Літературний Ґойя: моторошна перемога над Сатурном

Одна з яскравих перекладних книжкових новинок сезону – роман «Сатурн» польського письменника Яцека Денеля в українському перекладі Андрія Бондаря, що з’явився друком у видавництві «Комора». Твір, «звитий» навколо постаті художника Франсиско Ґойї, його сина й онука та жаскої серії робіт «Чорні картини».

Яцек Денель належить до помітних польських авторів покоління 30-40-річних, працює в різних жанрах – поезія, проза, переклад, візуальні мистецтва. У своїх текстах він нерідко звертається до такої специфічної стратегії, як апелювання до «великого наративу», опертя на традиції романної форми ХІХ-ХХ століть (де-не-де аж до прямої стилізації), використання їхньої плавності й чіткості, але це все – на тлі засадничого, глибинного критицизму стосовно суспільних і родинних порядків, цінностей, та й світосприйняття як такого. Метафорично кажучи, боротьба проти патріархату його ж зброєю. Чи не в першу чергу – критика гендерних обмежень і гомофобії (Яцек Денель належить до геїв, що регулярно постулюють у творчості цю ідентичність). Що ж, стратегія ця легко може прочитуватися як не прямолінійне, але виразне трактування естетичного начала домінантним або, принаймні, первісним, порівняно з началом соціальним. І це виглядає якоюсь мірою самобутньо на тлі вельми соціально-критичного контексту сучасної польської літератури. Сказане здається справедливим і у випадку з «Сатурном».

Треба, напевне, відзначити факт родинних зв’язків письменника з Україною, що про них він і сам згадує в передмові до українського видання. Частина його предків походили з наших країв, про це чимало написано в іншій книжці «Ляля» (уривки з’являлися й українською в періодиці, але до «окниження» цього цікавого твору справа, на жаль, так і не дійшла). Втім, у нинішньому романі український контекст відсутній, як і інші «міттельєвропейські» контексти.

Сюжет книги Денеля багато в чому визначається її повною назвою. «Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя». Три покоління родини Ґойя тут тиснуть одне на одного, взаємно зневажають, поборюють, не завжди свідомо наслідують і продовжують, ламаючи, звісна річ, долі. Найяскравіший «альфа-персонаж» – сам Франсиско Ґойя. На вигляд він – «чесний хижак» (мій улюблений термін, віднайдений у щоденниках Володимира Винниченка), який живе через край: нестримно вдовольняє сексуальні, гастрономічні, алкогольні й розважальні апетити, категорично й безпардонно висловлюється, здебільшого плює на чужу думку і творить своє мистецтво диким ненажерним запоєм. Дещо кострубато й скандально, але робить стрімку кар’єру. Притлумлює та абсолютно не трактує всерйоз свою дружину.

dehnel jacek  saturn_6420200_0

Так само в тіні Франсиско опиняється єдиний його син – Хав’єр. Придушений невгамовним батьковим темпераментом, він став, навпаки, людиною тихою, самозаглибленою, відчуженою від світу, слабкою, але й недоброю, байдужою до інших. Власна родина для нього – річ абсолютно вимушена й зайва, дружину та сина він просто ігнорує, а батька щодалі більше ненавидить. Своєю чергою його син, Маріано, пішов радше в діда (що викликало в Хав’єра навіть архетипічні підозри на тему батьківства). Він теж активний, темпераментний, амбітний і називає рідного батька Тюхтієм із великої літери.

Чи треба казати, що Денель тут пропонує своє авторське трактування життя родини Ґойя? Понад те, він розробив одну досить екстравагантну й мало ким визнану біографічну концепцію, згідно з якою згадану серію «Чорних картин» написав не Франсиско, а Хав’єр. У «Сатурні» Хав’єр має мистецькі здібності, але абсолютно не реалізує їх, демотивований батьковими кпинами. Лише одного разу він зумів створити потужну картину, що її визнав навіть Франсиско. Але по-справжньому «побороти свого Сатурна» він зумів лише після смерті батька, коли заповнив стіни дому, де певний час жив старий, химерними розписами, саме тими, які відомі під загальною назвою «Чорні картини».

Повторюся: перед нами – літературний сюжет, а не справжня біографія художника. Можна уявити, як відреагують на цю книжку багато хто з любителів творчості Ґойя. Те саме, до речі, можна сказати й про гомосексуальний сюжет книги (після смерті батька Хав’єр із листування з’ясовує, що в того був коханець). Життя відомих людей взагалі не дуже вдячний літературний матеріал у цьому сенсі. Проте, на моє переконання, художня проза геть не зобов’язана корелювати з реальною, документально обґрунтованою історією.

Розписав усі ці напружені хитросплетіння Яцек Денель масштабно і цікаво. Його письмо водночас чітке, прозоре та метафоричне, багате небуденними образами (Ґойя тут не випадковий об’єкт зображення). Сюжет доречно розбито на почергові монологи трьох Ґойя, в нього час від часу вмонтовуються описи (подібні до самоаналізу роботи художника) «Чорних картин». Текст буває і плавним, і різким, і делікатним, а настрій коливається від абсолютної буколічної мрійливості й розчулення до густої магми гніву та ядучих спалахів цинізму. Особливу роль у ньому, звісно, відіграють архетипічні чи близькі до них образи жахіть, змальованих у «Чорних картинах» і багатьох інших згаданих у книжці роботах (у чомусь романтичні, в чомусь протомодерністичні). Вони то взаємодіють із безумними політичними обставинами життя Іспанії початку ХХ століття, то обігрують демонічно-нещасливе сімейне життя, то ілюструють різні страхи і комплекси.

Безумовно, ключовий образ Сатурна. В античних міфах і в одній із «Чорних картин» він пожирає власних дітей, те саме символічно робить Франсиско Ґойя – за версією лікаря, його всі (крім одного) діти гинуть малими чи народжуються мертвими через шкідливий вплив однієї з фарб. Але він таки переможений сином. І, старий, хворий, вирушає помирати в інші краї (Сатурн-Кронос – в Італію, Сатурн-Франсиско – до Франції).

При загальній «соковитості» й «смачності» книжки Данеля її найбільш сумнівним моментом, гадаю, є історизм. Великою мірою награний, суб’єктивний, він часом стає джерелом надуманих і трохи незграбних подробиць, покликаних занадто детально відтворити колорит.

Переклад Андрія Бондаря в цілому приємний і симпатичний. Питання до українського тексту, як на мене, можуть бути лише локального характеру, пов’язані, скажімо, з варіантами відтворення тих чи інших стилістичних регістрів або загальним непевним станом правописної норми, через яку, наприклад, Арагон опиняється поряд із Ґалісією.

Книжку супроводжує невеличка авторська післямова з поясненнями деяких епізодів твору, а також стаття про Ґойю завідувачки відділу європейської графіки Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків Олени Шостак. Це ніби нагадує: «Сатурн» є не лише самодостатнім літературним твором, а й черговим приводом звернутися власне до творчості Ґойї. Яка надихала на експерименти багатьох людей і, безперечно, робитиме це й надалі.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення практики рівності проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності іншування історія історія мистецтва