Кричуща мовчанка: Що робити з потворними спогадами прекрасних міст?

KORYDOR публікує матеріали з освітнього проекту CSM та KORYDOR «Від першої особи: Пам’ять. Голос. Діалог», який відбувся в Харкові цього року. До вашої уваги – текст лекції поетки, літературознавиці та перекладачки ІРИНИ СТАРОВОЙТ про трансформації «стидкої й жаскої» пам’яті, уривчасті зв’язки з минулим та спроби проговорити травми 20 століття – «століття воєн».

 

Сьогодні я мала нагоду знову ходити Харковом. Пригадування під час цих прогулянок було своєрідною антропологічною вправою і давало підказки, що Харків не все знає про себе (й не все хоче знати). Мене поселили в готелі на вулиці Римарській, навпроти якого триває реконструкція філармонії. Це колишній оперний театр і місце, де відбувався показовий судовий процес над так званою Спілкою визволення України – той, про який у 1930-х макабрично жартували: «Опера «СВУ», лібрето ГПУ». Чи є там зараз пам’ятний знак про це? Ні. Я дійшла до Молодіжного парку (хотіла побувати на могилі Миколи Хвильового в річницю його політичного самогубства). Чи є там вказівка на те, що це колишній цвинтар біля Храму Усікновення голови Іоанна Предтечі? Ні. Була я на вулиці Пушкінській біля відновленої хоральної синагоги (в радянські часи – спорткомплекс), про яку бачила у краєзнавчій літературі згадку, що в синагозі закрили людей, які не змогли дійти до гетто: старих, інвалідів, зовсім малих дітей, – прирікаючи їх на повільну страшну смерть. Чи це страшне знання стало всезагальним? Ні. А чи є згадка, що ця синагога, зараз ортодоксальна, колись була прогресистська? Немає.

У 30-х роках, у міжвоєнний період, Харків був напрочуд важливим містом на рівні світових культурних столиць: Парижа, Варшави, Москви. З багатьох причин, але найперше тому, що тут формувалася зовсім нова культура і, як здавалося тодішнім митцям, нова людина. Страшний парадокс полягав у тому, що влада здійснила і профінансувала цей великий експеримент. Ніколи ще в українській культурі не було стільки письменників, театральних діячів, художників, культуртрегерів. Не було стільки письменних людей, скажемо правду. Але в часі Сталінських репресій  майже все найкраще, що радянська влада за це десятиліття дала, іншою рукою вона й забрала. Практично в кожній родині з нашої частини світу є якась історія недожитого понівеченого життя. Міста складаються з людей. І тому, говорячи про великі абстракції, я хочу, щоб ви тримали в голові історію в людському вимірі.

До сьогоднішньої зустрічі я взяла епіграф з «Філософської граматики» Вітґенштайна: «Коли я говорю: «Я пам’ятаю це», – може статися різне. І навіть просто ось що: я це говорю». Міста заважають жити нам у чистій, необтяженій спогадами сучасності. Динаміка міста завжди на видноті своєю поверхнею, разом із тим, завжди має свою глибину. Міста переживають мови й звичаї своїх будівничих і переходять у руки наступних держав, ідеологій, нових поколінь. Ми успадкували більше, ніж одну історію, а подекуди також – конфліктні спогади та ландшафти історичної провини. Живучи в 21 сторіччі, ми не завжди насмілюємося запитувати по місцю проживання про 20 століття. Про адреси, які для когось стали останніми, – і чому?, про спільноти, яких більше нема, – і чому?, про те, як вони моделювали своє майбутнє, як жили і як були знищені в наших містах. Культурна травма – це якоюсь мірою зяюча пустка. Вона сама про себе не говорить і про неї не знати, як говорити.

Зараз великі й менші українські міста переживають струс раптової трансформації. Нічого вже не буде таким, як було, але ззовні все залишається майже таким самим. Що нам робити з цим досвідом? Як робота страшної й стидкої пам’яті допомагає і заважає мислити й обживати майбутнє? Зараз у маніхейській дихотомії «війна чи мир» у нас знову стоїть наголос на слові «війна». Минуле століття ми бачимо як століття воєн. 1914 рік –  це початок великої війни, яка відбувалася під гаслом: «Війна, щоб закінчити усі війни». Аби озиратися назад і розуміти, що насправді сталося і яким коштом, нам направду потрібні приватні наративи, артикуляція досвідів. Наратив Першої світової війни присутній в українській культурі, але якоюсь мірою він недопрочитаний. Наприклад, вже на самому початку 1920 року, коли в нашій частині світу війна ще тривала, Осип Турянський у Відні пише повість «Поза межами болю», воєнну повість про «злочини супроти духа людства». Його сучасники Тимофій Бордуляк, Василь Стефаник вперше звернули увагу не тільки на досвід фронтів, а й на досвід цивільного населення. Адже Перша світова якраз скоїла те, чого уникали попередні війни в Європі від часів бароко: у тій війні на всіх глобальних фронтах найбільше потерпіли люди, які взагалі не мали до неї стосунку – цивільне населення.

Українці в тій війні опинилися з обох боків фронту. Одні воювали за імперську армію Росії, інші за імперську армію Австро-Угорщини. Обидві імперії розпалися в процесі війни. Цей досвід пробували проартикулювати важливі для українського канону письменники, які жили саме тут, у Харкові: Григорій Косинка, Микола Хвильовий, Юрій Яновський. Були також і інші способи розказати про це. Наприклад, у чеській культурі найважливіший роман про Першу світову – це сатиричний роман «Пригоди бравого вояка Швейка». Спроби іронічного бачення тотальної війни в українській культурі засвідчено в фольклорі Січових Стрільців, наприклад про легендарного сотника Цяпку, героя пісень та анекдотів.

Основні зміни на карті Центральної та Східної Європи після Першої світової війни пов’язані насамперед з утворенням національних держав. І ми маємо тут два покоління в одному: те, що віднайшло батьківщину – це чехи, словаки, поляки, угорці, румуни, й те, що її втратило. Кожна національна держава хотіла мати якнайбільше території. Але це означало появу нових меншин, а значить – ще більш негомогенне населення, присутність інших культур, мов, віросповідань. Тож кожна з цих держав у той чи інший спосіб мусила продумати свою «культурну політику». Їх політичні фантазії часто реалізовувалися за рахунок сусідів. У мирних переговорах (від Версальського до Ризького миру) вже було фактично закладено нові конфлікти й наступну велику війну. Мислячи про минуле, ми мусимо пам’ятати також образи майбутнього, які плекали мешканці цього самого минулого. На повістці спільнот нової Польщі, Угорщини, Чехословаччини були ті самі теми: модернізація, емансипація, новий стиль життя, тріумф справедливості, нові технології. З одним відхиленням від статус-кво: майбутнє в кожній національній версії уявлялося монокультурним. Але відповіді на питання, що робити з меншинами, часом дуже великими, в 1920-х роках не було.

Під час і після Першої світової було дві спроби встановити українську державність. Одна з центром у Києві – на руїнах Російської імперії, інша в Галичині – на уламках імперії Габсбургів. Як ви знаєте, і та й інша протривали недовго. Війну за нову державу була програно, хоча за неї полягло не менше борців, ніж за нову Польщу, Румунію чи Чехословаччину. В результаті оформився і виписався антиукраїнський наратив – російський червоний і російський білогвардійський, польський, єврейський. Проукраїнський наратив зазнав цензури, утисків і нищення.

Ландшафти пам’яті – це не колективна галюцинація якоїсь спільноти пам’яті. Але це також і не намацальний пейзаж, у якому можна поселитися й жити. Це ретроактивний образ, обрамлення й продумування чи навіть придумування топосу подій нашої пам’яті. Кожен новий образ, засвоєний до спільного спогаду, може спричинити фундаментальну зміну в самосприйнятті спільноти. Щось важливе стається, коли оповідні спогади повертаються на місце подій, в оригінальний контекст: це було десь тут. Разом з тим спогади годі затегати в реальному просторі, їх треба наново відслідковувати й проговорювати для кожної нової генерації, яка живе після того, що тут колись сталося. Травма зіяння стосується насамперед страшного спогаду. Ландшафти пам’яті простягаються як простори, а не лише місця пам’ятання. І вони зазнають своєрідної соціокультурної, пізнавальної й емоційної обробки, дозволяють нам відчути думки й продумати відчуття. Місце спогаду травми – розмита зона на кордонах пам’яті й непам’яті. Вона має свій точний маркер: відчуття нескінченної небезпеки, яке годі приборкати та пояснити словами.

Місце спогаду травми водночас є неспростовним свідченням. Якщо місце вбивств і страждань правдиве, поховання правдиве, значить, правдива і його історія. Крім сусідів у просторі, ми маємо ще й сусідів у часі. Що стається з мешканцями, які залюднюють місце чужої катастрофи? Як живеться на місці насильницької смерті тисяч сусідів? Найчастіше таке минуле не наративізують у прямому зв’язку  з власним життєвим простором. Це жаске минуле кружляє довкола в оповідях чужинців, туристів, закордонних фільмів, воно фрагментоване й розпорошене десь там і майже ніколи саме тут.

Можливо, варто думати про літературу страшної й стидкої пам’яті як про місце сум’яття, де два травматичні ландшафти пам’яті накладаються на одну географічну назву. Утворюється наче конфліктний палімпсест – новий текст витравлює в попередньому діру. Наприклад, українська парадигма пам’яті про Другу велику війну формувалася в декілька етапів. Було повоєння і «фронтова проза». Її квінтесенцією став роман Олеся Гончара «Прапороносці». 1960-ті принесли офіційну пам’ять про війну, певний її канон, уже невіддільний від московської версії. Тоді тут пишуться й видаються спогади маршалів і генералітету. Але в фарватер хрущовської відлиги й десталінізації пробивається також і ускладнений паралельний наратив, часом і контранаратив. Наприклад, у фільмах, знятих на кіностудії імені Довженка на межі 60-х і 70-х: «Криниця для спраглих», «Білий птах з чорною ознакою», «В бой идут одни старики». Подальші 1970-ті акцентували на героїзмі, але в людському вимірі, на «судьбе человека».

З’являються також і натяки на колаборацію. В цьому відношенні доля Харкова не сильно відрізняється від інших радянських міст, які потрапили в окупацію. Що таке та окупація? Чуже і своє страждання заховано і проявлено цим евфемізмом. На всьому підрадянському просторі тих, хто вижив на загарбаних землях, трактовано як недогромадян. Була навіть спеціальна графа в анкетах особових справ  при вступі до вишу або влаштуванні на роботу: «Был ли на оккупированой территории?» Відповідь «так» означала неповні громадянські права. Стидку пам’ять про це я називаю пандемонічною. Така культурна пам’ять стає водночас образом-кліше офіційної культури (був в окупації – значить, колаборант) і амнезією (не задавати зайвих питань про вибіркову радянську евакуацію або її відсутність; мовчати й не згадувати про стратегії виживання в тилу в роки війни).

Ми розуміємо, чому і як формується канон спогадів про війну. Але що в радянському каноні пам’яті вони затуляють? Насамперед, саботаж колективізації і Голодомор. Це було найстрашніше, що сталося на українських землях у мирний час у 20 столітті. Великий голод, організований з Москви, а здійснюваний із Харкова, дозволив радянському уряду позбутися не лише політичних супротивників, але й цілої категорії громадян, яку з певних причин не можна було інтегрувати в радянську систему. До речі, ідея про недогромадянство селян не є суто радянським або комуністичним винаходом. Насправді її проштовхували французькі просвітники ще в 18 столітті. Якщо підняти тлумачні словники, які писалися ще до Дідро й Руссо, побачимо, що селяни описані там як такі, що не піддаються модернізації й окультуренню, яких треба перевиховувати чи позбуватися. І саме цим, врешті-решт, у 30-х роках зайнялася радянська влада. Уряд УРСР заперечував Голодомор, коли проводив розкуркулення. Далі він продовжив знищувати свідчення й свідків. Для громадян СРСР будь-які спогади про Великий голод класифікували як наклеп на Батьківщину й радянський спосіб життя.

Голодомор показав, як найдешевше можна здійснювати масові вбивства. І був ще не раз використаний і Гітлером, і самим Сталіним. У західній частині СРСР нацистський і радянський режими виморили голодом сім мільйонів людей за 1932-42 роки. Блокаду Ленінграда також треба враховувати в ці жертви. Великий голод приніс за собою стан постійної безнадії на межі з дегенерацією й канібалізмом. Внутрішня політика Сталіна  полягала не лише в ідеологічному насильстві, але й в колективізації страждань. Цей тип масового насильства не лишав жертвам жодної асоціації зі славою героїв чи свідомим вибором мучеників за віру. Зрештою, жертви насильства не могли покаятися й тим врятуватися від мук.

Пам’ять, яка зазнала репресій, залишається політично й психологічно вибуховою для наступних поколінь. Чи бачили ви карту концентраційних таборів на території України? Або карту масових поховань? Пам’ять про Велику вітчизняну війну, навіть саме вшанування 9 травня – це теж відстрочена й репресована пам’ять. У 1947 році Сталін оголосив 9 травня робочим днем, і тема Великої перемоги була на певний час законсервована. Насправді за Сталіна не знали, що про це будуть говорити, і воліли, щоб ветерани і цивільні взагалі мовчали. Ця тема набула державного замовлення аж у середині 1960-х років, за часів Брежнєва. Натомість спогади інвалідів, військовополонених, вивезених на примусові роботи, окупованих і переміщених осіб лишились не лише незатребуваними, але й цілком таємними. Першу версію спогадів ми можемо назвати «зозулинцями пам’яті». Якоюсь мірою це була підкидна пам’ять, така, що змагається з приватною і родинною за право стати офіційною. Наприклад, героїчний наратив у романах і кіно: «Красная гвардия» Фадеєва, спогади радянських генералів і партизанів – звичайно ж, видані під жорсткою цензурою. Однак з’являлася також і незгода з монологом офіційної пам’яті. Так, у межах радянського канону існувала антирадянська література, яку цензори не завжди вміли вчасно розпізнати. Це письмо про досвід війни й окупації в Довженка, Тютюнника-старшого, Кузнєцова, Гросмана, Рибакова. Також окремий наратив про Другу світову створюють люди, які сидять у цей час у Європі в таборах переміщених осіб, а потім емігрують далі на Захід: Юрій Клен, Ігор Костецький, Юрій Косач. Вони встигають, здавалося б, у зовсім непідходящих умовах, залишити перші свідчення, певний моральний і естетичний досвід, який, як мені здається, досі не присвоєний у сучасній Україні. До того ж, триває реімпорт темної пам’яті, яка вижила тільки в еміграції й уподібнюється до пам’яті-знайди. Це, наприклад, романи «Хрещатий яр» і «Діти Чумацького Шляху» Докії Гуменної.

Простір пам’яті, де все знову і знов починається з чистого аркуша, – це якоюсь мірою самознищувальний палімпсест. Наприклад, Вічний вогонь горів у всіх великих містах, через які пройшла лінія фронту. Але з 1991 року, коли на газі почали економити, цей «вічний вогонь» виявився не таким уже й вічним. Він походив радше з дешевизни енергоносіїв у СРСР, ніж з невичерпної колективної комеморації. Жертви війни в братських могилах лишалися не ідентифікованими за національністю чи походженням, жертви Голокосту ніколи й ніде не згадувались на території Радянського Союзу окремо як євреї, лише як «советские граждане». Водночас пропаганда розробила під гаслом «Никто не забыт и ничто не забыто» детальну топографію пам’ятників-могил невідомого солдата, де часом взагалі не було поховань, лише зовнішні атрибути.

Ці джерело й словник пам’яті для багатьох працюють і досі. Наполегливість радянської пропаганди стосовно того, що і як саме мусить бути не забуте, найчастіше затемнювала прожиту й заховану в родинних переказах історію й навіть протезувала фрагментарність цієї приватної історії в людському вимірі ідеологічними образами-імплантами. Дуже цікаво спостерігати в різних проектах усної історії, як респонденти вважають, що вони пам’ятають певні події, хоча насправді бачили їх в радянському кінематографі. Відчуття всесоюзної трагічної історії про Велику Вітчизняну мало узгоджувалося з ледь жевріючими локальними історіями про війну. В Радянському Союзі і Голодомор, і Голокост залишались сліпими плямами і через владну цензуру та змову мовчання не потрапляли в дискурс літератури. Але суспільство також стало частиною цієї змови. І приймало її тим охочіше, чим вищий ступінь терору пережило. Це ще називають комплексом уцілілого. У певний момент питання «Чому я вижив?» стає отруйним, і про нього ліпше взагалі не думати.

На якій канві ми вишиваємо свої приватні спогади? Мені здається, в українському наративі домінує образ себе як жертви, особливо в літературному каноні 20 століття. На це працює часткова амнезія. Джеффрі Александер писав: «Жодна травма не пояснює себе й не говорить про себе. До того, як травма стане колективним, а не індивідуальним переживанням, треба відповісти на низку питань по суті пережитого. Але відповіді на них змінюються з плином часу».

Частина роботи офіційної пам’яті пов’язана не стільки зі зміцненням спогадів про пережите, як із їх коригуванням, витісненням. Звичайні люди в СРСР були позбавлені модерних знарядь оприлюднення жаскої пам’яті. В них не було доступу до архівів, нових книжок і фільмів з-за кордону. На рівні високої чи масової культури кожна згадка про українські страждання й жертви у війні була строго цензурована. Домодерні практики передачі пам’яті про пережите – усний переказ – теж були здесятковані остаточним руйнуванням традиційних родини та сусідства в селах і містечках. Маємо тут діло з поколінням вирваних з корінням сиріт. Щоб заговорити про цей досвід зі старшими, треба було знати пароль, мати повну довіру й зуміти пов’язати уривчасті відповіді у зв’язну оповідь. Не кожен з молодшого покоління наважився на такі розмови.

Григір Тютюнник назвав це знання «кастрованою правдою». Його тексти про Другу світову ніби намагаються зарадити там, де суспільству найбільше болить і де майбутнє раз у раз спотикається на конфліктах непам’яті. Тютюнник розумів, що ця війна не завершилась, поки такі, як він, не знайдуть спосіб про неї говорити. У середині 1960-х він подивився «Іваново детство» Тарковського та заборонений одразу ж після оприлюднення випускний фільм Іллєнка «Криниця для спраглих» і записав у щоденнику кілька слів про ефект, який вони справили, «ефект джерел, які пробили твердь». Після цього він написав автобіографію, яку опублікували допіру в 1986 році, вже після його смерті. Там Тютюнник вперше згадав, що його родина пережила Голодомор. Він записав так: «У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник, помер — ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав». Він наважується сказати про досвід свого покоління, травмованого ще в ранньому дитинстві, як про досвід деградації, ретардації, занепаду. І про поле штучної, вимушеної амнезії.

У дослідженнях амнезії як активного інгредієнта культури пам’яті справа не лише в тому, щоб визнати, що забуття годі уникнути – наша пам’ять справді селективна. Треба також докладно пояснити, як нове майбутнє можна сформувати через нові пропорції того, що пам’ятаємо і того, що ми лишаємо позаду. Як про це писав Вальтер Беньямін у 1938 році: «Нумо позбуватися такого розуміння пам’ятання, що бере минуле за якусь непорушну точку відліку й бачить теперішнє таким, що намагається взяти нас за руку й запровадити до цього твердого фундаменту. Немає ніякого непорушного минулого. Минуле це те, до чого ми йдемо саме зараз і від своєї точки відліку».

Як інтегрувати страшні й стидкі спомини? Зосередженість на пам’яті – не самоціль. Ми пам’ятаємо, щоб кожного ранку просинатися і знати, хто ми, і для того, що свою пам’ять-досвід, пам’ять-заповіт передати, як донорські стовбурові клітини, в те майбутнє, в якому нас уже не буде. Надто дорогою ціною ця передача пам’яті відбувалася в Україні 20 століття. І досі ця трансмісія не завершена. Одна з ключових проблем успадкування спогадів про катастрофізм тієї війни – це включення негативних елементів минулого в сучасну ідентичність онуків і правнуків Другої світової, яким випало жити, страждати і помирати в першій війні на території географічної Європи 21 століття –  війні на Сході нашої країни.

Ми – покоління внуків війни, і в нас теж є про це свої наративи. З найкращих спроб я можу назвати «Непрості» Тараса Прохаська, «Реставрацію снігу» Івана Андрусяка. Але вони метафорично завуальовані, так що кожен їх читач може асоціюватися тільки з потерпілою стороною. Із пам’яттю й непам’яттю про довгу війну на винищення на східній Україні все ще складніше. Наприклад, добрий роман про погані часи в Сновську біля Чернігова (колишнє містечко Щорс – за радянських часів) написав Анатолій Рибаков ще в кінці 1970-х. Цей роман називався «Важкий пісок». Але автор тримав в умі радянську цензуру та радянську інтерпретацію подій. Таким чином він розказав багато, але про ще більше йому довелося змовчати. Зараз помітна проза багатьох порахунків з минулим і обробки катастрофічної пам’яті в Україні:  Сергія Жадана, Каті Петровської, Лілі Хайд, Богдана Жолдака, Олександра Ірванця, Марії Матіос, Володимира Лиса і також на авансцену виходить нон-фікшн, документальний жанр. Надважливий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Але багатомірність історії прописана в ньому суто з українського боку. Разом з авторкою читачі застановляються над насильством, яке застосовували до українців, але не над тим насильством, яке чинили самі українці.

Голодомор і Голокост невидимі крізь окуляри радянського дискурсу в Україні, роз’єднані з місцем подій. Жахи відбувалися десь там, ніколи саме тут. Обидва були пірамідальними ініціативами згори донизу. Накази виконували місцеві виконавці, однак питання співучасті ніколи не вийшло на рівень відкритої всеукраїнської дискусії. Є лише образ жертви. Кати розчинилися в повітрі. Гіркота сусідської або родинної зради, «поганих своїх» майже не знайшла артикуляції. Тих, хто вижили, було включено в спіраль нового насильства. В обох випадках було зламано основний код людяності. Люди не просто втратили життя, вони втратили гідність смерті. Їх не можна було нормально поховати, їх не можна було оплакати, не можна було говорити про це своїм нащадкам. І кожен слід їхнього особистого існування було знищено. Дамбу мовчання прорвало в 1990-х. Зрештою, обидві пам’яті за останні десятиліття почали повертатися в місця, де усе відбувалося, в ландшафти терору – але як  імпортована, чи радше імплантована пам’ять. Тих, хто вижили в Голокості, майже ніколи не розпитували про Голодомор, і навпаки. Винятком є документальний фільм, який замовив Стівен Спілберг, а зняв український режисер Сергій Буковський, – «Назви своє ім’я». Онукам доводиться відкривати в родинних історіях болючу гібридність катів і жертв. І вперше ми починаємо звертати увагу на те, що існує не лише травма жертви, але й травма ката.

Відновлення спільноти пам’яті відбувається дуже поволі й не завжди в повноті. Наприклад, книжка «Кияни. Війна. Німці» Дмитра та Георгія Малакових у першій версії «Оті два роки… У Києві при німцях» вийшла друком лише в 2002 році. Євген Наконечний наважився наприкінці свого життя, в 2004 році, видати книжку «Шоа у Львові», присвячену сусідам-євреям, з якими він виростав. З одного боку, ця історія намагається розказати, чому українці «хороші». Ця книга неповна, вона закриває очі на участь українців у Голокості. Але є один аспект, через який вона щира й потрібна. Це, як сказали б сучасні дослідники пам’яті,  робота горя, робота жалоби. Він оплакує втрату львів’ян-євреїв не як чужу, а як свою особисту, як втрату свого першого кохання. Двоє підлітків, Євген і Ася, сидять у колодязному дворі будинку, де виростали, бавилися і де, напевно, закохалися. Євген пробує поводитися, як звично: потішати розповідями, пригощати цукерками. Але дівчинка дивиться перед себе жаским поглядом, як про це потім напише вже зовсім старий чоловік: «Вона виглядала так, ніби прожила вже все своє життя», в її очах було все, що жива людина може знати про смерть. Потім Ася обернулася до нього і скрикнула: «Врятуй мене, сховай мене!». Йому ще нема дванадцяти років, у нього ні дому, ні роботи, ні харчового забезпечення. Звісно, він не сховав її. І, звісно, на другий день її забрали назавжди. Ми, читачі, розуміємо, що цей скрик: «Врятуй мене, сховай мене!», – впродовж десятиліть стояв Євгенові Наконечному у вухах, навіть у сталінських таборах, куди його загребли 16-тирічним, і саме через той скрик він не зміг не написати цю книжку.

Як донедавна розподілявся символічний капітал пам’яті в українському публічному просторі? Такі фігури, як Тягнибок чи Симоненко насправді не багато мали інших кредитів довіри, ніж вживання і зловживання афіліативною пост-пам’яттю. Вони уособлювали  два антагоністичні проекти: комуністичний і націоналістичний, котрі попередні генерації намагалися втілити на українських землях упродовж 20 століття. В більшості українських громадян ці крайні погляди викликали підозру й відторгнення. Наприклад, дослідник Микола Боровик з Центру усної історії історичного факультету Київського університету ім. Шевченка разом зі студентами записав близько 200 глибинних інтерв’ю з дітьми війни, теперішніми киянами (серед яких були представники усіх куточків України) про Другу світову війну. З них три репрезентували націоналістичну позицію і одинадцять –  комуністичну. Всі решта – це великий спектр можливостей десь посередині. Разом з тим, у публічному просторі ми бачимо крайнощі, які постійно конфліктують між собою. З часу закінчення Холодної війни невирішене питання про справжній досвід Великої вітчизняної війни намагалися видати за центральну тріщину ментального розколу України – ніби-то саме через те ми ніяк не можемо порозумітися. Особистий слововжиток слова «пам’ятати» ближчий до значення «знати щось», але на рівні колективного пам’ятання це означає радше «вірити у щось».

Вочевидь, тепер ми повинні вчитися не лише говорити, але й мовчати, слухати й тоді говорити знову. Ще у 2000-х роках польські історики підняли з надр архівів СБУ секретні директиви Клима Савура (Д. Клячківського) про винищення «польського елементу» Волині під час відступу німецьких військ. Отаман Тарас Бульба-Боровець, що мав тоді під орудою 450 бійців, свідчив у спогадах, виданих у Вінніпегу в 1981, що в червні 1943 року отримав від Савура наказ винищити усіх поляків Ковельського повіту.  Бульба та інші отамани не прийняли наказ і саботували його до серпня. Провідник Савур пригрозив їм усім військовим трибуналом: з 25 по 30 серпня масакра в Ковелі сталася.

Саме зараз розгортається новий виток дискусії про злочини радикального крила ОУН-УПА, зокрема, УПА-Північ під проводом Дмитра Клячківського, про трагедію на Волині і причетність до катастрофи європейського єврейства в 1941-43 роках. Через вибуховий потенціал ми витісняємо цю історію. Мовляв, Україна й так поділена, то нащо далі тероризувати її пам’яттю про страшне й непоправне. От уже котрий рік ми як суспільство спадкоємців такої історії уникаємо повноти мислення і роботи горя про Волинську трагедію. Але невизнані й нерозкриті злочини тяжать, вони перейшли вже в четверте покоління. Ми пливемо, як акваріум в океані: з одного боку, хочемо глобалізації, з іншого, прагнемо в цьому величезному відкритому морі мати «свою власну» історію. Однак визнати злочинця злочинцем, хай навіть борця за українську державу, – не українофобство. У кожній нації є злочинці. Ми не можемо вдосконалити минуле й не повинні цього робити. Не можемо також успадкувати досвід катастроф  як антидот на всі випадки – то було би надто просто. Ми маємо прожити власне складне життя. Максимум, на що ми маємо вплив, – це наше теперішнє й бажане та ймовірне майбутнє. І робота пам’яті якраз і є робота з майбутнім значно більшою мірою, ніж робота з минулим.

банер голос-нед

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва