Я, Франкенштайн, володар твій

Steve Niles and Christopher Mitten, Criminal Macabre: The Eyes of Frankenstein.

«Комаха наділена утилітаризмом, птаха – летом,

ссавець – мускульною пишнотою,

людина – здатністю до експериментування».

Езра Паунд, Післямова до

«Природної філософії любові» Ремі де Гурмона

«Як тільки ідея Потопу зачерствіла» (Артюр Рембо), з’явився він – Франкенштайн.

Понад двісті років минуло з часу написання «Франкенштайна, або сучасного Прометея» Мері Шеллі, понад двісті якихось років із часу створення персонажа, який досі слугує необхідним інформаційним фільтром, що визначає наше сприйняття небезпек штучного творення, модифікації нового/людського життя. Практично постала нова фігура погибелі, яка успішно конкурувала з іншими апокаліптичними й дистопічними образами, що визначали горизонти страху європейської людини.

Символ переступу, коли, долаючи узвичаєне, намагаються покласти на карту все заради всього, симптоматична фігура, що віщує прихід незнаних до того часів – часів «дизайнерського індивідуалізму» (Петер Слотердайк), коли світ сприймається неготовим, незавершеним, як у жоден до того період, та вимагає нагальних індивідуальних інтервенцій. Або ж провіщує наближення Безматеринської епохи (The Motherless Age). Так дослідниця-феміністка Дана Белу назвала епоху високотехнологічного материнства/батьківства, поріг котрої ми нещодавно переступили, взявши на озброєння допоміжні, експериментальні репродуктивні технології та експоненціально нарощуючи їхні можливості. Традиційне материнство змінюється, фрагментується, перетворюється на високотехнологічний процес [8].

“Франкенштайн за роботою в лабораторії” у виданні 1922 року. Фото: Wikimedia commons.

Покращення людини

Згаданий персонаж ‒ Віктор Франкенштайн,  обдарований, надмір пристрасний у дослідницькому пошуку науковець, маючи за мету прислужитися науковому прогресу та покращити людську породу, створює чудовисько, як виявиться згодом – собі на загубу. Створює потвору мимоволі, адже мріє про істоту досконалу – створення нової людської раси, що перевершить своєю довершеністю всіх, хто коли-небудь бачив світло цього сонця. («Нова раса благословить мене як свого творця, ‒ гарячково фантазує Віктор Ф. ‒ безліч щасливих та ідеальних створінь завдячуватимуть мені своїм існуванням. Жоден батько не заслуговує на вдячність своєї дитини більше, ніж я» [5]).

Франкенштайн не просто прагне створити нове людське життя технологічними засобами, він прагне покращити його одразу. Тепер не виховання виступатиме інструментом вдосконалення людства, є швидший шлях – нові технології творення, що мають дарувати досконалість на старті життя, довершеність повинна бути гарантованою: люди народжуватимуться бездоганними. Він, як протоєвгеніст Нових часів, проявляє звичне для тієї когорти соціальних експериментаторів нетерпіння у пошуках досконалості. Творить почвару похапцем. Гігантизм у творенні – прояв нетерпіння. («Оскільки підбір маленьких деталей значно б уповільнив процес, – зізнається науковець – я вирішив зладнати гігантське створіння» [5]).

Майструє він не магічним чином, як було у творців гомункулуса чи голема, а конструює при помочі наукових знань. Утім, не обійшлося без алхімічного сліду. Сама мрія творення живого з неживої матерії має алхімічні витоки, а Вікторове визначення своєї справи як «створення з бруду чогось нового», прямою стежкою провадить до легендарних «експериментів» Альберта Великого з виведення мишей з пилу. Ах, звісно, безсмертя, невмируща ідея вічного тривання. Речі ламаються в руках природи як іграшки. Людина – теж іграшка, доки залишатиметься створінням вразливим та смертним.  Науковець перебуває в пошуках потенційного безсмертя, що його може перервати нещасний випадок або власне рішення, він прагне зробити людину невразливою до захворювань та ненасильницької смерті. (Перед смертю закриваються ворота, втім, поки що не всі).

Створена ним потвора не має навіть імені, їй відмовлено у такому праві гідності. Все, що дістається їй із можливих найменувань, це – the Creature. Скроєне, зшите з людських решток, те техно-тератологічне створіння само по собі є анахронізмом, приналежним до різних хронологічних осей, архаїчним і разом із тим сучасним, його існування порушує лінійний плин часу. Ікона постлюдського стану, в кожному з можливих значень, – сказала би Розі Брайдотті, якщо хтось би її про це запитав.

 

Новочасні інтерпретації Франкенштайна 

«Франкенштайн» – десять разів – перевертень. Змінювалося не лише його соціокультурне прочитання, несталою виявилася й дидактична функція. Сюжет, пройшовши крізь різні культурні фільтри, породив міріади наслідувань, бурлескних, мелодраматичних прочитань [4; 6; 14; 26]. Образ Віктора Франкенштайна був спотворений, розчинений і розчавлений зусиллями творців масової культури. Приміром, для пересічного споживача сучасної культуріндустрії Франкенштайн – це the Creature, ніхто інший як створений Віктором монстр, іконічно-гротескна фігура Хелловіну. 

Приклад Франкенштайна був заповіданий 20-21 століттям, вписаний до інтелектуальних парадигм згаданих епох на правах невід’ємного, автохтонного елемента. Приміром, у романі іракського прозаїка, одного з фіналістів Міжнародної Букерівської премії 2018 р. Ахмеда Саадаві «Франкенштайн у Багдаді», торговець-лахмітник Хаді з ремісничою наполегливістю зшиває дивну істоту – ще одного монстра Франкенштайна, як небавом нарече це твориво преса (нагадуючи у такий спосіб, що почвара F і надалі відіграє свою уявну роль) [41]. Шматяр зі знайдених решток загиблих від бомбардування зшиває істоту й дає їй ім’я Якйоготам, аби зберегти в такий сюрреалістичний спосіб гідність загиблих і достойно їх поховати. Новоявлений швець тіл, створюючи колективне тіло жертв, надаючи їм знову людської подоби, намагається таким чином втримати тих всередині людського виду.

Лахмітник, праця якого полягала у поверненні вартості старим речам, яку ті давно втратили, у полагодженні їх, за великим рахунком, робить свою справу – направляє. Тільки от лагодить він не усілякий непотріб, як було до того, а лик чужої смерті, аби та мала більш пристойну подобизну (латає «моральний порядок», що був зруйнований насильством і зневагою?).  В екстремальний спосіб доглядає чужу смерть. Коли ж зшиток Якйоготам раптово оживе, та гідна подиву чи поваги турбота про ближніх/дальніх, що мала б компенсуватися сама в собі – внутрішньою сатисфакцією, обернеться на трагедію (як і належить, адже маємо справу з літературною тінню «Франкентшайна», попри всі наявні сюжетні відмінності) – великою рікою крові. Великою Повінню насильства, що розгуляється на фоні наявної війни. Чиясь гідність може дорого коштувати іншим/людству. Добрі наміри – теж.

Славнозвісний професор Хе Цзянькуй у листопаді 2018 року оголосив, що йому вперше вдалося створити генетично модифікованих дітей за допомогою технології генетичного редагування  CRISPR-Cas9, однак за проблемне з моральної точки зору спадкоємне перекроювання був одразу ж в засобах масової інформації пойменований колегами-критиками Франкенштайном. І це сприймається цілком природно, коли згадують Віктора за таких ситуацій [17; 32].

F-образи в колективній уяві й надалі множаться, трансформуються. Цьому на підтвердження – з’ява слів з пейоративним префіксом, що позначає все неприродне і моторошне, сповнене загрози, невідомих  наслідків: Frankenbrooms, Frankencell, Frankenfood, Frankenmums, Frankenmouse, Frankenpets, Frankenfries. І, врешті, Frankenslur – сама стигматизація штучності [12; 29; 30].

Моторошне може виявитися захопливим. Для Дони Гейрвей онкомиша/Frankenmouse, перша запатентована тварина, трансгенний організм, створений виключно для лабораторних досліджень, є нічим іншим як новим образом Спасителя, що складає жертву заради порятунку інших, ссавець, котрий рятує інших ссавців  [10]. Його життєва місія – лише порятунок інших, нічого понад це, нічого – окрім. Водночас, Frankenmouse несе загрозу, як бомба уповільненої дії, що спроможна вибухнути щомиті непередбачуваними ефектами. Але ж пам’ятаємо, де небезпека, там ховається і спасіння.

Кадр з фільму “Віктор Франкенштайн” (2015)

 

В чому ж справжня провина Франкенштайна?

Текст Мері Шеллі – гіпотетичне вправляння щодо небезпек майбутньої ситуації, яку сама авторка ставила під сумнів, попри тогочасну наукову моду, згідно з якою штучне створення людини «не може вважатися абсолютно неможливим» [23]. Зі вступу до видання 1818 року дізнаємося, що авторка не вірить у можливість синтетичної репродукції людини [45]. Загалом, судячи з текстів, її більше турбували загрози невкорінення, емансипація від рідних просторів чи втрата життєвої рівноваги, гіпертрофія наукової пристрасті, крайнощі людської свідомості, психічна дезорієнтація, бунт людини супроти своєї сутності, аніж майбутня небезпека безвідповідального створення живих створінь. Або ж утрата цікавості до «звичайної» любові, радикальна непристойність «патологічної» наукової пристрасті, що постала в романі як найбільш непристойна з усіх одержимостей, адже виявилася просто іншою назвою кохання.

Справжня вагомість тексту відкриється для розуміння тільки у певний історичний момент ‒ коли синтетична репродукція стане реальністю, а не гіпотетичною вигадкою, у котру, загалом, ‒ не вірять. Склалося по слову Вальтера Беньяміна, котрий якось висловився щодо сенсів (чи то знаків), що містилися в образах минулого [1]. Мовляв, котрісь із них відкриються для прочитання лише певної днини, у певний момент майбутнього. Вони не походитимуть від довільних суджень, а будуть вимогою, на яку не можна не відповісти.

Наративна перспектива змінилася. У світлі нашого часу «Франкенштайн» ‒ джерело етичної концептуалізації прав генетично модифікованих дітей. Роман повниться моральними, політичними ідеями, що безпосередньо пов’язані з питанням визначення їхніх прав, і є потужною спекулятивною вигадкою з прогнозування потенційних наслідків використання біотехнологій заради втручання в еволюційний процес ‒ так схильні витлумачувати цю річ дослідники дня сьогоднішнього [9; 13; 24; 25; 28; 31; 33]. Їх приваблює цей текст (та його наслідування) в якості «метафоричної стенографії» базового аргументу біомедичної, дослідницької етики: небезпечно за допомогою науки переймати на себе роль Бога.

Оповідь виконує свою параєвангелічну функцію, є «благою вістю» щодо небезпек неконтрольованої наукової пристрасті, яка може стати джерелом страждання, а не вибавлення. Практично – послання до майбутніх поколінь науковців. Відтоді вони отримали своє мікроєвангеліє. (Прикметно, що «MIT Press» минулого року перевидав роман Мері Шеллі зі спеціальними коментарями, зазначивши, що адресоване це нове видання молодим науковцям, інженерам, лікарям. Мовляв, раніше ним цікавилися загалом гуманітарії, настав час змінити ситуацію [39; 44]). Втім, це мікроєвангеліє не лише для науковців, а й для митців, котрі торують шлях радикальним біомистецьким експериментам, беручись за створення живих арт-об’єктів, використовуючи різні біотехнологічні техніки (вирощування біологічних тканин, експериментування зі стовбуровими клітинами, генетичне редагування, синтетична біологія).

Що звично закидають Віктору Франкенштайну? Це питання видається цілком очевидним: творення чогось, до чого людина – як істота недосконала та морально слабка – не надається. Переступання окреслених меж, переступання поспішливе. Спроба Віктора штучно створити саме життя видавалася критикам його вчинку сквапливою та неприйнятною. Він іде до краю – і здобуває бажане, не думаючи про наслідки. Мовляв, ламає природний лад, тим часом, коли «природне» позначає сферу інтенсивного порядку, чистоти, гармонії чи навіть святості. Синтетичне ж, начебто, є нічим іншим як проявом глобальної зневаги до природи та її творця [37]. (В атеїстичній версії звинувачень – лишень природи).

Згодом ситуація зміниться, виявиться, що перебирати на себе творчі функції Бога чи ламати природний лад можна, навіть – належить, але обережно, етично зважено. Франкенштайна перестануть передусім звинувачувати (у межах того ж біоетичного дискурсу) за бажання контролювати життя і смерть, створення нового життя та пошук відповідей на складні запитання. Натомість виставлять йому інший перелік провин, серед яких знайдеться недогляд [18; 38]. Він створив нову істоту, але не спромігся про неї подбати, тому – винен. Перебрав на себе матернальні функції, але не впорався з ними за першої ж оказії, мислив про власне творіння абстрактно. Звісно, що – винен. Віктор отримав прощення за одні переступи, за інші одразу ж – засуджений. 

Один із відомих прихильників такої позиції – Бруно Латур. На його думку, злочин Франкенштайна полягає не в тому, що той винайшов істоту завдяки вдалій комбінації гордині та високих технологій, а в тому, що відмовився, у перші ж хвилини зрікся свого творива [3]. Ми зобов’язані піклуватися про свої творіння так, як Бог турбується про нас. Ми повинні керуватися терпінням та прихильністю у стосунку до створеного нами. Така собі провокативна варіація на тему гри в Бога, мовляв, якщо й граєте у цю гру, прагнете керувати життям-смертю, тоді йдіть у ній до краю, до логічної межі, беріть на себе всі ті безмежні зобов’язання, котрі навіть помислити буде важко. (На сьогоднішній день – це радше загальник в когорті звинувачень, аніж оригінальна позиція).

Скрінінг вистави за участі Бенедикта Камбербетча в ролі Потвори та Джонні Лі Міллера в ролі Віктора Франкенштайна.

Феміністичне прочитання Франкенштайна

Є ще один момент, що на нього хотілося би звернути увагу. Окрім моральної трансгресії – гендерна, руйнування сфери самоочевидних «істин» статі, принаймні у тій формі, у котрій існували за тих часів. Франкенштайн – символ майбутньої/можливої чоловічої експансії до жіночого світу. Віктор приводить на світ нову істоту, зшиваючи її з різних кавалків. Подвійна жіноча робота – приводити живих істот на світ та займатися шитвом – опиняється у невластивих – чоловічих – руках.

У феміністичної критики ­– свої порахунки з Франкенштайном. Відомо, що людська репродукція пов’язана з нерівномірним розподілом репродуктивних ризиків і переваг. Природна даність статевих відмінностей, ролі, що їх відіграють кожна зі статей у репродукції, стали зручним тлом, основою для накладання ідеї нерівності, нижчого становища жінки у порівнянні з чоловіком. Те, що було нарощено культурою, незмінно сприймалося як «природне» явище, в якості неспростовних біологічних універсалій. З розвитком все складніших технологій штучного відтворення та репродуктивного контролю складатимуться сприятливі передумови для подолання цих репресивних «природних» умов, разом з їх культурним підсиленням.

Автентична жіноча емансипація ще не почалася. Жінка досі залишається репродуктивним чорноробом. Вагітність – варварська. Мотто, що стало повторюється, перекочовує з одного феміністичного тексту до іншого з часів «Діалектики статей» Суламіф Файєрстоун. Утім, чи не про це йшлося у тій же «Другій статі» Сімони де Бовуар. Вагітність – «стомлива праця, яка особисто жінці не дає жодного зиску, а навпаки, вимагає великої самопожертви», а самі пологи – небезпечні та болісні [2]. З біологічної точки зору чоловік перебуває в привілейованому становищі. На відміну від жінки, його статеве життя точиться послідовно, не суперечить особистому існуванню, натомість «жінка більш пристосована до потреб яйцеклітини, ніж до своїх власних», у її житті є чимало періодів, коли вона не належить собі. Упосліджене становище жінки нерозривно пов’язане з її репродуктивною здатністю.  

Передбачити та оцінити наслідки вибору шляху до материнства неможливо. Кожна вагітність є унікальною, важко спрогнозувати перебіг наступної, навіть якщо попередня пройшла без особливих ускладнень. Згідно з даними ВООЗ, «15% усіх вагітних жінок наражаються на потенційно небезпечні для життя ускладнення» [27]. Ситуацію посилює й той факт, що ризики, на які наражаються жінки через вагітність та пологи, сприймаються як належне [16]. Окрім того, романтизуються пронаталістичною ідеологією, однією з цілей якої є заохочення до дітонародження через просування романтичного уявлення про материнство-самопожертву як квінтесенцію жіночності. Не кажучи вже про соціальні аспекти вагітності, що можуть виявитися надзвичайно гнітючими для жінок, залишаючи їх незахищеними перед обличчям різних зловживань, у тому числі перед тиском медичного патерналізму.

Не лічитимемо всіх однодумниць згаданих авторок, ні їхніх предтеч, бо їх не злічити. Звернемося до висновків, що криються у такій позиції. Тиранія репродукції повинна бути подолана. До цієї теми поверталися неодноразово у зв’язку з дискусіями щодо допоміжних репродуктивних технологій, зокрема майбутнього, можливого ектогенезу, котрий можна вважати їх кульмінацією. Ектогенез (ектогенезис) звично визначають як позаматкову вагітність людського плоду від зачаття до народження. Хоча цим терміном позначають також штучну інкубацію плоду, що був перенесений з матки після зачаття [16]. Альтернативні способи продовження виду, на кшталт ектогенезу, посиленого генетичними модифікаціями плоду, з ліберально-феміністичної та радикально-феміністичної перспектив, дадуть змогу усунути як засадничу причину нерівності, так і джерело згаданих репродуктивних ризиків для жіночого здоров’я та добробуту.

Втім, у феміністичній критиці немає одностайності щодо цього питання. Приміром, особливу незичливість до такої позиції завжди демонстрував екофемінізм. Попри всю строкатість тієї традиції феміністичної критики (неоднорідність, що вже стала академічною легендою), її позиція щодо високотехнологічної репродукції залишається напрочуд монолітною, гомогенною, і відверто негативною.

Закономірно ближчою для екофемінізму виявилася ідея «природного» материнства, природних пологів, котра постала в якості реакції на нові репродуктивні технології, екстенсивну та інтенсивну медикалізацію генеративності. З точки зору екофеміністок (Вандани Шиви, Марії Міс, їхніх послідовниць та прихильниць), жінки стають придатком технологічної репродуктивної системи [40; 46]. Ситуація поглиблюватиметься, час реорганізує все не на користь спонтанної жіночої екзистенції. Нова репродуктивна оптимізація, що йде слідом за новими репродуктивними технологіями, різниться від більш традиційних процесів ‒ об’єктивації та інструменталізації, що супроводжували становлення науково підкріплених акушерсько-гінекологічних практик, починаючи з ранньомодерних часів. Ефекти її глибші, радикальніші, і більш деструктивні.

Наше репродуктивне усвідомлення змінюється, воно відрізняється від того, що думали на рахунок шляхів появи на світ наші батьки чи предки. Якщо йдеться про нові репродуктивні технології, то віддалені соціальні ефекти застосування їх маскуються, виявляються неочевидними, адже сприймаються як засіб вирішення індивідуальних проблем з безпліддям. «Непомітно, крок за кроком, ми змінюємо людську природу, і підриваємо контроль над прокреацією, який належав жінкам» [40]. У 2050 році пересічними виявляться уявлення про відтворення як про складний інтелектуальний та технічний процес, що виконується командою висококваліфікованих професіоналів, заради «досягнення якого в якості сировини використовують частини тіла взаємозамінних жінок». Жінка, дитина стають «продуктами», яким не вибачають недосконалість. Адже продукти, що за них заплачено, не мають права бути недосконалими.

Між чоловіками та жінками віддавна точиться боротьба за репродуктивний потенціал та контроль над плідністю. Чоловіче прагнення контролювати репродукцію залежить від самої природи влади (хоча, зрештою, існує й низка інших причин – економічні, спадкоємні, емоційні, чоловіча відчуженість від репродукції, заздрощі до прокреативних спроможностей жінок, що приховують міфи та ритуали). Будучи домінуючою групою, чоловіки прагнуть контролювати все соціальні ресурси, репродуктивні – не виключення. Жінкам належав ексклюзивний контроль над процесом вагітності та пологів, котрий поступово, під впливом науково-технічного поступу, втрачає на силі. Використовуючи засоби медицини, комерції, науки, чоловіки, як соціальна група, намагаються обмежити жіночу монополію на відтворення, дозрівання, народження і встановити контроль над продовженням роду. На підтвердження сказаному, екофеміністки часто звертаються до добре знаної історії усування жінок-повитух, витіснення тих чоловіками-професіоналами.

І щоразу, з кожною ескалацією суперечок, на риторичній сцені в ролі меланхолійного інгібітора дискусії використовувалася фігура Франкенштайна, поставала вилитим у бронзі негативним символом небезпек відчуженої репродукції, за яку мали високотехнологічну прокреацію чи котрийсь із етапів її противники.

Мері Шеллі у «Франкенштайні» розгледіла небезпеки синтетичної репродукції, адже та створює надзвичайно широке поле контролю над прокреацією, і контроль цей, в силу історичних та інституційних причин, закономірно опиниться у чоловічих руках. Вона припустила можливість беззастережної чоловічої перемоги у тій давній боротьбі і подолання материнства. У руслі екофеміністичної традиції, «Франкенштайн» – жіноча критика науки, технологічного поступу та оповідь про чоловіче вторгнення до сфери жіночого досвіду, прагнення підкорити собі притаманну жінці владу над народженням, і про «бажання контролювати створення життя в живих лабораторіях патріархату». «Книга Мері Шеллі демонструє силу чоловічого бажання бути творцем, намагання конкурувати з Богом та жінками у створенні людського життя та контролю над ним, визначати, яке життя процвітатиме» [40].

Те, що скеровує екофеміністичний дискурс, – утопічний образ первинної, незатьмареної (навіть дикої) жіночності, що керується інстинктами та фізіологічними потребами. Його визначає візерунок такого ідеального материнства, котрому вдалося «не забруднитися агресивною культурою». Для прихильниць зазначеної позиції, приміром, вагітність – «метафізичний досвід», «зв’язок з первинною природою», почування незвичної могутності. Прихід у світ, приводження на світ – розкриття простору істини. Вчинок Франкенштайна в етичному полі цього варіанту фемінізму виглядає злочином з обтяжливими обставинами (бо не покращує ситуацію, погіршує), адже це спроба відняти у  жінок, дискримінованої соціальної групи, зі значно слабшою політичною базою, джерело останньої сили. 

Себто для когось Франкенштайн – мимовільний шукач дороги до визволення від обтяжливої репродуктивної праці – «праці жінок» (як ще з давньоримських часів називали вагітність та пологи), котрий хоч і зазнав невдачі, утім, прагнув знайти альтернативний спосіб відтворення. Мимовільний, адже у нього свої резони, далекі від турботи про жіночу свободу чи здоров’я. Для інших – загарбник, конкістадор, котрий намагається перейняти жіночі функції. Феміністична традиція демонструє двоїсте ставлення до його намірів – схвальне й осудливе.

Зрештою, як і до ідеї завершення епохи природного материнства. Коли високотехнологічне батьківство/материнство приходить їй на зміну, і сама ця переміна виглядає загрозливою/багатообіцяючою. Навіть з перспективи ХІХ століття.

Ми ніколи не визволимося з полону цього міфу, ми – бранці оповідки про Франкенштайна, – сказав колись один з ключових його дослідників Джон Тюрней [48]. Так чи так, але текст Мері Шеллі­, вочевидь, ще довго не перетвориться на холодну реліквію минулого. Яку було би легко загубити у Саду забуття європейської культури. Якщо б такий існував.

 

 

Література:

  1. Беньямін В. Вибране / Пер. з нім. Ю. Рибачук, Н. Лозинська. – Львів: Літопис, 2002. – 214 с.
  2. Бовуар С. де. Друга стать / Перекл. з французької Н. Воробйової, П. Воробйова, Я. Собко: В 2 т. Том 1. – К.: Основи, 1994. – 390 с.
  3. Латур Б. Политики природы. Как привить наукам демократию. – Ад Маргинем Пресс, 2015. – 529 с.
  4. Молчанов В.В. Новый Франкенштейн. – Ленинград: Искусство, 1986. – 128 с.
  5. Франкенштайн: Готичні повісті / Мері Шеллі, Роберт Луїс Стівенсон, Джон Вільям Полідорі; Пер. з англ. – К.: Країна Мрій, 2010. – 320 с.
  6. Baumann R. Frankenstein 200: The Birth, Life, and Resurrection of Mary Shelley’s Monster. – Bloomington: Indiana University Press, 2018. – 169 p.
  7. Belt H., (van den) Frankenstein lives on // Science. – 2018. – Vol. 359 (6372). – P. 137.
  8. Belu D. S. Heidegger, Reproductive Technology, & The Motherless Age. – New York: Palgrave Macmillan, 2017. – 137 p.
  9. Botting E. H. Frankenstein and the Question of Children’s Rights After Human Germline Genetic Modification // Reproductive Ethics II. New Ideas and Innovations / Ed. by L. Campo-Engelstein, P. Burcher. – Cham: Springer International Publishing, 2018. – P. 9–24.
  10. Braidotti R. Po człowieku / Przekł. A. Kowalczyk, J. Bednarek. – Warszawa: PWN, 2016. – 380 s.
  11. Cohen J. A Glossary of Frankenwords // Science. – 2018. – 359 (6372). – P. 154.
  12. Cohen J. How a Horror Story Haunts Science. A Novel Offers Grist for Psychologists and Science Historians, Ammunition for Technophobes, and Even Inspiration for Researchers // Science. – 2018. – Vol. 359 (6372). – P. 148–151.
  13. Davies H. Can Mary Shelley’s Frankenstein Be Read as an Early Research Ethics Text? // Medical Humanities. – 2004. – Vol. 30. – P. 32–35.
  14. Denson S. Postnaturalism. Frankenstein, Film, and the Anthropotechnical Interface / Foreword by M. B. N. Hansen. – Bielefeld: Transcript-Verlag, 2014. – 432 p.
  15. Doherty S. The ‘Medicine’ of Shelley and Frankenstein // Emergency Medicine. – 2003. – Vol. 15. – 389–391.
  16. Artificial Womb Technology and the Future of Human Reproduction / Eds. by S. Gelfand, J.R. Shook. – Amsterdam – New York: Rodopi, 2006. – 197 p.
  17. Fleming N. Dr Strange Meets Dr Frankenstein // New Scientist. – 2017. – Vol. 3149. – P. 39–41.
  18. Foht B. P. Responsible Frankensteins? // The New Atlantis. – Vol 54. – P. 83–95.
  19. Frankenstein and Its Classics. The Modern Prometheus from Antiquity to Science Fiction / Ed. by Weiner, B. E. Stevens, B. M. Rogers. – London: Bloomsbury Academic, 2018. – 288 p.
  20. Global Frankenstein / Ed. by C. Margaret Davison, M. Mulvey-Roberts. – Cham: Palgrave Macmillan, 2018. – 344 p.
  21. Greenbaum D. Revisit a Cautionary Classic Lessons for Scientists Fill a Newly Annotated Frankenstein // Science. – 2018. – Vol. 359 (6372). – P. 167–168.
  22. Grimes S. Returning to Frankenstein: the Spark of Being and the Fire of Life // Canadian Journal of Anesthesia/Journal canadien d’anesthésie. – 2019. –https://doi.org/10.1007/s12630-019-01471-z
  23. Harkup K. Making the Monster. The Science Behind Mary Shelley’s Frankenstein. – London: Bloomsbury Sigma, 2018. – 304 p.
  24. Heidt-Forsythe E. Between Families and Frankenstein. – Oakland: University of California Press, 2018. – 296 p.
  25. Jurecic A., Marchalik D. From Literature to Medicine. Dr Frankenstein’s Bioethical Experiment // The Lancet. – 2017. – Vol. 389 (10088). – P. 2465.
  26. Kalarus M. «Widziałem rzeczy, o których ludziom się nie śniło…» – powieść «Frankenstein» a wizerunki sztucznego człowieka w kinie współczesnym // Dziedzictwo romantyczne. O (nie)obecności romantyzmu w kulturze współczesnej / Red. M. Janoszka, O. Kalarus, M. Piechota. – Katowice: Uniwersytet Śląski, 2015. – S. 151–162.
  27. Kendal E. Equal Opportunity and the Case for State Sponsored Ectogenesis. – New York: Palgrave Macmillan, 2015. – 132 p.
  28. Koepke Y. Lessons from Frankenstein: Narrative Myth as Ethical Model // Medical Humanities. – 2019. – Vol. 45 (1). – P. 27–36.
  29. Kupferschmidt K. Taming the Monsters of Tomorrow. A Small Group of Researchers is Studying How Science Could Destroy the World – and How to Stop That from Happening // Science. – 2018. – Vol. 359 (6372). – P. 152–155.
  30. Kupferschmidt K. The Long Shadow of Frankenstein. Mary Shelley’s 200-Year-Old Tale is Still Essential Reading for Scientists // Science. – 2018. – Vol. 359 (6372). – P. 147.
  31. Mellor A. K. Mary Shelley’s Frankenstein and Genetics Engineering // The New Annotated Frankenstein / Ed. by L. S. Klinger. – New York: 2017. – P. 279–290.
  32. Moreno J. D. From Frankenstein to Hawking: Which is the Real Face of Science? // The American Journal of Bioethics. – The American Journal of Bioethics. – 2018. – Vol. 18 (5). – P. 5.
  33. Morowitz H. J. Frankenstein and Recombinant DNA // Hospital Practice. – 1979. – Vol. 14 (1). – P. 175–176.
  34. Nagy P., Wylie R., Eschrich J., & Finn E. Facing the Pariah of Science: The Frankenstein Myth as a Social and Ethical Reference for Scientists // Science and Engineering Ethics. – 2019. – https://doi.org/10.1007/s11948-019-00121-3
  35. Nowlin C. 200 Years After Frankenstein // Perspectives in Biology and Medicine. – 2018. – Vol. 61 (3). – P. 430–449.
  36. O’Neill R. D. “Frankenstein to Futurism”: Representations of Organ Donation and Transplantation in Popular Culture // Transplantation Reviews. – 2006. – Vol. 20 (4). – P. 222–230.
  37. Peters T. Playing God with Frankenstein // Theology and Science. – 2018. – Vol. 16 (2). – P. 145–150.
  38. Robert J. S. Rereading Frankenstein: What If Victor Frankenstein Had Actually Been Evil? // Hastings Center Report. – 2018. – Vol. 48 (6). – P. 21–24.
  39. Robinson C. E. Introduction to the Print Edition // Shelley M. Frankenstein. Annotated for Scientists, Engineers, and Creators of All Kinds / Ed. by D. H. Guston, E. Finn, J. S. Robert. – MIT Press, 2017. –
  40. Rowland R. Living Laboratories: Women and Reproductive Technologies. –Sydney: Sun, 1992. – 370 p.
  41. Saadawi A. Frankenstein in Baghdad. – New York: Penguin Books, 2017. – 288 p.
  42. Shafer A. “A Spark of Being”: Frankenstein and Anesthesiology // Canadian Journal of Anesthesia/Journal canadien d’anesthésie. – 2019. – Vol. 66 (9). – P. 1022–1025.
  43. Shelley M. Frankenstein. – London: Collins Classics, 2010. – 230 p.
  44. Shelley M. Frankenstein. Annotated for Scientists, Engineers, and Creators of All Kinds / Ed. by D. H. Guston, E. Finn, J. S. Robert. – MIT Press, 2017. –
  45. Shelley M.W. Frankenstein or, the Modern Prometheus: the 1818 Text / Ed. by M. Butler. – Oxford: Oxford University Press, 2008. – 328 p.
  46. Shiva V., Mies M. Ecofeminism. – London-New York: Zed Books, 2014. – 328 p.
  47. The Cambridge Companion to Frankenstein / Ed. by A. Smith. – Cambridge University Press, 2016. – 292 p.
  48. Turney J. Ślady Frankensteina. Nauka, genetyka i kultura masowa / Przełoż. M. Wiśniewska. – Warszawa: PIW, 2001. – 424 s.

 

Коментарі


спецтеми: