Ідентифікація анонімності

Анжей Врублевський, "Він і Вона", 1957.

Korydor публікує текст фіналістки VII Мистецтвознавчого Конкурсу, що ініційований та проводиться Stedley Art Foundation.  

І

Я сиджу на кухні й розмовляю з собою. Питаю, що це я пишу і чому. Чи можна про це не писати, а якщо писати, то що і кому від того буде. Тому цей текст – розмова з собою, а ще з тими людьми, художниками, про яких ітиметься. Ось вони переді мною і наче готуються до фотографії, кучерява дівчина мандрує поглядом по обличчях інших і прагне згадати, що тут відбувається, кремезний чоловік невпинно прокручує кільця на пальцях і хоче чимшвидше піти – йому ще світ рятувати. Дехто метушливо намагається сховатися за спини інших, а пишнотіла жінка – непомітно розгледіти себе в шибі і причепуритися. Але замість камери у мене ноутбук і вони стежать за моїми пальцями на клавіатурі, як за приготуваннями фотографа. Вони люблять спостерігати. Я теж.

Тож починаємо.

Станьте ближче, щоби всі помістилися. Хто вищий, посуньтеся ближче до середини… хто спереду, трохи присядьте, бо не видно тих, хто позаду. Добре. Тепер поверніться спинами до об’єктива, затуліть долонями обличчя і заплющіть очі.

Не усміхайтеся, зараз не вилетить пташка.

Спалах.

Все, груповий анонімний портрет готовий.

ІІ

Вам не страшно? – перше, що зазвичай цікавить слухача, коли розповідаю про свою наукову роботу.

До психлікарні мене привело дисертаційне дослідження предметно-просторового середовища, його ролі в терапевтичних процесах і особливостей організації саме для закладів такого профілю. Відповідаючи на питання, можу погодитися. Дійсно, коли вперше туди йшла, було трохи некомфортно. Не знала, на що очікувати, не знала, як поводитися. Знала, що не можна залишати пацієнтів із олівцями без нагляду, не варто повертатися до них спиною, не бажано надягати шарфи чи нашийні прикраси – про всяк випадок.

Наступне, що питають – ну і як там. А ще досить часто просять розповісти «якісь цікаві історії». Це насправді зрозумілі питання, бо психлікарня – одне з багатьох місць, де більшість із нас ніколи не бували. Може, це навіть добре, що людям цікаво.

Однак я радію, що існує слово «конфіденційність». А оскільки ніхто не знає, що там у таких лікарнях конфіденційне, а що ні, то я ним можу позловживати і прикрити теми, які не хочу розвивати.

Я не права. Насправді є речі, про які потрібно говорити, нехай і дуже опосередковано, щоб не порушити уявних меж, а разом із ними давнього постулату «не нашкодь».

Варто розповісти те «щось цікаве», яке, до того ж, і важливе.

Працюючи над своєю дисертацією, вивчаючи дизайн середовища психіатричних закладів, я знайомилася, а частково й брала участь у процесах, для яких воно призначається. І зустрілася з феноменом творчості пацієнтів. У терапевтичному процесі вона посідає особливе місце. Є чи то вікном у внутрішній світ автора чи авторки, в яке можна зазирнути, але з якого можна і визирнути назовні, чи-то мостом, по якому можна вийти з тривог і проблем. Тобто творчість як діяльність стає важливим конструктивним елементом в архітектурі особистості.  

Загалом спроба проаналізувати цей феномен зачіпає багато питань, яких не виникає при роботі в площинах мистецтвознавства. Ось я чітко знаю, про кого пишу, пам’ятаю риси обличчя та імена. А вам не можу сказати.

Тож як подати портрет, коли не можна описати обличчя і визначити колір очей, сказати про ластовиння і назвати його милим. А якщо характерною є родимка біля носа? То сказати про неї не можу саме тому, що вона характерна. Як і про замальовані зеленкою шрами на зап’ястях. Мене вони вражали спершу. Такі яскраві, наче спеціально для того, щоби привернути увагу до слідів від порізів. Щоб додатковим кольором заперечити червоність крові, що звідти колись пролилася.

І не кажіть, що це неважливо. Зовнішність – частина самоідентичності. Портрет – це комплекс всіх-всіх оболонок.

Що залишається, коли найбільш доступні органам чуттів оболонки забрати? І чому ми маємо їх забрати?

Просто пацієнтів у лікарні оберігає конфіденційність, вони мають право не розголошувати інформацію про своє лікування в такому закладі. Можуть сказати, що відпочивали на морі чи були в санаторії, чи лікувались від бронхіту в стаціонарі.

Бронхіт не викличе настороженого погляду, а перебування в психлікарні – ще й як. Про бронхіт всі знають і мають готову реакцію на нього – співчуття, наприклад. Ще, певно, декілька днів, поки пам’ятатимуть, не захочуть стояти близько біля того, хто хворів. Як реагувати на факт лікування в  психіатричній лікарні не знає ніхто, бо це той досвід, якого не набувають зазвичай. Знання про психлікарню сформоване фільмами-жахачками, трилерами, обов’язково з маніяками, жорстокими психіатрами і пігулками, які шкодять. Погодьтеся, зрозуміло, чому не всі пацієнти готові сказати, що не на морі були два тижні.

Для портрета, який пишу, це означає, що індивідуальність зображувати не можна. Тож тоді я вирішила зробити груповий портрет. У натовпі можна трохи розчинити кучеряве волосся, вплести його в хвилі чужого і воно перестане бути рисою конкретної людини. Зелені шрами сховати поміж чиїхось наївних браслетиків із бісеру й усмішки. Такий підхід надає зображенню нового змісту, показуючи тяглість у часі і зв’язок із простором, бо група має координати, поза якими не існує. Груповий портрет є більшим ніж поєднанням індивідуальних рис – ціле є більшим, ніж сума частин.

Для цього портрета, як і для всіх, зрештою, важливий фон. Він дозволяє підкреслити характери, розкрити внутрішній світ, чи навпаки, дати мотиви для мімікрії. Фон-контекст об’єднує, в цьому випадку ним є стіни навколо лікарні, які захищають невідомо кого від кого. А насправді зовсім не захищають, бо ворота завжди відчинені навстіж. Стіни міцні й високі, розмальовані цензурними і нецензурними картинками. За стінами – лабіринт із низьких грабів, у яких гніздяться кубельця пташок з уважними очима. Стіни надто реальні, зовсім не метафоричні. Одне з графіті на них радить: «Хворі! Пийте ліки і ходіть на екзорцизм у церкву св. Михайла на Підвальній». Фон розкриває культурний контекст не тільки зображених у портреті, але й тих, хто по той бік, хто дивиться на лікарню. Фон твориться спільно.

Спроба створити портрет цих людей у конкретній часово-просторовій ситуації спонукає проблематизувати саме поняття портрета. Портрет передбачає вихоплення особливих рис, які дозволять ідентифікувати змальоване чи описане з натурою, що по своїй суті суперечить анонімності. Щоб досягти анонімності, потрібно багато ампутувати. Ампутація імені не дозволить знайти особу за паспортними даними, але нічого не варта, якщо обличчя можна відшукати в пам’яті. Якщо ж відкинути характерні риси зовнішності, залишаться нашарування соціальних оболонок: тут і флористка, і вчитель, і танцівниця, пожежник, соціолог і соціологиня, декілька студентів. Але ось вони заходять у кабінет арт-терапії, і в цьому просторі їхні ролі недійсні. Натомість з’являється група людей, які через образотворче мистецтво транслюють свій біль, хворобу, надію. Кожен з них завжди каже, що не вміє малювати. Іноді дехто каже, що не хоче. Але ж зі справжніми художниками теж таке буває.  

Можна спробувати заперечити і запитати, а в чому ж тут феномен. Чи потрібно взагалі оцінювати їхню творчість? Чи не варто просто розглядати її в контексті непрофесійної художньої діяльності? Багато хто малює, не маючи освіти, просто для розваги чи вираження емоцій. Чи варто дистанціювати і так маргіналізовану групу людей?

В ролі художників пацієнти існують 45 хвилин у кабінеті арт-терапії на першому поверсі відділення № N лікарні NNN.

Так само, як пацієнтами вони стають тільки на час лікування.

Для мене ця обрамленість простором і часом є ключовою відмінністю їхньої творчості від малюнків дітей, любителів незвичних хобі, чи тих, хто бажає висловити душу в мистецтві.

До того ж, не можна ігнорувати факт психічних порушень. У творчості незмінно проявляються то національні мотиви, то впливи релігії, світоглядні й навіть фізіологічні особливості. Нині ми знаємо, що у Моне була глаукома і ми розглядаємо це як чинник, що привів до змін колориту й формальних характеристик його живопису. У Деґа була прогресуюча короткозорість, тож це позбавило його роботи деталей. Не можна збагнути їхню творчість без врахування таких дрібниць. Тому, вважаю, психічний стан чи психічну хворобу теж не варто відділяти від особистості, яка цілісна і цінна при всіх своїх травмах. Закривання очей на відмінності й страх перед ними ведуть до стигматизації – проблемного місця нашої культури.

Отож, заходячи в кабінет на першому поверсі, у вікна якого зазирають клубочки пташок, сідаючи за стіл з рівно розкладеними аркушами паперу, пацієнти, не надто переймаючись тим, стають художниками.

Що б їх не просили намалювати, відповідь завжди нанизується на осердя, навколо якого обертається їхнє життя. Як у справжніх художників. Тільки увага тих, хто в психлікарні, часто зосереджена на проблемі, яка розфокусувала погляд на світ. І вони це малюють. Іноді воно визирає через сюжети, але частіше – через манеру виконання.

Білий аркуш завжди виклик, бо його просять заповнити малюнком – умовними позначеннями, наповненими смислом, іноді таким нелогічним і виразно чужим. Всі, хто творить, через творчість розкривають себе, і в ній можуть усвідомити свої тривоги чи радості. Але під час 45-ти хвилин арт-терапії процес усвідомлення набуває концентрованості і напруги, повітря в невеликому кабінеті гусне. Грабовий лабіринт стає щільнішим. Відвага потрібна, щоби в малюнку зустрітися з частинкою себе, але відвага потрібна, щоби перемогти страх порожнечі і залишити аркуш білим. Так теж можна. В моїй колекції є один такий і я люблю розмірковувати, що ж він означає. Тому творчість, незалежно, від того, що є її результатом, стає актом відваги. В цих ситуаціях чітко видно потенціал творчості як процесу, в якому людина може доторкнутися до себе, а поняття мистецтва набуває ширшого і ще більш суб’єктивного змісту.   

Створені малюнки, колажі чи пластику зрештою можна знищити, і тут вже відвага потрібна для того, щоб їх зберегти. І я їх зберігаю.

Я не можу показати ці роботи, які є чи не найбільш значущими рисами пацієнтів як художників, бо не маю дозволу. І не питала його.

Тож виставка їхніх робіт – у моїй уяві, каталог – у пам’яті.

Гадаю, поки все добре так як є.

ІІІ

Портрет – це та миттєвість, коли пацієнти зосередилися на білих аркушах, схилилися над ними, перестали бути впізнаваними, тільки намальоване дозволяє їх відрізнити. Тут немає ні флористки, ні вчителя, ні танцівниці, пожежника, соціолога і соціологині, декількох студентів. Є відмежовані грабовим лабіринтом 45 хвилин на першому поверсі відділення № N лікарні NNN, під час яких відбуваються акти відваги. На цьому портреті час, коли вони сміливі, бо тоді вони художники.

Чиїм вибором є анонімність у цьому випадку? Йдучи в лікарню, я знала, що не можна давати пацієнтам особистих контактів, казати, де живу й працюю. Вони мене не знайдуть за межами відділення, бо мене, як і їх, там не існуватиме. Буде флористка, вчитель, танцівниця, пожежник, соціолог, соціологиня, декілька студентів. Але не художники й не пацієнти. Тож я їх теж не знайду. Коли зустріну на вулиці – не вітатимуся.

Анонімність взаємна. Вона – це наслідок недовіри чи етики?

Ви би сказали, де живете?

Вам не страшно?

Коментарі


спецтеми: