«Я не можу дихати»: Деякі зауваги до протестів у США

Photo: Phil Roeder

Цей текст виходить завдяки меценатській підтримці Ілони Демченко.

 

Двадцять п’ятого травня 2020 року, у понеділок, у місті Міннеаполіс, штат Міннесота, сталося вбивство афроамериканця на ім’я Джордж Флойд поліцейським на ім’я Дерек Шовін. Поліцейський наступив затриманому Флойду, який лежав на землі, коліном на шию і задушив його, незважаючи на те, що Флойд просив його встати. Флойд кілька разів повторив, що не може дихати. Це тривало близько восьми хвилин. Довкола Флойда і Шовіна зібралися перехожі, дехто з них, як і затриманий, просив поліцейського встати, але марно. Шовін навіть пригрозив перехожим газовим балончиком. Присутні при цьому убивстві колеги Шовіна, троє поліцейських – Тоу Тао, Александер Кенг і Томас Лейн – теж не втрутилися. Всіх чотирьох звільнили з роботи. Шовіна арештували (правда, аж двадцять дев’ятого  травня), і висунули звинувачення в умисному вбивстві. Тао, Кенгу та Лейну теж висунули звинувачення, хоч і не такі серйозні, як Шовіну. До всього, для Кенга і Лейна , які тільки віднедавна працювали в поліції, це було одне з перших патрулювань, і Шовін, як найдосвідченіший у групі, повинен був виконувати наставницьку роль. Страшно думати про те, що, можливо, він її якраз і виконував.  

Відео вбивства з’явилося в інтернеті. Вже наступного дня до місця загибелі Флойда поблизу магазину Cup Foods почали зносити квіти, листівки й свічки. Найрезонанснішим і найпронизливішим слоганом виявилися останні слова самого Флойда: «Я не можу дихати» (“I can’t breathe”), написані на плакатах. Історія афроамериканців – це історія лінчувань, історія зашморгів; Дерек Шовін убив Джорджа Флойда, перетиснувши йому горло, і Флойдове «я не можу дихати» одразу сприйняли як частину саме цієї історії, саме цього перерваного дихання. Хтось із друзів прислав мені мем-ікону з обличчям Джорджа Флойда. У руках Флойд тримає Біблію, відкриту на словах із Євангелія від Матвія: «По правді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили» (Мтв: 25-31). Посередині зображення написано «I can’t breathе».

Mural portrait of George Floyd by Eme Street Art in Mauerpark (Berlin, Germany)

Для тих, хто не стежив за історією й окремими проявами системного расизму в США, цей випадок може здатися не цілком зрозумілим: трагічно, що загинула людина, погано, що поліція зловживає владою, але чому ж раптом саме за Джорджа Флойда піднялася ціла країна?.. Флойд не був янголом, і в крамниці, біля якої постав імпровізований меморіал на його честь, чоловік намагався розрахуватися за куплене фальшивими грішми. У свої сорок шість він мав доньку і шлюб, який розпався. Працював де міг, але ніякої «престижної» кар’єри не зробив, ─ тобто, якщо підсумувати, то, цілком по-євангельськи, цей чоловік не надбав ніяких земних скарбів. Найбільшою, якщо не єдиною, його цінністю було його життя – те саме, яке Дерек Шовін відібрав. І за це життя, яким би воно не було, за саме право на нього, Америка і піднялася.

Незадовго до вбивства Флойда сталися ще два резонансні злочини: убивство Бріонни Тейлор (13 березня 2020) та вбивство Ахмода Арбері (23 лютого 2020). Бріонну вбили у власному домі у місті Луївіль, штат Кентукі; поліцейські просто ввірвалися у її квартиру, навіть не постукавши і не назвавшись (як то мусило бути за законом), тому що інформатори донесли їм, що в квартирі нібито є наркотики (яких, до речі, там не виявили). А в південній Джорджії, у містечку Брунсвік округа Глін батько й син Макмайкли, Грегорі і Тревіс, влаштували сафарі-полювання на Ахмода Арбері, який вийшов увечері на пробіжку. Макмайкли вирушили за хлопцем назирці на своєму пікапі. Невідомо, хто і що довідався би про цей випадок, якби сусід не зняв цю сцену на відео і запис не потрапив би в інтернет. Далі там починається гротеск, суть якого полягає в тому, що місцева поліція намагалася зам’яти справу; Грегорі Макмайкл виявився якраз колишнім поліцейським, «своїм», якого відділок волів би не чіпати. Зрештою, гротеск на цьому не закінчується, і є версія, згідно з якою старший Макмайкл пов’язаний із білими супремасистами. Адже ще зовсім недавно правоохоронні органи південних штатів мали міцні зв’язки з цими організаціями, включно зі сумнозвісним Ку Клукс Кланом. Як бачимо, і в Сполучених Штатах є свої Врадіївки.

Portland, Oregon during George Floyd protests, 2020 Photo: Another Believer

Як Флойд, так і Тейлор і Арбері – лише окремі випадки, і таких набереться багато. Сандра Бленд, Техас, тринадцятого липня 2015 року – затримана за те, що… вчасно не ввімкнула поворотний сигнал, відвезена у відділок і ув’язнена на три дні (!); на третій день її знайшли повішеною в камері, а смерть записали як самогубство. Філандо Кастіль, Міннеаполіс, шостого липня 2016 року, поліцейський зупинив його авто й запитав, чи є в салоні вогнепальна зброя. Кастіль відповів ствердно; у нього був на це офіційний дозвіл. Однак поліцейський далі не слухав і просто вистрілив у чоловіка сім разів упритул. Суха статистика – в афроамериканця шанси бути вбитим поліцією утричі вищі, ніж у білошкірого.

У Штатах є така трагічна абревіатура – DWB, «driving while black». Це коли людина собі їде в авто, як-от Сандра Бленд або Філандо Кастіль, а її без приводу зупиняє поліція лише тому, що ця людина чорношкіра, «схожа на одного злочинця» (це один із проявів расизму – не розрізняти облич «інших»), і взагалі, був би афроамериканець, а справа знайдеться. Скільки було абсурдних випадків, коли доблесні «копи» вривалися в дім і вбивали чорношкірого власника, пояснюючи це так: мовляв, ми гадали, що це злочинець, бо що може робити «чорний» у такому гарному районі? Раса – всього лише маркер соціального класу. Проте, як це добре видно на прикладі Ахмода Арбері, афроамериканці гинуть не тільки від рук правоохоронців. Іноді їх убивають і «стурбовані громадяни», озброєні до зубів, білі, і часто пов’язані так чи інакше з групами білих супремасистів. Білі супермасисти, ясна річ, на публіку вже не говорять, що вони проти якоїсь раси – натомість притримуючись безпечнішого наративу «гордощів за свою власну».

Протести, які почалися одразу після убивства Флойда, виявилися дуже неоднорідними, і коментатори, які намагалися класифікувати їх і розкласти по поличках – хто, як, коли і за кого – весь час збивалися, тому що картина могла раптово помінятися, переважно у гірший бік. Очевидці свідчили, що мирні протести закінчувалися о двадцятій годині вечора, і на вулиці виходили «протестувальники» іншого ґатунку, готові громити крамниці, грабувати, підпалювати, ну і так далі. Інші очевидці казали, начебто мирні протести зливалися з не-мирними, і грабувати йшли гуртом. Ще інші – що не всі побиття вітрин і підпали (поліцейських відділків, наприклад) можна пояснити бажанням грабунків, і що протести повинні бути різними, і не-мирними в тому числі, тому що мирні неспроможні каталізувати потрібні зміни. Мені прислали цитату, на жаль, невідомо, чийого авторства: «Як звучить голос білого привілею? – «Жахливо, звісно, що на вулиці бездумно вбили цього чорношкірого чоловіка, але треба припинити нищити через це майно». А тепер спробуйте сказати це трохи інакше: «Жахливо, що нищиться майно, але треба припинити бездумно вбивати на вулицях чорношкірих чоловіків». (Зрештою, в афроамериканських рухах проти расизму практика не-мирних протестів існувала віддавна – наприклад, відома організація «Чорні Пантери» вважала, що громадян треба озброювати і вчити відбивати атаки нападників).

Кожен, хто моніторив пресу з початку протестів, мусив звернути увагу на досить типові повідомлення про те, що коли поліція все ж затримувала когось із тих, хто брав участь у пограбуваннях або і просто налаштовував юрбу на агресію, то виявлялося, що ця людина – приїжджа, і в цьому місті й штаті не живе. Часто це були білі чоловіки. Здавалося би, незрозуміла ситуація – цілі когорти приїжджають у чуже місто, вливаються в юрбу і провокують протестувальників. Пізніше з’явилися повідомлення про те, що багато хто із цих чоловіків має зв’язки з супремасистськими білими рухами. Права преса все ж наполягала на участі ліворадикалів, – яких, як нещодавно сказав у інтерв’ю відомий історик Тімоті Снайдер, у Штатах якраз дуже мало, і вони вкрай рідко беруть участь у подібних акціях. Чого не можна сказати про праворадикальні організації і всякого роду «народну міліцію» та «ополчення».

У статті, присвяченій питанню «білої» маскулінності у середовищах правих радикалів, Еббі Фербер і Майкл Кіммел[1] показують, що «білі» рухи виникають із почуття образи за білу расу (і, зокрема, за «білу» маскулінність, оскільки, на думку праворадикалів, суспільство занадто потурає жінкам і не вказує їм на «їхнє місце»). Один із їхніх слоганів – «Білі чоловіки збудували цю націю, отже, білі чоловіки – це і є нація» (143). Сам лише (далеко не повний) перелік цих груп говорить сам за себе – Білий Арійський Спротив, Ку Клукс Клан, Товариство імені Джона Берча (це був місіонер і розвідник, антикомуніст), Американська Нацистська партія (еге ж), Народне Ополчення штату Вісконсин, а також скінгеди та локальні «ополченські» групи. Цей сегмент виборців, звичайно, відданий Дональду Трампу (котрий, у свою чергу, відданий Путіну). Їм імпонує ідея справжньої або символічної стіни, котра нарешті відгородить «білу» («арійську») націю від усяких прийшляків-темношкірих. Це вони зустрічали Трампа на стадіонах захопленими криками – нарешті прийшов хтось, хто може Make America great again, – слоган, який вони небезпідставно прочитали як Make America white again. Один мій друг, який живе в Афінах, штат Джорджія (ми ще поговоримо про це місто пізніше), виклав у себе в соцмережі відео – представники екстремістської праворадикальної групи «Хлопці Бугалу» (Boogaloo Boys) крокують афінським даунтауном. «Хлопці» озброєні і йдуть неквапно, перевальцем; виглядають вони набагато ситішими за справжніх солдатів, але вони і не солдати – вони «ополченці». Коли я побачила їхні сяк-так допасовані уніформи, їхні картаті бандани та парад вогнепальної зброї, у мене мурахи пішли по шкірі – це воно. Звісно, фарсове і немічне, але за суттю – воно: це так у місто заходять чужі, це так прокидаються і виповзають на вулиці «ополченці Донбасу».

Дональд Трамп спирається на расистську ідеологію, і білі праворадикали – це важливі для нього угрупування. Це, можна сказати, його невидима армія – хоча, звісно, жоден політик би не визнав нічого подібного офіційно. Я люблю читати наклейки на автівках у час виборів і одразу після них – багато можна сказати про власників і про панівні ідеології. В самому Остіні Трампа не люблять, але якщо виїхати з міста, одразу ж трапляються величезні пікапи, прикрашені наклейками за Трампа, а в кабіні, і це перевірено досвідом спостерігача, сидітиме плечистий білий парубійко із борідкою goatee, в насунутій на лоба кепці Make America Great Again. Навіть не хочеться думати, що він везе у кузові й куди. Якщо зв’язати важливість цього електорату для Трампа із несподіваними екстремістськими закликами і провокаціями, вчиненими «гастролерами» у містах, мешканцями якого вони не є, то аналогія, як і у випадку з «ополченцями», напрошується сама собою: це свого роду еквівалент «тітушок», міцно збитих хлопів, готових на «подвиги».

У «Бісах» Достоєвського «революціонери» Ставрогін і Верховенський створюють, так би мовити, терористичну організацію (із якихось нещасних п’яти чоловік), «ідеологію» якої пояснюють дуже просто – справа навіть не в тому, щоб щось знищити чи когось убити – справа в тому, щоб запанував безлад. Інформаційний хаос – це дорогий товар, і треба вчасно підготувати інгредієнти і змішати їх у правильній пропорції, і тоді вже сам чорт не розбере, хто громить вітрини, хто тримає плакати, а хто палить поліцейські відділки. Зрештою, юрба, розігріта провокаторами, і справді може стати неконтрольованою. Показати побільше сюжетів, вирваних із контекстів, про те, як палають будинки, як із магазинів виносять Ролекси, – і можна буде спокійно валити все на тих же афроамериканців, цих «дикунів», а також їхніх помічників, тобто міфічну Антіфу.

І тут я повертаюся до вихідної точки, тобто до проблеми расизму і становища афроамериканців. Моя серія постів у Фейсбуці про расові проблеми й протести у США переважно стосувалася не так політики, як культури афроамериканців, із невеликими вкрапленнями історії. Загалом пости викликали цікавість, і це мене дуже тішить; але разом із тим були й негативні відгуки: деякі з них, звичайно, писані ботами чи тролями, але не всі. Багато хто із загалом добрих людей чи милих знайомих просто фантазував на тему «що цим чорним іще треба? Вони ж мають усі права. Тож хай працюють, нероби!». Я не маю на меті відкрито звинуватити українців у расизмі (хоча, думаю, кремлівські Верховенські /Ставрогіни були би не проти), але ці коментарі показали мені, які саме стереотипи й упередження ми винесли із «совка», навіть не здогадуючись про те, що «совкова» картинка, по-перше, була фейковою із самого початку, а по-друге, що за час не-існування «совка» світ трохи помінявся.   

Коментатори не приховували своєї відрази до вбитого поліцейським Джорджа Флойда, і одразу ж ховалися за досить поширений (і в певних колах у США теж) стереотип: усі чорні – злодії, розбійники, ґангстери, а до всього вони «нахабні» і «ліниві», і «більшість злочинів скоєно саме афроамериканцями». У Союзі панував наратив простенький – погані білі зробили чорних рабами, але вони вже визволені, й історична справедливість торжествує. Однак тонші нюанси якось не проговорювалися, як-от той факт,  що після епохи рабства настала епоха законів Джима Кроу, тобто расової сегрегації, згідно з якими афроамериканці і білі повинні були існувати у різних просторах.

Я запросила читачів уявити себе на місці афроамериканця чи афроамериканки періоду законів Джима Кроу: ось ви вільні, але у вас немає освіти, і нема як її здобути. Це означає, що ви приречені на некваліфіковану працю і малі заробітки. Вашу культуру відсунуто на марґінес. Приміщення поділені, ролі розписані. Ось, до приміру, дрібничка – на вокзалах чи в потягах туалети є тільки для білих, а якщо ви чорні, то ви, пробачте, просто перестаєте пісяти на добу і сидите з переповненим міхуром. У Тоні Моррісон у романі «Сула» (Sula) є такі сцени, і можна лише уявити собі, наскільки приниженою почувається при цьому людина.  І це ми вже говоримо про події двадцятого століття. Якщо ви, не дай Боже, сильно захворієте, то лягти можете теж тільки в лікарню для чорних, а якщо ви впали на вулиці і до такої лікарні задалеко, то є велика імовірність, що ви там на вулиці і зостанетесь. На входах на пляжі висіли таблички – «Чорним вхід заборонено», а поруч – «Із собаками вхід заборонено». Собака – це гарна і корисна тварина, друг людини. Але ж ви не собака.

Було заборонено шлюби між чорними і білими. Якщо білу жінку застануть із чорним чоловіком, то в неї є два вибори, і обидва жахливі – або мати проблеми з законом і своєю громадою, або сказати, що цей чоловік її зґвалтував. Афроамериканцям було дозволено сидіти тільки в кінці автобуса (Роза Паркс/Rosa Parks) відмовилася, це стало тригером, і почався масштабний рух за права під проводом Мартіна Лютера Кінга. Ви не маєте права їсти у білих ресторанах – хіба що ви доволі світлі і практикуєте так званий passing, видавання себе за білого (можна почитати Неллу Ларсен/Nella Larsen, Passing, або роман Філіпа Рота/Philip Roth, Human Stain); ви не можете бути з людиною, яку ви полюбили і мусите ховатися (як-от Мілдред Джеттер і Річард Лавінга/Mildred Jeter and Richard Loving); ви не маєте права здобути освіту в тому університеті, в якому би хотіли, а якщо ви чоловік, то вас за різні (переважно надумані) провини ще і лінчують. Лінчування ставали іноді чимось на зразок сімейного свята, з пікніками під тілами повішених (про це є пісня Біллі Голідей, «Strange Fruit»). Збереглися фото і листівки тих часів. У двадцятих роках двадцятого ж століття у відповідь на безперервні лінчування журналістка із Мемфіса Айда Б. Веллз (Ida B. Wells) очолила цілий ісход афроамериканців із Мемфіса, екзодус, − і переселення в інші міста, на знак протесту. Це була неймовірна за розмахом і впливом акція. Закони Джима Кроу, тобто расову сегрегацію, скасували тільки в середині шістдесятих років.

lynching postcard of Lige Daniels, Center, TX 1920. reads: “lynched a Negro…they don’t care much, I don’t, do you?”, via Phenderson Djéli Clark 

До речі, про сегрегацію. Один мій давній друг, афроамериканець, філософ, активіст і шеф-кухар, якось сказав мені, що в якомусь сенсі сегрегація була не таким уже і злом, бо афроамериканці бодай мали міцну громаду. Парадоксально, але скасування сегрегації означало, що автоматично вирішилася і проблема інтеграції. Ясно було, що не вирішилася. Це приблизно як у Союзі було оголошено, що «жіноче питання» вирішене раз і назавжди, бо в двадцятих роках Олександра Коллонтай пообіцяла всім фабрики-кухні. Ми знаємо, що ніякі кухні не матеріалізувалися, а «жіноче питання» просто перетворилося на подвійну зайнятість жінки – на роботі і вдома, поки «Партія вела» (відомо куди), а чоловік читав на дивані газету. Повертаючись до теми расизму: виявилося, що не всяке гноблення можна скасувати підписаним законом. Що існують невидимі структури поневолення, тобто невидимі закону як такому. Це добре показано у фільмі «Сельма» (Selma, 2014). Іде 1965 рік, старша жінка хоче зареєструватися, щоб могти взяти участь у виборах, але їй відмовляють з якогось малого бюрократичного приводу. І не їй одній. І не тільки на виборах 1965 року. Існує маса способів не допустити виборців до бюлетенів, організувавши «voter suppression». До речі, у штаті Джорджія це явище і досі процвітає, як, очевидно, стара добра традиція американського Півдня.

Але повернімося до чорної громади. Це із неї ще в часи расової сегрегації, тобто у 20 -30х роках, вийшли такі мислителі, як В. Е. Б. Дю Бойс (W. E. B. Du Bois – іноді його транскрибують як Дю Буа, бо прізвище явно французького походження, але це невірно) і Букер Т. Вашингтон (Booker T. Washington). По правді, ці двоє переважно сперечалися між собою, бо мали різні погляди на проблему расизму і її вирішення, але на те вони і мислителі. Це з цієї громади вийшов Гарлемський Ренесанс (Harlem Renaissance), який потім, у 30-ті роки, у багатьох аспектах стане основою для Негрітюд (Négritude), пан-арфриканського художнього і інтелектуального руху, започаткованого Еме Сезером (Aimé Césaire -Мартінік), Леопольдом Сенгором (Léopold Sédar Senghor – Сенегал) і Леоном Дамасом (Léon Damas – Гвіана-Франція). Це приблизно з тієї епохи походить поняття «африканської діаспори», спільного простору для чорношкірих митців і мислителів, в якій би країні вони не жили. Сезер, Сенгор і Дамас кинули заклик долучатися до течії, пишатися собою (ідеться, звісно, не про пиху, а про подолання комплексу меншовартості; не чуже українцям питання), і шукати своє коріння. Сезер у нас, здається, навіть перекладався.

Загалом Гарлемський Ренесанс, предтеча Негрітюду, був інтелектуальним, соціальним, художнім вибухом, і всіх його зірок годі назвати у цьому есеї. Гарлемський Ренесанс – це  наелектризована атмосфера, кипіння, розвиток усіх мистецтв – література-музика-театр-мода. Такою я уявляю собі, наприклад, нашу епоху Розстріляного Відродження. Я зараз власне не так про «розстріляне», як про «відродження» – дикий і прекрасний пульс доби, коли ідеї літають у повітрі. Ця дуже потужна література (Ленгстон Г’юз/Langston Hughes, Зора Ніл Герстон/Zora Neale Hurston, Нелла Ларсон/Nella Larsen), яка вважається канонічною у США та англомовному світі, Союзом майже не імпортувалася (літературознавець Михайло Назаренко знайшов для мене лінк тільки на окремі переклади Ленгстона Г’юза). Я навмисно називаю мінімум імен, просто позначивши, з чого би можна почати.

Історія (і інтелектуальна історія) афроамериканців (і, ширше, пан-африканської діаспори) частково замовчувалася і в США теж, хоч тут і не було, як у романі Орвелла, «міністерства правди». Це робилося радше непрямо, просто певним чином розставлялися акценти і нав’язувалися певні схеми мислення. Це, знову ж таки, близька українцям тема. Ми всі знаємо, як це – бути змушеним дивитися на себе-українця очима когось, чий епістемний центр – це великий і могучий і Наташа Ростова. Пригадую, у Закарпатті так святкували в радянські часи  «русскую зиму» – тому що вона всюди русская, як той сніг, який падає на поля цукрової тростини у шкільних творах дітей із Карибів, вихованих на англійській колоніальній літературі. Це коли замість цитувати своє, ми цитуємо старі радянські фільми. У тому самому сенсі чорна людина змушена була дивитися на себе «білими очима».

Тут не можна не згадати про Франца Фанона (Frantz Fanon), ще одну центральну фігуру чорної діаспори, уже трохи пізнішого періоду. Це був філософ, психіатр і активіст родом із острова Мартінік; якийсь час жив у Франції і навіть брав участь у визвольній війні Алжиру (1954-1962); був польовим психологом, працюючи з тими, хто пережив тортури. Його книга «Чорна шкіра, білі маски» (Peau noire, masques blancs) власне якраз про певне «роздвоєння» колонізованого і расово пригнобленого суб’єкта. Мова білих перетворює чорну людину на білу, але власне справді «стати білою» ця людина якраз і не може. На ґрунті таких внутрішніх конфліктів виникають проблеми з ідентичністю і, відповідно, із психікою. Про цю проблему добре написала Тоні Моррісон у романі «Найблакитніше око» (The Bluest Eye) – у романі чорна дівчина хоче мати блакитні очі, елемент нав’язаного стандарту «справжньої» (тобто білої) краси.

Постер до вистави “Найблакитніше око” Тоні Моррісон на Бродвеї, постановка Лідії Даймонд, 2020

 Тут я хочу частково перейти із площини історії та аналітики у площину особистого досвіду. Я згадую, як поступово мінявся мій власний світогляд, адже я приїхала у Штати цілком «совковою». Це був 1992, і я, як студентка по обміну, приїхала у Канзас, у місто Лоренс, вчитися в Канзаському університеті. Поселили нас – мене і ще двох дівчат з України – на сьомому, останньому, поверсі жіночого гуртожитку. Перша хвиля культурного шоку (який не є «шоком» у прямому сенсі слова, це просто термін на позначення постійного зіткнення умовного «чужинця» із незрозумілими йому чи їй практиками) – так от, перша хвиля наздогнала нас уже в ліфті, куди зайшло з нами декілька дівчат-афроамериканок, вбраних у красиві сукні і взутих у туфлі на підборах (білі дівчата тут ходили строго у кросівках, вицвілих шортах і футболках). Наші супутниці подивилися на нас, – чи, я так розумію, на колір нашої шкіри, – а тоді … почали співати. Красиво і дуже голосно. Ми не зрозуміли, що відбувається, але відчули, що від них і від їхнього голосного співу еманує щось не те щоби агресивне, а, якщо скористатися калькою з англійської, радше асертивне, – от, мовляв, ми тут, і ми зробимо усе, щоб показати вам, що ми – тут (спів, дихання, відкрите горло). Може, озвучила одна із нас, коли ми нарешті приїхали на свій сьомий поверх, треба їм якось при нагоді пояснити, що ми взагалі виросли у Союзі і завжди співчували афроамериканцям?..

Слава Богу, нагоди такої не трапилося. Зате за рік, проведений у Канзасі, я доволі чітко побачила (ще не розуміючи і не аналізуючи), що про реальне становище і реальні настрої афроамериканців «совок» нічого не знав. У «совку» тоді ще на повному серйозі читали «Хатину дядечка Тома» авторства Гaрріет Бічер-Стоу, де білі плантатори і чорні раби разом слухають проповіді, і де між цими групами панує свого роду любов. Історію викладали не краще – мовляв, бідні чорні, страждали і далі страждають, – але це було якесь не-історичне, поза-історичне страждання, бо навіть звичайної хронології не подавалося – коли закінчилося рабство, коли прийняли закон про сегрегацію, як саме афроамериканці боролися за свої права. Про гноблення говорилося абстрактно. «Совок» мав цю магічну здатність ігнорувати реальну ситуацію; наратив одразу коригувався і заходив із флангу, наголошуючи, ні сіло ні впало, на тому, що радянський народ допомагає пригнобленим чорним пролетарям, чим може. Взагалі-то було неясно, чим саме, але ми на той час були такі звиклі до мови пропаганди, що і не задавали собі цього питання. Ми не вміли ще задавати собі питань, але було ясно, що образ заплаканого дядечка Тома погано співвідноситься із реальними афроамериканцями. І їм було все одно, звідки ми – однаково ми були для них білими, а отже, носіями певних привілеїв.

«Привілей» – це термін із програмної статті Пеггі Макінтош (Peggy McIntosh, “White Privilege: Unpacking the Invisible Knapsack”), де вона пояснює речі, які начебто очевидні, але яких біла людина не усвідомлює, бо ніколи не мусить про це думати. Наприклад, що біла людина не мусить жити у світі, в якому вона почувається як непроханий гість; біла людина завжди може обрати оточення з людей своєї раси; бачити людей своєї раси на екранах; бути найнятою на гарну роботу; не боятися, що тебе пристрелять просто так на вулиці; не бути змушеною почуватися відповідальними за цілу свою расу, коли тебе питають – а як воно у вас, у білих? – в той час як подібне ставлення до чорних зустрічається дуже часто. Білий привілей – це коли ти вважаєш за  норму, що зараз ця людина кольору просвітить тебе, бо це їхній непозбувний обов’язок, і розтлумачить все про свою расу, культуру, і культурні непорозуміння з білими, щоб у цих останніх виникло приємне почуття своєї причетності до святої справи мультикультуралізму. І от уперше (але далеко не востаннє) ми зіткнулися з необхідністю усвідомлення своєї раси і з потенційними наслідками такої ментальної операції. Нам це не дуже сподобалось. Це було якось дуже несправедливо. Ну як же! Ми ж не гнобили афроамериканців! Наші предки потерпали від Російської імперії! Ми і самі були кріпаками! Кріпаки всіх країн, єднайтеся! Чому вони цього не бачать?..

Мій другий візит до Штатів, який поступово переріс у щось більше, ніж візит, стався вже у 2002. Опускаючи подробиці, скажемо так – я оселилася простісінько посеред житлового масиву, любовно званого в народі «чорним гетто». Я вже частково проговорювала ці нюанси у статті про Тоні Моррісон для журналу «Критика». Повторю, проте, деякі важливі деталі. «Гетто» було поділене на два ворогуючі табори, дві вуличні банди, а будинок, у якому ми жили, колись був наркопритоном, тож усі ці люди вчащали до нас по ночах, і нам доводилося кричати їм крізь зачинені двері, що коксу тут нема, метамфетамінів теж, не кажучи вже про маріхуану (якою, здається, там приторговував місцевий продавець морозива). Одного разу нас пограбували. Зрештою, я кажу «одного разу», бо не рахую невдалі спроби (то сусід був пройшов повз і злякав крадіїв, то сусідова собака вчасно загавкала, то, коли залізли вночі красти нашу машину, спрацювала сигналізація; життя у цьому районі, як бачимо, вирувало). Винесли злодії порівняно небагато, – тобто винесли все, що можна збути у ломбардах.

Але всі шафи були вивернуті, посуд і меблі частково потрощені, а тут ще прийшла брава поліція і посипала всі поверхні якимсь гидким чорним порошком, який до кінця так і не відмився, нібито з метою пошуку відбитків пальців. Було ясно, що не знайдуть вони там ніяких відбитків (це тільки в кіно цей метод спрацьовує), і ніхто не буде нікого шукати. Поступово, зі слів сусідів, вималювалися і крадії – двоє молодих афроамериканців. Сусіди бачили, як вони плигали через паркан; але ніхто не хотів свідчити – таке життя, таке «гетто», ніхто нікого не здає. На питання – а ви впізнали би злодіїв? – ніхто не мав наміру відповідати. Та і не в тому була справа. Справа була у відчутті загроженості. І от, зла і нещасна, я прийшла вранці в університет і пожалілася своїм американським однокурсникам. Більшість із них чесно пожаліла мене, бо це справді дуже неприємно, коли хтось чужий порпається у твоїх речах. Тільки одна жіночка, до речі, біла, як і всі інші однокурсники (цікаво, правда? а де чорні аспіранти?) гостро глянула на мене і сказала – І challenge you to think about human condition of African-Americans in this country. Який ще кондішн, подумала я тоді, челленджерка знайшлася. Моя логіка була, як мені тоді здавалося, простою і зрозумілою – ну гаразд, історія була не дуже зичливою до афроамериканців, але для чого ж тепер робити так, аби було погано і всім іншим, невже не можна було за час, який минув після відміни расової сегрегації, здобути освіту, роботу, і стати «нормальними»?..

 …Повертаючись до історії про дівчат у ліфті, коротко зауважу, що тут до проблеми раси додається проблема гендеру. Чорні дівчата, які співали у ліфті і які здалися нам нахабами, насправді цим голосом відстоювали свою територію, свій кордон; у них не було іншого способу це зробити, а заявити про себе їм було конче потрібно. Можна тільки здогадуватись, яке пекло могло бути за плечима кожної з них і через які труднощі вони мусили пройти, аби стати студентками Канзаського університету, а не лише якогось еквіваленту ПТУ. В ієрархічній за суттю системі «гендер-раса-соціальний клас» чорношкіра жінка – на одному із найнижчих щаблів, вона пригноблена як «своїми» чоловіками, так і білим суспільством. Рабство – це не лише фізичні речі, обмеження пересування, а ще і знищення будь-чого, подібного на самооцінку. Схеми такого мислення передаються у спадок поколінням.

Це на чорних жінках, рабинях, гумусі, біоматеріалі, білі гінекологи вчилися робити операції – наприклад, зашивати фістули – наживо, без наркозу, тому що це ж недолюди. Тим часом кожний десятий чорний чоловік – у тюрмі, і виникає питання, хто ж виховує дітей і тягне родину? А часто там не йдеться навіть про весілля (бо раби не могли офіційно одружуватися, і якісь старі схеми організації родинних стосунків зафіксувалися і перетривали), а лише про інститут так званих baby mamas, жінок із дітьми, яких (і жінок і дітей) у чоловіка може бути декілька, і яким він, як наш преЗедент, ничего не должен (звісно, ртутний стовпчик самооцінки повзе вгору). Чорна жінка має дуже мало рольових моделей і просто моделей, ну бо не всі хочуть чи можуть бути Опрою або Наомі Кембел. Якщо для чорного чоловіка біла жінка – це трофей, це круто, то чорна жінка як для білого, так і для чорного – це розвага або екзотика. А от бел гукс (bell hooks, з малих літер, це псевдонім філософині і письменниці Глорії Воткінс/) регулярно запитували на вулицях її району, де селилися університетські професори (ну вона і була професоркою!), у котрої із цих родин вона працює нянею.

Взагалі у Штатах бідність – це автоматична відсутність освіти; це трохи не так, як було в Союзі, де існував голодний, але добре освічений клас інтелігенції (це відповідь для тих, хто щиро не розуміє, чому ж людина не витягає сама себе, як Мюнхгаузен, з болота за комір?) Пояснення просте – бідність і неосвіченість утворюють замкнуте коло, а важка некваліфікована праця – це ще, крім усього іншого, і вигорання. На цьому місці доречно ще раз згадати Франца Фанона: невипадково одним із найважливіших чорних мислителів виявився саме психіатр. Він якраз працював із цим комплексом зневіри, роздвоєння і тиску на психіку.

На завершення запрошую читачів у штат Джорджія, цей оспіваний у «Віднесених вітром» добрий старий Південь, де всі чоловіки – галантні, а всі дами – прекрасні. Я переїхала у місто Афіни, Джорджія, у 2008 році – вчитися. Це містечко – досить несподіваний конгломерат на мапі Сполучених Штатів. Розташоване у самому серці штату, години так за дві від мегаполісу – Атланти (дехто скаже – півтори, але це хіба що у випадку прибуття інопланетян, коли корків уже не буде, а дороги іще залишаться), Афіни одночасно є університетським містечком (а це означає – доволі замкненою структурою) і музичною столицею Півдня, ну або бодай столицею інді-року. Це звідси походить знаменитий R.E.M., і Майкл Стайп (Michael Stipe), подейкують, досі живе переважно в Афінах; за чутками, він викупив пів вулиці будинків і має якусь хитру систему, щоб ніхто не здогадався, у котрому з них він власне і мешкає. Крім цього, Афіни, як усі такі містечка у Джорджії, є ще й локусом протистояння білих і чорних. Представників  інших рас тут майже немає (наприклад, мексиканців або китайської діаспори), тому нап’яття між полюсами відчувається гостріше. У мою першу афінську осінь мене вразило різнокольорове листя на деревах; це не були звичні п’ятдесят відтінків жовтого, а достеменне, дике різнокольоров’я – ледве чи не весь спектр, від зеленавого і пурпурового до жовтого, від яскраво-червоного – до брунатного і бордового. Дерева цвіли, мов палали пристрастю. Не знаю, чи правда те, що мені пояснили з цього приводу, а я сама не дуже знаюся на народному господарстві, але начебто ці кольори – наслідок отруєння ґрунтів певними добривами через постійне вирощування бавовни. Якщо це і не є правдою, то символічно все одно доречно – спалахи, наче якісь екзистенційні сигнальні вогні: обережно, тут небезпечно.

Афіни, як і загалом весь американський схід, крім Флориди, забудовували англійці, або принаймні задавали тон, а тому містечка тут акуратні, з будинками з червоної цегли, кам’яними двориками і духом, так би мовити, порядку. У цей порядок сяк-так вписуються будинки чисто південної архітектури – високі, білі, з колонами і широчезними верандами, як декорації із «Форреста Гампа». Це будинки, як уже можна здогадатися, плантаторів, ну і пізніші імітації стилю. В Афінах довжелезна вулиця Міледж була вся забудована такими. Миля чи дві ошатних білих веранд належала так званим «братствам» і «сестринствам» , званим ще «грецькими» асоціаціями; на позначення інституції використовують грецький алфавіт, дельта-лямбда-тета чи щось подібне. Пояснити суть цих «братств» і «сестринств» досить важко. Переважно це нетворкінг, вибудовування соціальних зв’язків із людьми свого класу (не вірте, що США – безкласове суспільство), і студенти, які там селяться, з багатих родин. Також важливу роль відіграє бажання бути «популярним». У цих закладах часто процвітає культура сексуального насильства і булінгу (перше переважно у чоловічих). Є, звісно, уже і такі «братства» і «сестринства», в яких приймають і чорних, але переважно це білі спільноти.

Одного разу студентка, якраз із такого «сестринства», відпросилася у мене з пари, тому що вона мала їхати додому в estate (маєток), бо цього вікенда вона буде debutante. До того моменту у мене були ілюзії, що я а) знаю англійську мову, б) тямлю в американській культурі. Я зателефонувала поінформованому другу і запитала, що це таке, і він дуже серйозно пояснив, що це вечір, на якому молоду дівчину представляють певному «своєму» колу, «світові»; це такий собі обряд ініціації. Дівчина повинна гарно виглядати, тобто пів вікенда іде на різні спа-процедури, на перукаря, тощо. Мій друг порадив дівчину негайно відпустити, бо це кульмінаційний момент її юності. Я нічого і нікого не засуджую, і ні з кого не сміюся – я лише наводжу цей приклад, щоб унаочнити той факт, що старий добрий Південь по-справжньому береже свої традиції – і цю, і менш невинні з них. Суспільство там розшароване на класи, про які ми маємо дуже туманне уявлення. А ми ж то думали, що часи Скарлет О’Гари давно минули!

Ще одна, з дозволу сказати, культурна інституція, яка збереглася у цілющій атмосфері маєтної Джорджії, це, звісно ж, Ку Клукс Клан. Ні, тут у мене немає особистих історій, і студенти не відпрошувалися, слава Богу, у мене з пар, аби взяти участь у рейді. У мене є лише кілька свідчень друзів, та і Клан у ті роки (2008-2010) сидів тихіше, ніж після приходу Трампа у 2016 році. Одначе один мій добрий знайомий змушений був втікати з Афін; він працював журналістом і перейшов дорогу одному, увага, поліцейському. Як виявилося, поліція і Клан мали тісні і добрі стосунки.

Мила безпосередність білих у Джорджії взагалі вражає. Це коли твій новий дуже приємний знайомий твого віку, у купі таких самих милих і приємних людей, сидячи на змаганнях з гімнастики, чемно дивиться на чорну гімнастку і так само чемно каже друзям – oh, and now the monkey, – тобто називає дівчину мавпочкою. Я запитую – це ти про кого? – а він дивиться на мене широко розплющеними очима і сміється. Всі інші теж. Ти що, кажу – дівчину так назвав? – І я розумію, що в них кругова порука. Я навіть не можу їх присоромити, бо я чужинка у чужій країні, і «естейту» в мене нема. (Це щоб наші білі  розуміли – сама тільки ваша раса для південних расистів важить не аж так багато, якщо вона не підперта належністю до певного соціального класу і впливового, бажано «південного», роду – такі речі допомагають бачити расизм не як простеньку систему «чорний-білий», а як складну ієрархічну структуру).

У Джорджії в мене було дуже мало студентів-афроамериканців, і це було дуже сумно. Для порівняння, в університеті Південної Флориди, у місті Тампа, їх у мене було багато. Вони були дуже виразні, я багатьох пам’ятаю і зовні, і на ім’я, і як училися (хто викладав, як я, двадцять п’ять років, той знає, що це в принципі рідкість – імена можеш пам’ятати окремо від облич, обличчя – від оцінок, оцінки – від розмов на перерві).

Я не ідеалізую їх, вони бували всякими, але так чи інакше, це були люди з біографіями. Одна дівчинка за щось гаркнула на мене на уроці, я розгубилася; бувають такі моменти розгубленої педагогіки. А наступного дня вона (я пам’ятаю її ім’я, але не озвучую без її згоди) прийшла до мене в офіс і принесла повний телефон фотографій –  хотіла показати мені, що це – її мама, це – тітка, це – кузинка, і вони всі вивчилися і здобули професії, і вона теж вивчиться і здобуде професію. І всі ці жінки були гарно вистроєні, на різних урочистих подіях, от закінчення школи, от чиєсь весілля. Вона показувала і показувала, we arе all professional, всі-всі жінки роду, і всі підтримуємо одна одну, наші бабусі не могли вчитися, а ми вчимося, от наші зачіски з вирівняним волоссям (це кар’єрний хід – так «біліше», отже, є шанси на успіх; «афро» сигналізує надто виразну самість, надто виразне буття-Іншою). Всі були дуже парадно вбрані, навіть якщо фото було просто з роботи, а не з події – і це звична річ, бо це ж не дівчатка із «сестринств», які можуть дозволити собі шорти. Чорна людина не може дозволити собі шортів, чорна людина мусить вдягатися аж занадто чепурно чи професійно, бо інакше подумають, що ти гангстер, волоцюга, лінивиця, злодій, нероба, пияк, наркоман, – та що завгодно. Може, ти той, у кого можна забрати життя. І от ця дівчина хотіла, щоб я знала, хто вона, без маєтків і спадків, але з підтримкою жінок свого роду і з могутньою амбіцією.  

…У штаті Луїзіана, який славиться, і заслужено, Новим Орлеаном і джазом, є такі собі «вілли жахів», haunted houses, тобто будинки з привидами, як-от Плантація Мертлз (The Myrtlеs Plantation). Гостей поселяють у кімнати, в яких вночі чути дивні звуки – хтось плаче, якась дитина бавиться м’ячиком, хтось пересуває меблі і лається.  Гості, сповнені солодкого жаху, діляться враженнями вранці, – очевидно, за сніданком, хоча я не впевнена, що там його подають, а читати про це мені важко. Тому що ці голоси – це раби, замордовані на віллі; про це, якщо я не помиляюся, розповідають рекламні буклети. Я не до того, що духи існують і що вілла і справді із привидами; радше до того, що хтось вирішив її такою описати. Зрештою, така плантація-розвага там не одна. Мене вразило свого часу, що афроамериканці, по суті, довгий час були позбавлені навіть місць-пам’яток, місць-меморіалів, саме існування яких було би символом гноблення і страждань, але і запорукою майбутнього, в якому таке не повториться. Місця пам’яті – це місця оплакування, місця горя, без проживання якого не настає зцілення. Виходило так, що в афроамериканців ці місця просто відібрали. Натомість плантації перетворили на туристичні розваги, де продовжують продавати біль і ганьбу. Очевидно, щось схоже задумувалося режисером Хржановським у стосунку до Бабиного Яру.

Myrtles Plantation, U.S, Photo: Bogdan Oporowski

За останні два десятиліття, втім, відкрилося багато музейних експозицій, які оповідають справжню історію афроамериканців, а у місті Мемфіс, тому самому, з якого Айда Б. Веллз, згадувана мною раніше, вивела свій народ, відкрили меморіал лінчувань. Зі стовпів звисають прямокутні металеві «труни», які розгойдуються і не сягають землі, як не сягають її і ноги лінчованого. На восьмистах «трунах» вибито імена більш ніж чотирьох тисяч людей, замордованих у південних штатах у період між 1877-1950 роками.  

Примітки:

[1] “White Men Are This Nation:” Right-Wing Militias and the Restauration of Rural American Masculinity.” In: Home-Grown Hate: Gender and Organized Racism. Ed. Abby L. Ferber. Routledge, 2004.

Коментарі


спецтеми: