно складніше, ніж Андріївської церкви, що зводилася запланованими темпами із хорошим фінансуванням. Єлизавета якось швидко призабула про «київський сімейний проект», бо Растреллі акуратно переорієнтував її фантазії щодо кількох інших резиденцій, і ближчих, і дешевших, та й імпозантніших, ніж київська.

До не-столичного Києва (центром Гетьманщини був Глухів) вінценосне подружжя більше не потрапило: після раптової смерті Єлизавети Олексій Розумовський спалив таємничі  папери, які гарантували йому певні права і тихо доживав віку в Анічковому палаці Петербурга. До нової імператриці на поклон не поїхав – пишно приймав Катерину ІІ у себе, а коли вже зовсім заслаб – помирати від’їхав не до Києва чи Лемешів, а в маєток улюбленого племінника, названого на його честь Олексієм.

Ангальбт-Цербська принцеса, перетворившись на Катерину Олексіївну, вирішила скористатися кількома технологіями дочки Петра І: як зробити державний переворот за допомогою гвардійців, чим нагороджувати фаворитів і які масштабні архітектурні проекти замовляти.

Катерина ІІ у київському царському палаці побувала. Привезла меблі та порцеляну, проводила у парку маскаради та феєрверки, і навіть приймала 1787 року екзотичного венесуельця Франсіско Міранду, який потім уславився звільненням Латинської Америки від влади іспанців. Однак на тому все й скінчилося: київський палац для імператриці виявився тісним, Київ – старосвітським, а Гетьманщина – занадто вільною політично й економічно.

«Богоподобная царевна Киргиз-Кайсацкия орды», як назвав імператрицю Гаврило Державін в «Оді до Феліци», спрямувала енергію свого морганатичного чоловіка Григорія Потьомкіна на завоювання і розбудування півдня України й Криму. Будувала свою імперію, взоруючись не на французів – іміджеве листування з Вольтером змінилося на розуміння істинних причин страти Марії-Антуанети.

Жодних «галицизмів» у садово-парковій моді, звісно, вона також не підтримувала: за її царювання розбиваються винятково пейзажні (англійські) парки, у тому числі й поблизу Києва: Олександрія Браницьких і Софіївка Потоцьких лише найбільші. А скільки ще було їх влаштовано у маєтках нової аристократії, яким щедро роздавала українські землі після далеко не ритуального руйнування фортеці Запорізької Січі!

Київський палац стояв пусткою. Царський парк біля нього заростав, перетворюючи дерев`яні конструкції другого поверху будівлі на порохно. Правий флігель палацу згорів на початку 1812 року, після війни в палаці було розміщено лазарет для полонених французів. Пожежа 1819 року знищила другий поверх із усіма парадними кімнатами, і приміщення віддали під казарми. З 1835 року їх орендував заклад штучних мінеральних вод. Гілки паркових дерев навесні злегка обрізали, фонтан не працював, про місце квітників забули.

Швидка й масштабна реконструкція і перетворення палацу на офіційну царську резиденцію відбулася в контексті ще одного морганатичного імператорського шлюбу. Олександр ІІ, який відмінив кріпосне право, мав за імператрицю принцесу Гессенського дому Вільгельміну,  у православ`ї Марію Олександрівну. Мати восьми дітей, вона хворіла на сухоти, і з весни 1866 року Олександр почав таємні романтичні стосунки з княжною Катериною Долгоруковою. Народжена на Волині, вона була не лише з обіднілої бічної  гілки роду легендарного засновника Москви, похованого в церкві Спаса на Берестові, але й прапраправнучкою (по матері) того самого полковника Федора Вишневського, який і привіз Олексу Розума до Санкт-Петербурга.

mariyinsky-M

Решітка палацу із вензелем М, фото 2000 р.

Через рік після початку стосунків почалась енергійна реконструкція київського палацу, який нібито готували для того, щоб туди приїздила хвороблива імператриця Марія. Від її імені йшли щедрі пожертви на чималі перебудови. Архітектори Карл Маєвський та інженер Аманд Струве на руїнах колишнього палацу практично витворили новий ансамбль «у стилі Растреллі», але з певними «англіцизмами». Так, флігелі подовжилися, між ними було влаштовано парадний в`їзд, над входом «посаджено» скульптурну композицію з двох напівоголених німф, що мали символізувати Милосердя і Правосуддя.  Між ними, за вигадливим картушем, розмістили  танцювальну залу і царські покої, до фасаду з боку парку прибудували пишну терасу, над якою умістили дату закінчення робіт римськими цифрами – 1870. Колір стін обрали ніжно-персиковий, ближчий до рожевого. Регулярний парк також привели до ладу, з квітниками і фонтанами, посипаними піском доріжками і самшитовими боскетами парк почав називатися «Шато де Флер». Платний для відвідування, звісно, він не був мініатюрним Тюільрі, однак за формою крон дерев, газонами і клумбами доглядав штатний садівник.

З іншого, тепер – парадного входу, на місці плацу ландшафтний архітектор Недзельський розбив ще один чималий парк. Пейзажний, «англійський», він був відкритим для прогулянок містян, чим підкреслили загальну про європейську спрямованість усієї композиції. Плодовий сад і оранжереї також були – ними опікувались садівники, продаючи абрикоси, виноград і шовковицю на Житньому ринку Подолу аж до Першої світової війни.

Імператриця померла, так і не побачивши палацу, за яким негласно закріпилась назва «Маріїнський», оскільки чавунна огорожа мала в ажурних звивинах літеру М. Імператор з морганатичною дружиною Катериною приїхати сюди також не встиг – загинув 1881 року від бомби терористів. У палаці пожила під час Першої світової ще одна Марія – Федорівна, мати Миколи ІІ. Частину палацу віддала під лазарет, фрукти з саду віддавала на кухню для хворих офіцерів, а коли взнала про зречення престолу сина – терміново виїхала до Криму.

mykolaII-1911

Імператор Микола II проводить огляд військ перед Маріїнським палацом, серпень 1911 р.

І палац, і два парки біля нього опинились у центрі Києва, у центрі владних і військових амбіцій. Якщо не зважати на легенду, що звідси виїздив на еміграцію гетьман Скоропадський, палац пережив кілька «навал» з весни 1917 року: Київську раду робітничих депутатів, Київський комітет РСДРП (б), Раднарком України, штаб військового округу. Звісно, від інтер`єрного опорядження нічого вже не залишилось. Зведення по проекту Заболотного у 1936-39 р. будинку Верховної Ради внесло ще одну «пікантну» деталь у логіку топографії цієї частини міста.  Підсадний провулок у 1869 р. перетворився на вулицю Садову, адже вела вона до царських оранжерей і шовковичного та виноградного садів. Їх вирубали безжально під «будинок з куполом», але назву залишили.

1950 Мариинский-дворец

Аерозйомка відреставрованого Маріїнського палацу за проектом Альошина. Видно залишки регулярного планування Царського парку і куртин англійського під`їзду до головного входу

Під час Другої світової на палац скинули фугасну бомбу.  Архітектор Павло Альошин у 1945-49 рр. підновив будівлю під потреби радянського уряду. Прийомів іноземних делегацій було тут не так вже й багато, але парки підтримували як могли. «Пейзажний» – активно прикрашали могилами, пам`ятниками, фонтанами і «малими скульптурними формами»,  «регулярний» – активно перетворювали у звичайний. Кияни поступово й забули про те, що це два різних типи парків: розрізнити «пейзажний» від «регулярного» стало практично неможливо.

У 1979-1982 роки будинок Верховної Ради, а заразом і палац знову реставрували. Принцип був знову проімперським: в інтер`єрах побільше позолоченої ліпнини на стінах, цінних порід дерева – у паркетних підлогах. Активно застилізовували стилізацію.

Наведу довжелезний шматок із статі Ірини Іваненко і Амелія Шамраєвої, що стосується парку:

«Геометрична схема плану, система парадних сходів між терасами, прийоми розташування рослинності, примхливі візерунки партерів, стрижені стіни боскетів, шпалери плодових дерев, принципи організації водяних улаштувань, альтанки та ін. створили парк-сад при Маріїнському палаці одним із величних прикладів російського регулярного садово-паркового стилю ХVШ ст…Ще до початку проектування благоустрою території, в травні 1980 рр. була створена спеціальна Комісія з представників Управління «Київзеленбуду» по визначенню меж території та оцінки існуючого середовища палацу. На підставі акту обстеження території, прилеглої до палацу, Комісія зробила остаточний вивід, що в результаті неодноразових ремонтів і різних видів пристосування палацу змінився не тільки загальний вигляд споруди, але й природне його оточення. Макети в натуральну величину форм партерів, пошуки розмірів фонтанів виконувались за кресленнями інституту «Укрпроектреставрація» і за участю проектантів Управління будівництва урядових споруд».

«Примхливі візерунки партерів, стрижені стіни боскетів, шпалери плодових дерев, принципи організації водяних улаштувань, альтанки» залишились у «макетах в натуральну величину». Ані кияни, ані іноземні делегації у цій резиденції Президента України з початку 90-х років нічого означеного у міському парку не побачили.

Маріїнський палац, який нині має ганебний вигляд з боку парку, зачинено нібито для наступної масштабної реставрації. Обидва парки перебувають якщо не в занедбаному, то вкрай хаотичному стані. Про те, що палац із рожевого став блакитним я промовчу, як не буду запитувати про те, куди зникла уся краса фасаду, поверненого до Європейської площі, традиційно забитого дошками будівельного паркану.

На фінал довгої розвідки про романтичні обставини російсько-українських резиденційно-архітектурних радощів, кілька прагматичних питань і пропозицій.

По-перше, чи існує архітектурний план і кошторис реставраційних робіт палацу і прилеглого колись регулярного парку (Царського, Шато де Флер, Хрещатицького) з 2007-го року, за яким можна було б зрозуміти, який фінансовий сенс утримання цієї столичної резиденції?

Якщо Президенти України Кравчук і Кучма, започатковуючи традицію користування цією пустою будівлею (адже обидва чималі флігелі так і не облаштовані) ще спирались на концепцію «тісної українсько-російської дружби» з усіма рудиментами імперської спорідненості, то нині вже, здається, прийшов час їх активно позбуватись.

Якщо Президент Ющенко ще міг тут ритуально приймати Махаїла Саакашвілі, то його наступник зі своєю «морганатичною подругою» сюди вже й ногою не ступили.  Нагадаю: з 2007 року Маріїнський палац офіційно закрито «на реставрацію», і з того часу усі офіційні церемонії – прийняття вірчих грамот послів, офіційні візити глав інших держав – спокійнісінько відбуваються навпроти Секретаріату Президента, у т.зв. «Будинку з химерами» на Банковій, 10. Ніхто поки що на невиконання Указу «Про Державний Протокол та Церемоніал України» не нарікав…

Кому потрібне це приміщення? Як на мене, для того, щоб задекларований нинішнім Президентом «пріоритет культурної політики» став дією, а не частиною святкового спічу, ДУС мала віддати усі ці коштовні квадратні метри, що стоять пусткою  – на баланс Національного художнього музею. Він вже давно не витримує під вагою накопиченого – буквально «через дорогу» тріщить від неможливості показати хоч невелику частину своїх дорогоцінних скарбів із запасників. І ходили б туди зацікавлено, і у бальній залі за плечима Милосердя і Правосуддя проводили б якісь міждержавні прийоми не на тлі голої позолоти. У роковини Революції Гідності Президент Порошенко і Прем`єр-Міністр Яценюк розмовляли з високими іноземними гостями на табуреточках у Мистецькому Арсеналі, де проходив проект «Вікна». І знову ж таки – ніхто не нарікав, оскільки Президент – не імператор, а Україна – не правонаступник імперії, що стосується й сенсового переакцентування в організації державних церемоній.

По-друге, чи є в планах мерії така фігура, як ландшафтний архітектор, який би стежив за тим, у якому стані перебувають парки, сквери, бульвари, заповідні дерева столиці? Не просто давав дозвіл на спилювання бензопилою навесні чи згрібання опалого листя восени (китайську ширму «освоєння» баснословних бюджетів), як це робить зараз «Київзеленбуд», а мав цілісну, вмотивовану, історично й економічно обґрунтовану систему перетворення столичних зелених насаджень на сучасну програму дій.  Бо, як на мене, знову таки, настав час подумати не над «граблями», а над тим, як залучити інвесторів і партнерів. Тоді регулярний парк могли б допомогли зробити регулярним. Наприклад, парижани – досвід публічного саду Тюільрі нарешті можна було б хоч на одному невеликому київському парку використати. Або хоч би й лондонці: технічні та естетичні принципи підтримки в прекрасному стані Сент-Джеймського або Воксхолл-парків могли б також  переповісти київським колегам. Врешті, є варшавські Лазенки.

Аби бажання було дійсно робити справу, а не висаджувати сальвію рядочками у клумбах під претекстом задекларованої мерією програми реконструкції усіх (!) київських парків.

Коментарі


спецтеми: