Дитинство як дзеркало цивілізацій

Lewis Hine, Mill Girls in Tifton, Georgia

24 квітня починається показ фільмів 17 міжнародного фестивалю  Docudays UA. Одна з головних тематичних програм фестивалю – “Teen Spirit”, яка розповідатиме про явище дорослішання, межу між дитинством і повноліттям, проблеми підлітковості, нової набутої тілесності й самоусвідомлення. До вашої уваги текст історикині Юлії Юрчук (Швеція) про історію дитинства як соціального конструкту.  

 

Якщо ми звернемо увагу на життя дітей у певну епоху, то неодмінно побачимо багато цікавого не лише про життя дітей, але й про суспільство та епоху, яку розглядаємо. Життя дітей та погляди на дитинство відображають як здобутки, так і хиби розвитку цивілізації. Мабуть, усім відома теза французького історика Філіпа Ар’єса про те, що до 17 століття люди взагалі не знали дитинства. Коли книжка Ар’єса «Століття дитинства: соціальна історія сімейного життя» вийшла у 1960х (1960 французькою, 1962 англійською), то це його твердження звучало мало не шокуюче, адже діти були завжди, то чому ж не було дитинства? Пізніше багато істориків розвіяли тезу Ар’єса[1].

Справа в тім, що коли історики говорять про історію дитинства, то розділяють два аспекти цієї історії: історію життя дітей у певний період і історію дитинства як поняття. У першому випадку вивчають практики, а у другому – весь спектр поглядів та ідей про дитинство, яке панувало у певну епоху. Обидва аспекти тісно пов’язані, адже ідеї впливають на практики, а діапазон практичних можливостей впливає на те, у що ми віримо і як влаштовуємо життя. Проблема Ар’єса була в тому, що він розглядав джерела, які вказували на вірування, але випускав з поля зору аналіз джерел, які б розповіли про практики, тому так і вийшло, що, аналізуючи, наприклад, зображення дітей на картинах, Ар’єс прийшов до висновку, що в той час дитинства не було, адже тоді діти зображалися або як дорослі, або як святі. Історики мистецтва тут можуть додати, що в жанрі іконопису Ісус зображається дорослим саме тому, щоб підкреслити божественність і «поза-часовість» його образу, а не тому, що тогочасні люди не відрізняли дітей від дорослих. Щось схоже можна сказати і про зображення тогочасної знаті, де діти відображалися в усій дорослій величі через доросле вбрання, щоби підкреслити високий статус родини. Та якщо вийти поза зображення божественного і елітарного, то ми можемо пригадати картину Пітера Брейґеля «Дитячі ігри» (1560), де сільська громада зображена у всій різноманітності, де поряд граються діти й дорослі, причому діти зображені саме як діти в притаманному до сьогодні «дитячому» занятті – грі.

Втім, невід’ємним здобутком Ар’єса стало саме те, що він звернув увагу на поняття дитинства і вказав на змінність цього поняття залежно від часу. Після Ар’єса вчені розвинули цілий напрямок з вивчення історії дитинства, залучаючи методи і теорії з усіх можливих дисциплін – від психології до статистики. Тепер історики і вчені інших суспільних наук сходяться на думці, що дитинство – це соціальний конструкт, сформований під упливом локальних контекстів, вірувань, потреб і специфіки конкретного періоду.  В той час як діти ­– це незмінний факт життя, дитинство – це мінливе поняття.

У різні часи період життя, який визначався поняттям «дитинство», був різним, але факт залишається фактом: із часів античності існувало поняття різних «стадій життя», що відображалося у різних художніх зображеннях. На таких зображеннях ми також бачимо, що були періодизації і всередині дитинства. Так розрізняли «добу іграшок», «добу навчання необхідних умінь», «добу кохання» (коли починалися перші залицяння). Ще у сьомому столітті вчений Ісідор Севільський вирізняв дві фази дитинства, кожна з яких триває сім років.

Взагалі вік семи років часто вважався своєрідним переломом, адже саме в цьому віці уже чітко сформоване вміння говорити і обґрунтовано висловлювати свої думки, цей вік вважався найбільш підходящим для початку формального навчання. Після наступних семи років починалася «юність», що дозволяло вступати в шлюбні відносини і формувати сім’ю (звісно, цей вік коливався в залежності від суспільства та гендерних норм, але в спрощеному вигляді ми можемо говорити про загальну тенденцію саме такого підходу, що був характерний для більшості суспільств). Отож, дитинство було, але життя дітей, як і погляди на них, в різні епохи різнилися. Цікаво, що навіть із високою дитячою смертністю населення середньовічної Європи було молоде: третина населення на кінець середньовіччя складалася з людей молодших 16 років, і тільки невелика частина доживала до  віку понад  60 років [2].

Pieter Bruegel the Elder, Children’s Games (detail) 1559-60 Oil on wood Kunsthistorisches Museum, Vienna

Ще одним із приголомшливих тверджень Ар`єса було те, що в середньовіччі не любили дітей. Це твердження теж було розвіяно, коли вчені з усіх боків узялися доводити протилежне і взагалі зійшлися на думці, що навіть якщо дитяча смертність була дуже високою, то це не означає, що батьки не відчували горя, коли помирала їхня дитина. Інша справа, що способи виражати свої емоції також залежали від контексту і часу, тому ці прояви могли бути не такими, як у нас сьогодні. Той факт, що ми знаходимо докази оплакування своїх дітей в літературі, яка дійшла до нас крізь тисячоліття, ми можемо бути впевненими, що турбота і любов до дітей існували завжди, принаймні в часи написання цих літературних творів.

Як уже зазначалося на початку, історія дитинства відображає ідеології і цінності, які панують у суспільстві в той чи інший час. Життя дітей, уявлення про дитинство кидає світло на сімейні відносини, на погляди про чоловіків і жінок у певному періоді розвитку історії. Так в ранньомодерні часи саме батько ніс відповідальність за виховання підростаючого покоління. Більшість книг із порадами щодо виховання дітей розраховувалися саме на їхніх батьків. Мати вважалася радше «інструментом» для народження дитини, а весь інтелектуальний і моральний розвиток дитини ставав обов’язком батька[3]. За тогочасними поглядами, коли панівна роль у суспільстві належала церкві, головною задачею батьків було виховати дитину так, щоб вона потрапила в рай. Сама ж дитина розглядалася як носій первородного гріха, тому від початку була грішною і її потрібно було виправляти.

В інтелектуальних колах існували і паралельні, більш прихильні до дітей, погляди. В сімнадцятому столітті, наприклад, Джон Локк вважав дітей «чистим аркушем», на який дорослі можуть «записати» як добрі, так і погані якості. Кількома десятками років пізніше Жан Жак Руссо писав, що діти ідеальні істоти, бо вони близькі до природи.

У 19 столітті життя радикально змінилося. Індустріалізація почалася у всіх європейських країнах. Разом із цим відбулася справжня революція у публічній сфері. Батько почав виходити з дому, щоби працювати. Тепер домом правила мати. Вона стала головною у вихованні дітей. Саме у цей час також змінилося уявлення про дім. Так як «робоча» сфера перенеслася в «офіс» (біржа, управління заводом, фабрика тощо), дім став приватною сферою, у якому заправляла жінка. Тоді ж і з’явилися в домі приватні простори – спальні, дитячі, бібліотеки, усе те, з чого складається наш дім нині. І саме в такий час і за таких обставин з’явилося уявлення, що народження, виховання і взагалі дім – це «шляхетне призначення» жінки. 

Та не варто забувати, що не всі жінки мали цей дім. У вирі індустріалізації тисячі жінок і дітей мусили також вийти на роботу. Можна лише згадати Діккенса з його «привабливими» описами дитинства і материнства. Більшість матерів і дітей були за межею уявних картинок раю, але саме картинки цього раю з безтурботним дитинством і міцною дбайливою родиною, сформовані біля вогнища заможної буржуазної родини та інтелектуалами доби романтизму, виробили образ ідеальної родини і дитинства, який багато в чому підтримується і досі.

Lewis Wickes Hine, in Tifton, Georgia, in 1909 during his travels to document child labor in America

В той же час саме індустріальна революція і потреба жінок працювати поза домом підштовхнули розвиток формальної освіти. Приблизно в той самий час (в кінці 19 – початку 20 століття) середня освіта стає обов’зковою в більшості країн Європи. Тепер діти з вулиць і фабрик переміщуються в школи, які найчастіше фінансуються державами, а не церквами, як у попередні століття. Також розвиваються різні інституційні форми для догляду за дітьми дошкільного віку. Наприклад, ідеї німецького педагога Фрідріха Фрьобеля живі досі. Саме він дотримувався думки, що діти – це наче квіти, за якими потрібен догляд і турбота, що в дітей є окремі, лише їм властиві потреби, і завдання дорослих — відповідати цим потребам. Дітей треба стимулювати і про них треба дбати, тоді вони будуть процвітати і розвиватися.[4] Перший садок (Kindergarten) було відкрито у 1840, а згодом вони поширилися всією Європою.

Варто зазначити, що історія дитинства — це також історія про різні дисциплінарні практики, які стосуються не лише дітей, а й дорослих, найчастіше матерів. Через різного роду експертів, починаючи від педіатрів, педагогів та психологів і закінчуючи «знавцями» на теренах соцмереж сьогодні, поширюються думки не лише про правильне дитинство, але і про правильне батьківство чи материнство, що великою мірою впливає на формування суспільства, продукування «правильного громадянина». Такі методи дисциплінування мають і позитивні, і негативні сторони, адже через ці дискурси пропагуються і практики, спрямовані на захист дітей, і поширюються заклики на захист «традиційних сімейних цінностей» – досить маніпулятивний ідеологічний конструкт, у якому можуть ховатися гомофобні і антифеміністичі ідеї.

Саме панування «експертного» дискурсу характеризує історію дитинства від початку двадцятого століття. Ми є свідками розвитку цього тренду і самі можемо бачити, як часто експертні ідеали можуть відрізнятися від реальності, яка несе свої виклики. Так, ідеї Доктора Спока, які формували основні підходи до виховання у 1950 і 1960-х про щасливе дитинство і віддану та жертовну матір, яка залишається весь час удома і повністю віддає себе сім`ї, був відступом і винятком у довгій історії дитинства і материнства. Цікаво, що книжки Доктора Спока з новою силою тиражувалися на пострадянському просторі у 1990-х (англійською ж його перша книжка вийшла у 1946 році),[5] відтворюючи картинку «щасливого материнства» з мамою вдома, і ця картинка, звісно, не збігалася з похмурою дійсністю економічного занепаду, де не всі жінки могли собі дозволити таку «розкіш», як і, до речі, не всі американки в США, коли доктор Спок був там у моді. Коли вже моє покоління ставало матерями, то суспільні вимоги стали іншими, як і попит на інші книжки. «Ваш малюк» Вільяма і Марти Сірзів (в США вийшла у 1993 році, але на наші терени прийшла пізніше) стала новою біблією, де вимоги слінгу чи грудного годування до двох років ставили багатьох жінок не в легші умови. Та незалежно від того, який спосіб материнства можуть обрати собі жінки, ми можемо говорити про головний тренд: світ стає все більш дитино-центричним.

Обкладинка Time magazine May 21, 2012 “Чи ти достатньо хороша мама?” на тему доцільності тривалого годування дітей грудьми

Таким чином історію дитинства можна розглядати як рух до дитино-центричного світу. В цьому світі суспільства, в яких дотримуються права дитини, ми вважаємо за найбільш розвинені і гуманні суспільства. У 1900 році шведська інтелектуалка Еллен Кей видала книжку «Століття дитини»[6], яка стала бестселером не лише на її батьківщині, але й в інших країнах світу (англійською книжка вийшла 1909, російською 1906 року). В ній письменниця писала про те, що дитинство і материнство настільки важливі для процвітання і розвитку суспільства, що держава мусить їх підтримувати і захищати. Великою мірою цей заклик був реалізований у багатьох країнах, які соціально захищають матерів і дітей. Відпустка по догляду за дитиною (право на що, до речі, поширюється і на тат, не лише на мам), безкоштовні садки і школи, виплати на дитину, доступна медицина, – частково це все і є здобутками в розвитку суспільства, в центрі якого ставлять потреби дитини.

Та чи можемо ми назвати двадцяте сторіччя сторіччям дитини? З огляду на війни, втрати, переповнені дітьми табори для біженців, – усі ці біди, які перекочували і в 21 століття, – то навряд. До прикладу, в Другій світовій війні загинуло сорок мільйонів цивільних, із них сорок п’ять відсотків – діти. На кінець 20 століття за підрахунками ООН в збройних конфліктах у ролі солдат глобально було задіяно близько 300.000 хлопців і дівчат віком до 18 років. Міжнародна Організація Праці встановила, що станом на 2000 рік 111 мільйонів дітей по всьому світу працювали в небезпечних умовах, 8 мільйонів у неприйнятних умовах (що включає в себе примусову працю, секс-торгівлю, примусову службу у війську).

Втім, саме з початку 20 століття відбулися тектонічні зрушення у справі захисту прав дитини. Тому з цієї перспективи ми справді можемо говорити про 20 століття як століття дитини. Так, у 1924 році Ліга Націй прийняла резолюцію, яка гарантувала права дитини. Ця Женевська декларація прав дитини визнавала, що «людство зобов’язане давати Дитині найкраще, що у нього є». Оголошувалося, що діти мають це право через сам факт, що вони діти. Це нагадувало заклики американської громадської діячки Флоренс Келлі, яка виступала за «право на дитинство» у 1905 році. Попри те, що декларація була короткою, вона заклала повністю нове бачення дитинства на законодавчому і глобальному рівні. Організація Об’єднаних Націй поновлювала декларацію в 1959 році, а у 1989 році ООН підписала більш детальну Конвенцію про Права Дитини, яка має працювати як зобов’язувальний документ для всіх підписантів (до слова, США досі є єдиною країною, яка не ратифікувала конвенцію).

У багатьох країнах світу зрушення в покращенні життя дітей є не лише на документальному рівні, але і на практиці. Наприклад, на батьківщині Еллен Кей, починаючи з 1980х років повністю відпала потреба в дитячих будинках. Доступ до контрацепції, право на аборт, яке працює в інтересах жінки, забезпечена відпустка за доглядом за дитиною, доступність садків, шкільної та університетської освіти, дозволили жінкам самим контролювати своє життя, а це у свою чергу вплинуло і на якість життя дітей.   

З огляду на попередні тисячоліття, нині таки найкращий час, аби бути дитиною. На матір, яка самостійно народжує і виховує житину, уже не накладається стільки стигм з боку суспільства й церкви, які ще кілька століть тому примушували маму віддавати або і вбивати власну дитину. Розвиток медицини, доступність щеплень, фокус не лише на фізичному, але й на психічному здоров’ї дитини (а також її батьків), дають шанс вищій якості життя дітей.

Водночас дедалі частіше говорять про розмиті межі між дитинством і тим, що його визначає. З доступністю і розвитком інтернету багато дітей здобувають цифрову грамотність задовго до того, як уміють читати чи писати. Деякі юні «інфлуенсери» заробляють більше через ютюб чи інстаграм, ніж їхні батьки. Цифрова революція, можливо, принесе не менше змін у дитинство, ніж в 19 столітті принесла індустріальна революція, та ці наслідки ми зможемо оцінити лише згодом.

Ми живемо в цікавому світі, де, з одного боку, діти хочуть лишатися якнайдовше «дітьми», а з другого, ці самі діти беруть на себе відповідальність за долю світу, ведуть переговори зі світовими лідерами, ставлять вимоги і відчувають тривогу за світ, який зникає, за майбутнє, яке може не настати. Це ставить ще більше запитань до нас, дорослих. Якими нам бути, щоб наші діти лишалися дітьми? Що робити, щоб забезпечити їх безтурботним дитинством? А чому ми думаємо, що дитинство має бути безтурботним? Як показує історія, думка про безтурботність дитинства досить нова, до того ж, важко досяжна. Та з іншого погляду, чи мусить минуле стримувати нас у бажанні давати  «все найкраще дітям»? Зрештою, це наше бажання показує нас у найкращому світлі з перспективи минулих століть.

Примітки:

[1] Див., наприклад: Colin Haywood “History of Childhood” Polity, 2001; Hugh Cunningham “Children and Childhood in Western Society since 1500”, Routledge 2005.

[2] James Marten “The History of Childhood”, Oxford University Press, 2018.

[3] Shari L. Thurer:  “The Myths of Motherhood: How Culture Reinvents the Good Mother ”, Penguin Books, 1994 (мій відгук на цб книжку можна прочитати https://readingmouse.wordpress.com/2015/11/24/шарі-тарер-міфи-материнства-як-куль/).

[4] Anders Burman, “Pedagogikens Idéhistoria: Uppfostringsidéer och bildningsideal under 2500 år”, Lund 2018.

[5] Про дитинство у Радянському Союзі див.: Catriona Kelly “Children’s World: Growing Up in Russia 1890-1991”, Yale, 2008; Нані Гогохія, Дитинство у тоталітарному суспільстві: «вірні ленінці» радянської України у 1930-х роках, Україна Модерна, 2015 http://uamoderna.com/md/gogokhia-childhood-ussr-1930s. Для зацікавлених у історичних розвідках про дитинство на українських землях раджу почитати: Ігор Сердюк “Маленький дорослий: Дитина й дитинство в Гетьманщині XVIII ст.” Киів 2018; Володимир Маслійчук, Коли дитинства не існувало: сучасна модель виховання та ставлення до дітей сформувалася за часів Просвітництва, Український Тиждень 2012б https://tyzhden.ua/History/52335

[6] Key, Ellen “Barnets århundrade”, Stockholm, 1900.

Коментарі


спецтеми: