Гострі теми: дев’ять кінокритиків про актуальні серіали

Кадр з серіалу Good Fight

Артур Сумароков

«Вісім годин ще не день» (Eight hours don’t make a day)

Про міні-серіал Райнера Вернера Фассбіндера «Вісім годин ще не день» (1972) згадують, на жаль, далеко не всі. У будь-якому разі, в списку очевидних його шедеврів ця робота ніколи не фігурувала. Даремно, втім, з огляду на актуальність фільму. 

Сюжет цієї виробничої докудрами фокусується на інженері Йохані із Західної Німеччини.  Він старанно вводить інновації у виробничі процеси на великій фабриці, де працює до сьомого поту, але не помічає, як над ним нависла загроза звільнення.  Фассбіндер точними, лаконічними мазками оголює моторошний механізм капіталізму, при якому людина – це всього лише коліщатко, на подальшу долю якого загалом-то плювати майже всім. 

Фассбіндер неспішно фіксує те, як звичне життя Йохана починає руйнуватися.  Де-факто втрата роботи для нього стає рівноцінною смерті – спершу соціальної, а потім і буквальної.  І це смерть не суб’єкта капіталістичних відносин, а об’єкта, вся свобода (волі) якого максимально обмежена.  Втім, Йохан збожеволіє трохи пізніше, ніж горезвісний пан Р. з іншої видатної роботи Фассбіндера.

 Фассбіндер в картині по максимуму зібрав своїх значущих акторів: від Ханни Шігулли до Пера Рабена і Ірм Херманн, щедро давши їм можливість зіграти те, що вони раніше не грали навіть у нього самого.  При цьому безумовною удачею міні-серіалу став Готфрід Йон, який у великому кіно роллю Йохана взагалі-то дебютував.  Надалі Йон встигне зіграти ще неодноразово у Фассбіндера: в «Заміжжі Марії Браун», «Світі на дроті», «Відчаї» і епохальному «Берліналександерплатц».  Однак саме в міні-серіалі «Вісім годин ще не день» Йон демонструє всю свою акторську пластику, весь свій арсенал одного з найяскравіших акторів тодішньої Німеччини.

Ярослав Підгора-Гвяздовський

«Аутсайдер» (The outsider)

Канал HBO видав реального претендента на звання найкращого драматичного міні-серіалу року – «Аутсайдера», фактично починаючи ним 2020-й і надаючи оптимістичного настрою на подальше серіалотворення. І це в доволі складному жанрі містики, де легко бути банальним, стандартизованим, тим паче, коли йдеться про екранізацію твору Стівена Кінга, законодавця жанру. Багато вже випробуваних інструментів задля видобування з глядача тривоги й страху – для лоскотання скальпелем нервів, – в «Аутсайдері», звісно, присутні, бо ж нові тортури і розваги винайти важко. Але перетасовка, дозування і концентрація тут така, що винайдено новий коктейль. Команда сценаристів, режисерів і операторів на чолі з шоуранером Річардом Прайсом (свого часу відповідальним за один із найкращих серіалів 2016-го року «Одного разу вночі») створила концепт, безумовно, авторський, але й, зважаючи на реакцію глядачів, дуже навіть глядацький – його 10 серій подивилося понад 9 мільйонів глядачів.

У чому була фішка? Сама по собі оповідь про істоту, здатну ставати будь-якою людиною – перехожим, лише торкнувшись до нього, точно не нова. Тут штука в кінгівському вивченні життя кожного героя, їхніх взаємозв’язків та постійного елементу несподіванки – наприклад, мало хто з творців (окрім хіба Джорджа Мартіна) дозволяє собі вбити головного героя вже наприкінці першої серії. До цього додається концептуальний підхід до зображення, коли кадр доволі темний, сірий, без стороннього світла, а камера рухається навмисно уповільнено з так само повільним поворотом «голови», схоже на полювання звіра, до мурашок на шкірі.

Додає напруження й природна недовіра героїв, яким цивілізація давно намагається вимкнути інстинкти й примушує помірковано сприймати реальність, де монстрів нібито нема. Кінг як король монстрів добре на них знається, і вправно прописує ситуації з їхньою появою, додаючи ще й асоціацій, образності, мовляв – «монстрів» у лапках і без,  маргіналів доволі багато, і вони запросто можуть змінити ваше життя, пристосуватися і, врешті, знищити вас і ваш світ. Цим «Аутсайдер» і особливий – за першим планом, що вражає, ховається другий, що шокує. І він переконливий.

Лєна Чиченіна

Trial by Media

Міні-серіал про шість гучних та навіть історично значимих судових справ, що відбувалися у США. Переважно йдеться про 80-ті чи 90-ті, але саме давнішність чи не найдужче підкреслює актуальність цих історій, і гостру актуальність – якщо описувати епізоди про вбивства чорношкірих американців.

В одному розповідається про вбивство біля дверей свого дому 22-річного африканця Амаду Діалло. Чотири полісмени випустили в нього 41 кулю, ця трагедія стала частиною історії антирасистської боротьби. Серед іншого – Брюс Спрінгстін згодом написав пісню American Skin (41 shots). Усіх чотирьох копів – виправдано.

Інша ж серія розбирає справу мешканця Нью-Йорку Бернара Гетца, який стріляв у чотирьох чоловіків у вагоні метро. Троє померли, один отримав серйозні ушкодження. Одна з причин стрілянини –  жертви були афроамериканцями і Гетц був упевнений, що вони хочуть його пограбувати та побити. Ясна річ, що цих двох епізодів замало для повного розуміння ситуації, але я б дуже радила їх подивитися українським коментаторам Black Lives Matter.

Власне, про поширення «диванної експертизи» в Trial by Media теж є. Бо автори розповідають не лише про самі справи, а й про суспільну думку, яку головно формують медіа. Навіть так: суспільну думку майже завжди формують. Чи то коли йдеться про телевізійну аудиторію, чи то про присяжних. Один із героїв, адвокат, так прямо і говорить –  часто закон не має жодного значення. Натомість значення має здатність адвокатів чи прокурорів влаштувати переконливе шоу. Хто ліпше та яскравіше зіграє – за тим і правда.

Продюсери цього міні-серіалу мають безпосередній стосунок не лише до кіно, але й до юриспруденції та журналістики. Це режисер та актор Джордж Клуні, юрист та аналітик CNN і The New Yorker Джеффрі Тубін, юрист і журналіст Стівен Брілл. Особисто в мене склалося враження, що всі вони показують глядачам наступне: і журналістика, і правозахисна система, хоч і декларують свої гуманні принципи, але через свою недосконалість часто стають просто інструментом. І весь подальший розвиток подій залежить лише від людей, в чиїх руках цей інструмент опиниться.

Юрій Самусенко

«Захищаючи Джейкоба» (Defending Jacob)

На перший погляд «Захищаючи Джейкоба» від Apple TV скидається на стандартну судову драму. У маленькому містечку стається вбивство школяра. Підозра падає на його однокласника на ім’я Джейкоб, який справляє враження інтроверта. Батько Джейкоба працює помічником прокурора і відтепер мусить стати по інший бік закону, щоб довести невинність свого сина. Палки в колеса пхають усі: від медіа до дідуся підозрюваного, який навіть із в’язниці знаходить способи повпливати на судовий процес. 

У такому сюжеті навряд чи знайдеш особливу оригінальність. «Захищаючи Джейкоба» і не женеться за тим, щоби справити враження на глядача, хоча вміло працює з кліфхенгерами, що змушують дивитися епізод за епізодом. Цікавить у серіалі радше робота з темою звинувачення жертви. Режисер Мортен Тильдум, наче маятник, розхитує глядацьку впевненість щодо вбивці в різні боки. Втім, сіяти сумнів – це теж не головна чеснота серіалу норвежця.

Apple TV зуміли нарешті вибратися із посередніх серіалів завдяки проєкту про пошуки нормальності. Родина Джейкоба з кожним днем намагається заземлитися та призвичаїтися до уваги репортерів та ненависті суспільства. Але нормалізуватися в такому середовищі неможливо. Тому буденне життя перетворюється на клубок стресів та неврозів. І саме інструменти виходу з такого становища викликають найбільше зацікавлення.


Алекс Малишенко

Looking for Alaska

Дуже милий підлітковий серіал, який розташувався десь посередині між Sex Education та Euphoria. Підлітки тут вчаться у школі, яка дуже нагадує літній табір і змушує ностальгувати за старими добрими часами. Втім, за шаром «милоти» прихована серйозна розмова про прийняття смерті.

Дещо схоже колись уже проробив Альфонсо Гомес-Рехон у «Я, Ерл та дівчина при смерті», де він у яскравих кольорах та з легкою усмішкою, але не насмішкою, підійшов до теми ракових хворих. А разом та вслід за ним — ціла генерація американських авторів, які за підлітковим наївом просували дорослу повістку.

«Велика» (The Great)

Тоні Макнамара — сценарист «Фаворитки» Йоргоса Лантімоса, який, здається, не дуже серйозно ставиться до історії. Сам Тоні каже, що в Австралії з історичним кіно не склалося, тому і взірців у нього не було.

Насправді він дещо лукавить. Свого часу так звана австралійська нова хвиля захопила американські кінотеатри костюмованими драмами, найзнанішими з яких були «Пікнік біля Висячої скелі» та «Моя блискуча кар’єра».

В обидвох попередників головними особами фільму були жінки і Тоні переймає цю традицію. Втім, не надто заморочується щодо історичності.

«Велика» має дуже мало прив’язок до реальності окрім того, що така собі Катерина справді була імператрицею Росії. Але, як не дивно, за тоннами низькопробного гумору та дурнуватих витівок ховається дух часу. І подеколи здається, що не того, далекого XVIII-го сторіччя, а цілком сучасного ХХІ-го.

Надія Заварова

«Хороша боротьба»

«Хороша боротьба» – це любов з першого ж саркастичного погляду на навколишню дійсність. Серіал, що розпочинався як скромний спін-офф судово-мелодраматичного хіта телеканалу CBS «Хороша дружина», перетворився на самодостатню історію про те, що в світі сучасної політики, великих грошей та наполеонівських планів кожного, хто на пів метра наблизився до влади, знайдеться місця всьому, окрім здорового глузду, поваги до конституційних прав та свобод і справжнього слідування закону.

Кругова порука, корупція, лицемірство, недалекоглядність сучасних політиків – усе це вирує в судових справах, професійному та приватному житті головних героїв. І всі проблеми сучасності доведено майже до абсурду, що дозволяє авторам серіалу аналізувати та відтворювати дійсність із великим почуттям гумору, глибиною,  сарказмом, розумінням того, що завжди може бути ще гірше. І ось це передчуття неминучого, хоча й анонсованого з іронією лиха, шоу-ранерам серіалу Роберту та Мішель Кінг вдається передати, зокрема, тому, що вони винахідливо об’єднують на екрані реальність і вигадку.

Ось тобі здається, що весь серіал – тотальна та сувора критика політики Дональда Трампа, аж тут епізод, де показано життя США, в якому Трамп ніколи не ставав президентом. І що там сталося? Якщо без спойлерів, то страшно навіть завзятим демократам. А толерантність? В неї дещо іронічне та розгублене обличчя, якщо в расизмі щодо чорношкірих звинувачують афроамериканських юристів… Чудовий серіал із талановито написаним сценарієм подовжено на 5 сезон. А Крістін Баранскі, що грає роль адвокатки-демократки Діани Локхарт, чий  чоловік – відданий консерватор та знавець зброї – одна з найкращих акторок свого покоління. Любіть гру місс Баранскі та нехай буде з вами сила хороших адвокатів!

Олексій Росовецький

«Месія»

Останнім часом серіали радше стомлюють, ніж надихають, але по-справжньому переконали тільки парочка – «Нуль Нуль Нуль» і «Месія». Ось про останній мені якраз і хотілося б розповісти. Це продукція горезвісної платформи Netflix, яка вирізняється надзвичайними бюджетами та досить низькою якістю драматургічного матеріалу, але тут їм вдалося зробити щось, максимально наближене до шедевру серіального мистецтва. Хто ще, крім безсоромних Netflix, міг би дозволити собі зняти історію другого пришестя?

Серіал буквально починається проповіддю новоявленого месії (його грає театральний режисер з Бельгії Мехді Дехбі), який вже в пілотній серії насилає піщану бурю на армію ІГІЛ – і ось уже більше немає ніякої армії ІГІЛ. Це справді диво чи спритний трюк висококласного авантюриста, за яким, можливо, стоять спецслужби? Поки ЦРУ намагається відповісти на це питання, пророк переміщається по всьому світу, обходячи пастки і з легкістю вибираючись із катівень, і всі десять серій першого сезону стежиш за цією гримучою сумішшю релігійного фільму і шпигунського трилера, як то кажуть, не покладаючи окулярів (здається, я весь сезон так і подивився – в один присід).

Цікаво, що відповіді на всі поставлені в серіалі питання ми не отримуємо і не дістанемо їх вже ніколи – в процес продукції серіалу втрутилися мусульманські організації, і керівництво Netflix ухвалило рішення поховати проєкт, який міг би стати одним із найголовніших в недовгій історії серіалів. Але з другого боку, саме незавершеність «Месії», перерваного на найвищій точці розповіді, миттєво надала цьому проєкту «культового» статусу, а сам факт самоцензури топ-менеджменту платформи зробив серіал частиною новітньої історії.

Анна Дацюк

The Midnight Gospel

Як на мене, The Midnight Gospel — дуже своєчасний серіал про карантин та переосмислення. Співавтором шоу виступив Пендлтон Ворд, автор «Часу пригод». В центрі сюжету Кленсі — ексцентричний хлопець, який на позичені у сестри гроші купив собі старий симулятор мультивсесвітів. За допомогою цього пристрою він подорожує в різні дивовижні світи і бере там інтерв’ю у місцевих жителів для свого «космічного подкасту». Теми Кленсі обирає доволі цікаві: легалізація наркотиків, духовні практики, прийняття смерті і т.д.

Для мене деякою мірою The Midnight Gospel є дуже сміливим наступним кроком у еволюції «Часу пригод». Раніше автори залишались у межах дитячих історій, що лише натякають на подвійний сенс. В The Midnight Gospel немає жодних ширм у візуальному висловлюванні і дуже прямолінійні діалоги. В кожній серії створюються нові світи і те, що їхню логіку і походження не потрібно пояснювати,  розв’язує руки аніматорам — там може розгорнутися будь-який найшаленіший сценарій. При цьому діалоги The Midnight Gospel вкупі з візуальним рядом — це якийсь трансцендентний досвід для мене.

Подивитися цей серіал за раз просто неможливо. Я би радила переглянути кожен епізод двічі, просто тому що це передусім дуже усвідомлений сторітелінг. І тут варто віддати належне ще одному автору шоу — Дункану Трасселу (комік і автор серії подкастів The Duncan Trussell Family Hour). Саме інтегрованість подкастів Трассела роблять The Midnight Gospel чимось більшим ніж stoner-анімацією, під яку можна залипнути. 

Вся грайливість серіалу розбивається об нестерпно болісні моменти «реальності», яка кричать про те, що за цими анімаційними героями — справжні люди, які проживають, ймовірно, найсумніші моменти свого життя. Навряд чи це спрацювало би в будь-якій іншій формі, і саме зв’язок документальних емоцій і відверто ірраціональної ігрової форми робить The Midnight Gospel унікальним серіалом.

Є щось символічне в тому, що кожен епізод змальовує різні сценарії апокаліпсису, тоді як персонажі в цей самий час говорять про глибоке особисте, заходять у підсвідоме і обговорюють не зовнішнє, а внутрішнє. The Midnight Gospel  вийшов дуже вчасно – у розпал карантину, коли всі ми потроху почали їхати дахом, відчуваючи себе у повільному кінці світу, і між тим серіал говорить про важливе – самоусвідомлення.

Наталя Серебрякова

«Босх»

За час карантину я подивилася багато серіалів, але найсильніше враження на мене справила «Прослушка» (2002-2008), а за нею одразу – «Босх» (2014-2020). Вийшов такий даблфічер про роботу американської поліції. Про перетини тем цих двох серіалів цікаво подумати. «Босх» – міцне детективне шоу, в якому головну роль детектива поліції Лос-Анджелеса Гаррі Босха виконує Тітус Уеллівер. Шоу було розроблено Еріком Овермайером, а перший сезон заснований на книгах Майкла Коннеллі «Місто кісток», «Ехо-парк» і «Бетонна блондинка». Гаррі Босх зосереджений на розслідуванні, яке вважає справою всього свого життя, що не заважає йому бути одним із найефективніших детективів міста. У нього є дочка, колишня дружина (яку вбивають в четвертому сезоні), будинок із чудовим краєвидом, і важкий характер.

Іноді виникає відчуття, що «Босх» – це спін-офф «Прослушки», більш грандіозної історії про те, як працює поліція в Балтіморі. Ну або що сценаристи «Босха» потихеньку переписували сценарні ходи «Прослушки». Наприклад, у «Босху»  детективи домагаються у судді дозволу прослуховувати підозрюваних (у «Прослушці» прослуховують наркодилерів), є також кампанія з порятунку бездомних, і вибори мера, і рутинна робота поліцейських, які лише зрідка геройствують, лазячи по дахах. Що відповідає духу часу? Босх частенько зависає в гуглі і фейсбуці, копаючи профайли злочинців. Ось вони, нові методи роботи поліції.

Також у «Босху» грають два актори з «Прослушки», обидва – чорношкірі. Хоча «Босх» – це не такий грандіозний мета-роман, як «Прослушка», він здається логічним продовженням поліцейської саги. В обох серіалах ідеться  й про політику. Комісар поліції балотується в мери, але приховує дещо в своєму минулому. В останньому сезоні Босх розшукує вбивцю неповнолітньої дівчини, яку було жорстоко зґвалтовано. Підозрюваний його виводить на організацію, яка торгує дівчатами. Така ж лінія є і в «Прослушці», там ідеться про жінок зі Східної Європи. Тож обидва серіали мають багато спільного, хоча один з них був знятий 15 років тому.

Коментарі


спецтеми: