Елеонора Нарвселіус: «Концепція поліетнічності Галичини багато в чому повторює радянський рецепт»

Фотографії: Владислав Яценко, Влад Машкін

Елеонора Нарвселіус дослідниця етнології, кандидатка філологічних наук, докторка філософії за спеціальністю Ethnic Studies (Університет Лінчопінга, Швеція), мешкає й працює у Швеції. Елеонора  авторка книги “Ukrainian Intelligentsia in Post-Soviet L’viv: Narratives, Identity and Power”, досліджує проблематику колективної пам’яті в Центрально-Східній Європі, формування еліт, комерціалізації пам’яті. У жовтні пані Нарвселіус побувала з лекцією «Аромат пам’яті з присмаком ностальгії: сучасні тематичні ресторани та брендування Галичиною» в рамках проекту ПогранКульт: ГаліціяКульт у Харкові.  KORYDOR поговорив із Елеонорою Нарвселіус про найцікавіші процеси, які відбуваються нині в українській культурі пам’яті й політиці жалю й ушанувань. 

Ася Сеніна: Україна сьогодні переживає своєрідний «бум» теми пам’яті. Політики, науковці, культурні і громадські діячі одночасно займають питаннями того, що і як нам пам’ятати, і кожен має на це свою відповідь. З чим, на Вашу думку, пов’язане таке різке підвищення інтересу до цієї теми?

Елеонора Нарвселіус: Частково ця проблема є темою міжнародного проекту, над яким ми з колегами працювали останні 4 роки, і фактично кожен залишився на своїх позиціях. Консенсусу ми так і не дійшли, але все ж ключові аспекти цілком зрозумілі. По-перше, розпад старої політичної карти західного світу, який виявив величезний інформаційний вакуум. Треба було розказати сходу про захід, а заходу про схід, і так з’явилася ідея виробити певні спільні для Європи «рамки пам’яті». Європейський союз усіляко сприяє тому, аби представити розмаїття історичних наративів крізь спільну призму визначених «європейських цінностей», тож усі країни-учасниці мають якимсь чином долучитися до творення і реалізації цих формул.

А. С.: Якими є ці спільні «рамки пам’яті» для Європи сьогодні?

Е. Н.: Річ у тім, що західна Європа за часи Холодної війни утвердила свій історичний міф – міф першопочатку Європейського союзу – це Голокост. Із цим пов’язана так звана політика жалю. Європейський проект інтеграції був зроблений для того, щоби попередити його повторення. Негативний міф Голокосту є формотворчим для політики пам’яті заходу і він досі домінує над європейським проектом інтеграції. На сході такого не було, тут домінантним став героїчний міф, а потім в часи перебудови головною темою став страхітливий масштаб сталінських репресій, ГУЛАГ, переселення, Голодомор. Тобто люди, які раптом опинилася віч-на-віч із Заходом, зрозуміли, що тут існує величезний розрив: у них Голокост, а що маємо ми – у нас сталінізм, за часів якого загинуло більше людей, якщо брати суто кількісно. Жертв сталінських репресій було більше у мільйонному відношенні, аніж жертв нацистського режиму, навіть виходячи з того матеріалу, який доступний сьогодні. І тут оприявнюється це непорозуміння: що нам робити – ви нам про своє, а ми вам про своє. Досі точаться дуже серйозні дискусії про те, чи можна зводити все до спільного знаменника, але врешті у 2009-му році  Європейський Парламент  прийняв резолюцію про вшанування пам’яті жертв обох режимів, таким чином на європейському рівні обидва режими було визнано однаково злочинними. Резолюція стала офіційною спробою примирення у питаннях такої «дражливої» історії, адже доти ця проблема стояла клином між сходом і заходом, ця неоднозначність розуміння Голокосту.

Що ж до України, то ми, наприклад, нещодавно вшанували річницю трагедії Бабиного яру. З чим пов’язаний оцей «бум», чому ми про це все говоримо? По-перше, у нас є нова політична ситуація, у якій нам дійсно треба вирішити, хто ми є, щоб далі не наступати на ті ж граблі. По-друге, є моральні виміри, адже в радянському союзі євреї не розглядалися як окрема група жертв нацизму, і пам’ять про них не була належно вшанована. І тепер ми починаємо діяти під упливом оцих нових правил. Тепер ми приходимо до того, що нам треба це зробити і ми нікуди від цієї пам’яті не дінемося, тому що фактично це вшанування Голокосту, вшанування загиблих єврейських жителів, це, як свого часу писав Ярослав Грицак, «перепустка у Європу».

А. С.: Оцей момент покаяння?

Е. Н.:  Так, момент покаяння, момент вивченого уроку – «Ми свідомі, в нас теж це було, воно було зовсім по-іншому? ніж на заході, але ми також несемо нашу частку вини». Однак тут починається новий раунд переговорів: а ваша частка вини яка? І постає те, що зараз бентежить і Польщу, і Україну, і Балтію, тому що, як виявляється, коли на заході зараз говорять про Голокост, то говорять і про колабораціонізм місцевого населення, адже Голокост на таких величезних теренах не був би можливим без участі місцевого населення. Велика дискусія відбувалася у Польщі напередодні вступу до ЄС. Ян Гросс розказав світу про Єдвабне, але в Польщі цю історію сприйняли дуже неоднозначно. Останнім часом багато польських середовищ все частіше виступають: «Ми не хочемо, щоб нас асоціювали з Єдвабне». Така сама історія мала місце в Прибалтиці. Там теж була дуже жорстка ситуація під час війни і зараз латвійці й литовці, під упливом зміни політичної ситуації, починають протестувати проти подібних звинувачень: «Це усе німці, чому ви звинувачуєте нас, якщо ми євреїв рятували?»

Тобто тут сама пам’ять стає політичним питанням. Історичні події вставляють сьогодні палиці в колеса економічного співробітництва, освітніх ініціатив і так далі. Виходить так, що для побудови спільної роботи у майбутньому нам треба спільно проговорити й визначити, що сталося у минулому, у період Другої світової і після неї.

А. С.: А що стосується «дражливих» питань саме української історії?

Е. Н.: Україні треба визначитися, наприклад, із тим, що відбувалося тоді на заході. Волинь стала невивченим уроком, який у нас свого часу не було можливості вивчити. Ще до того, як це питання могло масштабно постати на політичному рівні, збиралася комісія істориків, які дійшли певних висновків, однак ці результати просто не поширилися до рівня суспільної дискусії. З черговою зміною політичного режиму змінилося й політичне забарвлення цієї проблеми, а отже, вона знову не знайшла свого вирішення і далі ставатиме дедалі більш актуальною. Непроговореність цієї травми сьогодні заважає нам будувати міжнародні стосунки з сусідами. Поляки ж більше знають ці події, переймаються ними і приїздять до Львова з настороженим відчуттям.

А. С.: Ми говоримо про трагічні і насправді болючі події для обох народів, які вирішуються зараз на рівні державної політики. Та хіба лише такі питання формують пам’ять? У того ж Львова й поляків досить багата історія взаємин. Яким чином політична пам’ять може взаємодіяти з суспільною і в чому це проявляється?

Е.Н.: Знаєте, коли сьогодні поляки приїздять до Львова, їх ведуть на Личаківське кладовище і там водять спеціальним польським маршрутом, для українських делегацій там є український маршрут, для австрійських – австрійський і т.д. Там кожен ходить своїм маршрутом, але коли поляки виходять у місто і трошки абстрагуються від екскурсій, то бачать, що на буденному рівні не так вже й погано у Львові пам’ятають польське минуле. Наприклад, є давня кав’ярня «Шкотська», не шотландська, а саме «шкотська», і ця назва на вході написана польським правописом, є ресторан «Кумпель», де використовують сюжет батярів, є ціла низка маленьких кав’ярень, які відтворюють атмосферу міжвоєнної Польщі, яку так любить Львів. Це є момент ностальгії за втраченою буржуазністю, за красивими фіранками, львіським балаком, за  смачною кавою є цілком прийнятним і зрозумілим. Ця історія є частиною «тіла» міста, вона заповнює певну нішу, створює комфорт і відчуття затишності. Доки є такі ніші, де нема потреби нікому бити морду, а можна просто сісти поруч, нехай не разом, нехай за різними столиками, але хоча би поруч, і попити каву – це вже є дуже добре. Тут не йдеться про встановлення певних маркерів у публічному просторі чи про відновлення пам’ятних місць, як це було, припустимо, з Пантеоном захисників Львова. Тут ми звертаємося до концепції кав’ярень і  ресторацій як просторів публічної відкритості. У таких місцях ми бачимо одне одного, ми маємо можливість поговорити, якщо є така потреба, можемо і не говорити, але тут ми просто мирно співіснуємо в одній площині і це дуже символічно, це, як то кажуть, гріє душу.

А. С.: Зараз Ви говорите про приватні ініціативи, які у концепції своїх закладів заграють із темою польськості, цій темі присвячена Ваша харківська лекція у рамках форуму «ПогранКульт: ГаліціяКульт», і справді, сьогодні ці заклади доповнюють особливу атмосферу міста і вважаються своєрідною «родзинкою» Львова, але все ж це приватні ініціативи. Нещодавно Ваша стаття вийшла у книжці, що має назву «Whose memory? Which future?», і стосувалася вона питання польськості й офіційної репрезентації цього концепту в пам’яті та мультикультурній спадщині Львова. Розкажіть про цю концепцію трохи детальніше.

Е. Н.: Власне, сама стаття стосувалася того, які проекти польськості відбувалися і відбуваються зараз у Львові. Там я зокрема торкнулася теми святкування 750-річного ювілею міста, того, як була озвучена багатокультурність і, зокрема, історична польськість міста, під час оцих масових імпрез. Виявляється, що концепція поліетнічності й оцієї історичної культурної багатоманітності Львова і Галичини багато в чому повторює радянський рецепт. В Радянському Союзі, як відомо, всіляко пропагувалася ідея інтернаціоналізму, пролетарського інтернаціоналізму. Всі нації мали жити мирно, однак були титульні нації і не-титульні нації. Ми пам’ятаємо, що ця багатоманітність не була самоціллю, її суть мала реалізуватися в майбутньому, в ідеї так званого «радянського народу». Тому, коли радянські війська ввійшли на територію Галичини, для них не стояло проблеми вшанувати Міцкевича, ще якихось польських поетів і діячів, адже вони застосовували не національну рамку, а класову. Суспільство поділили на «поганих» буржуїв і «хороших» всіх решту. Звичайно, Сталін на певному етапі вирішив колективно покарати «погані» нації, наприклад, чеченців чи кримських татар, але на новозавойованих територіях упроваджувалася класова рамка, й працювала вона досить непогано.

Але національний поділ теж мав велике значення у Радянському Союзі, тобто була в паспорті «п’ята графа», був старший – «великий і могутній» – російський народ, навколо нього були «менші брати» українці і білоруси, і ієрархії були чіткими. Ці рамки задавали дуже неоднозначне ставлення до поляків, і незважаючи на політику пролетарського інтернаціоналізму і деякі спроби відмітити окремих особистостей, поляки завжди були проблемою. І проблемою досить великою, адже більшість визначних поляків були аристократами або представниками буржуазії. Професорів, політиків, інших досить заможних і видатних особистостей «вкрутити» у цей пролетарський інтернаціоналізм було дуже проблематично. Тож іще з радянських часів повелося так, що польськість стала амбівалентним питанням, адже, з одного боку, з нею так сильно не боролися, а з другого боку, усіляко намагалися її обійти.

Та сама система була фактично повторена і після 91-го року – ми нічого проти польськості не маємо, але водночас намагаємося усіляко й усіма силами її обійти. Ця проблема польськості замовчується на рівні багатьох контекстів, наприклад, у контексті того самого святкування 750-річчя Львова. Хто там особливо згадував про польськість? Згадували про ретро, згадували про Європу, згадували про багатокультурність і не розшифровували, що таке багатокультурність, із чого вона складається. Ми мали говорити про поляків і їхній внесок до історії Львова, євреїв і їхній внесок, вірменів і їхній внесок, але замість цього багатокольтурність розглядається як такий собі вінегрет, і ніхто не хоче розбиратися, з чого вона складається. Чим не пролетарський інтернаціоналізм? Це модель «обійти та змовчати», змішати у такий вінегрет і категорично не визнавати одиничності, індивідуальності цих націй, не визнавати голосу, що вибивається з цілого хору цих голосів, а в поляків цей голос вибивався дуже сильно. Поляки не тільки були панівною групою населення в нинішніх західноукраїнських містах, вони складали 70% викладацького складу в університетах, вони були елітою і вони «робили погоду». А виходить так, що на оцих фестивалях міста ми маємо ретро, як я вже казала, маємо Європу. Ми маємо козаків як героїв міста, хоча козаки за Хмельницького Львів грабували, від них щонайменше захищалися і героями точно не вважали. Маємо навіть вікінгів і тамплієрів, тобто реконструкторів, які приїхали звідусіль. При цьому нічого не згадується про польську лицарську культуру, яка була надзвичайно цікавою і Львова стосувалася безпосередньо. У нас є свої досить цікаві речі, які можна було би показати, але ми боїмося цього, тому що це польське, а значить, воно апелює до неукраїнськості цих теренів. І ми не знаємо, що з цим робити.

А. С.: І що ж з цим робити? Який вихід з цієї ситуації бачите Ви?

Е. Н.: Ми весь час забуваємо, що історично цей регіон був дуже різноманітним і тут весь час був досить значний простір для маневру. Наприклад, той самий Юрій Кульчицький, «людина, яка навчила Європу пити каву». Хто він? Він австрійський герой, адже був габсбурзьким підданим і допоміг врятувати Відень від турецької облоги. Чи він польський герой, як це вказано у польській Вікіпедії – Єжи Францішек, польський шляхтич? Чи він український герой, адже народився у селі Кульчиці під Самбором? От маємо такий трикутник і проблему – куди цього Кульчицького вписати? Іншим прикладом може бути Митрополит Андрей Шептицький. Він був із роду Фредро-Шептицьких, онук відомого польського письменника і драматурга Александра Фредро. Він став українцем за покликанням, він цю ідентичність вибрав, у той час як його брат став генералом війська польського.  Тому нам постійно треба пам’ятати, що тут були такі «опції». Тут була польська «опція», була українська, єврейська і ще багато інших. Все це треба згадати, сказати «Так», визнати, що всі ці люди зробили значний внесок у розвиток того, що ми зараз маємо, поставити їм пам’ятники, увіковічнити, скласти пісні, але тільки не мовчати про це.

Щось із цим треба зробити, адже ми маємо цей величезний пласт міської культури, який треба змусити працювати на нас, а ми цього, на жаль, не вміємо робити. Я, наприклад, зараз живу у Швеції і бачу, як історична спадщина може працювати інакше. Звичайно, південна Швеція не є настільки багатокультурним регіоном як Галичина, тут ситуація майже унікальна, але у Швеції були вікінги і цей концепт є настільки розкрученим, що почав працювати на бренд країни. Скажеш «Швеція» –  і перше, що спадає на думку – вікінги. Це відразу якось сполучається. Так само має бути і в нас, аби, сказавши «Галичина», люди відповідали: «Ага, знаємо» – і цей ряд не має продовжуватися словами «колабораціонізм», «Голокост» і «ОУН УПА», а щоб це було щось інше. Над цим треба працювати, адже позитивних прикладів і фігур насправді море. У нас є хороша можливість брендувати їх, поміщати у цікаві контексти, не замовчувати й негативні моменти, але принаймні щоб люди знали, що, наприклад, Леопольд Захер-Мазох не був тільки «мазохістом». І для цього має працювати інтелігенція, а у нас інтелігенція зараз спить. Знову ж таки, у нас зараз іде чергова хвиля декомунізації і ми чомусь не знаємо, що на це святе місце поставити – чи то російсько-імперську спадщину туди вткнути, чи якусь чергову революцію. Що? Тому на тлі цього всього кав’ярні та ресторани, які вже мають якийсь концепт і продукт, який можна показати і продати, звичайно, мають перевагу, бо опановують, хоч і примітивно, цікаві пласти багатокультурної спадщини України.

А. С.: Але в такому разі, чому б не адаптувати цей проект до рівня країни, адже складні «трикутники ідентичності» існують як на заході, так і на сході України? Чи можливе примирення болючих питань в історії України через визнання на рівні культурної політики фактів, що ми є країною, яка довгий час не мала власної державності, історія якої зав’язана на міжкультурності та поліетнічних зв’язках, тож спроба побудови єдиного, сталого концепту нації у нашому випадку є не дуже вдалою? Можливо, нам просто потрібно зупинитися на моменті, що все насправді було так і просто жити далі?

Е. Н.: Так, у нас все дуже розпливчато – і національні рамки, й ідентифікації, тож що нам робити? У цій ситуації нам треба бути дуже кмітливими й розумними і не думати, що політика пам’яті – це те, що працює тільки на рівні культури чи моралі. Передусім – це політика. Якщо ми оголосимо всьому світу, що ми відкриті, у нас якою мовою хочеш, такою і говори, у нас така територія, що хто хоче, той і заходь, цим просто хтось нагло і відверто скористається, на жаль. І мені самій ця ситуація дуже болить і неприємно, що ці політичні аспекти затуманюють всі цікаві мультикультурні, транскультурні виміри. Але політичні реалії такі, що ми просто мусимо окреслити певний периметр і сказати, що у цьому периметрі відбувалося те, те і те, уроки ми з цього винесли такі, такі і такі, але усе це наше, ми самі вирішуємо, що тут робити і як це оцінювати. Ані поляки не можуть нам цього нав’язувати, ані росіяни, ані Європейська унія. І це, на мою думку, єдиний раціональній вихід, адже тепер тут ідеться про національний суверенітет і він також зав’язаний на політиках пам’яті. Тож якщо ми дозволимо всім навколо вирішувати наші політики пам’яті, то ми просто перестанемо бути суверенною державою. Тому це нам болить, пече, від цього недобре, але… розумієте, десь, звичайно, і росіяни праві, коли кажуть що УПА є колабораціоністами. Так, це все було, і все задокументовано, і ми всі це знаємо і проговорили, але ви не можете нав’язувати нам свої оцінки, тому що ці люди, співпрацюючи з німцями, намагалися рятувати цю землю від більшовицького чобота, а згодом і від німецького чобота, коли зрозуміли, хто такі нацисти. Нам вирішувати, що з цим робити, не росіянам і не полякам. І поки в нас самих не відбудеться інтелектуальної і моральної трансформації, нічого путнього не відбудеться.

 

банер голос-нед

Коментарі


спецтеми: