Майстри тіней

Фото: зі сторінки проекту

Ажіотаж навколо виставкового проекту «Тіні забутих предків» не стихає: кількість суперлативів у репортажах свідчить про повний його успіх у журналістської спільноти, відвідувачі в дев’яти залах присутні навіть у післяобідні години будніх днів, а на вихідних тут аншлаг – здається, що в просторі Мистецького Арсеналу нарешті настав «зірковий час».

На моїй пам’яті це чи не перший випадок, коли більша частина експозиційного простору була оформлена у напівтемряві. Звісно, кіно, на відміну від телебачення, – це освітлений прямокутник екрану у затіненій залі. Тому куратори проекту використали ефект трансляції стрічки (фрагментів, повної версії, документальних фільмів, ремінісценцій, відеоінсталяцій, анімацій, інтерв’ю, екскурсійного супроводу) майже у всіх залах, аж до закільцьованої поліекранності. Відвідувачі перетворюються на глядачів, що мандрують візуальним атракціоном, а в дуже добре  інтонованих паузах між спогляданням «рухомих картин» вони вдивляються в арт-об’єкти, раритети і вчитуються у розгорнуті коментарі та експлікації.

Не знаю, хто конкретно займався постановкою світла в залах, воно (зазвичай – дуже посереднє в інших проектах Арсеналу) тут вивірене до вата (бо промені прожекторів і  ламп навіть не дратують людину в окулярах) і міліметра (бо стосовно кожної вітрини, банера, атрибуції та анотації складнонаправлене світло точно сфокусоване). Та є одне «але». Власне історичний експонат (костюми і розкадровка стрічки, гуцульські кахлі, топірці, скульптурні фрагменти) перетворений на частину дев’ятизальної інсталяції.

При всій повазі до творців цього концепту – у ньому відсутнє розрізнення між скульптурою Миколи Малишка, дерев`яними частинами деконструйованої хати (Антон Логов), зламаним хрестом (Сергій Панасенко) чи наївним «Розп`яттям» ХІХ ст. з колекції Сергія Якутовича. Так само, як суміщення в розмірі поруч на одній стіні велетенських банерів весільного фото кінця ХІХ ст. і весільного ж кадру з фільму. Усі вони – частини гігантського художнього додатку до фільму про фільм, яким снять глядачі-тіні.

1924004_1260308230660370_6843420396411051196_n

Інсталяція Антона Логова, виставка “Тіні забутих предків”.

Власне, в такому контекстуальному просвітництві нічого крамольного немає. Технологічна забавка, щоби «втягнути» навіть непоінформованого відвідувача у безкінечний повтор фільму, а що вже казати про тих, для кого стрічка давно стала частиною емоційного або інтелектуального життя. Все ж такий підхід більш ефективний, ніж одноманітно розкладені у скляних вітринах предмети з лапідарними підписами. У цьому проекті здійснене постмодерне суміщення «кіношного» й «побутового»:  не розрізниш, де життя гуцулів, знімальної групи, яка прожила поряд із ними рік, а де – митців, які рефлексують над образами стрічки. Усі вони – в одній анфіладі кімнат із тінями.

У таких іграх із часом завжди можна віднайти легкі недоречності. Ось, наприклад, у промо-матеріалах куратори підкреслювали, що хочуть деміфологізувати фільм «Тіні забутих предків» як творіння геніального режисера-постановника. Дійсно, зібрані тут речі, що стосуються знімальної групи кінофільму, та їхня візуальна подача розширюють саме поняття «творчої групи»: їх було більше, ніж ота «героїчна когорта», що потім стала жертовною “закваскою” дисидентства. Однак повністю відійти від образу Параджанова як «Великого Батька українського поетичного кіна» творцям проекту все ж таки не вдалося. Починаючи з того, що ще перед входом до експозиції  уміщено збільшений разів у 50 портрет Параджанова, тобто гравюру Георгія Якутовича середини 1960-х років.  Закінчуючи тим, що в центрі розповіді кожного з  тих, хто публічно згадував про створення фільму, опинявся саме Параджанов. Невидимі, але цупкі ментальні канати прив’язали назву фільму до імені й, власне, харизматичної особистості режисера.

Парадокс: конфлікт із оператором Юрієм Іллєнком за авторство візуального новаторства прописаний у проекті делікатно й чітко,  також є ціла композиція графічних робіт Георгія Якутовича для оформлення повісті у книжковому виданні після роботи над стрічкою. А от щодо того, як робота над фільмом уплинула на самого Параджанова, виникає лакуна. Наприклад, у  колажах (адже в деяких із них прослідковується композиційний зв’язок із розкадровками «Тіней») або й у власне монтажі картини. Чи (і як) займався саме він монтажем цієї стрічки (до слова, в інформаційних матеріалах проекту скрізь коректно вказана режисерка монтажу стрічки Марфа Пономаренко, але ж це й усе), скільки сцен, епізодів чи фрагментів до неї не увійшли, та й чи взагалі такий матеріал існує? Чи він десь зберігається?

Дивно, але я не знайшла у залах проекту інформації про тогочасний «постпродакшн» стрічки: у скількох країнах світу, на скількох фестивалях демонстрована, скількома мовами перекладена, який мала прокат у нас після історичної прем’єри в київському кінотеатрі «Україна»?

Арсенальний простір проекту дуже «голосистий». Акустична проблема вирішена кураторами майже у той самий спосіб, що й візуальна: арсенальна висота закамуфльована затіненням,  ревербераційні ефекти – підсилені багаторазовим накладанням різноманітних звукових пластів. Це створює відчуття, що і кроки відвідувачів, і звуки їхніх голосів чи клацання айфонів є також частиною розмови про фільм. Ефект множинних монологів використано скрізь, хоча представлено його у «чистому вигляді» в передостанній залі, де можна почути порізані, змонтовані й закільцьовані спогади учасників тих кіноподій. Тут є одна складність: щоб їх не лише чути, але й бачити поперемінно на величезних екранах, потрібно увесь час переміщуватися між масивними стовпами-колонами,  описуючи коло за колом. Здалося чомусь, що ця мускульна спонука створена кураторами дещо іронічно й навмисно, щоби глядачі, намотуючи ці «кола», фізично відчули, що таке бобіни, у яких лежала змотана плівка стрічки.

12494924_1260308480660345_5974503028492018536_n

Вдалою є незвична форма рекламування проекту постійною лекційною програмою. На відміну від стандартного «набору», коли фахівці й причетні збираються здебільшого лише на відкриття і, можливо, ще на круглий стіл, цей проект має рівномірно насичену програму лекцій, зустрічей, дискусій. Вона підтримує глядацьке зацікавлення на певному рівні, хоча усна «меморіалізація» учасників так і залишається «мовленнєвою», не фіксується як інтелектуальний факт. Ймовірно, це наступна стадія розуміння цілісності проекту – коли оці «проектні» розмови (oral story) стають у розгорнутому пост-релізі такою ж невід’ємною частиною сучасного коментування, як елегантний каталог, виконаний графічно в тому ж стилі, що й усі інформаційні матеріали експозиції.

Здається, таємнича «хімія зйомок», у якій долі жителів Криворівні та знімальної групи настільки тісно переплелись у 1963-64 роках, так захопила кураторів і всю творчу групу проекту, що звела  аналіз його поетики до потужної візуальної частини. Як до «картини», яку ми зачаровано дивимось вже понад півстоліття, романтично ототожнюючи з «українським», і не можемо розділити – де сучасність, а де архаїка, де екран, а де життя людей іншого століття, регіону, ментальності.

Тому експозиційний проект «Тіні забутих предків» – це, напевно, важливий крок від поетичного зачудування архаїкою до технологічної раціоналізації жанру. Але не в бік історії українського кіно, а у вимір української експозиційної практики. Бо його автори створили прецедент виставки-коментаря, виставки-провокації, виставки-артефакту з любові до тіней, що все живуть і живуть своїм насиченим життям.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва