Як починаються приватні колекції?

Photo by Igor Miske on Unsplash

Сергій Щукін, Ігор Диченко, Генрі Тейт, Чарльз Саатчі, Георгій Костакі, Олександр Ільїн – у цьому списку немає «зайвих», вони – колекціонери творів мистецтва. Сьогодні колекціонування – це все ще неконтрольована пристрасть, сублімація чи винятково холодний розрахунок та інвестиційний актив? Коли збірка перетворюється на колекцію? Навіщо люди, які досі не відрізняли Рафаеля від Мікеланджело, купують дорогі курси з історії мистецтва або наймають мистецтвознавця для приватних уроків, щоб зрештою сформувати домашню арт-збірку зі слів арт-дилера? Побудова ажурних версій відповідей на ці запитання зрештою менш цікава, ніж історії українських колекціонерів.

 

Квартира Стелли Беньямінової, успішної бізнесвумен, лікарки, власниці стоматологічної клініки Stedley, більше схожа на музей імені двох художників – Олександра Животкова і Олександра Сухоліта. Музейних розмірів і масштабів полотна, дошки, скульптури витіснили з її кімнат велику плазму, квіти у вазонах та інші несуттєві речі: простір помешкання Стелли цілком підпорядкований експозиційній логіці. Роботи сучасних класиків Животкова і Сухоліта –  аж ніяк не салонні картини чи приємні для ока інтер’єрні речі, це серйозні філософські роботи, які апелюють до первісної архаїки, історії мистецтва, найголовніших онтологічних проблем.  Снідати, годувати пса і просинатися  в оточенні таких сильних творів – не для слабаків, але очевидно для Стелли Беньямінової це ще й лайфхак, як рости над собою, бути гнучкою і динамічною, приймати складні рішення і непрості реалії.

Для іноземних бізнесменів, дипломатів квартира Стелли Беньямінової – дуже зрозумілий простір, маркер культурного рівня господині,  для українських друзів – не все так однозначно. Втім,  коли Беньямінова захопилася колекціонуванням, коло спілкування теж поступово змінилося, тепер тут більше художників, критиків, музейників, колекціонерів, а деяких давніх друзів Стелла навернула в свою колекціонерську віру.

«У будинках і  квартирах професорів-медиків,  у яких я бувала студенткою, обов’язково  були картини, і на мене це справило враження.  В кінці 1980- х років я теж почала купувати образотворче мистецтво, – розповідає Стелла. – Імунолог з Інституту онкології професорка Бережна часто купувала картини на Андріївському узвозі, вона мене привела туди і показала, що вибирає сама. Таким чином, моя перша збірка складалася з робіт київських художників-сімдесятників, це були переважно салонні роботи, дуже зрозумілі, але по-своєму чесні. Я купувала те, що мені подобалося, ? щось вішала на стіни, щось дарувала. Одну роботу Балазовського (Абрам Балазовський (1908-1979), художник театру і кіно – авт.) я подарувала Яні Столар (власниця турагенції «Яна» – авт.), а через кілька років на аукціоні у Олександра Брея побачила цю саму роботу «Пам’яті Лентулова» і викупила її за 3000 доларів. З тієї першої колекції я залишила собі картину Балазовського, яка знову повернулася до мене, і найпершу роботу, куплену на Андріївському узвозі, решту подарувала. 

Коли з’явилися статки, я захопилася реалізмом ХІХ століття – захотілося повернути Києву славу купецького міста (сміється). Ці роботи я купувала на аукціонах, і серед них «попалися» твори Петра Холодного, Івана Їжакевича, Кричевського. Я називаю цей період  «чарівна привабливість буржуазії». Одного разу до мене прийшла художниця Ірина Вишеславська, і  побачивши на стінах картини ХІХ століття, якими я дуже пишалася, сказала: «Стелло, ви ж інтелігентна жінка, покійникам ви вже не допоможете, найкращі їхні роботи однак належать музеям, купуйте твори живих художників». І три роки я купувала картини Ірини Вишеславської, а старий живопис переїхав у помешкання мами, у мене залишилися лише маленькі роботи – як нагадування про мій колекціонерський шлях».

 У 2000-х на «Арт-Києві» в Українському домі Стелла Беньямінова вперше побачила одеситів-шістдесятників – купила Маринюка, Хруща, Цюпка, і захопилася цим напрямком. Найбільше їй імпонував дух свободи, який вона зчитувала в роботах цих мистців. «Там же я побачила роботи Сергія, Олега і Олександра Животкових – їх представляла галерея Bottega, і мені вони  категорично не сподобались, ? каже Стелла. ? А потім арт-дилер Сандро привів мене в майстерню до  Олександра Животкова, і з того часу почалося моє усвідомлене колекціонування».

Зараз у колекції Стелли Беньямінової є «історичні твори» ? бойчукісти, авангард, шістдесятники, «Нова хвиля», і молода генерація – від Назара Білика до Степана Рябченка, але головна цінність її колекції – твори Олександра Животкова і Олександра Сухоліта. «Я віддаю шану корифеям українського мистецтва, але сьогодні мені авангард не допомагає проживати це життя і взаємодіяти з ним, а Животков і Сухоліт мене духовно підсилюють, дозволяють мені бути сильною натурою. Це художники мого покоління, я йшла до них ціле життя. Часто твір  буває сильнішим за  автора, але мені дуже цікаво спілкуватися з цими художниками, вести діалог із ними, отримувати від них відповіді на запитання, які мене турбують – не завжди прямо у форматі «запитання-відповідь», інколи опосередковано – через твори, через осмислення, дух пошуку істини».

Через твори Олександра Животкова і Олександра Сухоліта Стелла Беньямінова прийшла до… трипільської культури. Тепер трипільські артефакти – її нова любов. «Я, асирійка за національністю, киянка за народженням, і по суті людина світу за способом життя, завдяки колекціонуванню і «своїм» художникам почала краще розуміти землю, на якій ми живемо».

З 2011 року, коли Стелла Беньямінова  заснувала Stedley Art Foundation, її колекція образотворчого мистецтва вийшла за рамки квартирників, а колекціонерка стала важливою особою у культурній спільноті. Stedley Art Foundation робить виставки у власній галереї «Білий простір», підтримує видання мистецьких книжок, організувала Мистецтвознавчий конкурс для арт-критиків, у січні 2018 року зробила виставку Олександра Животкова у Наіональній галереї Грузії.  Стелла – одна із активних меценаток НХМУ, вона підтримує колег-колекціонерів і молодих художників, вивчає історію мистецтва, не пропускає жодного художнього музею за кордоном і планує зробити «своїх» художників відомими на весь світ.

Георгій Браїловський ? засновник інтернет-видання про мистецтво In Art, куратор, колекціонер унікальної української кераміки, а в 1980-х він працював в Інституті Проблем міцності Академії наук України, захистив дисертацію про розробку деталей двигунів обмеженого ресурсу для винищувачів, керівником якої був директор Інституту Георгій Писаренко. В 1990-х держава кинула науку напризволяще, і кандидат технічних наук Браїловський перекваліфікувався на архітектора й дизайнера.

Про початок колекції Георгій Браїловський каже так: «Ми купили додому дві старовинні шафи, і дружина вийшла в антикварний салон поруч із будинком купити пару порцелянових тарілок, щоби поставити в ці шафи. А потім все й почалося…». В колекції Браїловського є чудові зразки європейської порцеляни, російських порцелянових мануфактур, але головна цінність – українська кераміка. «Коли ми почали збирати порцеляну, я зайнявся ії дослідженням. Усі купували бренди – ЛФЗ, ІФЗ, Гарднера — такі зрозумілі речі, я вже тоді шукав щось більш рідкісне, не бажав іти у великому натовпі шукачів загальновідомого.  Я почав збирати невідомі марки української порцеляни (тобто такі, яких немає навіть у музеях).

Свої перші експонати купував по 20$, і це була не така ситуація, що я «знайшов» десь потайки ?  воно лежало нікому не потрібне. Але через три роки, коли я почав про це писати статті, мені такі самі тарілки вже пропонували по 1000$, ще й при цьому посилалися на мої статті, казали: «Дивіться, це ж така рідкісна фабрика! Ви що, не знаєте, статтю не читали?».  

Історій, коли любитель мистецтва збирає речі, на які зверхньо поглядають офіційні інституції, вчені, музеї, а з часом професійне середовище усвідомлює, що завдяки цьому колекціонеру вцілів безцінний пласт мистецтва, ? хоч греблю гати. Багатьох українських колекціонерів можна справедливо вважати рятівниками ікон/народних картин/авангарду/неофіційного мистецтва – потрібне підставити.

Фактично Георгій був першим колекціонером, який цілеспрямовано почав збирати українську кераміку, причому він дебютував одразу в двох іпостасях – колекціонера й дослідника. У колекції Георгія є рідкісні екземпляри Межигірського фаянсу, гончарних виробів зі знаменитих центрів гончарства – Опішні, Глинська, орнаментовані кахлі з фабрики Івана Левинського, фрагменти знаменитого майолікового іконостасу миргородських майстрів.

«У жодному музеї України немає керамічних виробів українських майстрів окупаційного періоду (бо німці дуже цінували українську народну кераміку, відновили артілі, майстерні,  і вивозили у Німеччину вироби, які в той час виготовляли для них майстри), а в мене вже є. Це предмети Миргородської школи – Валентини Панащатенко і Антона Шевченка, і Бубновська кераміка братів Герасименків – це представники школи народних майстрів у Лаврі, де вони працювали разом, наприклад, із Марією Приймаченко. Під час війни вони трудилися в себе в селі під наглядом німців».

Здається, Георгій знає про кераміку все. «До речі, “Шатл” загинув саме від того, що відірвалась одна з керамічних теплозахисних плиток на обшивці корпусу корабля під час старту і вдарила по корпусу,  ? каже він. ? Загинуло сім американських астронавтів. Ви знали, що корпус космічного корабля облицьовується керамічними плитками? Все інше не витримує ті температури і ту швидкість…».  Він спілкується з фаховими мистецтвознавцями, які досліджують кераміку. Бере участь у симпозіумах. Наступний логічний крок – Браїловський перейшов від пасивного збирання до активного … продукування: у 2015 році Георгій виступив ініціатором і куратором експериментального проекту «Там, де діти сплять», в якому живописці Влада Ралко, Олег Тістол, Володимир Будніков, Микола Маценко спільно з художниками з кераміки Лізою Портновою, Андрієм Кириченком, Рустемом Скибіним, Володимиром Онищенком  створили арт-об’єкти, які є продовженням живописних ідей мистців, але в новому для них матеріалі. «Я хотів це зробити таким чином, щоб кераміка не «з’їла» концептуальність робіт наших провідних художників, і цього не сталося».

Збирання української кераміки надихнуло колекціонера на більш амбітне завдання – поєднати професійних художників-живописців і майстрів-керамістів, як це  було у Межигірському технікумі, де бойчукісти Василь Седляр, Оксана Павленко, Іван Падалка принесли на промислове виробництво творчість і  експеримент, або на гончарному заводі «Абрамцево» (Росія), де втілювали в майоліці малюнки Врубеля, Коровіна, Сапунова. Наступний крок – Георгій Браїловський захопився керамікою кримських татар ? досліджує, порівнює кримськотатарські орнаменти з українськими, робить виставки, підтримує відомого кримськотатарського кераміста Рустема Скібіна.

Як це часто трапляється, колекціонування спонукає колекціонера до творчості, тобто по-новому розкриває йому самого себе.

 

Фото: Олександр Медведєв

Засновниця видавництва та галереї РОДОВІД Лідія Лихач колекціонує селянське, народне, наївне мистецтво. Починала одразу після університету: випускниця журфаку КНУ імені Шевченка працювала в газеті «Молодь Черкащини», і в пошуках матеріалів для рубрики «Спадщина» часто їздила в експедиції селами Черкащини, інколи разом із працівниками Черкаського краєзнавчого музею Миколою і Галиною Корнієнками, чудовими знавцями іконопису.

 «А черкаські села надзвичайно цікаві — я ще купувала «богів» у бабусь із усіма приказками, примовками, я мала ніби ті первинні знання і розуміння  побутування тих ікон», ? каже Лідія. Бувало, музейні працівники не могли вкластися в ліміт, відведений на придбання експонатів, а всі троє вже закохалися в ту річ, і Лідія купувала її для себе. «Звідки у молодої журналістки обласної молодіжки зайві гроші?» – запитую я. «Це ж питання вибору, на що витрачати гроші. Є певна сума, яку можна витратити на подорожі, одяг, гулянки або на ікону чи рушник. І якщо ти цією іконою захворів, інших бажань для тебе не існує. Пам’ятаю, я дуже хотіла купити одну волинську ікону «Христос у чаші»,  вона дорога і грошей нема. А був якраз день народження доньки – 3 роки. Купила і домашнім сказала: в подарунок Стефанії, на майбутнє. Уявляєте?».

Після ікон Лідія  захопилася народною картиною. Директор Музею Івана Гончара, художник Петро Гончар каже, що коли вперше побачив збірку Лідії Лихач, подумав: а чого це тут речі Івана Макаровича? «Я вперше зустрів людину, яка б так само, як Іван Гончар, бачила народне мистецтво, у неї той самий почерк колекціонера».

Із зацікавлення народним мистецтвом, експедицій, спілкування з етнографами «виріс» журнал «Родовід» (1989-2002), із журналу виросло мистецьке видавництво «Родовід», в якому виходять книжки про сучасне мистецтво, фотографію, український авангард – про різні періоди українського мистецтва,   але незмінно готуються нові монографії чи каталоги про рушники, ікони, килими etc.

З колекції  і видавництва «виросло»  понад десяток виставок народного мистецтва в Україні і за кордоном («Чисте мистецтво» разом із Петром Гончарем, 2017, Мистецький Арсенал; «Малевич – кольори України», 2018, Санліс, Франція; «Збережене сонце» разом із Петром Гончарем, 2014, галерея «Хлібня»; три виставки з циклу «Народне/актуальне» разом із Павлом Гудімовим, 2010, Я Галерея; «На вівтарі часу», 2008, Москва; серія виставок «Українська старовина із приватних колекцій», 2001-2007, «РОДОВІД-галерея»).  Роботи з її власної колекції часто експонуються на виставках і публікуються в книжках і каталогах. «Я мрію відкрити галерею селянського мистецтва, де була би постійна експозиція і виставки, на яких картини художників-самоуків із народу сусідили б із творами сучасних мистців, з актуальним мистецтвом. Мистецтво ж ділиться не на професійне й самодіяльне, а на хороше й погане». Дивлячись на домашню експозицію Лідії Лихач, де живопис Артема Волокітіна висить поруч із портретом Панаса Ярмоленка, ікони ? поруч із гуцульськими кахлями і графікою Якова Гніздовського, таку галерею легко уявити.

 

В інтернеті про Юлію Башлакову можна знайти лише фото на сайті тенісного клубу та інформацію, що її робоча рука – права. Юлія – колекціонерка-початківець, на її рішення збирати  мистецтво вплинуло кілька факторів: новий будинок потребує мистецького обрамлення, і хоч тепер це тренд і правило хорошого тону, він наклався на власну потребу жінки не просто купувати те, що модно, престижно або подобається, не декорувати простір, а за допомогою мистецтва задавати певні життєві стратегії. Поки Юлія не збиралася бути колекціонером, вона  купувала картини спорадично, а коли жінка почала цікавитися стратегією колекціонування, відстежувати власні реакції на твори сучасного мистецтва, читати спеціальну літературу, знадобилися підказки. Юлія вступила до меценатського клубу Національного художнього музею України «Леви музею», і звернулася до арт-критикині, заступниці генерального директора НХМУ Ольги Балашової за своєрідним менторством у сфері сучасного мистецтва. Вони з Ольгою раз на два тижні відвідували студію одного з художників, знайомилися, говорили про мистецтво, шукали точки дотику, спільні інтереси чи обговорювали  нагальні ідеї. Юлія справляє враження виваженої і несентиментальної жінки, і сама вона підтверджує, що емоції, які завжди виникають у студії художника, чар і флер не діють на неї.

Я цікавлюся в Юлії, навіщо їй знайомитися з художником, адже часто твір і автор – зовсім не рівноцінні. «Я вирішила збирати роботи сучасних  українських художників – вони працюють в наш час, ми «варимося» в тих самих проблемах, художники, як і всі ми, намагаються дати відповіді через мистецтво, або поставити нові питання. Тоді чому би мені перед тим, як купити твір, не познайомитися з художником? Ми вже були в студії Назара Білика, Івана Світличного, у Тиберія Сильваші, Лесі Хоменко,  у Лади Наконечної. До речі, з Ладою вийшла цікава розмова – вона міркує чітко й жорстко, в деяких питаннях ми з нею не сходилися, але дивно, коли я була в її майстерні,  відчула, як її робота міняє простір, впливає на людину. І мені цікаво саме таке мистецтво, здатне пробуджувати в нас рефлексії. Я хочу експериментувати з такими творами в своєму робочому просторі,  і це має бути головним критерієм моєї колекції». Оскільки Юлія розвиває кар’єру коуча, її спроба поєднати сучасне мистецтво з когнітивною психологією – це цікавий експеримент в сучасному мистецтві  й інструмент самопізнання.

 

Подружжя Бориса та Тетяни Гриньових

Колекція Бориса і Тетяни Гриньових наразі налічує близько 3000 одиниць, тож твори зберігаються в різних місцях. Живопис, фотографія, графіка, скульптура зі збірки Гриньових часто експонуються на найтоповіших музейних чи галерейних виставках, вони охоче дають зображення творів для публікацій, каталогів, книжок, наукових статей.  Як науковець (Борис Гриньов – доктор технічних наук, Директор Національного фонду фундаментальних досліджень України, представник України в Церн), Борис Вікторович розуміє, що поки роботи ? невидимі, вони не існують у науковому полі.

Борис і Тетяна Гриньови збирають твори мистецтва з 1994 року, і за цей час їхня збірка зробила кілька крутих віражів. Коли подружжя придбали перші роботи (це були твори Миколи Самокиша), вони звернулися за консультацією до співробітниці  Харківського художнього музею Ольги Денисенко, зав’язалися контакти, і подружжя Гриньових почали фінансово підтримувати проект музею – «Шляхами Васильківського: погляд через століття» (2004-2014). У цей період колекція Гриньових активно поповнювалася  сучасними пленерними пейзажами авторів кола Спілки художників Харкова. І попри те, що в колекції були твори харківських модерністів – Василя Єрмилова, Бориса Косарева, в мистецькому середовищі всі вважали, що Гриньови колекціонують роботи харківської пейзажної школи і їхніх послідовників.

Після того, як у 2001 році  Борис Гриньов допоміг художнику Віктору Сидоренку технічно втілити один із елементів для проекту «Жорна часу», який представляв Україну на Венеційській бієнале, і колекціонери вперше приїхали у Венецію на всесвітній огляд досягнень сучасного мистецтва, фокус їхнього інтересу в мистецтві дещо змінився – Гриньови зацікавилися сучасним українським мистецтвом і стали активними учасниками вітчизняних арт-аукціонів. «Якщо взяти сучасне українське мистецтво, то у нас буде хоча б одна робота кожного автора», – казав мені кілька років тому Борис Гриньов. «З недавніх пір концепція наповнення змінилася, – розповідає консультантка колекції Галина Глєба. – Співпраця з Ольгою Балашовою над колекційним каталогом «Три художні генерації в колекції Тетяни та Бориса Гриньових» суттєво вплинула та тактику колекціонування та сприйняття колекціонерами власної збірки, з’явилася амбітна ідея – всеосяжно показати через колекцію українське мистецтво другої половина ХХ – початку XXI століть.

 У колекції сформувалося кілька векторів і найголовнішими з них є енциклопедичний підхід та тяглість художньої традиції, які ми крізь колекцію намагаємося підкреслити та проявити. Звідси зацікавлення неофіційними об’єднаннями та пізньорадянським мистецтвом – нон-конформістами у різних регіонах країни, колом Аксініна, митцями львівської виставки «Дефлорація», харківським художнім об’єднанням «Літера А», а також мистецькими сквотами, серед яких «сквот на вулиці Олегівській» та  коло художників сквоту на вулиці «Паризької комуни» у Києві, мистецтво полтавських 1990-х та сквот «Берлога». Ми почали прицільно, сфокусовано поповнювати колекцію, наприклад, фотографією. З 2014 року активно формуємо блок робіт авторів харківської школи фотографії та групи «Час», також львівською фотографією пізньорадянської доби та зокрема групою «Вежа», і поряд із тим цікавимося українською фотографією загалом та її регіональними особливостями.  Сьогодні ми шукаємо вже не просто гучні імена, а саме репрезентативні твори конкретних митців, адже «кістяком колекції» стали знакові автори українського мистецтва, тому не дозволяємо собі розширювати цей ряд прохідними роботами хай навіть іменитих авторів. І такий підхід в формуванні зібрання дійсно дисциплінує». За словами Галини, поповнювати колекцію завжди приємніше, аніж виводити із колекції твори, що вже не поєднуються із стратегією розвитку збірки. Майже як у музеї: якщо картину чи скульптуру, аркуш графіки чи фотографію взяли на облік, це – назавжди.

Тетяни і Борис Гриньови – не з тих колекціонерів-товстосумів, яким цікаво лише тусуватися з художниками і хвалитися здобутками на аукціонах, вони відвідують ледь не всі виставки, їх часто зустрінеш на лекціях про мистецтво, кінопоказах, дискусіях,  у музеях і галереях. Віднедавна вони й самі влаштовують виставки в регіонах, і таким чином пропагують свою колекцію. «Наша мета полягає в тому, аби колекція жила в українському суспільстві та була ним затребувана», ? заявляє Борис Гриньов. У 2018 році вже відбулися виставки «Політика тіла. Харківська школа фотографії із колекції родини Гриньових» у замку Паланок в Мукачевому та галереї MASLO у Хмельницькому, «ІНТРО. Олександр Судаков» в харківській галереї імені Генріха Семирадського,  із запланованих  – майбутня виставка за результатами пленеру «Шляхами Васильківського», який віднедавна перетворився на ленд-арт «EX.пленер».

Колекціонери видали два каталоги – у 2004 році оприлюднили антикварну частину і соцреалізм,  у 2016-му – неофіційне мистецтво, 1990-ті роки і твори сучасних мистців. Протягом останніх трьох років колекція значно поповнилась і суттєво видозмінилась, тому в майбутньому для ознайомлення буде представлена у віртуальному форматі на сайті. «Головна ідея та стратегія розвитку нашої колекції — її публічність», – каже Борис Гриньов.

Українські колекціонери мистецтва неодноразово заявляли, що з радістю підтримали б фінансово  створення музею приватних колекцій, де роботи перебували б у постійному доступі, в ротації, де були би правильні умови для зберігання (одна з головних проблем приватних колекціонерів) і професійного догляду (реставрація). Але прожекти такого музею, схоже, чекають кращих часів.

Стосунки державних музеїв і колекціонерів доволі ревниві: тут і конкуренція в полюванні за шедеврами, і конфлікт між суспільним надбанням і приватною власністю, і фінансова нерівність, і наука vs фанатична любов. Після пожежі, яка знищила Національний музей Бразилії і 20 мільйонів цінних експонатів, я повсякчас думаю про диверсифікацію культурного, історичного спадку, про важливість співпраці великих державних інституцій, приватних ініціатив, колекціонерів, фундацій, і в цьому несподіваному ракурсі  моделювання загроз приватні колекціонери мистецтва стають дуже важливими персонами культурного поля.

 

Коментарі



спецтеми