Юлія Юрчук: «Цей рік удома стиснув наші горизонти пам’яті»

Докторка наук з історії, дослідниця та викладачка в Університеті Сьодерторн (Стокгольм, Швеція), Юлія Юрчук вже понад десять років живе й працює у Стокгольмі, де вивчає зміни політики пам’яті в Україні під впливом викликів, зумовлених війною на сході країни. Юлія здобула ступінь магістра з європейських студій в Університеті Геттінгена (Німеччина) та Університеті Деусто (Іспанія). У 2015 році захистила дисертацію з історії на тему політики пам’яті щодо ОУН і УПА в Стокгольмському Університеті. Дописує для ресурсів KORYDOR, «Україна Модерна» та інших – про політику пам’яті в Україні, про соціально-історичні конструкти в культурі, академічне життя у Швеції. Перекладає художні тексти зі шведської та німецької.

З Юлією ми говорили про те, як ми запам’ятаємо 2020-й, чого він нас (не)навчив, і що це засвідчить з точки зору історії.

Gamla Stan, Stockholm, Sweden. Photo by Adam Gavlák

Є. Н.: Може, це запитання здаватиметься дещо наївним, та все ж наважуся розпочати нашу розмову саме з нього: що ви запам’ятаєте з 2020-го року?

Ю. Ю.: Важко відповісти на нього відразу. Я думаю, потім буду згадувати всі безкінечні зуми, викладання онлайн, сидіння на цьому самому місці й говоріння зі всіма на світі.

Якраз на Новий рік ми з подругами зідзвонилися й поговорили; згадували про 2020-й – якісь події, що нібито в ньому були… А потім зрозуміли, що це події 2019-го! Через відсутність зміни географічних точок або скасування звиклих зустрічей 2020-й рік якось «випав» із пам’яті.

Я міркувала про це у зв’язку з пам’яттю, з тим, як вона працює – і думаю, наскільки все-таки важливі просторові, географічні пункти. У 2020-му вся наша географія наче стислася до меж нашого дому (особисто ми лише трішки їздили Швецією влітку). Цей «рік удома» стиснув наші горизонти пам’яті – наче не пам’ятаєш, а що ще було?.. І натомість заповнюєш цей горизонт якимись іншими спогадами, підміною.

Є. Н.: То виходить, час зупинився через те, що зупинилися наші переміщення? Наскільки тут працює ефект часопросторовості наших спогадів, того, що вони закріплені за певними локаціями?

Ю. Ю.: Власне, так: через те, що зміна локацій припинилася – час «зупинився». Це дуже цікаво, бо я пишу про пам’ять, і про те, як місце тригерить нашу пам’ять – а тут не було кому й чому тригерити. Все відбувалося саме тут – удома.

Наприклад, коли я вмикаю лептоп із програмою Zoom, перше, що хочу робити автоматично – викладати. І ця частина кімнати в мене почала асоціюватися з тим, що я тут працюю. Або, наприклад, вчора на zoom-і з подругами ми розмовляли англійською, а я хотіла говорити шведською, тому що викладаю цією мовою – і в режимі zoom-у в мене відразу перемикається мозок.

Наша когнітивна система дуже цікава – вона показує, як ми працюємо – якщо уважно за нею стежити й рефлексувати щодо кожного такого подразника. Місце, локація й час – так працює наша пам’ять, у єдності: ми прив’язуємося до місця, і воно нам про щось говорить.

Є. Н.: Чи не здається вам, що ця відсутність переміщень для багатьох стала імпульсом до заглиблення в себе, зокрема, у спогади та приватну історію родин? Знаю тих, які серйозно зайнялися відшукуванням родоводів, відновленням інформації про предків, чи просто користуючись нагодою неможливості поїхати за кордон, поїхали в село, і взялися розбирати старі папери, метрики й сімейні фото. Наскільки це корелює, на вашу думку?

Ю. Ю.: Я думаю, щось у цьому є. Не скажу, що в моєму оточенні є люди, які взялися укладати родоводи. Натомість серед людей як-от ми, що давно мешкають у Швеції, але походять з інших країн, виникло бажання повернутися додому. Наприклад, кілька моїх друзів сказали, що зрозуміли: їх тут нічого не тримає і вони робитимуть усе, щоби повернутися додому. Думаю, це якраз дуже пов’язано з пандемією й сидінням удома.

По своїх колегах-шведах я бачу інше: вони масово почали купувати будиночки в селах. Це щось на кшталт нашої «дачі», і зараз там ціни виросли чи не вдвічі, бо всі хочуть мати будиночок у селі. З одного боку, ці люди зараз не можуть їздити відпочивати, наприклад, в Іспанію, як було завжди; а з другого боку, це якийсь потяг до такого собі «автентичного життя». Дуже часто в таких будинках навіть електрики й водопроводу немає. Я, наприклад, не змогла би так жити. Але люди це люблять і купують, попри високі на ціни – у 2020-му це стало просто трендом.

Є. Н.: Які ще патерни, на вашу думку, змінилися впродовж цього досвіду тривалої самоізоляції?

Ю. Ю.: Не скажу про всіх, але для багатьох людей самоізоляція навіть виправдала те, що вони не хочуть зустрічатися з людьми, не хочуть нікого бачити. Вони ніби отримали дозвіл бути собою. Ця ізоляція, мабуть, вже десь у них була як бажання, а тепер здійснилася. Дехто поїхав у село – і рік звідти не приїжджав.

Я думаю, для багатьох наше, так би мовити, модерне життя в місті не підходить. І ті, хто цього не сприймає, змогли зараз повністю віддатися тому, що вони люблять, жити так, як вони хочуть – і при цьому ще й працювати, бо все дистанційно. І це теж цікаво як тренд – як він розвинеться у майбутньому?

Stadsbiblioteket in Stockholm – Gunnar Asplunds library from 1928. Photo by Gunnar Ridderström

Є. Н.: Наскільки це корелює з пригадуванням якихось звичних схем, які завжди працюють? Бо, за великим рахунком, у сучасному світі кожне нове покоління живе дуже інакше, ніж попереднє покоління батьків. Для сучасного молодого мешканця міста повернутися в село – це так, ніби повернутися на два покоління назад, у досвіди дідусів і бабусь. Наскільки ви бачите, що в цьому тренді спрацьовують старі патерни, перевірені століттями і стовідсотково дієві?

Ю. Ю.: З одного боку, є в цьому суто раціональне зерно – ти стаєш реально незалежний від середовища. У тебе є вода в криниці, ти можеш вижити без плати за комунальні послуги в місті, які направду дуже високі. Тобто йдеться про життя, в якому можна жити навіть без великих затрат. Це пов’язано з тим, що багато людей втратили роботу – я бачила телесюжети про сім’ї, які продали всі квартири в місті й поїхали жити в село. Тож невідомо, що тут перемагає: якийсь потяг до автентики, до нібито «справжнього життя» (бо шведи дуже люблять бути в природі, в лісі), чи раціональне вирішення питань безробіття та обмеженого доступу до роботи. Бо ж справді, в лісі можна дуже довго жити, якщо продати міську квартиру.

Є. Н.: Ти стаєш менш залежний від інфраструктури й коливань економіки, але стаєш дуже залежний від природи. І перетворюєшся в цьому сенсі вже на людину зовсім не міського типу існування, іншого способу життя.

Ю. Ю.: Це вже люди самі по собі міські, урбанізовані. Вони не завжди розуміють, що природа – це не лише позитив, і приносить не тільки радість, відпочинок чи релакс. Я думаю, ця романтизація природи є саме у міського населення, яке не розуміє, що природа може бути великою небезпекою як стихія; вона може бути зовсім не такою, як ми собі уявляємо. Наприклад, мої колеги, професори в університеті, думають собі, що це буде прекрасне місце, ідилія, де можна попрацювати в садку, і де все буде чудово. Та їхній відрив від села і сільського способу життя надзвичайно великий. Коли я їду в гості в такі хатинки – я не можу там жити, тому що мені потрібні комфортні умови. Я все ще пам’ятаю, як мене залишали в селі, і село було нескінченною роботою – і мені там ніколи не подобалося. Тож коли я потрапляю в цю шведську хатинку без проточної води й туалету в приміщенні, у мене одразу включається не механізм релаксації, а навпаки – мені ніби відразу треба тут працювати, я думаю, за що мені хапатися. Я не можу відключитися в таких умовах. А от вони відключаються, бо там треба, наприклад, колоди порубати, попрацювати руками, забезпечити собі тепло. Тобто в них немає цієї асоціативної прив’язки, яка є в мене завдяки тому, що в дитинстві я бувала в автентичному українському селі.

Gällnö, Sweden by Fredrik Öhlander

Є. Н.: Наскільки шведське суспільство здається вам адаптивним до таких кризових ситуацій, наприклад, у порівнянні з українським?

Ю. Ю.: Я завжди кажу, що українці, сказати б, «сильніші» – ми можемо вижити в будь-яких умовах, тому що ми, мені здається, не розраховуємо на допомогу. Я сама часто кажу, якщо я пережила 1990-ті, то що мене може злякати?

У Швеції натомість дуже велика довіра до держави, і держава має абсолютно все вирішити. Держава має сказати, що буде, і що тобі з тим робити. Наприклад, коли в Стокгольмі нещодавно почали рекомендувати носити маски в громадському транспорті, то найчастіша реакція громадськості була: «А нас держава забезпечить безкоштовними масками?»

 У нас в Україні, з одного боку, ще є радянське покликання на те, що держава «має робити» (і як наслідок – ніби зняття відповідальності з себе). А з другого боку, ми так уже звикли, що держава нічого не робить, або навіть стає механізмом, який завдає тобі неприємностей, що не довіряємо цій державі, і схильні шукати якісь свої виходи з будь-яких ситуацій.

Мені здається, це дуже впливає на соціальну ситуацію. У Швеції ще з початку ХХ ст. почався тренд довіри до науки – наука ніби замістила релігію. І якщо науковці сказали так – шведи вірять, що так і буде. Люди вірять, що всі насправді дотримуються рекомендацій. У Швеції проблема пандемії й вірусу не була політизована – політики намагалися взагалі нічого про це не говорити, всю комунікацію з населенням вело відомство Folkhälsomyndigheten (приблизний відповідник міністерства охорони здоров’я). І от там є головний епідеміолог Андерс Теґнелл (Anders Tegnell) – він став просто героєм нації, люди роблять тату з ним, він просто божество. Щодня о 12.00 була пресконференція, де він розповідав про ситуацію в країні. Завжди робив це дуже спокійно, навіть жартівливо, ніколи не впадав у паніку, хоча його дискурс дуже змінювався: то він говорив, що буде масовий імунітет, потім –  що шведи й так ніколи ні з ким не зустрічаються, і з ними нічого не станеться, потім ще щось… Сказане залежало від того, як змінювалася ситуація з хворобою, як реагували інші держави, скільки було смертей. Але що залишалося незмінним – це віра людей в те, що він знає, що говорить, і що все буде добре.

У Швеції не було суворих обмежень, як в інших державах. Весь час усе було відкрито, і кожен представник влади у своїх перших виступах (наприклад, прем’єр-міністр) казав, що це відповідальність кожного індивіда. Звісно, кожен індивід може трактувати це по-своєму. Деякі компанії позакривались, деякі ні; в нашому університеті теж дуже довго думали, чи переводити все в Zoom, чи лише частково. Це було більше про те, що кожен відповідає за себе.

Варто пам’ятати, що Швеція – дуже децентралізована країна, тут все поділено на комуни. Кожна комуна має багато важелів для регулювання. В одній комуні кажуть, що в них вже закрили всі спортзали, а в нас все ще працює, або в них закрили басейни, а в нас ще ні. Тобто, з одного боку, є головний епідеміолог, який говорить, що ми робимо як держава, а з другого боку, є комуни, які відповідають на рекомендації влади.

І найбільш помітним у цьому для мене, звісно, було те, що люди дуже довіряють сказаному представниками держави. Ніякої критики не вмикається. Навіть коли сказали, що діти не хворіють на ковід – ні в кого не виникає думки, що діти такі самі люди, як і всі інші, і вони можуть переносити цей вірус. Таких дискусій не було; хоча були батьки, які не пускали своїх дітей у школу, і до яких зі школи дзвонили нагадати, що школа – це обов’язок дитини, і вона мусить туди ходити.

Натомість в Україні я бачила максимальну політичну поляризацію теми, і (не)прийняття будь-яких дій уряду прибічниками тієї чи іншої партії – і це був найбільший контраст зі Швецією. Тож ми знову повертаємось до питання недовіри до державних механізмів і інституцій.

Є. Н.: Як ви вважаєте, чи є в історичному досвіді в Швеції якийсь відповідник для цієї розпорошеної, розділеної суспільної відповідальності? Чи є у шведів як у спільноти специфічні соціальні досвіди, які сформулювали таку опірність до кризових ситуацій? Бо ми розуміємо, що це дія напрацьованих інституцій демократії, самоврядування і так далі, і це все формується століттями. Але йдеться про те, чи були якісь кризові історичні досвіди, які сформували цей спокій, дали можливість так не нервуватися, і не впадати в паніку в таких ситуаціях? Адже попри заспокійливі промови, інформаційний тиск все одно, напевне, був, і статистика смертності так чи інакше впливала на масову свідомість.

Ю. Ю.: Мені здається, дуже впливала хвороба сама по собі: люди, які зіткнулися з нею напряму, починали поводитися по-іншому. Хто її уник – ставився більш розслаблено.

Та можливо, тут ідеться не про досвід чи історію як таку, а про культуру. Пандемія насправді показала, наскільки це індивідуалістичне суспільство. Все те, що ми читаємо про шведів, про їхню культуру індивідуалізму – стало дуже помітним саме під час пандемії.

Звісно, далі можна говорити, яким чином цей весь індивідуалізм сформувався. Те, що в Швеції не було війни як такої, теж дуже впливає, і відокремлює їх у такий собі «острів» у Європі. Упродовж століть тут склалася така форма держави, коли нібито є консенсус між державою і людьми. Це механізми, через які приймаються всі рішення – і здається, що вони дуже довго ухвалюються, але вони завжди проходять через постійні перемовини. Це видно на рівні університету – тут повно комісій, які відповідають за різні сфери діяльності, і куди входять люди, які вирішують все колегіально.

Усі ці механізми створюють враження, що ти наче й індивід «сам по собі», але водночас ти включений у систему, яка вирішує твоє життя. І мені здається, що таке залучення через різні формати впливу створює не ілюзію, а справді відчуття, що ти на щось упливаєш. Тому що ти сама належиш до структур впливу.

І це справді працює – ти реально можеш щось вимагати, приходити зі своїми пропозиціями. Їх будуть довго обговорювати – бюрократія вимагає дуже багато часу, але потім це може вирішитися на твою користь. Як і багато інших, я читала Фаріда Закарію, який пише про десять уроків після пандемії – і мені здається, держави, які функціонують у таких складних ситуаціях, не обов’язково мають бути авторитарними суспільствами. Це може бути чинний уряд, а також інституції. У Швеції бюрократія реально працює – їй вже стільки століть, що хоч це й забирає багато часу, та водночас реально впливає на довіру. Але на цифри захворюваності й смертності, на жаль, – не дуже. Справді багато людей помирає. Чому помирає так багато старшого населення, яке могло би ще жити? Це дуже етичні питання, і я вже не буду в це заглиблюватися.

Є. Н.: Які синонімічні ряди зачепила ця пандемія в шведському інформаційному полі і як ви їх бачите, наприклад, в порівнянні з українським інформаційним полем? Бо мені здається, що здебільшого всі намагалися знайти якийсь референс в минулому – і про іспанку, наприклад, писали дуже багато світових ЗМІ. Але чи були якісь такі локальні історії, які обговорювали у Швеції?

Ю. Ю.: Тут також багато писали про іспанку, говорили про економічну кризу 2008 року – мені здається, що ці економічні питання обговорювалися дуже інтенсивно і, думаю, це була така противага до українського дискурсу. В Швеції питання безробіття постало гостро, особливо в березні, коли весь фінансовий ринок упав і почався хаос на світових біржах – тоді виникло багато паралелей з 2008 роком, і навіть з Великою депресією.

Люди були насправді нажахані – і мені здається, це був відчутний тригер проти всіх локдаунів і жорстких заборон, як в інших державах, тому що це означало би велике безробіття й економічну кризу. В інформаційному полі порівняння, наприклад, з іспанкою відбувалося в тональності «зараз наука набагато більше розвинена, і все це не буде так, як колись».

Звісно, почали продавати багато тематичних книжок – наприклад, про бубонну чуму. Усі ці історичні праці (які, можливо, ніхто не читав до цього) стали просто бестселерами, бо люди хотіли більше знати про те, що відбувається з суспільством під час пандемії. Всі ж думали, що, можливо, буде так само: люди вмиратимуть просто на вулицях. Дискурсів з минулого було особливо багато на початку епідемії: чума, іспанка, криза 2008 року і Велика депресія – це були чотири reference points, коли говорили про ковід.

Є. Н.: А що це дає нам як читачам? Будьмо відвертими, важко заспокоїтися, читаючи книжку про бубонну чуму.

Ю. Ю.: Я сама була серед тих людей, які це все читали. Ми такі вразливі, що можемо абсолютно все втратити через якийсь вірус. Це дає розуміння включеності в життя: все вже відбувалося колись, але ж ми вижили – як вид, як людина.

Мені було цікаво дивитися на перспективу: всі ці меми, ніби земля очистилася і просто у Венеції плавають дельфіни, а містами ходять ведмеді – мені здається, все це вказує на зв’язок нашої пам’яті з майбутнім.

Даніель Канеман пише, що наша пам’ять включає ці механізми про майбутнє. Якщо ми згадаємо український досвід, мені здається, Чорнобиль був такою найголовнішою точкою відліку. Щось так само невідоме, непомітне, невидиме, і думаєш, що воно, можливо, не таке страшне, але воно насправді страшне й упливає на наше життя. Здається, був дуже міцний зв’язок між цими досвідами, особливо картини майбутнього після Чорнобиля – буяння природи, тварини, які вільно ходять скрізь.

Для мене особисто це показувало, як наша пам’ять про минуле вже включає в себе щось про наше майбутнє. І ці уявлення майбутнього були, в принципі, непогані: якщо нас там не буде, то все одно буде життя.

Stockholm, Sverige by Magnus Olsson

Є. Н.: Мені здається, у 2020-му дуже різко змінилося наше мислення про майбутнє. З огляду на вибух багатьох задавнених проблем, ми почали різко переосмислювати візію майбутнього.

Наприклад, в Україні наступний рік буде річницею Чорнобиля і річницею Бабиного Яру. І це посткатастрофічне мислення, формулювання чи спроба формулювання майбутнього після катастрофи, ясна річ, наступного року мультиплікується досвідом 2020-го. Важко буде не думати про це, чи робити вигляд, що цього не сталось. Як ви бачите це з точки зору досліджень пам’яті? Наскільки переживання теперішньої кризи змінює наше бачення/сприйняття попередніх криз і катастроф?

Ю. Ю.: Про Україну з точки зору студій пам’яті ми переважно говоримо як про постгеноцидне, посткатастрофічне суспільство – і з очевидних причин. Але мені здається, що тепер уся планета стане посткатастрофічною. В якомусь плані, можливо, це буде легше прийняти суспільствам, які вже давно посткатастрофічні. Це тепер буде глобальним. І може, це дасть шанс різним суспільствам краще зрозуміти одне одного, а Україні – більше розказати про себе.

Є. Н.: Наш досвід стане більш зрозумілий?

Ю. Ю.: В мене є така надія. Наприклад, у Швеції ніяких катастроф не було, і єдина точка, до якої ми якось можемо «прикластися» – це може бути ось ця постпандемія. Що б ми не говорили, багато людей втратили роботу, втратили близьких. І можливо, цей колективний травматичний досвід стане такою точкою порозуміння з країнами, де постійний цей стан «пост-». Може, це посприяє більшій емпатії на глобальному рівні щодо суспільств, які насправді перебували в цьому стані після-катастрофи ще до пандемії. Бо внаслідок неї всі суспільства стали більш вразливі, і якоюсь мірою здобули спільний досвід.

Є. Н.: Чи спричинилася пандемія до відчутних зсувів у історичній науці?

На найбільш прагматичному рівні це, звісно, торкнулося питання цифрових архівів, і глибшого впровадження у навчальні курси різних аспектів digital humanities. Відбулася, наприклад, велика онлайн-конференція з digital history, де ми обговорювали оцифровані джерела, щодо яких і досі панує дещо зневажливе ставлення у класичній науці.

Для багатьох істориків пандемія унеможливила виконання своєї роботи, провадження досліджень. Якщо твої архіви існують в іншій державі, і ти не можеш туди поїхати, ти не можеш працювати в принципі. Звісно, можна шукати інші виходи, що є в оцифрованому вигляді, але це дуже впливає на роботу, на кут бачення, на перспективу письма.

Я почала думати, що потрібно більше працювати зі шведськими темами, тому що всі мої теми в Україні зараз для мене закриті. Я дуже добре зрозуміла, як важливо бути в місті і місці, про яке пишеш. Я зараз пишу статтю про Україну, про релігію і пам’ять, і я дуже добре знаю, про що пишу – я знаю там усі вулиці, була там сотні разів. Але те, що я зараз далеко, дуже на мене впливає. Ми пишемо разом з колегою, який зараз в Україні, і я просила його піти й подивитися – перевірити, чи є там на місці те, про що я пишу. Карта каже зовсім інше, ніж те, що ти бачиш і помічаєш на місцевості. Перебування в місці важливе, особливо якщо ти пишеш про місто і його минуле.

Тому, як на мене, якщо ми перестанемо їздити й літати – можливо, для планети це буде супер, але для науки – ні. Конференції онлайн не працюють так, як офлайн. Люди потребують одне одного, щоби продукувати нові ідеї. Я була на всіх можливих конференціях у цьому півріччі, усе було онлайн – і я собі пообіцяла, що більше ніколи не буду брати участь у онлайн-конференціях. Раніше на кожній конференції я зустрічала колег, з якими ми потім продукували різні статті, нові проекти; а тут ти ніби все представила, отримала якісь запитання і відповіді – і на цьому все закінчується. Такий формат просто не працює. Тому я не вірю, що можливий розвиток науки, коли ми всі будемо сидіти в квартирах і продукувати знання. Це неможливо. Знання творяться в колективі.

Є. Н.: Люди розумової праці цього року взагалі багато мучилися питаннями, нащо вони взагалі потрібні, якщо виявилося, що у критичний момент нам потрібні лікарі, касири, водії, які будуть підтримувати життєдіяльність інфраструктури. Як це відгукнулося у професійній спільноті істориків? Ваша наука займається минулим, і наче не вимагає відповідей просто зараз, але я не думаю, що вас оминули думки про власну затребуваність.

Ю. Ю.: Знаєте, питання запитаності істориків вже так давно актуальне… Дуже мало людей приходить вчити історію в університети, це глобальний тренд. З одного боку, для існування нам, можливо, й жодна книжка не потрібна – нам потрібно їсти, пити й дихати. Але з другого боку, є інші потреби: потреба рефлексії, розуміння, що ми тут робимо, що робили до того, і як узагалі все це трапилося – і це вічні питання. Для існування й справді треба не так багато – а от для життя потрібно дещо більше.

До речі, в часі пандемії тут багатьох істориків запрошували на різні ток-шоу, щоб вони контекстуалізували все, що відбувається, розмістили це в якійсь тяглості. Саме історики показали, що є надія, є вихід, і що ми зі всім справлялися, зробивши висновки (або навіть їх не зробивши).

Пандемія не принесла в історію жодних вагомих зрушень; хіба підтвердила вже й до того озвучені тези про зв’язок минулого і майбутнього через пам’ять, про наші вразливості. Насправді нового про людину пандемія не сказала нічого, або дуже небагато.

Є. Н.: Наскільки швидко цей досвід стане нашою пам’яттю, як вам здається? І як ви думаєте, чи цей «імідж» в колективній пам’яті відповідатиме реальності, чи ми витіснимо й забудемо все, що нам в цьому досвіді не сподобалося, і залишимо якісь, наприклад, пироги, які всі пекли, чи ідилічні помідори, які вирощували на міських балконах?

Ю. Ю.:  Мені спадає на думку образ із обкладинки New Yorker-а, де дівчина сидить за ноутбуком, а «за ширмочкою» безлад і життя відбувається – отаке ми й запам’ятаємо. Звісно, все це буде дуже залежати від того, як особисто ми пережили цей період. Мій досвід насправді позитивний, тому що я нікого не втратила за цей час, і всі здорові – тож це будуть спогади про роботу, і цей шматок кімнати, у якому зосередився весь мій світ. І я думаю, для багатьох буде так само.

Але для багатьох інших – ні. Для когось ця хвороба повністю змінила все життя. До речі, ми все ще в цьому періоді, тобто, не можемо з упевненістю твердити, як буде «пост».

Є. Н.: Яку роль, як ви вважаєте, відіграють соцмережі у творенні цього «іміджу» пандемії? Ми перебуваємо на піку популярності соцмереж, і хоч всі розуміють, що фотографії, викладені в Instagram чи Facebook – це «обкладинка», і необов’язково в цей час людині було так, як вона це запостила і підписала, все ж чимало новин створюється саме на основі соцмереж. Виходить, маємо інформаційну оболонку, профільтровану крізь соцмережеву призму. Як ви бачите цей процес з точки зору формування колективної пам’яті?

Ю. Ю.: Як історикиня можу сказати, що критика джерел – це завжди основа основ, і тому, звісно, у стосунку до всіх соціальних мереж критика джерел повинна бути присутньою. Варто рефлексувати про це, чому і як люди викладають саме те, що викладають.

Мені особисто також цікаві самі медіатехнології – як вони впливають на те, як ми бачимо цю картинку залежно від типу соціальної мережі – інстаграму чи фейсбуку. Як сама техніка впливає на наше бачення світу і формування цього бачення? У цей аналіз треба включати дуже багато різних аспектів. Говорячи саме про соцмережі, порівнювати їх. Наприклад, мине сто років, і ми побачимо: ось тут люди тільки їдять пироги, а тут Трамп не хоче йти зі своєї посади – що взагалі відбувається? Тому кожен аналіз – це включення різних контекстів у велику картинку, яка може врешті привести до чогось більш актуального чи правдивого, до того, що насправді було.

Адже на соціальні медіа можна дивитися як на механізм для виживання. У пандемію вони допомогли знайти або підтримати контакт зі світом, який закрився.

Є. Н.: Власне, про надуживання віртуальною комунікацією цього року майже ніхто не говорив – нікому язик не повертався на це нарікати. Натомість багато було в соцмережах самоосвіти, чи навіть спроб зробити висновки з пережитого. І в підсумках року було дуже багато про те, хто чого навчився. Чого ви навчилися у 2020-му?

Ю. Ю.: Я насправді багато чому навчилася.

Ніколи не думала, що можу провести з сім’єю стільки часу, і це буде дуже добре. Я навчилася, що можна бути дуже щасливою від простих буденних речей: піти прогулятися щодня, приготувати їжу. Я думаю, нам просто давно бракувало на це і часу, і натхнення.

Водночас карантин забрав багато різнорідного тиску (ти завжди мусиш бути з людьми, мусиш щось робити з ними) – а виявляється, можна бути з меншою кількістю людей, а можна бути одній, і теж це цінувати.

Я люблю бути на самоті, але завжди сприймала це як асоціальність. А насправді це така перевага! Натомість у професії я зрозуміла, що не можу бути одна. Це дуже викривлена картинка світу, де людина, яка працює інтелектуально, може сидіти за столом і тільки продукувати суперідеї. Зовсім навпаки: інтелектуальна праця вимагає присутності іншого.

 

Матеріал підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.

 

Коментарі



спецтеми