Кримінальний талант

На другий етап національного пітчингу пройшов проєкт Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада». Якщо фільм отримає державне фінансування, нас чекає український ретро-детектив на тлі соціального аналізу суспільства.

Філіп Сотниченко ─ фігура в українській режисурі помітна. Він знімав і документальне, й ігрове кіно, був і монтажером, і співавтором, виріс у кінематографічній родині, батьки готували його до того, щоб він став актором. Однак усупереч батькам він вступив до університету ім. Карпенка-Карого на кінознавство, де рік відучився, кинув і вступив на режисуру.

Перший його фільм «Тризна» був курсовою роботою за другий курс. Це 8-хвилинна документальна робота про поховання радянського актора і режисера Миколи Оляліна. Завданням курсової роботи було зняти спостереження. У цій чорно-білій мініатюрі Сотниченко прекрасно передав настрої різних людей, що прийшли на похорон на Байкове кладовище дощовим листопадовим днем. Хтось тримає портрет, хтось втирає сльозу, хтось невтішно ридає, а хтось у цей час чистить нігті складаним ножиком. Робота Сотниченка була високо оцінена педагогами, і в подальшому її ставили в приклад молодшим курсам.

Дипломною роботою Філіпа за четвертий курс були «Обійми» – кримінальна історія, яка перебуває на межі між жанром і авторським кіно. Її герой – детектив, який розслідує справу, одночасно у нього виявляється невиліковна хвороба. Жити чоловікові залишилося три-чотири місяці. Під прицілом його уваги опиняється молодий хлопець, який повинен уперше в житті зустрітися з батьком. У цьому повільному, збагаченому побутовими деталями фільмі найкраще простежується вплив на режисера «нової румунської хвилі». Такі ж довгі плани, такі ж засмічені підворіття, такі ж квартири в типових панельних будинках з незмінною хлібницею на столі. У тому, як герой вибирає на базарі труси або їсть удома макарони, відчувається одночасно і якась ґрунтовність, і надломленість. «Електричка везе мене туди, куди я не хочу», – співає в навушниках Віктор Цой, і це «не хочу» є лейтмотивом усього фільму. Хлопець не живе, а нудиться в квартирі зі старенькою матір’ю. Детектив, знесилившись, робить фізіотерапевтичні вправи на вицвілому килимі. Вони обидва приречені.

Уже в цьому фільмі у Сотниченка визначився свій неповторний почерк і стиль, яких так бракує українському кінематографу. Це побутописання через призму психології героїв із використанням нелінійної структури наративу. Із фрагментів сухих поліцейських зведень, зовнішнього спостереження виростає ціла грецька трагедія. Помітний і вплив на режисера жанру нуар. Якось в інтерв’ю виданню LB.ua Сотниченко зізнався, що хотів би зняти неонуар з його незмінними капелюхами, плащами і сигарами. Ракурси в «Обіймах» дуже близькі до цього жанру.

Наступним фільмом Філіпа був «Син», знятий у перерві між навчанням, коли не вступив на п’ятий курс. Це лаконічна історія (знову) про батька й сина, які так-сяк живуть разом. Батько випиває і зранку грає на гітарі під чарочку горілки. Син Сергій працює на будівництві, у нього теж є син – маленький Борис, мати якого, Саша, збирається відвезти за кордон. Саша намагається забрати у Сергія батьківські права. В результаті фінал знову трапляється в поліції. Хоча у фільмі і гірка кінцівка, все ж простежується певний оптимізм із приводу батьківсько-синівських відносин. Все одно, рано чи пізно, доля зведе разом тих, хто до цього прагне. Фільм брав участь в програмі кінофестивалю в Клермон-Феррані, одним з операторів «Сина» є інший відомий український режисер Наріман Алієв.

Є в творчості Сотниченка й два «архівні» фільми, створених з відеозаписів 1996 і 2001 років. Це «Цвях» і «Happy New Year». У першому справа відбувається в київській інтелігентній родині, донька в якій збирається стати скрипалькою і виїхати до Німеччини. Її проводжають усією великою, дружною сім’єю: звучать тости, скрипка і гітара, їдять олів’є, п’ють вино з красивих келихів. У другому Новий рік святкує молодіжна компанія десь у Латвії. Цей фільм є серією до виставки-серіалу «Озброєні та небезпечні» Миколи Рідного. Філіп і тут ретельно працює з відеохронікою, підтверджуючи свій талант.

Найпомітнішим фільмом у кар’єрі Сотниченка став «Технічна перерва», прем’єра якого відбулася на Одеському кінофестивалі. Камера в «Технічній перерві» усюди стежить за юною дівчиною, яка працює касиркою в супермаркеті і краде там колготки. Крадене вона збуває на місцевому ринку в спальному районі. На перший погляд здається, що цей короткометражний фільм знятий одним запаморочливим довгим кадром в дусі телевізійного реаліті-шоу. Однак, як розповів сам Філіп, у картині є п’ять монтажних склейок, зроблених так майстерно, що вони не помітні. «Технічна перерва» – це переосмислений румунський реалізм і за формою, і за змістом, а також пошануванні «Розетті» братів Дарденнів (із якими Філіп, до речі, зустрічався в Каннах). За двадцять хвилин технічної перерви з героїнею відбуваються вкрай неприємні події, які глядач проживає разом з нею. Після фільму залишається стійке відчуття, що сюжет узятий з новин українських кримінальних каналів. Однак, щоб зробити з другосортного буденного трешу мало не короткометражний трилер, потрібно володіти неабияким умінням.

Шопліфтінгом займаються і героїні фільму «Різдвяні історії», знятого в співавторстві з Валерією Сочивець. Картина стилізована під Інста-сторіз, у неї вертикальна картинка. Сюжет розвивається в різдвяному Львові. Дві симпатичні дівчини їдуть в автобусі і майстерно витягують з кишені водія портмоне. Переконавшись, що в гаманці всього двісті гривень, дівчата кладуть його назад. Потім сцена в бутіку: після примірки на стійку не повертається кілька речей. У кафе дівчата замовляють собі салати та десерти і тікають, не розплатившись. Попри кримінальну частину, в цієї стрічки дуже святковий настрій: історія з мораллю вийшла світлою і різдвяною.

Великою детективною історією з історично-соціальним підґрунтям здається і новий проект Сотниченка. Київ, 1996 рік. 5 місяців до заборони смертної кари. В озері знаходять вбитого міліціонера. Правоохоронці поспішають завершити справу до введення мораторію на страту. Олександр – шанований судовий психіатр, котрого лише пів року відділяють від спокійного виходу на пенсію. Він мусить зіграти ключову роль у розслідуванні заплутаної справи и вирішити, житимуть підозрювані чи помруть.

Під час зйомки тизеру команда проекту тестувала різну знімальну техніку 90-тих років ‒ хотіли реалістично передати дух епохи. У тизері знімалися лише непрофесійні актори.

«Ля Палісіада» – це авторський неологізм, оригінальна назва, що відсилає до терміну «ляпалісіада» – мовної надмірності в описі очевидних фактів, які межують з абсурдністю (наприклад, фраза «за чверть години до смерті він був живий»).

Цікаво те, що в Україні відбувається бум авторського кіно серед молодого покоління режисерів, а в цей самий час Сотниченко тяжіє до жанру – кримінального нуару. Зберігши все краще, що було в кіноспадщині, знявши вершки зі східноєвропейського кінематографу, він наполегливо відтворює сучасні українські реалії.

Коментарі


спецтеми: