Кераміка й мир: робота з крихкими матеріалами у Слов’янську

З 29 грудня до 28 лютого у краєзнавчому музеї Слов’янська проходить виставка під кураторством Анни Сорокової й Тараса Ковача – «Славкерампродукт. Робота з матеріалом». Це перша з двох виставок в рамках проекту «Музей відкрито на ремонт», покликаного дати поштовх до нового життя краєзнавчим музеям Донеччини та Луганщини. 

Вже два роки Слов’янськ, за «поребріками» якого почалися основні заворушення навесні 2014 року, перебуває у стані миру та відносного спокою. Йому дісталося менше, аніж тим містам Донецької та Луганської областей, що і досі перебувають під обстрілами. Найбільше постраждали дві околиці міста. Одна з них, Семенівка, – суцільний приватний сектор, що був майже ущент розбомблений, і психіатрична лікарня, обстріляні й порожні корпуси якої виглядають тепер як декорації до постапокаліптики. Центр міста і основна інфраструктура були відносно мало пошкоджені, або вже відновлені. Проте, що важить цілісність споруд, коли загинули люди? 

До того ж, поля і посадки поблизу цих місць, так само як уся територія психіатричної лікарні та деякі приватні подвір’я, не розміновані остаточно. А це означає, що люди у Слов’янську ще роками не зможуть жити та пересуватись вільно. По всьому світу на територіях, де велися військові дії, війна не закінчується після останнього бою: впродовж десятиліть існує ризик натрапити на міну чи снаряд, що не розірвався.

Сьогодні у Слов’янську не відчувається страху. Вміння людей адаптуватися вражає. Населення міста збільшилося за рахунок переміщених осіб з окупованих територій. Ті, хто виїжджав, повернулися. Попри моторошні спогади та пережиті втрати, не тільки домівок, але й родичів, люди у місті, розташованому за сімдесят кілометрів від лінії фронту, живуть повним життям.

Більш того, місцевим ініціативам вдалося відновити культурне життя – те, чого чимало українських міст та містечок не мали ніколи. У травні 2015 року патріотично налаштовані (і локально, і до України) молоді люди створили у Слов’янську платформу ініціатив «Теплиця», в приміщенні якої відбувається безліч освітніх та культурних заходів – від вечорів поезії, вистав, лекцій та благодійних тренінгів до різноманітних презентацій, воркшопів та хакатонів. У місті час від часу відбуваються фестивалі та виставки, а громадська бібліотека та музей – місця, доволі популярні у слов’янців.

Слов’янськ має цікаву історію: перше місто Донбасу було засноване на початку 17 століття на місці видобутку солі, і мало назву Тор (не на честь героя скандинавської міфології, а через назву річки Казенний Торець, що протікає поруч). У складі Російської імперії воно з часом поступилося першістю у солеварінні Криму, але вже у 19 столітті завдяки тим самим покладам солі здобуває статус курортного. На основі кількох солоних озер карстового походження, води та грязі з яких мають цілющі властивості, тут було створено бальнеологічний курорт, що в двадцятому столітті став відомий як «Слов’янські мінеральні води». Сьогодні «Слов’янський курорт» – це регіональний ландшафтний парк і три діючі санаторії, а озера входять до природно-заповідного фонду.

Однак землі Слов’янська багаті не лише сіллю. Каолін – ось справжнє місцеве золото. Звідси і крейдяні скелі Святогірська (містечко в Слов’янському районі) – окраса всього регіону, де розкинулася Святогірська лавра, а на одній з вершин височіє 22-метрова скульптура «Артем» Кавалерідзе. Тут є  також природна сировина, за рахунок якої в Слов’янську процвітає керамічне виробництво, що наприкінці 80-х років стало  масовим та перетворилося на соціокультурний феномен. Власне, його дослідженню і присвячений проект Анни Сорокової та Тараса Ковача.

 

В Україні добре відома специфічна кераміка коричневого кольору, що зустрічається на стихійних точках торгівлі, на ринках та в переходах. Її виробляють на кустарних підприємствах у Слов’янську та Слов’янському районі – в 2008 році разом їх налічувалося близько трьох тисяч. Ці виробництва «сімейного типу» почали виникати одне за одним внаслідок безробіття в 90-х роках. Дешево купуючи вторинну сировину на місцевих заводах, або ж власноруч видобуваючи її в довколишніх кар’єрах, вже близько двадцяти років місцеві майстри, хто як уміє, виготовляють кераміку, здебільшого декоративний посуд, і за доступною ціною продають, задовольняючи попит по всій Україні та Росії. На жаль, несмак – не єдина вада цих народних виробів. Дуже часто для виготовлення посуду тут використовують сировину для технічної кераміки. Зокрема полива, що надає посуду характерний коричневий колір, призначена для покриття арматурних ізоляторів.

Маючи доступ як до об’єктів із фондів краєзнавчого музею, так і до сучасного ринку кустарних виробів, Аня і Тарас створили експозицію, що максимально повно відображає історію слов’янської кераміки.

У 19 столітті тут існували два акціонерні підприємства, що працювали зокрема і на експорт. Фабрика Кузнєцова, що працювала на глині власних каолінових кар’єрів, і виготовляла фарфоровий та фаянсовий посуд, а також фабрика декоративної керамічної плитки Дзевульського і Лянге.

У 1915 році фабрика Кузнєцова згоріла. ЇЇ рештки придбали брати Ессен з Німеччини та створили виробництво низьковольтних телефонних і телеграфних ізоляторів, на базі якого після революції було засновано потужний Слов’янський арматурно-ізоляторний завод. Він проіснував до початку 2000-х років і виготовляв фарфорові, скляні та полімерні ізолятори, лінійну арматуру для ліній електропередач, вузли контактної мережі для залізниці.

Фабрика Дзевульського-Лянге 1925 року перетворилася на завод метласької плитки імені Крупської. Його продукція використовувалась при оздобленні мавзолею Леніна. Однак, в 1950-х роках завод об’єднали з двома іншими та створили комбінат з виробництва хімічного обладнання з кераміки. Новітня ж історія не лише комбінату, але і галузі загалом, складається зі стратегій виживання.

Окреме місце на виставці займають роботи Наталії Максимченко, радянської художниці, яка народилася у Слов’янську, але вчилася, жила та працювала в Харкові, а потім у Москві – зокрема, як художниця-експериментаторка на державному виробництві керамічного посуду. Після смерті художниці сестра передала її роботи Слов’янському музею, колекція якого тепер налічує понад 400 робіт Максимченко.

Стенд із роботами Максимченко вибивається із загального контексту виставки. І справа не тільки в естетиці та художній складовій – вона випадає з її основного наративу, оскільки нічого не говорить про керамічне виробництво Слов’янська. Кераміка тут радше точка дотику. Наталія Максимченко важлива для ідентичності слов’янців, з якою Аня і Тарас також працюють, хоча й не безпосередньо. Мистецтво цієї художниці – предмет гордості як для музею, так і для цілого міста. І воно дає ключ до розуміння локальної спільноти. Люди в Слов’янську, принаймні ті, яких мені довелося зустріти, по-справжньому люблять своє місто і їхня ідентичність тісно із ним пов’язана. Тому для них дуже важливо пишатися своїм містом, його минулим та майбутнім, і бути причетними до чогось значущого. Мешканці Слов’янська не збираються його залишати, і тому прагнуть його процвітання і розширення там власних можливостей для роботи, освіти й розвитку.

Безперечно, для самого музею ця виставка, як і увесь проект «Музей відкрито на ремонт», має серйозне значення. І я більш ніж упевнена, що увага до регіонального краєзнавчого музею, співучасть та інтерес до його долі варті навіть більшого, ніж придбані для нього в рамках проекту фото- та відеообладнання, дрони та інша дорога й необхідна техніка.  За словами організаторів з Українського кризового медіа-центру, поштовхом до реалізації цього проекту була початкова співпраця з регіональними музеями Донецької та Луганської областей в рамках програми «Культурна дипломатія між регіонами України», що діяла у 2015 році. Тепер, «відкриваючи музеї на ремонт», вони прагнуть осучаснити методи роботи та допомогти краєзнавчим музеям як єдиним наявним у маленьких містах осередках культури, реорганізуватися та активно включитися у розвиток міського життя. Проект ініційовано мистецьким департаментом Українського кризового медіа-центру за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Що ж, як не дивно, наразі їхня місія просувається доволі успішно. Стежитимемо за нею й на далі.

 

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення практики рівності проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності іншування історія історія мистецтва